Чорнобильська атомна електростанція

Для пошуку придатного майданчика для розміщення атомної електростанції в період 1965—1966 Київським відділенням проєктного інституту «Теплоелектропроект» були обстежені 16 пунктів у Київській, Вінницькій і Житомирській областях.

Майданчик був обраний за 4 км від села Копачі Чорнобильського району, на правому березі річки Прип'ять за 15 км від міста Чорнобиль поблизу станції Янів залізничної лінії Чернігів-Овруч. За підсумками обстеження землі, на яких вона розташовувалася, були визнані малопродуктивними. Встановлено було також відповідність вимогам водозабезпечення, транспорту і санітарно-захисної зони.

Цей майданчик був рекомендований Державною комісією та узгоджений з Київським обкомом КПУ, Київським облвиконкомом, Міністерством енергетики і електрифікації УРСР та іншими зацікавленими організаціями.

18 січня 1967 Колегією Держплану УРСР було рекомендовано місце розміщення АЕС біля села Копачі Київської області, майбутній станції дано назву Чорнобильська атомна електростанція імені В. І. Леніна. 2 лютого 1967 Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було затверджено рекомендації Держплану УРСР про розміщення АЕС біля села Копачі Київської області.

Проєктне завдання на будівництво Чорнобильської АЕС потужністю 2000 МВт було виконано Уральським відділенням інституту «Теплоелектропроект». Затверджене 29 вересня 1967 Міненерго СРСР завдання було розроблено для трьох видів реакторів:

• графіто-водяного реактора РБМК-1000;
• графіто-газового реактора РК-1000;
• водо-водяного реактора ВВЕР.

Техніко-економічні показники першого варіанту виявилися найнижчими за сприятливішого стану розробок і можливості постачання обладнання.

Спільною Постановою Міненерго СРСР і Мінсередмашу СРСР від 19 червня 1969, затвердженим Радою Міністрів СРСР 14 грудня 1970, було визначено застосування в проєкті реактора РБМК-1000 (реактор великої потужності канальний, рос. Реактор Большой Мощности Канальный потужністю 1000 МВт) — канального, гетерогенного, уран-графітового (графіто-водяного по сповільнювачу), киплячого типу, на теплових нейтронах, який використовує як теплоносій киплячу воду в одноконтурній схемі для вироблення насиченої пари тиском 70 кг/см².

Наказом Міненерго СРСР від 30 березня 1970 подальше проєктування Чорнобильської АЕС було доручене інституту «Гідропроект». Проєкт реакторного відділення першої черги ЧАЕС був виконаний субпідрядником — інститутом ВНДПІЕТ Мінсередмашу СРСР.

Чорнобильська АЕС стала третьою станцією з реакторами типу РБМК-1000 після Ленінградської і Курської АЕС, прийнятих в експлуатацію, відповідно, 1973 і 1976.

Було вирішено використовувати безкорпусний реактор РБМК у зв'язку з відсутністю в країні необхідних виробничих потужностей для серійного виготовлення в необхідних кількостях високоміцних корпусів великих розмірів для реакторів типу ВВЕР, що широко застосовуються в інших країнах. У зв'язку з цим будівництво реакторів РБМК дозволяло забезпечити швидке нарощування енергетичних потужностей, розвиток атомної енергетики. Відсутність корпусу, що має обмеження за габаритними розмірами, дозволяло забезпечити досягнення більшої генеруючої потужності енергоблоку (блокової потужності) — 1 000, а згодом 1 500 МВт.

Проєкти реакторів ВВЕР того часу мали обмеження блокової потужності в 440 МВт, лише 1980 вдалося її довести до 1 000 МВт.

Крім того, реактор РБМК дозволяє виконувати перевантаження ядерного палива без зниження потужності, що забезпечує підвищення коефіцієнту використання його потужності і економічності енергоблоку загалом[7].

Науковим керівником проєкту РБМК-1000 був призначений Інститут атомної енергії ім. Курчатова (ІАЕ), а головним конструктором — Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки (НДІКІЕТ) Мінсередмашу СРСР.

• Головний конструктор — академік Микола Доллєжаль.
• Науковий керівник — академік Анатолій Александров.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 травня 1969 був затверджений кошторисно-фінансовий розрахунок на будівництво першочергових об'єктів Чорнобильської ГРЕС.

Будівництво електростанції було доручено колективу Кременчукгесбуду[8]. Очолили Управління будівництва станції та міста-супутника АЕС начальник управління Кизима Василь Трохимович і головний інженер Луків І. П.

Наказом Міністра енергетики і електрифікації СРСР від 17 грудня 1969 з 1 січня 1970 було створено дирекцію Чорнобильської ГРЕС.

У квітні 1970 директором Чорнобильської АЕС імені В. І. Леніна був призначений Брюханов Віктор Петрович, який очолював будівництво та експлуатацію станції до квітня 1986 року.

4 лютого 1970 розпочались роботи з будівництва майбутнього міста енергетиків — Прип'яті.

У травні 1970 почалася розмітка котловану під 1-й енергоблок ЧАЕС, в липні 1971 завершилося будівництво ЛЕП 110 кВ підстанції Чорнобильська, а 7 грудня того ж року було створено постійну комісію з прийомки об'єктів Чорнобильської АЕС.

У День будівельника — 15 серпня 1972 об 11:00 було урочисто покладено перший кубометр бетону у фундамент деаераторної етажерки головного корпусу першої черги станції, відбулась закладка неіржавної капсули з листом до майбутніх поколінь.

З початку будівництва встановлені терміни пуску 1-го енергоблоку у 1975 опинилися під загрозою зриву у зв'язку з низькими темпами проєктних, будівельних робіт і недотриманням термінів поставок обладнання суміжними організаціями[9].

14 квітня 1972 вийшла Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР № 179 «Про хід будівництва Чорнобильської атомної електростанції». У постанові було зазначено, що управління будівництва «Кременчукгесбуд» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР повільно розгортає будівництво Чорнобильської атомної електростанції. План робіт не виконується. Будівельно-монтажні роботи виконуються на низькому інженерному рівні, допускаються великі втрати робочого часу будівельників, недостатньо використовується будівельна техніка. Дирекція атомної електростанції несвоєчасно і некомплектно видає на будівництво необхідну проєктно-кошторисну документацію. Тривалий час не вирішується питання про резервне джерело електропостачання будівництва.

30 січня 1973 було оформлено рішення Міненерго СРСР «Про введення в дію 1 енергоблоку ЧАЕС в 1975 році». Виконання вказаного рішення було зірвано, і 30 квітня 1975 перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький подав доповідну записку про проблеми забезпечення споруджуваної АЕС обладнанням Голові Ради Міністрів СРСР Олексію Косигіну. Після цього в жовтні на ЧАЕС почали надходити перші паливні збірки.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 15 серпня 1972 № 648—200 було заплановано будівництво другої черги ЧАЕС у 1976—1981. Рішенням Міненерго СРСР від 30 березня 1972 було затверджено техніко-економічне обґрунтування збільшення генеруючої потужності ЧАЕС до 4000 МВт, а 4 січня 1974 було ухвалено спільне рішення Міненерго і Мінсередмашу СРСР про проєктування і будівництво другої черги. Технічний проєкт другої черги був затверджений постановою Ради Міністрів від 1 грудня 1975 № 2638Р.

1977 на проммайданчику станції для обслуговування експлуатаційників і численних бригад будівельників працювали чотири їдальні — «Фіалка», «Ромашка», «Еврика», «Електроніка»[10].

Перші роки експлуатаційний персонал і будівельники проживали в гуртожитках, а також на орендованих квартирах в селах навколо споруджуваної станції[10].

Для забезпечення зайнятості членів сімей працівників станції було передбачено будівництво низки підприємств у місті Прип'ять. 1985 <! — Можливо, раніше 1983 року ->було побудовано завод «Юпітер».

• 16 травня 1975 за наказом директора ЧАЕС була створена комісія з підготовки і запуску 1-го енергоблоку.
• З початку жовтня 1975 на склад свіжого палива почали надходити перші паливні збірки.
• У зв'язку з відставанням від планових термінів за критичними позиціями графіка запуску блоку була організована цілодобова робота, 23 листопада було видано наказ директора про організацію безперервних робіт з графітової кладки 1-го енергоблоку.
• 15 травня 1976 відповідно до вимог технічного проєкту і СЕС було встановлено регулярний дозиметричний контроль в районах зони прилягання до АЕС.
• У жовтні 1976 почалось заповнення ставка-охолоджувача. Цього ж року для виконання наладки, а також забезпечення ремонту енергетичного обладнання машинного залу на ЧАЕС була організована виробнича ділянка підприємства «Львівенергоремонт».
• На початку травня 1977 колектив монтажників, будівельників, експлуатаційний персонал ЧАЕС почав пуско-налагоджувальні роботи на 1-му енергоблоці.
• З 8 червня 1977 у зв'язку з початком робіт зі збірки палива була організована зона суворого режиму (ЗСР).
• 1 серпня о 20:10 відбулось завантаження першої тепловидільної збірки.
• 14 серпня об 11:55 повномасштабне завантаження палива було завершене.
• 18 вересня 1977 о 16:17 почалося збільшення потужності реактора.
• 26 вересня о 20:19 був включений в мережу турбогенератор № 2 першого блока.
• Турбогенератор № 1 був включений у мережу 2 листопада.
• 14 грудня 1977 був підписаний Акт прийняття першого енергоблоку ЧАЕС в експлуатацію,

• 24 травня 1978 перший енергоблок було виведено на потужність 1 000 МВт.

• 16 листопада 1978 почався фізичний пуск другого енергоблоку.
• 19 грудня почалось збільшення потужності реактора другого енергоблоку.
• 21 грудня відбулося включення в мережу турбогенератора № 3. 10 січня 1979 дав промисловий струм турбогенератор № 4, було підписано Акт прийняття другого енергоблоку.
• 22 квітня 1979 Чорнобильська АЕС виробила перші десять мільярдів кВт·год.
• 28 травня 1979 енергоблок № 2 вийшов на проєктну потужність 1 000 МВт, яка була освоєна за 5 місяців.
• 5 жовтня 1979 перша черга Чорнобильської АЕС у складі двох енергоблоків вийшла на номінальну потужність 2 000 МВт.
• На освоєння першого енергоблоку ЧАЕС пішло 8 місяців, на освоєння другого — 5 місяців.
• 21 жовтня 1980 було під'єднано ЛЕП напругою 750 кВ.

• 3 грудня 1981 відбувся енергетичний пуск третього енергоблока.
• 8 березня 1982 на ЧАЕС було вироблено перші 50 мільярдів кВт·год електроенергії.
• 9 червня 1982 на третьому енергоблоці була освоєна проєктна потужність 1 000 МВт.

• 25 листопада 1983 на реакторі 4-го енергоблока було завантажено першу ТВЗ.
• 21 грудня турбогенератор № 7 був включений в мережу.
• 30 грудня був включений в мережу турбогенератор № 8.
• 28 березня 1984 4-й енергоблок вийшов на проєктну потужність 1 000 МВт.
• 21 серпня 1984 на Чорнобильській АЕС було вироблено перші 100 мільярдів кВт·год електроенергії.

За словами голови українського Інституту національної пам'яті В'ятровича, що дослідив документи КДБ щодо Чорнобильської катастрофи, спорудження ЧАЕС відбувалося із постійними порушеннями. Зокрема, для будівництва використовувались неякісні матеріали, саме спорудження велось із великим поспіхом з метою здати перший енергоблок до чергового з'їзду КПРС. Окрім того, частину матеріалів для будівництва було розкрадено. Аварійні ситуації відбувалися на ЧАЕС відразу після введення її в експлуатацію, починаючи з 1979 року, іноді супроводжувались серйозними витоками радіації.[11]

9 вересня 1982 після виконаного середнього планового ремонту під час пробного запуску реактора 1-го енергоблока на потужності 700 МВт теплових при номінальних параметрах теплоносія зруйнувалася тепловидільна збірка і відбувся аварійний розрив технологічного каналу № 62-44. Внаслідок розриву була деформована графітова кладка активної зони, в реакторний простір було викинуто значну кількість радіоактивних речовин зі зруйнованої тепловидільної збірки. Важкі наслідки аварії були зумовлені відмовою системи аварійного захисту і тривалим (протягом 20 хвилин) утриманням реакторної установки після розриву каналу на потужності 700 МВт.[12].

Наслідком розриву каналу був викид радіоактивної парогазової суміші з реакторного простору блоку № 1 в аварійний конденсатор, трубопровід зв'язку газових контурів блоків і далі під дзвін мокрого газгольдера. У цій частині газового контуру відбулося короткочасне підвищення тиску, що призвело до викиду до 800 кг води з гідрозатворів у реакторний простір блоку № 2, який працював на номінальній потужності. За рахунок випаровування викинутої води значно підвищився тиск в реакторному просторі блоку № 2, що у свою чергу призвело до витіснення інших гідрозатворів з боку реакторного простору. Парогазова суміш з реакторного простору блоку № 2 викидалася під дзвін мокрого газгольдера і далі через його спорожнений гідрозатвор разом з радіоактивною парогазовою сумішшю з реакторного простору блоку № 1 — у вентиляційну трубу й атмосферу. У результаті викиду радіоактивних речовин була забруднена значна територія. Для ліквідації наслідків цієї аварії було потрібно близько 3 місяців ремонтних робіт. Канал 62-44 та ділянку активної зони, що безпосередньо примикала до зруйнованого каналу, назавжди було виведено з роботи.[12]

За офіційними даними, аварія «не справила значущого впливу на довкілля»^{[джерело?]}.

Існує дві версії причини, що викликала розрив каналу[12]:

• Припинення циркуляції теплоносія в каналі внаслідок грубого порушення персоналом цеху наладки технологічного регламенту під час регулювання поканальних витрат води[13] або потрапляння в канал стороннього предмету[14];
• Залишкове внутрішнє напруження в стінках цирконієвої канальної труби, що виникло внаслідок самовільної зміни заводом технології її виробництва[15].

Четвертий енергоблок ЧАЕС після аварії

26 квітня 1986 при проведенні проєктних випробувань однієї з систем забезпечення безпеки приблизно о 1:23:47 відбувся вибух[16], який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблоку, покрівля машинного залу частково обвалилися. У різних приміщеннях і на даху виникло понад 30 вогнищ пожеж[17]. Основні осередки пожежі на даху машинного залу до 2:10 і на даху реакторного відділення до 2:30 були пригнічені. До 5:00 26 квітня пожежа була ліквідована[17].

Після розтравлення палива зруйнованого реактора приблизно о 20:00 26 квітня у різних частинах центрального залу 4 блоку виникла пожежа великої інтенсивності. До гасіння пожежі внаслідок важкої радіаційної обстановки і значної потужності горіння штатними засобами не приступали. Для ліквідації загоряння та забезпечення підкритичності дезорганізованого палива використовувалася вертолітна техніка.

У перші години розвитку аварії був зупинений сусідній 3-й енергоблок, відбулись відключення устаткування 4-го енергоблока і розвідка стану аварійного реактора.

У результаті аварії стався викид у довкілля до 14×10¹⁸ Бк, що становить приблизно 380 мільйонів кюрі радіоактивних речовин, зокрема ізотопів урану, плутонію, йоду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90.

Безпосередньо під час вибуху на четвертому енергоблоці загинув старший оператор Валерій Ходемчук. Володимир Шашенок, його товариш, помер вранці від отриманих травм. 27 квітня 104 постраждалих були евакуйовані до Московської лікарні № 6. Згодом, у 134 співробітників ЧАЕС, членів пожежних та рятувальних команд розвинулася променева хвороба, 28 з них померли протягом наступних кількох місяців.

Для ліквідації наслідків аварії розпорядженням Ради Міністрів СРСР була створена урядова комісія, головою якої був призначений заступник голови Ради міністрів СРСР Борис Щербина.

Основна частина робіт була виконана в 1986—1987, в них брали участь приблизно 240 000 осіб. Загальна кількість ліквідаторів (включаючи подальші роки) становить близько 600 000.

У перші дні основні зусилля були спрямовані на зниження радіоактивних викидів зі зруйнованого реактора і запобігання набагато серйозніших наслідків.

Саркофаг над четвертим блоком

Потім почалися роботи по очищенню території і похованню зруйнованого реактора. Уламки, розкидані по території АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. Довкола 4-го блоку почалось спорудження бетонного «саркофага» (так званий об'єкт «Укриття»). У процесі будівництва «саркофагу» було укладено понад 400 тисяч м³ бетону та змонтовано 7 000 тонн металоконструкцій. 30 листопада 1986 по завершенню його спорудження Актом Державної приймальної комісії законсервований четвертий енергоблок був прийнятий на технічне обслуговування.

Наказом № 823 від 26 жовтня для експлуатації систем і обладнання об'єкта «Укриття» був організований реакторний цех четвертого блоку.

22 травня 1986 постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 583 було встановлено термін введення в експлуатацію енергоблоків № 1 і 2 ЧАЕС — жовтень 1986. У приміщеннях енергоблоків першої черги проводилася дезактивація, 15 липня 1986 закінчився її перший етап.

У серпні на другій черзі ЧАЕС роз'єднали комунікації, загальні для 3-го і 4-го блоків, була зведена бетонна розділова стіна в машинному залі.

Після виконаних робіт з модернізації систем станції, передбачених заходами, затвердженими Міненерго СРСР 27 червня 1986 і спрямованими на підвищення безпеки АЕС з реакторами РБМК, 18 вересня було отримано дозвіл на початок фізичного пуску реактора першого енергоблоку.

1 жовтня 1986 був запущений перший енергоблок і о 16:47 його підключили до мережі.

5 листопада відбувся запуск енергоблоку № 2.

24 листопада 1987 почався фізичний запуск реактора третього енергоблока, енергетичний запуск відбувся 4 грудня.

31 грудня 1987 рішенням Урядової комісії № 473 було затверджено акт приймання в експлуатацію 3-го енергоблока ЧАЕС після ремонтно-відновлювальних робіт.

Третя черга ЧАЕС, недобудовані 5 і 6 енергоблоки, 2008

Будівництво 5-го і 6-го блоків було припинено, незважаючи на високий ступінь готовності об'єктів. Існувала думка про доцільність закінчення будівництва і пуску 5-го блоку, що мав незначні рівні радіаційного забруднення, замість здійснення масштабної дезактивації 3-го блоку для його подальшої експлуатації[18].

У перші дні після аварії було евакуйовано населення міста-супутника ЧАЕС — Прип'ять і жителів населених пунктів у 10-кілометровій зоні. У наступні дні було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони.

2 жовтня 1986 було вирішено будувати нове місто для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС та членів їхніх сімей після аварії на ЧАЕС — Славутича. 26 березня 1988 був виданий перший ордер на заселення квартир.

У результаті аварії з сільськогосподарського обороту було виведено близько 5 млн га земель, довкола АЕС була створена 30-кілометрова зона відчуження, знищені і поховані сотні дрібних населених пунктів, близько 200 000 осіб було евакуйовано із зон забруднення.

Аварія була оцінена 7-им рівнем за шкалою INES.

23 травня 1986 о 14:40 на позначці +12.50 в кабельних тунелях приміщень 402/3 (приміщення двигунів головних циркуляційних насосів [ГЦН]) і 403/3-4 (приміщення шахт опускних трубопроводів) четвертого аварійного енергоблока внаслідок короткого замикання в силовому кабелі 3-го і 4-го блоків виникла пожежа[19]. Горіли кабелі силових збірок, пластикат, мастило. Пожежа тривала близько 7 годин.

Роботи з ліквідації були утруднені через високі значення експозиційної дози радіоактивного випромінювання, що виникло в результаті аварії 26 квітня. Гасіння відбувалося малими групами при мінімальному часі перебування розрахунків біля вогнища пожежі з використанням бронетехніки. Для ліквідації загоряння знадобилося до 8 годин, участь взяли 268 пожежників, які отримали значні дози опромінення^{[джерело?]}.

11 жовтня 1991 при зниженні обертів турбогенератора № 4 другого енергоблоку для подальшої його зупинки і виведення в ремонт сепаратора-пароперегрівача (оперативне найменування СПП-44) сталася аварія[20] з незалежних від реакторної установки причин.

О 20:10 за київським часом через пошкодження ізоляції кабельного монтажу несанкціоновано було подано номінальну напругу мережі на практично зупинений генератор, який був переведений в непроєктний «моторний» режим.

У результаті значної вібрації сталося розщільнення підшипників і системи ущільнення генератора, викид з подальшим займанням водню і мастила в районі підшипників генератора. Реактор енергоблока № 2 був заглушений.

У машинному залі виникла пожежа, обвалилася покрівля машинного залу, що спричинило пошкодження обладнання, яке брало участь у забезпеченні безпеки і охолодження реактора. Пожежа на турбогенераторі № 4 була ліквідована до 2:20 12 жовтня силами варти пожежної охорони ЧАЕС, а також бойовими розрахунками пожежних частин Київської, Чернігівської, Житомирської областей та м. Києва[20].

У результаті аварії було пошкоджено турбогенератор № 4 і збудник генератора, вигоріло 180 т турбінного мастила і 500 м³ водню, обвалилося 2448 м² покрівлі машзалу (з 20 502 м²), маса завалених конструкцій перевищувала 100 т^{[джерело?]}.

Викид радіоактивних аерозолів, що утворилися при горінні елементів покрівлі зі слідами забруднення від аварії 1986 року (через отвір руйнувань покрівлі машинного залу), становив 3,6 × 10⁻⁴ Кі. Загальний викид під час даного порушення в роботі становив 1,4 × 10 Кі (в межах допустимого добового викиду в атмосферу 1,5 × 10 Кі)^{[джерело?]}.

Опромінення персоналу понад встановлені контрольні рівні не було. 63 учасники ліквідації пожежі з експлуатаційного персоналу та пожежників отримали дози від 0,02 до 0,17 бер (сЗв), що не перевищує двотижневих доз. Опромінення населення не відбулося, статистично значущого збільшення концентрації аерозолів у приземному шарі атмосфери в 30-км зоні не зафіксовано.

Не зважаючи на численні відмови систем і устаткування ^{[джерело?]}, що супроводжували аварію, реактор залишався в підконтрольному стані.

Безпосередньо після пожежі Чорнобильська АЕС запланувала і почала реалізацію заходів щодо виконання ремонтно-відновлювальних робіт на енергоблоці № 2 з ліквідації наслідків пожежі ^{[джерело?]}, реалізувати які в повному обсязі не вдалося через подальше ухвалення остаточного рішення про закриття Чорнобильської АЕС.

22 вересня 1997 розпочалась реорганізація ВО «Чорнобильська АЕС» та її входження у структурний підрозділ НАЕК «Енергоатом»[21]. 25 квітня 2001 ЧАЕС була реорганізована в Державне спеціалізоване підприємство Чорнобильська АЕС[22], а 15 липня 2005 була передана до сфери управління МНС України.

17 лютого 1990 Верховна Рада Української РСР[23] і Рада Міністрів Української РСР[24] визначили термін виведення з експлуатації енергоблоків Чорнобильської АЕС у 1995, 17 травня Рада Міністрів СРСР видала розпорядження про розробку програми виведення з експлуатації енергоблоків.

2 серпня того ж року Верховна Рада Української РСР оголосила Мораторій на будівництво нових атомних станцій та на збільшення потужності існуючих строком на п'ять років[25].

Пожежа 11 жовтня 1991 на другому енергоблоці послужила підставою для рішення Верховної Ради України про зупинку і негайне виведення з експлуатації другого енергоблоку Чорнобильської АЕС, а також про зупинку першого і третього енергоблоків у 1993[26].

1993 році Мораторій 1990-го на будівництво нових атомних електростанцій був достроково знятий[27] і за пропозицією Кабінету Міністрів України[28] ухвалено рішення про продовження експлуатації Чорнобильської АЕС протягом терміну, визначеного її технічним станом.

Під впливом світової громадськості та взятих на себе зобов'язань[29] було ухвалено остаточне рішення про виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 було визнано доцільним достроково зняти з експлуатації енергоблок № 1, який був зупинений 30 листопада 1996[30].

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 було визнано доцільним достроково зняти з експлуатації енергоблок № 2[31], зупиненого після аварії в 1991.

11 грудня 1998 був прийнятий Закон України[4], який визначив особливості правових відносин під час подальшої роботи ЧАЕС та дострокового зняття з експлуатації енергоблоків, перетворення зруйнованого четвертого енергоблока на екологічно безпечну систему, а також захист персоналу Чорнобильської АЕС.

29 березня 2000 Кабінетом Міністрів України було ухвалено достроково зняти з експлуатації енергоблок № 3 та остаточно закрити Чорнобильську АЕС[32] до кінця 2000.

У квітні Указом Президента України була створена Міжвідомча (урядова) комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС.

Указом Президента України від 25 вересня[33] було створено Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів, пов'язаних з Актом закриття Чорнобильської АЕС.

У затверджених 19 жовтня 2000 Президентом України заходах щодо закриття Чорнобильської атомної станції[34], а також у Постанові Кабінету Міністрів України від 29 листопада[35] було визначено термін остаточної зупинки і переведення в режим зняття з експлуатації 3-го блоку ЧАЕС — 12:00 15 грудня 2000.

5 грудня відбулись парламентські слухання за участю іноземних представників у зв'язку із закриттям ЧАЕС.

Напередодні закриття, 14 грудня 2000, відбувся робочий візит на Чорнобильську АЕС Президента України Леоніда Кучми. Під час зустрічі з персоналом станції Президент запевнив, що жоден працівник не залишиться без соціального захисту. Ухвалена Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада[36] «Про заходи щодо соціального захисту робітників Чорнобильської АЕС та жителів міста Славутич у зв'язку з закриттям станції» визначила комплекс заходів щодо пом'якшення соціальних наслідків.

5 грудня 2000 через неполадки в системі захисту реактор третього енергоблока був зупинений.

14 грудня реактор був запущений на 5 % потужності для церемонії зупинки і 15 грудня 2000 о 13:17 за наказом Президента України під час трансляції телемосту Чорнобильська АЕС — Національний палац «Україна» поворотом ключа аварійного захисту п'ятого рівня (АЗ-5) реактор енергоблока № 3 Чорнобильської АЕС було зупинено назавжди і станція припинила генерацію електроенергії.

24 лютого 2022 року близька 19:20 надійшла інформація про захоплення Чорнобильської атомної електростанції російською регулярною армією[37]

15 грудня 2000 для колективу ЧАЕС розпочався період зняття зупинених енергоблоків з експлуатації, що є важливою ланкою усього життєвого циклу будь-якої АЕС. Для виконання цього завдання рішенням уряду Чорнобильська АЕС була виведена зі складу компанії «Енергоатом» і перетворена в державне спеціалізоване підприємство. На основі ремонтної служби ЧАЕС у складі «Енергоатому» було створено підприємство «Атомремонтсервіс», де сьогодні працюють 730 робітників, більше трьохсот з яких — колишні працівники Чорнобильської АЕС. Створений на базі управління протиаварійними діями Чорнобильської АЕС навчально-аварійний центр компанії «Енергоатом» також укомплектований переважно колишніми працівниками ЧАЕС.

У 2010 році відпрацьоване ядерне паливо було повністю вивантажено з блоку № 3. 23 квітня 2016 року від ядерного палива був повністю звільнений блок № 2. 6 червня 2016 року остання відпрацьована тепловидільна збірка з блоку № 1 була перевезена в сховище відпрацьованого ядерного палива мокрого типу (СВЯП-1) [39] [40].