Вотум недовіри

В австралійському парламенті вотум недовіри вимагає згоди більшості присутніх у Палаті представників. Палата представників складається із 151 члена. Відповідно, вимагається 76 голосів «за», коли присутні всі члени Палати. Прямий вотум недовіри уряду, або пропозиція чи поправка, що засуджує уряд, ніколи не мали успіху в Палаті представників.[1] Незважаючи на це, 8 разів уряди подавали у відставку або планували розпуск після їхньої поразки з інших питань перед Палатою.[1] Востаннє уряд подав у відставку після поразки в жовтні 1941 року, коли Палата відхилила бюджет уряду меншості Артура Фаддена.

Конкретні клопотання про недовіру проти прем'єр-міністра, міністрів, лідера опозиції, сенаторів та лідерів політичних партій були порушені і в деяких випадках мали успіх. Клопотання про недовіру уряду можуть бути передані в Сенат, але це не означає, що вони матимуть вплив в Палаті.[1] Однак право Сенату відмовити у клопотанні стало однією з передумов конституційної кризи в Австралії 1975 року. Конвенція залишається сірою зоною, оскільки уряди Вестмінстера, як правило, не підтримують довіру верхньої палати.

У парламенті Бангладешу не передбачено положень про недовіру за статтею 70 Конституції Бангладешу, яка забороняє депутатам парламенту голосувати проти їхньої партії, і скасування засідаючого уряду стає неможливим.

У канадській політиці вотум недовіри — це рішення, не схвалене законодавством, і після якого керівному прем'єр-міністру чи прем'єр-міністру провінції та чинному кабінету міністрів більше не надається згода.[2] Вотум недовіри, який проходить, призводить до падіння чинного уряду. Практика виникла як конституційна конвенція[2] і залишається некодифікованою процедурою, не викладеною в жодному постійному розпорядженні Палати громад Канади.[3] Подання про недовіру може бути спрямоване лише проти чинного уряду в законодавчому органі, при цьому голосування про недовіру офіційній опозиції законодавчої влади є неприпустимим.[4]

На федеральному рівні вотум недовіри — це подання члена Палати громад, в якому чітко зазначено, що Палата не має довіри до чинного уряду.[3] Уряд може також оголосити будь-який законопроект чи подання питанням довіри.[3] Законопроекти та заяви, які вважаються неявними клопотаннями про довіру, включають асигнування/рахунки за постачання, пропозиції щодо бюджетної політики та звернення у відповідь на промову з престолу.[5] Хоча неприйняття цих законопроектів може бути використано як автоматичне затвердження вотуму недовіри, опозиція не зобов'язана затверджувати провал як вотум недовіри уряду.[6]

Європейський парламент може звільнити Європейську комісію, виконавчий орган Європейського Союзу, заявою про недовіру. Таке подання вимагає двох третин голосів. Результатом успішного голосування за подання є відставка комісії.[7]

У Німеччині[8] вотум недовіри федеральному канцлеру вимагає, щоб опозиція в тому ж голосуванні запропонувала власного кандидата, якого вони хочуть призначити наступником Федерального президента. Таким чином, висловлення недовіри може бути висунуте лише за умови підтримки нового кандидата більшістю. Ідея полягала в тому, щоб запобігти державній кризі, подібній до тих, що трапились в кінці німецької Веймарської республіки. Часто канцлери відходили від посади, а їх наступники не мали достатньої парламентської підтримки для управління.

В Індії заява про недовіру може бути внесена лише до Лок Сабхи (нижньої палати парламенту Індії). Клопотання приймається до обговорення, коли мінімум 50 членів палати підтримують його (згідно з правилом 198 16-го видання правил Лок Сабхи).[9] Якщо клопотання продовжується, Палата обговорює і проводить голосування. Якщо більшість членів палати проголосують за пропозицію, вона буде прийнята, і уряд зобов'язаний звільнити офіс. Ачарія Крипалані подав перше в історії подання про недовіру до Лок Сабхи в серпні 1963 року, відразу після катастрофічної війни в Індії та Китаї.[10][11] Станом на липень 2019 року було подано 27 заяв про недовіру. Прем'єр-міністр Індіра Ганді стикалася з найбільшою кількістю подань про недовіру — п'ятнадцять, за нею йшли Лал Бахадур Шастрі та П. В. Нарасімха Рао (по три), Морарджі Десай (два) та по одному отримували Джавахарлал Неру, Раджив Ганді, Атал Біхарі Ваджпаї,[12] Нарендра Моді.

В Ірландії є особливі умови: якщо Дойл Ерен (нижня палата ірландського законодавчого органу) подає вотум недовіри Тишеху чи уряду Ірландії, а Тишех та Уряд не подають у відставку, Дойл повинен бути розпущений і вимагається призначення загальних виборів.[13]

В Італії[14] уряд вимагає підтримки обох палат парламенту. Вотум недовіри може бути запропонований, якщо десята частина членів однієї палати підпише пропозицію і, починаючи з трьох днів до призначеної дати, зазначений голос може бути обговорений. Після розгляду справи Філіппо Манкузо в 1995 р. і подальшого вироку Конституційного суду в 1996 р.[15] з'явилась можливість запропонувати індивідуальний вотум недовіри одному міністру замість усього уряду.

Стаття 69 Конституції Японії 1947 року передбачає, що "якщо Палата представників ухвалить резолюцію про недовіру або відхилить резолюцію про довіру, Кабмін подає у відставку масово, якщо Палата представників не буде розпущена протягом десяти (10) днів".[16]

Конституція Пакистану передбачає подання недовіри всім виборцям Колегії виборів держави. Ці пропозиції можуть бути спрямовані на спікерів та заступників спікерів провінційних та національних зборів, прем'єр-міністра, головних міністрів провінцій, а також на голову та заступника голови Сенату.[17] Перш ніж за подання можна буде проголосувати, потрібна підтримка щонайменше 20% обраних членів у всіх випадках, за винятком тих, що виступають проти спікерів чи заступників спікера, і в цьому випадку не існує мінімальної межі підтримки. Після винесення на голосування подання вважається успішним лише у тому випадку, якщо його прийняли більшістю голосів.[18]

У Перу законодавча та виконавча гілки влади мають повноваження подавати вотум недовіри діючим представникам кожної гілки влади.[19] Президент Кабміну може запропонувати Конгресу висловлення недовіри будь-якому міністру, далі потребується схвалення більшої половини Конгресу. Президент республіки має повноваження розпустити Конгрес, якщо він осудив або відмовив у довірі двом кабінетам. Ці статті (132-134) можна знайти в редакції Конституції Перу 1993 року.

У зв'язку з конституційною кризою в Перу в 2019 році президент Мартін Віскарра 29 травня 2019 року запровадив конституційний процес, який створить вотум недовіри Конгресу, якщо вони відмовляться співпрацювати із запропонованими ним діями проти корупції.

Будь-який депутат від Національних зборів може вимагати висловлення недовіри Кабінету Міністрів (крім Президента) чи Президенту. Спікер зобов'язаний, згідно з правилами Парламенту, внести таку пропозицію до відповідного наказу. Якщо висловлення недовіри не може бути заплановане на день останнього засідання щорічного засідання, це має бути перший пункт на папері наказу наступного засідання.[20] У випадку успішного подання спікер автоматично займає посаду виконуючого обов'язки президента.

Конституція Іспанії 1978 р. передбачає подання про недовіру, яке має пропонувати одна десята З'їзду депутатів. За німецькою моделлю вотуми недовіри Іспанії є конструктивними, тому подання також має включати альтернативного кандидата на пост прем'єр-міністра. Щоб подання про недовіру було успішним, його має прийняти абсолютна більшість у З’їзді депутатів. Після реєстрації подання має пройти мінімум п’ять днів, перш ніж воно може вийти на голосування. Інші сторони мають право подати альтернативні клопотання протягом перших двох днів з моменту реєстрації.[21][22]

Прем'єр-міністру заборонено розпустити Генеральний Кортес і призначити загальні вибори, поки очікується висування недовіри. Якщо подання буде успішним, чинний прем'єр-міністр повинен подати у відставку. Відповідно до Конституції, кандидат на заміну, зазначений у поданні, автоматично вважається довірою Конгресу депутатів і одразу призначається на посаду прем'єр-міністра. У разі невдалого підписанння клопотання немає можливості подати іншого протягом тієї самої сесії.[22][21]

Жодних заяв про недовіру не може бути подано ні проти прем'єр-міністра (від імені всього уряду), ні проти окремого міністра нижчого рівня. Щонайменше 35 членів парламенту (народні депутати) мають підтримати пропозицію ініціювати таке голосування. Більшість депутатів (175 членів) повинні проголосувати за декларацію про недовіру, щоб вона була успішною. Якщо окремий міністр втрачає вотум довіри, то повинен подати у відставку. Якщо прем'єр-міністр втрачає вотум недовіри, увесь його уряд повинен подати у відставку.[23] Спікер парламенту може дозволити звільненому прем'єр-міністру очолювати перехідний чи тимчасовий уряд, поки парламент не обере нового прем'єр-міністра.

Відповідно до принципу негативного парламентаризму, кандидат у прем'єр-міністри, висунутий спікером, не потребує довіри більшості депутатів для обрання. Але для того, щоб кандидат у прем'єр-міністри мав успіх у парламентському голосуванні, він повинен мати принаймні 175 голосів "за" та / або "утримався". Якщо спікер чотири рази не може обрати свого кандидата, вибори повинні бути проведені протягом трьох місяців після остаточного голосування.

До 2011 року у британському парламенті заява про недовіру, як правило, вперше з'явилася як подання на початку дня, хоча голосування за Промову з престолу також являло собою довіру.[24] Однак згідно із Законом про строкові терміни парламентів 2011 року лише подання, що прямо вирішує "Відсутність у парламенту довіри до уряду Її Величності", трактується як подання недовіри.

У Російській Федерації нижня палата Федеральних Зборів (Державна Дума) може подати вотум недовіри уряду Росії більшістю голосів (тобто мінімум 226 голосів із 450). У цьому випадку справа переходить до розгляду Президента, який може вибрати звільнення кабінету міністрів (Президент має повноваження зробити це в будь-який момент на власний розсуд) або просто проігнорувати рішення Думи. Якщо протягом трьох місяців Дума винесе повторний вотум недовіри проти того ж складу кабінету, президент буде змушений прийняти конкретне рішення — звільнити уряд або розпустити саму Думу і призначити нові загальні вибори. Державна Дума не може бути розпущена, якщо:

• вона була обрана менш ніж рік тому;
• вона вже порушила процедуру імпічменту проти самого Президента, висунувши відповідні звинувачення;
• до виборів Президента залишилось менше шести місяців;
• на всій території Російської Федерації діє надзвичайний або воєнний стан.

У вищезазначених випадках Президент був би фактично змушений звільнити Уряд.

У Франції нижня палата французького парламенту (Національна асамблея Франції) може більшістю голосів винести вотум недовіри уряду Франції. У цьому випадку уряд буде відсторонений від влади, і президент Франції повинен призначити нового прем'єр-міністра Франції, який сформує новий уряд.

На Шрі-Ланці парламент може винести вотум недовіри уряду Шрі-Ланки. У цьому випадку уряд відсторонюється від влади, і президент Шрі-Ланки повинен призначити нового прем'єр-міністра, який повинен буде сформувати новий уряд.