Війна Потрійного Альянсу

Починаючи з появи португальців у Бразилії, між ними і іспанцями продовжувалися прикордонні сутички. Не раз робилися спроби врегулювання (Утрехтський мирний договір, Мадридський договір, Перший договір в Сан-Ільдефонсо), проте повністю кордон так і не був визначений. Зіграло свою роль і те, що вказані в договорах орієнтири нерідко розумілися сторонами по-різному. Так, дуже показовим був приклад з річкою Ігурей. На думку іспанської, а пізніше і парагвайської сторони, саме вона була прикордонною. Португальці ж називали цю річку Вакарія у верхній течії і Івін'єйма в нижній, а назву Ігурей, на їх думку, носила річка, що протікала значно південніше. Іспанці ж, зі свого боку, іменували цю річку Карапа і не вважали її кордоном.

Таким чином, до моменту проголошення Парагваєм незалежності проблема територіального розмежування з Бразилією не була вирішена. Водночас спірні території перебували фактично під контролем Асунсьйона. До тих пір, поки бразильсько-парагвайські відносини залишалися теплими, ця суперечка не відігравала великої ролі. Проте з 1850-х років, після їх погіршення, питання про кордони набуло важливого значення. На початку 1860-х років Бразилія остаточно порушила статус-кво, збудувавши на річці Ігурей фортецю Дорадус.

Довоєнний розвиток Парагваю значно відрізнявся від розвитку сусідніх держав Південної Америки. За часів правління Хосе Франсії та Карлоса Антоніо Лопеса країна практично перебувала в ізоляції від решти країн регіону[4]. Керівництво Парагваю підтримувало курс на побудову автаркічної економіки. Режим Лопесів[5] характеризувався жорсткою централізацією, що не залишала місця для розвитку громадянського суспільства.

Близько 98% земель Парагваю знаходилися в руках держави. Вона ж здійснювала і значну частину виробничої діяльності. Існували так звані «маєтки Батьківщини» (ісп. Estancias de la Patria) — 64 господарства під центральним урядовим управлінням. Більше 200 іноземних фахівців, запрошених у країну, прокладали телеграфні лінії і залізниці, що сприяло розвитку сталеливарної, текстильної, паперової, друкарської промисловості, кораблебудування і виробництва пороху.

Уряд повністю контролював експорт. Основними товарами, що вивозилися з країни, були цінні породи деревини і мате[6]. Політика держави була жорстко протекціоністською. Імпорт фактично перекривався високим митом. На відміну від сусідніх держав Парагвай не брав зовнішніх позик. Цю політику попередників продовжив диктатор Парагваю Франсиско Солано Лопес.

У той же час уряд почав модернізацію армії. Ливарна майстерня в Ібікуї́, побудована 1850 року, виробляла гармати і мортири, а також боєприпаси всіх калібрів. На верфях Асунсьйона будувалися річкові військові кораблі. Зростання промислового виробництва настійно вимагало контакту з міжнародним ринком. Проте Парагвай, що знаходився в глибині континенту, не мав виходу до моря. Щоб його досягти, суднам, що вийшли з річкових портів Парагваю, необхідно було пройти вниз річками Парана і Парагвай, досягти Ла-Плати, і лише потім вийти в океан. У задумах Лопеса було придбання порту на Атлантичному узбережжі, що було можливе лише при захопленні частини бразильської території.

У ході підготовки до реалізації цих цілей було продовжено розвиток військової промисловості. В армію в порядку обов'язкової військової служби було призвано значну кількість солдатів, які піддавалися інтенсивному вишколу. В гирлі річки Парагвай були побудовані фортифікаційні споруди. Проводилася також і дипломатична підготовка. Парагвай уклав альянс з правлячою в Уругваї Національною партією «Бланко» («Білі»). Відповідно, суперник Бланко — Партія Колорадо («Кольорові») знайшла підтримку в Аргентини і Бразилії[7].

Педру II, імператор Бразильської імперії, картина приблизно часів війни.

З тих пір, як Бразилія і Аргентина здобули незалежність, між урядами Буенос-Айреса і Ріо-де-Жанейро продовжувалася боротьба за гегемонію в басейні Ла-Плати. Вона значно вплинула на зовнішню і внутрішню політику країн регіону[8]. Конкурентні претензії на територію сучасного Уругваю спричинили Аргентино-бразильську війну 1825–1828 років, але навіть після неї Бразилія і Аргентина двічі були на межі зриву дипломатичних відносин.

Метою уряду Аргентини було об'єднання під своєю егідою всіх країн, що раніше входили у віце-королівство Ріо-де-ла-Плата, зокрема Парагваю й Уругваю. Починаючи з першої половини 19 століття, вона робила спроби досягти цього, проте безуспішно — багато в чому через втручання Бразилії. Саме Бразилія, що знаходилася в той час під управлінням португальців, була першою країною, що визнала у 1811 році незалежність Парагваю. Побоюючись надмірного посилення Аргентини, уряд Ріо-де-Жанейро волів підтримувати баланс сил в регіоні, допомагаючи Парагваю і Уругваю зберегти суверенітет.

Окрім того, Парагвай і сам не раз втручався в політику Аргентини. Так, з 1845 по 1852 рік парагвайські війська воювали проти уряду Буенос-А́йреса із загонами провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос. У цей період особливо теплими були відносини Парагваю з Бразилією, що також ворогувала з аргентинським президентом Хуаном Мануелем Росасом. До його падіння у 1852 році бразильці продовжували надавати Асунсьйону військово-технічну допомогу, надаючи особливу увагу укріпленням на річці Парана і посиленню парагвайської армії.

Офіцер і солдат бразильської армії

У свою чергу бразильська провінція Мату-Гросу не була зв'язана з Ріо-де-Жанейро сухопутними дорогами, і бразильським суднам потрібно було пройти через парагвайську територію річкою Парагвай, щоб досягти Куяби. Проте часто отримання дозволу на це від парагвайського уряду було пов'язане з великими труднощами.

Після остаточного визнання незалежності Уругваю у 1828 році Бразилія мала значний вплив на уругвайську політику. Приватна компанія багатого бразильського підприємця, Ірінеу Евангеліста ді Суза, фактично була державним банком Уругваю. Інші бразильці володіли близько чотирмастами великими маєтками (estancias), які займали приблизно третину території країни. Вони протестували проти податків, які уругвайці накладали при перегоні рогатої худоби через кордон з Ріу-Гранді-ду-Сул, і підтримували постійну боротьбу між уругвайським політичними фракціями Колорадо і Бланко. Бразилія тричі здійснювала військове і політичне втручання в справи Уругваю — в 1851 році, проти Мануеля Орібе і аргентинського впливу, у 1855 році, на прохання уругвайського уряду і Венансіо Флореса, лідера партії Колорадо (традиційного союзника бразильців) і в 1864 році, проти Атанасіо Агірре. Остання інтервенція і стала поштовхом для початку Парагвайської війни.

Таким чином, серед причин початку війни можна назвати наслідки колоніалізму в Латинській Америці в цілому, боротьбу за контроль над стратегічно важливим басейном річки Ла-Плата, втручання у внутрішні справи Уругваю Бразилії та Аргентини, і експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсиско Солано Лопеса[9].

Солдати бразильського корпусу «Добровольців Батьківщини»

Також, починаючи з історіографії 1860-х років, відзначається значна роль Великої Британії в ескалації конфлікту[10]. Серед причин ймовірного втручання Британії називають те, що вона не бажала об'єднання басейну Ла-Плати в єдину державу, здатну одноособово користуватися ресурсами регіону. Створення Великого Парагваю з автономною економікою та розвиненим промисловим сектором, чого намагався досягти Солано Лопес, означало б втрату важливого ринку британських товарів. Більш того, парагвайська модель автономної економіки могла бути сприйнятою сусідніми державами і Парагвай сам міг стати експортером промислової продукції. На додаток, Британія потребувала нових джерел бавовни через Громадянську війну в США, і тому вимагала прав на вільну торгівлю в районі Ла-Плати.

Проте, серед істориків немає єдиної точки зору щодо ролі Великої Британії на початку війни[11]. Зокрема, вказується, що відносини Британії з Бразилією, головним опонентом Парагваю, були дуже натягнутими. В 1863 році вони взагалі були розірвані з ініціативи імператора Педру II через серію інцидентів, за участі британського посла та розквартированих в Ріо-де-Жанейро британських моряків[12]. Вказується також, що через вельми незалежний характер бразильського імператора, Британія просто не мала важелів тиску на Бразилію.

У квітні 1864 року Бразилія відправила до Уругваю дипломатичну місію на чолі з Жозе Антоніу Зарайва. Її метою було отримання компенсації за збитки, що були заподіяні бразильським фермерам-гаучо у прикордонних конфліктах з уругвайськими фермерами. Президент Уругваю Атанасіо Агірре (Національна партія) відкинув бразильські домагання.

Солано Лопес запропонував себе як посередника на переговорах, але бразильці виступили проти цієї пропозиції. У серпні 1864 року Парагвай розірвав дипломатичні відносини з Бразилією і оголосив, що окупація Уругваю бразильськими військами буде порушенням рівноваги в регіоні. 12 жовтня бразильські частини вторглися до Уругваю. Прихильники Венансіо Флореса і партії Колорадо, підтримані також і Аргентиною, об'єдналися з бразильцями і повалили Агірре[13].

Мапа бойових дій та територіальні втрати Парагваю в результаті війни.

Атаковані бразильцями, уругвайські «Бланко» попросили Лопеса про допомогу, проте Парагвай не надав її негайно. Натомість, 11 листопада 1864 року Солано Лопес віддав наказ захопити бразильське судно «Маркіз Олінда», що прямувало річкою Парагвай у провінцію Мату-Гросу з новопризначеним губернатором провінції полковником Фредеріку Карнейру Кампусом на борту. Наступного дня, 12 листопада, це було здійснено парагвайським кораблем «Такуарі»[14]. 13 грудня 1864 року Парагвай оголосив війну Бразилії, а трьома місяцями опісля, 18 березня 1865 року — Аргентині. Уругвай, вже під управлінням Венансіо Флореса, увійшов до союзу з Бразилією і Аргентиною, завершивши, таким чином, утворення Потрійного Альянсу.

На початку війни сили парагвайської армії налічували 38 000 — 50 000 добре підготовлених солдатів з 60 000, що знаходилися в резерві. Флот Парагваю налічував 23 невеликі пароплави і ряд дрібних суден, згрупованих навколо канонерського човна «Такуарі»[15][16], причому майже всі ці кораблі були переобладнані з цивільних. Замовлені в Європі 5 новітніх броненосців не встигли прибути до початку бойових дій, а пізніше були навіть перекуплені Бразилією й увійшли до складу її флоту. Артилерія парагвайців налічувала близько 400 гармат.

Армії держав Потрійного альянсу поступалися парагвайським в чисельності. Аргентина мала у складі регулярних частин близько 8 500 осіб, а також ескадру з чотирьох пароплавів і однієї шхуни. Уругвай вступив у війну без флоту і з менш ніж двохтисячною армією. Більша частина 16 000-ї бразильській армії була заздалегідь розміщена у гарнізонах на півдні країни[17]. Разом з тим, Бразилія володіла могутнім флотом, що складався з 42 суден з 239 гарматами і особовим складом, що налічував 4 000 моряків. При цьому значна частина флоту під командуванням маркіза Тамандаре́ вже була зосереджена в басейні Ла-Плати для інтервенції проти Агірре.

Не зважаючи на відносно велику чисельність військ, Бразилія не підготувалась до війни. Її армія була погано організована. Війська, використані в Уругваї, складалися головним чином із загонів гаучо і деяких частин Національної гвардії. У зв'язку з цим бразильські частини, що билися в Парагвайській війні, не були професійними, а комплектувалися добровольцями, так званими «добровольцями Батьківщини» (порт. Voluntários da Pátria). Серед них було багато рабів, яких надіслали фермери. Кавалерія формувалась з Національної гвардії провінції Ріу-Гранді-ду-Сул.

1 травня 1865 року в Буенос-Айресі Бразилією, Аргентиною і Уругваєм був підписаний Договір про Потрійний Альянс, що об'єднав ці три країни в боротьбі проти Парагваю. Верховним головнокомандувачем союзних військ став президент Аргентини Бартоломе Мітре[18].

Бартоломе Мітре, президент Аргентини

У перший період війни ініціатива була в руках парагвайців. Перші битви — вторгнення у бразильську провінцію Мату-Гросу на півночі у грудні 1864, в Ріу-Гранді-ду-Сул на півдні на початку 1865 року, і в аргентинську провінцію Коррієнтес — були нав'язані альянсівцям наступаючою парагвайською армією.

Парагвайські війська одночасно вдерлися у Мату-Гросу двома колонами. Завдяки чисельній перевазі їм вдалося достатньо швидко захопити провінцію.

Перша колона з 5000 осіб під командуванням полковника Вісенте Барріоса на 10 суднах піднялася річкою Парагвай і атакувала бразильський форт Нова Коїмбра (зараз у штаті Мату-Гросу-ду-Сул). Невеликий гарнізон, що складався з 155 осіб під командуванням підполковника Ерменгільду ді Альбукерке Порту-Карреру, що пізніше отримав титул барон Форт Коїмбра, протягом трьох днів обороняв укріплення. Вичерпавши запаси, захисники залишили форт і на борту канонерського човна «Ан'ямбаї» відправилися в напрямку Корумби. Зайнявши залишений форт, парагвайці продовжили рух на північ і в січні 1865 року оволоділи селищами Альбукерке і Корумба. Кілька бразильських суден, у тому числі і «Ан'ямбаї», дісталися парагвайцям.

Друга колона парагвайських військ з 4000 осіб під командуванням полковника Франсиско Ісідоро Рескіна вдерлася на територію Мату-Гросу південніше. Один із батальйонів цього угрупування, під командуванням майора Мартіна Урб'єта, 29 грудня 1864 року натрапив на запеклий опір невеликого загону бразильців з 16 осіб під командуванням лейтенанта Антоніу Жуана Рібейру. Лише повністю знищивши їх, парагвайці змогли пройти далі. Розбивши війська полковника Жозе Діаза да Сілва, парагвайці продовжили наступ у напрямі районів Ніоакві та Міранда. У квітні 1865 року вони досягли муніципалітету Кошін (нині північ штату Мату-гросу-ду-Сул).

Незважаючи на успіхи, парагвайські війська не продовжили наступ на Куябу, столицю провінції Мату-Гросу. Головною метою їхнього удару в цьому районі було лише вигнання бразильських сил з півдня басейна Ла-Плати, де згодом вирішуватиметься доля війни.

Другим етапом парагвайського наступу було вторгнення в аргентинську провінцію Коррієнтес і в бразильську Ріу-Гранді-ду-Сул. Допомогти уругвайським «Бланко» безпосередньо парагвайці не могли — для цього потрібно було перетнути територію, що належала Аргентині. Тому в березні 1865 року уряд Солано Лопеса звернувся до аргентинського президента Бартоломе Мітре з проханням пропустити через провінцію Коррієнтес армію з 25 000 осіб під командуванням генерала Венсеслао Роблеса. Проте, Мітре, який ще недавно був союзником бразильців в інтервенції проти Уругваю, відмовив.

18 березня 1865 року Парагвай оголосив Аргентині війну. Парагвайська ескадра, спустившись річкою Парана, замкнула аргентинські судна в порту Коррієнтеса, а частини генерала Роблеса, що йшли слідом, узяли місто. Вторгаючись на територію Аргентини, уряд Лопеса намагався заручитися підтримкою Хусто Хосе де Уркіси, губернатора провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос, що був головою федералістів і супротивником Мітре та буенос-айреського уряду[18]. Проте, Уркіса зайняв двозначну позицію щодо парагвайців, які були вимушені припинити рух, пройшовши на південь близько 200 кілометрів.

Одночасно з військами Роблеса, 10 000-й підрозділ парагвайців рід командуванням підполковника Антоніо де ла Крус Естігаррібіа перетнув аргентинський кордон південніше Енкарнасьйона. У травні 1865 року він дійшов до бразильської провінції Ріу-Гранді-ду-Сул, спустився вниз річкою Уругвай і 12 червня 1865 року оволодів містом Сан-Боржа. Уругваяна, розташована південніше, була зайнята 5 серпня без особливого опору.

Початок війни з Парагваєм не привів до консолідації політичних сил усередині Аргентини. Опозиція віднеслася вкрай насторожено до ініціативи Мітре вступити в альянс з Бразилією. Багато хто вважав війну з Парагваєм братовбивчою. Серед аргентинців ширилися чутки, що дійсною причиною конфлікту була не парагвайська агресія, а непомірні особисті амбіції президента Мітре. Відзначалось, що Лопес вдерся до Бразилії, вважаючи Мітре своїм союзником, тому перехід Аргентини на бік Бразилії був для парагвайців несподіванкою. Вони ще пам'ятали, як аргентинський флот відмовився пропустити ворожі для Парагваю бразильські кораблі через Ла-Плату на початку 1865 року. Проте події розвивалися сприятливо для прихильників війни. Дуже вчасно було отримано звістку про викрадення парагвайцями в провінції Коррієнтес місцевих мешканок. У результаті війна продовжилася.

Протягом усієї війни в Аргентині тривали антиурядові й антивоєнні виступи. Так, 3 липня 1865 року в Басуальдо відбулося повстання 8 000 військовослужбовців ополчення провінції Ентре-Ріос, які відмовилися воювати проти парагвайців[19]. У цьому випадку буенос-айреський уряд утримався від каральних заходів проти бунтівників, проте вже наступний виступ у Толедо в листопаді 1865 року був жорстоко придушений за допомоги бразильських військ. У листопаді 1866 року нове повстання спалахнуло у провінції Мендоса та поширилося на сусідні провінції Сан-Луїс, Сан-Хуан і Ла-Ріоха. Для придушення цього виступу була кинута значна частина аргентинських сил. Президент Мітре спеціально повернувся з Парагваю й особисто очолив війська. В липні 1867 року збунтувалась провінція Санта-Фе, а в 1868 — провінція Коррієнтес. Останнє повстання відбулося вже після закінчення бойових дій: у квітні 1870 року проти Буенос-Айреса виступала провінція Ентре-Ріос. Незважаючи на успішне придушення опозиції, аргентинський уряд ослаб через безперервну боротьбу з нею.

Табір бразильської армії біля Курузу, 20 вересня 1866 (картина Кандідо Лопеса)

У квітні 1865 року колона бразильських військ з 2 780 осіб під командуванням полковника Мануела Педру Драгу вийшла з міста Убераба провінції Мінас-Жерайс. Метою бразильців було вибиття парагвайців з провінції Мату-Гросу. В грудні 1865 року, після важкого двохтисячокілометрового маршу через чотири провінції, колона прибула в місто Кошін, яке вже було полишене противником. У вересні 1866 року війська полковника Драгу прибули в район Міранди, також залишений парагвайцями. В січні 1867 року колона, чисельність якої скоротилася до 1 680 осіб і отримала нового командира, полковника Карлуса ді Мораїс Камісана, спробувала вдертися на парагвайську територію, але атака була відбита кавалерією противника.

Разом з тим, не зважаючи на успіхи бразильців, які в червні 1867 року узяли Корумбу, парагвайці міцно тримали провінцію Мату-Гросу. Вони були змушені відступити з неї лише у квітні 1868 року і перемістили війська на головний театр військових дій на півдні країни.

Битва при Ріачуело (картина Віктора Мейрелліса).

Бразилія з початку війни мала значну перевагу над парагвайцями у військовому флоті, яку вона намагалася використати для встановлення контролю над річками регіону. Через майже повну відсутність доріг, річки басейну Ла-Плати мали стратегічне значення, і той, хто контролював водні шляхи, отримував значну перевагу у війні. Саме цьому всі головні фортеці парагвайців були збудовані у нижній течії річки Парагвай.

11 червня 1865 року між флотами сторін відбулася велика битва при Ріачуело. Парагвайський флот за задумом Солано Лопеса повинен був несподівано атакувати більшу за розміром бразильську ескадру, щоб залишити сухопутні війська Альянсу без допомоги. Проте, через технічні проблеми, атака не була настільки несподіваною, як це планувалося, і бразильські кораблі під командуванням адмірала Франсиску Мануела Баррозу да Сілва повністю розбили парагвайський флот.

Перемога союзників при Ріачуело змінила хід бойових дій, запобігши подальшому просуванню парагвайців на аргентинську територію. Битва практично вирішила результат війни на користь Потрійного Альянсу, який з цієї миті контролював річки басейну Ла-Плати[20].

У той час, поки Лопес вже віддавав наказ на відступ частинам, що зайняли Коррієнтес, бразильські війська, що просувалися від Сан-Боржа, зуміли зупинити просування парагвайців на територію провінції Ріу-Гранді-ду-Сул. 17 серпня один із парагвайських загонів (3200 солдатів під командуванням майора Педро Дуарте), що продовжували рух до Уругваю, був розбитий союзними військами під командуванням уругвайського президента Флореса в битві під Жатаї на березі річки Уругвай.

16 червня бразильська армія перетнула кордон Ріу-Гранді-ду-Сул з ціллю оточення Уругваяни, скоро до неї приєдналися війська союзників. Війська Потрійного Альянсу були зібрані в таборі під містом Конкордія (у аргентинській провінції Ентре-Ріос). Загальне командування здійснював Мітре, бразильськими військами командував фельдмаршал Мануел Луїс Озоріу. Частина сил під командуванням генерал-лейтенанта Мануела Маркеса ді Суза, барона Порту-Алегрі, була відправлена для завершення розгрому парагвайських військ під Уругваяною; результат не забарився позначитися: 18 вересня 1865 року парагвайці здалися.

У подальші місяці парагвайські війська були вибиті з міст Коррієнтес і Сан-Косме, покинувши останній клаптик аргентинської землі, що ще знаходився в руках парагвайців. Таким чином, до кінця 1865 року Потрійний Альянс перейшов у наступ. Його армії, що на той час налічували більш 50 000 осіб, були готові вдертися до Парагваю.

Битва при Туюті (картина Кандідо Лопеса).

Вторгнення союзників йшло за течією річки Парагвай, починаючи від парагвайської фортеці Пасо-де-ла-Патрія. З квітня 1866 по липень 1868 року військові операції проходили поблизу місця злиття річок Парагвай і Парана, де парагвайці розташували свої головні укріплення. Незважаючи на первинні успіхи військ Потрійного Альянсу, ці оборонні споруди затримали просування союзних сил на більш ніж дворічний термін.

Першою лягла фортеця Ітапіру. Після битв біля Пасо-де-ла-Патрія (25 квітня 1866 року) і Естеро-Беяко, союзні війська отаборилися на болотах Туюті. Тут 24 травня 1866 року вони були атаковані парагвайцями; в цій битві союзники знов взяли верх. Перша битва при Туюті стала найбільшою генеральною битвою в історії Південної Америки. У липні 1866 року замість хворого фельдмаршала Озоріу командування 1-м корпусом бразильської армії прийняв генерал Полідору да Фонсека Кінтанілья Жордан. В той же час в район бойових дій з Ріу-Гранді-ду-Сул прибув 2-й бразильський корпус — 10 000 осіб під командуванням барона Порту-Алегрі.

Мапа естуарію річки Парагвай, де відбулися найважливіші битви війни.

Щоб відкрити шлях до найсильнішої парагвайської фортеці Умаїти, Мітре віддав наказ захопити батареї Курусу і Курупайті. Курусу вдалося узяти несподіваною атакою військ барона Порту-Алегрі, проте під час битви при Курупайті захисникам фортеці під командуванням відомого генерала Хосе Едувігіса Діаса вдалося відбити наступ союзних військ вогнем своїх батарей. Атака 20 000 аргентинських і бразильських солдатів під командуванням Мітре і Порту-Алегрі, підтриманих ескадрою адмірала Тамандаре, була відбита. Важкі втрати (5 000 осіб всього за кілька годин) привели до кризи в командуванні союзними силами і припинення наступу.

12 вересня 1866 року Франсіско Солано Лопес зустрівся з президентом Аргентини Мітре. Проте ця спроба укладення миру зірвалася — в першу чергу через протидію бразильців, що не бажали припинення війни. Бойові дії продовжилися.

10 жовтня 1866 року, через розбіжності між командувачем бразильською частиною союзних військ маршалом Озоріу та аргентинським президентом Мітре, новим командувачем бразильськими військами став маршал Луїс Алвіс ді Ліма і Сілва, маркіз Кашіас (пізніше отримав титул герцога). Прибувши до Парагваю в листопаді, він знайшов бразильську армію практично паралізованою. Аргентинські й уругвайські війська, спустошені хворобами, розташовувалися окремо. Мітре і Флорес, вимушені займатися питаннями внутрішньої політики своїх країн, повернулися додому. Тамандаре був зміщений, на його місце був призначений адмірал Жуакін Жозе Інасіу (майбутній віконт Ін'яума). Озоріу організовував у Ріу-Гранді-ду-Сул 3-й корпус бразильської армії, що складався з 5 000 осіб.

Луїс Алвіс ді Ліма і Сілва, герцог Кашіас

За відсутності Мітре, командування прийняв Кашіас, що відразу почав реорганізацію армії. З листопада 1866 по липень 1867 року він прийняв ряд заходів з організації лікувальних установ (щоб допомогти безлічі постраждалих солдатів і для боротьби з епідемією холери), а також значно поліпшив систему постачання військ. У цей період військові дії обмежувалися дрібними сутичками з парагвайцями і бомбардуванням Курупайті. Лопес скористався дезорганізацією супротивника для посилення оборони фортеці Умаїта.

Задум Кашіаса зводився до удару у фланг лівого крила парагвайських укріплень. Обійшовши фортецю, союзники повинні були перерізати сполучення Умаїти з Асунсьйоном, оточивши, таким чином, парагвайські частини. Для здійснення цього плану Кашіас віддав наказ просуватися до Тую-Куе.

Проте Мітре, що повернувся до командування армією в серпні 1867 року, наполягав на новій атаці проти правого крила парагвайських укріплень, незважаючи на попередній провал аналогічної атаки у Курупайті. За його наказом бразильська ескадра просунулася далі нескореної батареї, але була вимушена зупинитися біля фортеці Умаїта. У керівництві союзників знов виникли розбіжності: Мітре хотів продовжити штурм, проте бразильці взяли розташовані північніше містечка Сан-Солано, Піке і Таї й ізолювали Умаїту від Асунсьйона, виконавши, таким чином, первинний задум Кашіаса. У відповідь парагвайці спробували атакувати ар'єргард союзників в Туюті, але знову програли.

Протока Умаїта.

У січні 1868 року, після того, як Мітре знов повернувся до Аргентини, Кашіас знову прийняв командування союзними силами. 19 лютого 1868 року за його наказом ескадра бразильських кораблів під командуванням капітана Делфіна Карлуса ді Карвалью (що пізніше отримав титул барона Пассажена) обійшла Курупайті і Умаїту, відрізавши їх від решти Парагваю. 25 липня, після довгої облоги, Умаїта лягла.

Перейшовши в наступ на Асунсьйон, союзна армія пройшла 200 кілометрів до річки Пікіссірі, на якій парагвайцями була зведена оборонна лінія, що використала властивості місцевості і включала форти Ангостура і Іта-Ібате. Лопесу вдалося зосередити тут близько 18 000 осіб.

Не бажаючи втягуватися у фронтальні бої, Кашіас вирішив діяти гнучкіше. Поки флот атакував укріплення форту Ангостура, війська переправилися на правий берег річки. Проклавши через болота Чако дорогу, солдати Кашіаса зуміли просунутися на північний схід, а біля міста Віллета знов перешли річку, обійшовши, таким чином, парагвайські укріплення і відрізавши ї від Асунсьйона. Пізніше ці дії отримали назву «Маневр під Пікіссірі». Завершивши переправу, Кашіас не став брати практично беззахисний Асунсьйон; натомість союзники вдарили на південь, у тили парагвайських укріплень.

Битва при Аваї (картина Педру Америку).

У грудні 1868 року Кашіасу вдалося отримати серію перемог над оточеною парагвайською армією. Битви при Ітороро (6 грудня), Аваї (11 грудня), Ломас-Валентінас і Ангостурі (30 грудня) практично знищили залишки парагвайських військ. 24 грудня троє командувачів військами Альянсу (Кашіас від Бразилії, Желлі і Обес від Аргентини і Енріке Кастро від Уругваю) запропонували Франсиско Солано Лопесу здатися. Проте Лопес відкинув цю пропозицію і втік у гористу місцевість Сьєрро-Леон.

1 січня 1869 року Асунсьйон був зайнятий військами під командуванням полковника Ермеса Ернесту да Фонсека (батька майбутнього маршала і 8-го президента Бразилії Ермеса Родрігеса да Фонсека). У руки бразильців непошкодженими потрапили арсенал і столичні верфі, які дали можливість відремонтувати флот, що отримав серйозні пошкодження. Через п'ять днів у місто з рештою армії прибув фельдмаршал Кашіас; ще через тринадцять днів він залишив командування.

Граф д'Е, командувач бразильськими військами наприкінці війни.

Керувати бразильськими військами на завершальному етапі війни був призначений зять імператора Бразилії Педру II, Луїс Філіпе Гастон ді Орлеанс, граф д'Е. Його метою був не тільки повний розгром Парагваю, але і посилення бразильських позицій в регіоні. У серпні 1869 року Потрійний союз призначив в Асунсьйоні тимчасовий уряд Парагваю; очолив його Сіріло Антоніо Ріварола.

Франсиско Солано Лопес продовжив війну в горах на північному сході від Асунсьйона. Протягом року союзницька армія чисельністю 21 000 осіб на чолі з графом д'Е придушувала опір парагвайців. У битвах при Пірібебуї і Акоста-Нью з парагвайського боку загинуло більш ніж 5 000 осіб; значну їх частину складали призвані в армію діти.

На піймання Солано Лопеса, який із загоном з 200 осіб ховався в лісах на півночі, було вислано два загони. 1 березня 1870 року війська генерала Жозе Антоніу Коррея да Камара застали зненацька останній табір парагвайських військ в Серро-Кора́. Під час битви Франсиско Солано Лопес був убитий, коли намагався перепливти річку Акідабана. За переказами, його останніми словами були: «Я вмираю за Батьківщину!» (ісп. «¡Muero por la Patria!»)[21]. Загибель Лопеса ознаменувала кінець війни.

Парагвайські військовополонені

Бойові дії з обох боків відрізнялися запеклістю. Так, відомі випадки жорстокого покарання військовослужбовців парагвайської армії, що провинилися (Лопес не пощадив навіть власного брата, єпископа Парагваю). В армію Парагваю після загибелі значного числа дорослих чоловіків призивалися також жінки й неповнолітні; так, 16 серпня 1869 року в битві при Акоста-Нью билися 3 500 дітей і підлітків від 9 до 15 років (із загальної кількості парагвайських сил 6 000 осіб). На вшанування їх героїзму 16 серпня в сьогоднішньому Парагваї святкується День Дитини.

Обидві сторони вельми жорстоко поводилися з полоненими. Поряд з тим, парагвайців, що потрапили в полон, часто вербували в так званий Парагвайський легіон — війська, що билися на стороні Потрійного Альянсу (загалом у його складі було близько 800 осіб).

Парагвайський солдат перед тілом свого сина (картина Хосе Ігнасіо Гармендії).

Парагвай зазнав у ході війни важких людських втрат. Їх масштаб досі служить причиною дискусій, проте сам факт загибелі більшої частини населення не викликає суперечок.

Згідно з однією з найбільш обґрунтованих оцінок, населення Парагваю в 1871 році склало близько 221 000 осіб, тоді як до війни в країні жило приблизно 525 000 мешканців, тобто втрати оцінюються в 304 тисячі загиблих[3]. Особливо важкого удару було завдано чоловічому населенню: за даними на той же 1871 рік, у країні було лише близько 28 000 чоловіків; втрати чоловічого населення під час війни оцінюються в 90%. За деякими іншими версіями, в 90% (1 200 000 осіб) оцінюються загальні втрати населення країни[1][2]. Такі високі жертви нерідко пов'язують з фанатичною відданістю жителів країни владі Лопеса та відчуттям національної єдності при боротьбі гуарані-мовних парагвайців проти іспано- і португаломовних союзників. Запекла партизанська війна, що послідувала за падінням столиці і втечею Лопеса в гірські райони, мабуть, також стала однією з причин людських втрат. Висока смертність населення була обумовлена і хворобами, що швидко розповсюджувалися під час війни.

Аргентинський хлопчик-солдат

Втрати союзників також були достатньо високими. З 123 000 бразильців, що взяли участь у війні, загинуло близько 50 000 осіб; частина з них, втім, були мирними жителями (особливо постраждала провінція Мату-Гросу). Аргентина (30 000 солдат) втратила приблизно 18 000 осіб (найбільше число загиблих мирних жителів було в провінції Коррієнтес), Уругвай — 3 100 осіб з приблизно 5 600 (частина цих солдатів були іноземцями).

Разом з тим, необхідно відзначити і високий відсоток небойових втрат. Безліч життів страждали від поганого харчування і поганих санітарно-гігієнічних умов. Дві третини втрат бразильської армії склали солдати, що померли в госпіталях і на марші; бразильський флот втратив 170 осіб в бойових діях, 107 осіб від нещасних випадків і 1470 осіб від хвороб. Особливою проблемою бразильців на початку війни було те, що велика частина солдатів була уродженцями північних і північно-східних районів країни. Різка зміна клімату від жаркого до вельми помірного, разом із зміною звичної їжі, приводила до тяжких наслідків. Пиття річкової води нерідко приводило до згубних наслідків для цілих батальйонів бразильців. Холера, ймовірно, залишалася головною причиною смертності протягом всієї війни.

1870 року, після остаточного розгрому Парагваю, Аргентина запропонувала Бразилії таємну угоду, згідно з якою до аргентинців повинна була відійти парагвайська область Гран-Чако, багата так званим квебрахо, — продуктом, що використовується для дублення шкіри. При цьому сам Парагвай ділився б навпіл між Аргентиною і Бразилією. Проте, бразильський уряд, не зацікавлений в зникненні парагвайської держави, що служила своєрідним буфером між Аргентиною і Бразильською імперією, відкинув цю пропозицію.

Бразильська армія залишалася в Парагваї ще протягом шести років після закінчення війни. Лише в 1876 році вона була виведена з країни. Протягом цього періоду бразильці допомогли відстояти незалежність Парагваю від Аргентини, яка бажала все-ж-таки отримати під свій контроль район Гран-Чако. Незважаючи на цілком реальну загрозу нової війни, тепер уже між колишніми союзниками, Парагвай залишився незалежним.

Якого-небудь єдиного мирного договору укладено не було. Державний кордон між Аргентиною і Парагваєм був встановлений після тривалих переговорів, що завершилися договором, підписаним 3 лютого 1876 року. Аргентина отримала біля третини території, на яку претендувала (велику частину регіону Місьйонес і частину Гран-Чако між річками Пількомайо і Бельмехо); приналежність частини земель (між річками Верде і головним рукавом річки Пількомайо), по яких угода так і не була досягнута, була винесена на суд третейського судді, в ролі якого виступив президент США Резерфорд Хейз. Хейз вирішив суперечку на користь Парагваю; на його честь був названий один з департаментів країни.

Бразилія уклала з Парагваєм сепаратний мирний договір 9 січня 1872 року. Згідно з цією угодою, встановлювалася свобода навігації річкою Парагвай, кордони між країнами визначалися відповідно до передвоєнних претензій Бразилії (за рахунок спірних прикордонних територій розширювалися межі провінції Мату-Гросу). Договір передбачав також оплату бразильських військових витрат (цей борг був відмінений тільки Жетуліу Варгасом 1943 року у відповідь на аналогічну аргентинську ініціативу). Таким чином, в цілому Аргентина і Бразилія отримали близько 140 000 кв.км, що склало трохи менше половини тодішньої парагвайської території.

У грудні 1975 року, після підписання президентами — бразильським Ернесту Бекманом Гейзелом і парагвайським Альфредо Стресснером договору про дружбу і співпрацю, уряд Бразилії повернув Парагваю взяті під час війни трофеї.

Бразилія дорого заплатила за перемогу. Війна фактично фінансувалася позиками Лондонського Банку і банкірськими будинками братів Берінг і «Н. М. Ротшильд і сини». За п'ять років Бразилія витратила удвічі більше коштів, ніж отримала, що викликало фінансову кризу.

Виплата державного боргу, що значно зріс, негативно впливала на економіку країни ще протягом декількох десятиліть. Існує думка, що тривала війна в перспективі сприяла падінню монархії в Бразилії; крім того, висловлюються і припущення про те, що вона була однією з причин скасування рабства (у 1888 році відповідно до Золотого Закону)[22]. Бразильська армія набула нового значення як політична сила; вона була об'єднана війною і спиралася на традиції, що з'явилися в результаті неї, та почала грати значну роль в подальшій історії країни.

У Аргентині війна привела до модернізації економіки; на декілька десятків років вона перетворилася на найбільш процвітаючу країну Латинської Америки, а приєднані території зробили її сильною державою басейну Ла-Плати. Фактично, єдиною країною, що виграла від Парагвайської війни, була Велика Британія — і Бразилія, і Аргентина узяли у борг величезні суми, виплата деяких з яких продовжується і до цього дня (Бразилія розплатилася за всі британські позики протягом епохи правління Жетуліу Варгаса). Що ж до Уругваю, то ні Аргентина, ні Бразилія більш не втручалися в його політику так активно[23]. Уругвайська партія Колорадо отримала владу в країні і правила до 1958 року.

Велика частина парагвайських сіл, розорених війною, була покинута, а їх жителі, що залишилися живими, переселилися в околиці Асунсьйона. Ці поселення в центральній частині країни практично перейшли до ведення натурального господарства. Значна частина земель була скуплена іноземцями, головним чином аргентинцями, і перетворилася на приватні маєтки. Парагвайська промисловість була знищена, ринок країни був відкритий для британських товарів, а уряд (вперше в історії Парагваю) узяв зовнішню позику в 1 мільйон фунтів стерлінгів. Також Парагвай повинен був виплатити контрибуцію (вона так і не була виплачена), і до 1876 року залишався окупованим.

Війна на довгий час викреслила Парагвай з числа держав, що мали хоч яку-небудь вагу в міжнародних справах. На те, щоб оправитися від хаосу і демографічного дисбалансу, країні потрібно було десятки років. Навіть сьогодні наслідки війни не подолані повністю — Парагвай, як і раніше, залишається однією з найбідніших країн Латинської Америки.