Фрідріх Вільгельм фон Штойбен

Навесні 1778 року, Франція вступила у війну на боці американців, і поява французького флоту ускладнила англійцям постачання Філадельфії. Генерал Клінтон вирішив покинути місто. Коли це сталося, Штойбен знаходився в Йорку. Вашингтон почав переслідування противника, і Штойбен пішов за ним, по шляху відвідавши Філадельфію. Дю Понсо згадував, що вони застали в місті таку антисанітарію, що не змогли випити чашку чаю через величезну кількість мух. Тим часом Вашингтон хотів атакувати відступаючих англійців, але на військовій раді 17 червня більшість генералів висловилися проти. Штойбен прибув в армію якраз до другої військової ради 24 червня, і на цій раді висловився за атаку. Вашингтон прийняв рішення атакувати, і 25 червня Штойбен відправився на рекогностування, яке виявило, що англійці відступають до Монмута. Під час рекогностування двоє англійських кавалеристів помітили його і почали переслідувати, але, так як вони не стріляли, то йому вдалося втекти. Згодом полонені розповіли, що генерал Кніпхаузен впізнав Штойбена і наказав взяти його в полон, але не стріляти по ньому[16].

28 червня почався бій під Монмутом: американський авангард під командуванням Чарльза Лі наблизився до ар'єргарду англійців, але не наважився атакувати, а потім Лі наказав відступати. Штойбен знайшов Вашингтона в той момент, коли той намагався зупинити втікачів. Він наказав барону очолити ліве крило армії і той взяв бригаду Максвелла і частину бригади Скотта, а потім до нього приєдналася бригада Паттерсона. Незабаром Вашингтон повідомив, що противник відступає і запросив підкріплень; Штойбен залишив на позиції бригаду Максвелла, а з іншими двома почав переслідування англійців, проте темрява змусила його зупинитися. Вночі англійці покинули поле бою. Згодом генерал Лі був відданий під суд за свої дії на полі бою і Штойбен давав свідчення у цій справі. На слідстві Лі нешанобливо відгукнувся про його показання (назвавши його «дуже стороннім спостерігачем»), і тоді 2 грудня 1778 року Штойбен надіслав йому лист з викликом на дуель. Лі ухилився від дуелі і надіслав свої вибачення. Ймовірно, Гамільтон сприяв їх примиренню[17].

У 2004 році на Монмутському полі бою встановлено пам'ятник Штойбену. На інформаційному стенді вказано, що «28 червня 1778 року в битві під Монмутом американська армія в бою з британцями показала результати тренувань Штойбена. Виявлений американцями героїзм, який змінив хід війни, був багато в чому заслугою Штойбена. Свідок бою, полковник Александер Гамільтон, стверджував, що тренувальна система Штойбена, огляди і інспекції змусили солдат і офіцерів повірити в те, що тепер вони можуть на рівних боротися з арміями противника»[18].

Після битви під Монмутом англійці відступили в Нью-Йорк, Вашингтон перемістив армію табір у Вайт-Плейнс і бойові дії на дечкий час затихли. Так як Чарльз Лі був відданий під суд, його дивізію 2 липня передали Штойбену, але 22 липня Вашингтон повернув його на посаду інспектора. Він пояснив, що бригадні командири вкрай незадоволені тим, що змушені підкорятися іноземцю. Тим часом, в серпні, комісія Конгресу ухвалила, що необхідно домогтися повної уніфікації структури армії, створити загальні правила з постачання, табірного життя і так далі. Це була важлива постанова, але хтось мав реалізувати її на практиці. У грудні Штойбен прибув до Філадельфії і запропонував Конгресу вжити практичних заходів щодо уніфікації армії. Для цих цілей він вирішив звести всі інструкції в одну книгу. Розуміючи, що на її створення підуть тижні, він не став чекати рішення Конгресу, а приступив до роботи вже в грудні[19].

Складання армійських правил спочатку було обов'язком Штойбена, але в 1778 році ці правила були розрізнені записи, які робили офіцери під час тренувань. Ці записи треба було кодифікувати і опублікувати[20]. Штойбен залучив до роботи полковника Флері, капітанів Вокера і Де Л'Енфана і секретаря Дю Понсо. За його задумом, статут армії мав складатися з чотирьох розділів: 1) польовий статут, 2) гарнізонний і парадний статут, 3) кавалерійський статут, 4) статут легких підрозділів. За зиму він встиг написати тільки першу і третю частину, але третю частину в результаті опублікувати не вдалося. Підсумком стала книга Regulations for the Order and Discipline of the Troops of the United States, яка складалася з 25-ти глав[21].

Кожну главу Штойбен писав німецькою, потім перекладав її на погану французьку, потім Флері перекладав її на добру французьку, Дю Понсо перекладав її на погану англійську, а Вокер перекладав на добру англійську. У той час в Америці не було військових публікацій, тому Штойбену довелося покладатися лише на своє знання прусського військового статуту. Перекладачі не були знайомі з німецькою військовою термінологією, що породжувало великі труднощі. 26 лютого Штойбен здав Вашингтону першу частину роботи, а 11 березня — другу. Конгрес якраз офіційно санкціонував створення армійського статуту, і Вашингтон переправив текст Конгресу, який затвердив його 29 березня[20][22].

Конгрес ухвалив опублікувати статут тиражем 3 000 екземплярів, але відразу ж почалися технічні проблеми з друком тексту, малюнків [''i'' 1] і особливо з палітуркою. Книга друкувалася в Філадельфії на Секонд-стріт, в друкарні Стейнера і Кіста [«''i''» 1]. Штойбен збирався подарувати два особливих примірники Вашингтону і французькому послу, але ці екземпляри не вдалося зробити через відсутність в Філадельфії сусального золота для позолоти. Спочатку передбачалося зробити для кожної книги шкіряну обкладинку, але через відсутність шкіри довелося робити обкладинку з блакитного паперу, що і дало книзі її неформальну назву: «Блакитна книга». Тільки до червня 1779 року книгу вдалося розподілити по армії[24][25].

За спогадами сучасників, «Блакитна книга» стала найпопулярнішою в Штатах книгою після Біблії. Вона була простою і зрозумілою, і містила інструкції для всіх офіцерів від полковника до рядового. До 1809 року її перевидавали 75 разів, і ще безліч текстів і керівництв написано на її основі. Деякі частини книги використовувалися в американській армії протягом століть, наприклад глава 20-я, яка обумовлювала обов'язки офіцера по інспекції свого підрозділу[24]. В цілому ж книга, за словами історика Рона Чернова, використовувалася в армії до початку Громадянської війни[13].

Чарльз Вілсон Пив . Фрідріх Вільгельм фон Штойбен, (1780 рік)

У серпні 1780 року американську армію Гораціо Гейтса розбито в битві при Кемдені, що призвело до хаосу і дезорганізації на Півдні. Гейтса відсторонили від командування. Конгрес доручив Вашингтону вибрати наступника і той направив на південь генерала Гріна. На допомогу йому Вашингтон запропонував послати Штойбена; він вірив, що той зможе відновити боєздатність армії, а крім того, для барона це був шанс прийняти польове командування. Грін і Штойбен були друзями і разом служили в Веллі-Форж, і Вашингтон вважав, що між ними не виникне непорозумінь. Цей розрахунок виправдався — в ході кампанії на півдні між двома генералами жодного разу не виникло розбіжностей. 30 жовтня 1780 Конгрес затвердив це призначення[26].

У листопаді обидва генерала покинули Філадельфію. Штойбен взяв з собою майора Вокера і Дю Понсо. До Честері їхали всі разом, потім Грін зупинився для переговорів з губернатором Меріленда, а Штойбен прослідкував прямо в Вірджинію, де спочатку відвідав дружину Вашингтона в Маунт-Вернон. Дю Понсо згадував, що Штойбену не сподобалася садиба, і він сказав, що якби Вашингтон був таким же генералом, який він архітектор, то справи Америки були б погані. З Маунт-Вернон Штойбен пройшов в Річмонд, де в середині листопада його наздогнав Грін. Сам він потім відправився в Північну Кароліну (де 2 грудня прийняв командування в Шарлотті), а Штойбен очолив Вірджинію. Йому доручено збирати ополчення, формувати з нього боєздатні полки, забезпечувати їх припасами і відправляти на південь, в Кароліну, і одночасно мав займатися обороною штату. Це було складним завданням: цивільна влада штату була стурбована проблемою оборони Вірджинії, але слабо усвідомлювала хід війни в цілому і не була готова відправляти ополчення до Кароліни. Вірджинія мала достатньо людських і матеріальних ресурсів, але вони перебували в повній дезорганізації[27].

Штойбен енергійно взявся за наведення порядку: він зажадав від штату спорядити його квоту рекрутів, організувати склади на 10 000 барелів борошна і 5 000 барелів свинини і яловичини. Він зажадав 3 000 голів худоби і 100 возів. Вірджинське ополчення в ті дні було згруповано в три корпуси під командуванням Мюлленберга, Вільсона і Нельсона. Штойбену вдалося взяти 400 осіб з корпусу Мюлленберга, спорядити, і 14 грудня відправити цей загін Гріну. В кінці грудня Вірджинська асамблея ухвалила набрати 3 000 рекрутів в армію, і Штойбен призначив Честерфілд точкою збору, але в належний час там зібралося лише 600 чоловік, практично беззбройних і роздягнених[28].

Положення Штойбена незабаром ускладнилося англійським вторгненням в Вірджинію. Щоб послабити Гріна генерал Чарльз Корнуолліс попросив Клінтона направити в Вірджинію загін Бенедикта Арнольда. У Вірджинії ще не проходили бойові дії, і Арнольду було наказано знищити військові запаси в штаті, а потім створити базу для подальших операцій в Портсмуті. Вдень 4 січня 1781 загін Арнольда піднявся вгору по річці Джеймс і висадився у Вестовері. Штойбен розпорядився вивезти з Річмонда всі припаси і хотів зібрати ополчення для протидії англійцям, але зібралося всього 100 чоловік. Рухаючись прискореним нічним маршем, Арнольд 5 січня увійшов в Річмонд. Штойбену вдалося вивезти 5 гармат, але через недогляд міської влади декілька дісталися англійцям. Сам Штойбен переніс штаб в Манчестер на південному березі річки Джеймс і там намагався зібрати ополченців[29][30] .

Зруйнувавши Річмонд, Арнольд пішов в Портсмут, а Штойбен, у відповідь, переніс штаб у Смітфілд поблизу Портсмута, і оточив його півкільцем пікетів і постів. Так як безпосередня небезпека минула, він знову намагався зібрати ополчення для відправлення Гріну, але цивільна влада Вірджинії після вторгнення Арнольда неохоче йшли назустріч в цьому питанні. До 12 лютого вдалося зібрати приблизно 400 осіб у Честерфілді. Була надія, що за допомогою французького флоту вдасться розгромити Арнольда в Портсмуті, але 23 березня до Портсмуту підійшов не французький флот, а британська ескадра адмірала Арбатнота. З'ясувалося, що після битви біля Кейп-Генрі французький флот покинув Чесапікську затоку[31].

26 березня 2 000 солдатів британської армії під командуванням генерала Вільяма Філліпса висадилися в Портсмуті. 16 квітня Філліпс залишив в Портсмуті сильний гарнізон, а з іншими силами вирушив вгору по річці Джеймс і 23 квітня висадився у Вестовері. За даними Штойбена, в розпорядженні Філліпса було 2 500 або 3 000 чоловік. 24 квітня Штойбен прибув з Честерфілда в Пітерсберг, де з'єднався з загоном генерала Мюлленберга. Тепер у розпорядженні Штойбена був лише невеликий загін ополчення Вірджинії, у якого не було шансів в бою проти англійців, але Штойбен вважав неприпустимим здавати Пітерсберг без бою. На військовій раді вирішено зайняти позицію в селищі Блендфорд на схід від Пітерсберга, провести демонстрацію сили, а потім відступити за річку Аппоматотокс. Щоб не ризикувати гарматами, Штойбен заздалегідь відправив їх за річку[32].

Вранці 25 квітня 1000 ополченців Мюлленберга зайняли позицію, вишикувавшись у дві лінії. О 14:00 Філліпс наблизився до його позиції і розгорнув війська для бою. Він планував потіснити правий фланг Штойбена і притиснути ополченців до річки. Англійці почали наступати, але відразу зустріли наполегливий опір вірджинців. Побоюючись великих втрат, Філліпс призупинив атаку і підтягнув артилерію, що змусило Штойбена відвести ополченців до другої лінії. Тут він знову відбив атаку англійців, і тільки коли знову підтяглася артилерія, Штойбен вирішив не ризикувати продовженням бою і почав відведення піхоти за річку. У цьому бою Штойбен втратив 150 чоловік, але бій йшов строго по його плану, відступ пройшов організовано, і Штойбен навіть не став вводити в бій свій резервний батальйон[33].

Загін Штойбена відступив до Річмонда, де 29 квітня з'єднався з загоном Лафайєта (який прийняв командування над об'єднаними силами). 30 квітня Філліпс підійшов до Річмонда, але не став атакувати Лафайєта, а пішов на вірджинський півострів, звідки за наказом Корнуолліса повернувся до Пітерсберг. У Пітерсбергу Філліпс з'єднався з Корнуоллісом і вирішив розбити загін Лафайєта, але той відступив на північ до Фредеріксбурга[34]. З моменту приходу Лафайєта Штойбен зміг передати йому польове командування і зосередитися на наборі рекрутів[35].

7 червня 1781 загін Лафайєта у Фредеріксбургу посилився загоном Вейна і досяг чисельності 4 000 осіб, через що Корнуолліс відступив до Річмонда, а Лафайет 13 червня велів Штойбену приєднатися до нього. Штойбен виступив прискореним маршем, перейшов річку Джеймс і 19 червня приєднався до Лафайета. Тепер у Лафайєта було 5 000 осіб і Корнуолліс, щоб не потрапити в облогу в Річмонді, покинув місто 20 червня і відступив на півострів. 25 червня він прибув до Вільямсбурга, а потім відступив у Портсмут і Йорктаун, де створив укріплену базу. У вересні підійшла американсько-французька армія Вашингтона і Рошамбо і 25 вересня встала табором біля Вільямсбурга. Штойбен хворів в липні-серпні, але до вересня його здоров'я відновилося. Генерал Грін викликав його до себе, однак при появі армії Вашингтона Штойбен зрозумів, що підуть активні бойові дії і побажав залишитися в Вірджинії. 12 вересня він повернувся до Лафайєта, а 14 вересня зустрів Вашингтона. Він прагнув до польової служби, і Вашингтон доручив йому дивізію: бригади Вейна і Джиста , чисельністю 2309 чоловік[36].

Капітуляція британської армії. Штойбен справа під прапором з зіркою Ордена Вірності .

Треба було брати в облогу Йорктаун, і у всій американській армії не виявилося офіцера знайомого з принципами облогових робіт, крім Штойбена[37], який в якості ад'ютанта при Фрідріху був присутній під час облоги Швейдліца. 5 — 8 жовтня було закладено першу лінію траншей і почалося бомбардування міста. 11 жовтня дивізія Штойбена під покровом ночі побудувала другу паралель, за 300 метрів від позицій противника. На наступний ранок він ледь не постраждав від бомби, що близько розірвалася. 17 жовтня Корнуолліс відправив парламентера з пропозицією перемир'я. Штойбен був командиром першої лінії в той день і прийняв парламентера, передавши його лист Вашингтону. Коли Лафайет зі своєю дивізією прийшов змінити його на позиції, Штойбен відмовився, пославшись на європейську традицію, згідно з якою підрозділ, яка прийняла пропозицію капітуляції залишається на позиції до самої капітуляції противника[38].

19 жовтня британська армія вийшла з Йорктауна і склала зброю. За спогадами сержанта Джона Дола, американська армія була побудована в три лінії, а попереду знаходилися Вашингтон, Грін, Штойбен і Вейн[39].

орден Цинцинната

На початку 1783 року офіцери Континентальної армії дізналися про те, що армія скоро буде розформована, і вирішили створити постійну організацію, яка об'єднувала б ветеранів війни і підтримувала дух військового братства. Ця ідея зародилася в голові Генрі Нокса ще в 1775 році, і тепер він повернувся до неї, написав чорновий варіант статуту і обговорив задум зі Штойбеном і генералом Хантінгдоном. Вони прийняли рішення назвати організацію Товариством Цинцінната (Society of the Cincinnati) в честь римського диктатора Луція Квінкцій Цинцинната. 13 травня 1783 року на зборах офіцерів у штабі Штойбена рішення про заснування товариства було формально затверджене. У статуті було сказано, що суспільство буде захищати людські права і свободи, за які офіцери билися в роки війни. Було так само вирішено затвердити орден із зображенням золотого орла, у вигляді розпізнавального знака члена суспільства. Джорджу Вашингтону послали офіційне запрошення і незабаром він став членом суспільства і його першим президентом[44][45].

У наступні п'ять місяців були створені філії в кожному з 13-ти штатів, а в 1783 році з'явився філія у Франції. Але якщо у Франції ідею прийняли з ентузіазмом, то в Штатах до неї поставилися насторожено і навіть вороже. Поява організації зі спадковим членством багатьом здалося загрозою американським свободам. Суддя Еданус Бьорке написав памфлет Considerations on the Society or Order of Cincinnati, де звинуватив суспільство в створенні раси спадкового патриціату. Памфлет був опублікований по всій країні і навіть у Франції. Почалися суперечки між прихильниками і противниками Товариства, але критика була такою сильною, що на зборах в травні 1784 року Вашингтон запропонував змінити статут товариства: скасувати спадкове членство і посаду скарбника. Однак критика вщухла тільки тоді, коли була прийнята Конституція і страхи з приводу появи нового деспотизму поступово вляглися. Вашингтон залишався президентом товариства до своєї смерті, Штойбен став віце-президентом Нью-Йоркського відділення в 1785 і президентом в 1786—1890[46][47].

Після відставки Штойбен вирішив оселитися в Нью-Йорку і орендував у Девіда Провоста будинок, відомий як «Лувр» (на сучасній 57-й вулиці). Тут він, зокрема, розробив план створення регулярної армії, який не отримав розвитку, але деякі частини плану були враховані згодом при створенні регулярної армії США. 3 жовтня 1785 року Штойбен став президентом товариства, створеного для допомоги німецьким емігрантам. Він так само уважно стежив за дискусіями навколо створення Конституції, будучи переконаним федералістом і прихильником Вашингтона і Гамільтона. Він привітав обрання Вашингтона президентом, особисто зустрічав його після прибуття в Нью-Йорк і був присутній на його інавгурації[48].

Отримавши в 1786 році ділянку землі в штаті Нью-Йорк, Штойбен деякий час не мав коштів, щоб привести володіння в порядок, і тільки пенсія, яку він став отримувати з 1790 року, дозволила йому почати будівництво. Він зміг розчистити 60 акрів землі і побудувати тимчасовий дерев'яний будинок, в якому було всього дві кімнати, кухня і спальня. Пізніше він побудував ще один, каркасний будинок. З 1791 року разом з ним жив Джон Малліган, син відомого патріота Геркулеса Маллігана[49].

Влітку і восени 1794 барон був абсолютно здоровим, він без проблем здійснив подорож по індіанській території і займався роботами на фермі. 25 листопада він провів як зазвичай, і нічого не говорило про будь-яку хворобу. О 23:00 Штойбен пішов спати. Він ночував в новому будинку, а Малліган в старому, і крім них були присутні ще два слуги. Полковник Норт жив з ними в ту осінь, але він покинув ферму кілька тижнів тому. 26 листопада о 04:00 Маллігана розбудив слуга на ім'я Вільгельм і сказав, що барон вмирає. Малліган кинувся по снігу в його будинок, і виявив Штойбена в тяжкому стані і майже при смерті. Він встиг сказати «Не хвилюйся, син мій», але не зміг продовжити розмову. Найближчий медик знаходився у Вайтстауні за 18 миль і не зміг прибути вчасно. На прохання барона, Малліган посадив його в крісло, дав йому блювотний засіб, і знову вклав у ліжко. Медик приїхав 27 листопада в 14:00, але нічим не зміг допомогти. Штойбен залишався без пам'яті і спокійно помер 28 лютого о 12:30[50].

Монумент на могилі Штойбе, встановлений в 1870 році.

За життя Штойбен неодноразово говорив, що не бажає ніяких церемоній при своєму похованні. Він просив просто загорнути його в мундир і поховати десь в глухому куті його володінь. Одного разу він навіть вказав місце, невеликий пагорб приблизно в 250 метрах від будинку. 30 листопада відбулися похорони в присутності Маллігана, полковника Норта і сусідів. Вони пройшли без священика і без прощальних слів, в повній тиші. У своєму заповіті Штойбен розділив свої володіння між Нортом і Вокером, яких вважав своїми синами. Норт отримав зокрема срібну шаблю, подарунок городян Нью-Йорка, а Вокер золоту шаблю, подарунок Конгресу. Маллігану дісталася бібліотека, карти, і 2 500 доларів. У заповіті була умова, що його слуги повинні поховати його у вказаному ним місці і нікому цього місця не показувати, але так як конкретного місця він слугам не вказав, то цей пункт заповіту не виконали. На початку XIX століття колишніми землями барона проклали дорогу і при цьому скопали частину могили. Вокеру довелося в 1804 році перенести останки барона на деяку відстань, побудувати огорожу і доручити баптистської громаді стежити за збереженням могили[51][52].

У 1870 році на могилі встановлено кам'яний монумент. У 1930 році губернатор Нью-Йорка Франклін Рузвельт відкрив на цьому місці «Меморіальний парк Штойбена»[53] .

Після смерті барона стали ходити чутки про його гомосексуальність. Однією з підстав таких підозр стала його служба в штабі прусської армії (особливо при принці Генріху), який був відомий гомосексуальними звичаями, однак малоймовірно, щоб Штойбена взяли туди за миловидність; він ніколи не вважався красивою людиною. Під час служби в Континентальній армії він оточував себе юними офіцерами, але це була звичайна практика в арміях того часу. Відомо, що Штойбен проводив час в товаристві жінок, і багато жінок вважали його чарівним. Історик Джон Данельский писав, що при всій зовнішній доброзичливості барон був, ймовірно, дуже закритою людиною і мало кому дозволяв наближатися до себе[54]. Історик Пол Локхард так само припускав, що Штойбену не вдавалося вступати в стійкі стосунки з ким би то не було. Локхард стверджував, що довести або спростувати гомосексуальність Штойбена вже неможливо[55].

За однією з версій, Штойбен залишив службу в Бадені через придворні інтриги; зокрема, в 1777 році він отримав лист, де його попереджали про можливе переслідування через його зв'язки з юними хлопчиками. Ця історія стала широко відомою в Європі і Америці, але вона набула поширення вже після закінчення Війни за незалежність і була невідомою в Америці в 1778 році і, таким чином, факт прийняття барона на службу до Континентальної армії не говорить про терпимість до осіб нетрадиційної орієнтації в Америці (і армії) того часу[56].