Гайдар Аркадій Петрович

Народився в невеликому робітничому селищі під Льговом в родині вчителів. Влітку 1919 навчався на Київських військових курсах (містилися у Володимирському кадетському корпусі).

Під час громадянської війни був командиром 58-го окремого полку армії під час придушення народного селянського повстання в Тамбовській губернії. Після Тамбова восени 1921 року Гайдар був відправлений до Башкирії для придушення «залишків банд куркульського і націоналістичного спрямування» частинами особливого призначення (ЧОП).

Після цього був начальником ЧК в Хакасії на кордоні з Тувою. Власноручно застрелив або вбив особливо жорстоким способом багатьох невинних місцевих жителів, не білогвардійців (вони були в тайзі), а простих селян. Багато було жінок, підлітків, дітей. Він стріляв їм з нагана в потилицю. Тих, хто залишався живим, Гайдар стусанами зіштовхував з урвища в річку.

Людей без суду і слідства розстрілювали, рубали шаблями, кидали в криниці. Голіков не знав пощади ні до людей похилого віку, ні до дітей. В народі він отримав прізвисько «людина-звір». При його появі в селах місцеві люди кричали: «Ховайтеся! Біжіть! Хайдар-Голик їде! Хайдар-Голик їде!»

А приліпилося це слівце («Хайдар») до нього тому, що він у всіх запитував: «Хайдар?» Тобто куди їхати? Адже він інших хакаських слів не знав. А шукав він банду Соловйова. І самого Соловйова йому хотілося зловити. Його з Москви спеціально прислали Соловйова ловити, а ніхто йому не казав, де Соловйов ховається. Він підозрював, що хакаси знають, де Соловйов, знають, а не кажуть. Ось він і запитував у кожного зустрічного і поперечного. «Хайдар?» Куди їхати? Де шукати? А йому не казали.

Одного разу в лазні замкнув шістнадцять осіб хакасів. «Якщо до ранку не скажете, де Соловйов, усіх розстріляю». Не сказали. А може, і не знали, де Соловйов, тайга ж велика. Вранці він з лазні по одному випускав і кожному стріляв у потилицю. Всіх шістнадцять осіб перестріляв. Своєю рукою.

А то ще, зібрав населення цілого аїлу, ну, тобто цілого села… Сімдесят шість осіб там було. Старі й діти, всі поспіль. Вишикував їх в одну шеренгу, поставив перед ними кулемет. «Не скажете, всіх перекошу». Не сказали. Сів за кулемет і … всіх … А то ще в Солоному озері та в Божому озері топив.[7]

Навіть командувач ЧОПом Єнісейської губернії В. Какоулін був змушений визнати: «Моє враження: Голіков з ідеології неврівноважений хлопчисько, що скоїв, користуючись службовим становищем, цілий ряд злочинів». Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння командирів, стало те, що Голіков, незважаючи на наказ доставити полонених у штаб для допиту, взяв та й розстріляв їх. Какоулін прийняв рішення відкликати Голікова в Красноярськ для з'ясування «обставин». В результаті Аркадій Голіков був звільнений з армії, виключений з партії і направлений на психіатричний огляд.

Після чого, у зрілому віці, страждав на психічні розлади, вдавався до спроб самогубства, пив. Спробував лікуватися, але безуспішно. У своєму щоденнику фіксував чергові нічні кошмари у зашифрованому вигляді. За спогадами друзів та колег-письменників, свої оповідання писав, як правило, в перервах між запоями, зачинившись від усіх на кілька днів у своїй кімнаті.

Найвідоміші твори Аркадія Гайдара: «PBC» (1925), «Школа» (1930), «Четвертий бліндаж», «Військова таємниця» (1935), «Тимур і його команда» (1940), «Чук і Гек» (1939), «Доля барабанщика» (1938), оповідання «Блакитна чашка» (1936). Твори письменника увійшли до шкільної програми, активно екранізувалися, перекладені багатьма мовами світу. Твір «Тимур і його команда» фактично поклав початок «тимурівському руху», що ставив своєю метою добровольчу допомогу ветеранам та людям похилого віку з боку піонерів.

Курсантом Київських військових курсів у 1919 р. Аркадій Гайдар брав участь у придушенні повстань антирадянськи налаштованих громадян Української Республіки 1920х рр. проти тогочасних органів влади (радвлади), їх співробітників і прихильників. Згадки про це містяться у першому, майже автобіографічному творі «У дні поразок і перемог» (рос. В дни поражений и побед), написаному в 1923—1924 рр. Очима головного героя Сергія Горінова Аркадій Голіков-Гайдар показує Україну (Українську Республіку) відразу після приходу Червоної Армії на її терени, очима її солдата (козака) і командира (старшини), прихильника популярних в його середовищі ідей інтернаціоналу, комунізму, більшовизму і радвлади, Країни Рад, Радянського Союзу. Світогляд автора і головного героя відображає тодішню історичну реальність, коли прихильників Української Республіки, звичайних українців, які виступали за самостійність України називали «окупантами», хохлами, петлюрівцями, самостійниками тощо, включаючи навіть тих із них, хто служив у лавах самої Червоної Армії.

Єдиним носієм слідів останньої окупації були вивіски різних підприємств і установ, перейменовані за наказом отамана Петлюри на український лад. Крізь погано замащену фарбою вивіску «Парикмахер» проглядало «Цирульня», замість «Типография» — «Друкарня».

Підкреслює Гайдар і вороже ставлення українського населення до радянської влади. Потяг з курсантами, що іде з Москви до Києва, трохи не відправляють під укіс залізничники, що служать Петлюрі, а ось якими словами автор характеризує Київ:

Гарне місто! — Так! Тільки вже дуже багато в ньому різної сволоти. Скільки тут ховається агентів петлюрівських, донських, іноземних, а то й просто колишньої чорної сотні!

Метод боротьби з українським сепаратизмом Гайдар бачить у встановленні штучного голодомору:

- Так, брате! Ці голоду не знали, — показав Сергій на хохлів біля запряжених волами, навантажених возів. — Це не те, що наші опродрозкладнені селяни. — Я думаю, що якщо б вони знали, що таке неврожай, то не годували б таку силу розбійницьких зграй. А то — там Струк, там Мазуренко, там Клименко...

Свідчить Гайдар і про фізичне знищення окупантами українських повстанців, борців за незалежність:

Спійманий нахабно дивився на присутніх довкола. Вивернули його кишені: лист, наказ і жовто-блакитний значок. Офіцер, колишній штабс-капітан, а теперішній отаман — Горленко… Біля кам'яної стіни поруч з церковною огорожею, перед відділенням курсантів, похмуро опустивши голови, стали четверо людей, як спіймані вовки кидаючи погляди спідлоба. Сергій подивився на них холодно і спокійно. Наступного дня ешелон швидко відносив курсантів додому в Київ. Зустріч була влаштована урочиста, з промовами та квітами.

Таким чином, написана по гарячих слідах, безпосереднім учасником подій, перша повість Гайдара є яскравим свідком злочинів радянської влади проти української незалежності.

Під час Другої світової війни знаходився у діючій армії як кореспондент «Комсомольської правди». Написав військові нариси «У переправы», «Мост», «У переднего края», «Ракеты и гранаты». Після оточення у вересні 1941 року частин Південно-Західного фронту в районі Умань-Київ потрапив у партизанський загін, де став кулеметником. 26 жовтня 1941 року Аркадій Гайдар загинув поблизу села Ліпляве Канівського району Черкаської області.

Його смерть змальовують так. П'ять партизанів на чолі з Гайдаром рухались у напрямі нової бази партизанського загону та несли харчі для бійців. Вранці 26 жовтня 1941 року вони зупинилися перепочити неподалік залізничного насипу біля села Ліпляве. Гайдар узяв відро, аби набрати картоплі в хаті шляхового обхідника. На самому гребені насипу він помітив німців, що зачаїлися в засідці. Він встиг гукнути: «Ребята, немцы!», — після чого був убитий з кулемета. Це врятувало решту партизанів: вони встигли втекти від засідки.

За свідченнями місцевих жителів, Гайдар був убитий на світанку, але засідка була зроблена німцями ще з вечора. У складі засідки був мотоцикл із коляскою та кулеметом. Усе це наштовхує на думку, що причиною загибелі Гайдара була зрада когось з місцевих жителів, можливо — шляхового обхідника. Є ще одна версія загибелі Гайдара. Вона так само є версією місцевих жителів. Ніби-то Гайдар у селі Ліпляве мав коханку. Рано вранці повертався від неї до загону, і дорогою переходив залізничний насип. Гайдар був помічений місцевим поліцаєм на прізвище Литовченко, і на наказ зупинитися почав тікати. Стояв густий туман, Литовченко миттєво вскинув рушницю І навмання вистрілив в бік втікача. Цей єдиний постріл став фатальним для Гайдара. До-речі кажучи, поліцай Литовченко мав добру репутацію серед місцевого населення, і його подальша доля є невідома, але він дожив до похилого віку у тому ж Ліпляво, і помер у 1990-і роки. 1947 року Аркадій Гайдар був перепохований у Каневі.

• У шлюбі з першою дружиною Лією Солом'янською 8 грудня 1926 року народився син Тимур[11].

У Радянському Союзі книги Гайдара відігравали величезну роль у вихованні підростаючих поколінь в радянських традиціях. Ім'я Гайдара було присвоєно багатьом школам, вулицям міст і сіл СРСР.

В Україні особа Гайдара підпала під закон про декомунізацію[6].

Могила А. Гайдара розташована у міському парку м. Канева. Неподалік розташована Літературна Канівщина (кол. бібліотека-музей Гайдара). Також на його честь названо один з астероїдів[12].

• рос. В дни поражений и побед, 1925
• рос. РВС, 1926
• рос. Школа, 1930
• рос. Дальние страны, 1932
• рос. Военная тайна, 1935
• рос. Голубая чашка, 1936
• рос. Судьба барабанщика, 1939
• рос. Тимур и его команда (повість), 1940
• рос. Чук и Гек1939
• рос. Жизнь ни во что (Лбовщина) (повість) 1926
• рос. Лесные братья (Давыдовщина)
• рос. Всадники неприступных гор 1926
• рос. Пусть светит (оповідання) 1933
• рос. Четвертый блиндаж (оповідання)
• рос. Сказка про военную тайну, Мальчиша-Кибальчиша и его твёрдое слово 1933
• рос. Комендант снежной крепости
• рос. Дым в лесу
• рос. На графских развалинах
• рос. Обыкновенная биография
• рос. Бумбараш

• Книги Аркадія Гайдара на Читанці
• Гайдар Аркадій Петрович (dic.academic.ru) (рос.)
• Мальчиш-плохиш. — «АиФ»
• Володимир Солоухін. Соленое озеро. (повесть)
• Ігор Роздобудько. Російські письменники та українська незалежність. // Кобза. Українці Росії, незалежний сайт діаспори. 22 жовтня 2016 р.