Гойко Митич

Народився 13 червня 1940 року в містечку Лесковац у Моравській бановині на півдні Сербії, Королівства Югославії в сім'ї фермера Живоїна Мітіча. З дитинства захоплювався спортом: грав у футбол, гандбол, займався легкою атлетикою та гімнастикою. Закінчив Факультет спорту та фізичної культури Белградського університету. Був учасником збірної Югославії з веслування.

З 1960 року працював каскадером в кіно. В англійському фільмі «Ланцелот та королева» (1961) Гойко Мітіч дублював як каскадер головного героя. Виконував невелику роль синьйора де ла Нотте в італійському фільмі «Венеціанські катакомби» (1962). Знімався в епізодах у серії фільмів про Віннету — екранізаціях творів Карла Мая.

У 1964 році кінематографісти НДР на кіностудії ДЕФА розпочали зйомку циклу фільмів про індіанців. Першим фільмом серії стали «Сини Великої Ведмедиці». Зйомки проходили на території Югославії, і чехословацький режисер фільму Йозеф Мах вибрав на головну роль індіанського вождя Гойко Митича.

У 1966 році актор переїхав у Східний Берлін, де продовжував зніматись у фільмах про індіанців. В 1967 році на екрани вийшов фільм «Чінгачгук-Великий змій», знятий за романом Купера «Звіробій», в якому Мітіч зіграв головну роль.

Згодом вийшли фільми «Слід сокола», «Білі вовки», «Смертельна помилка», «Оцеола», «Текумзе», «Апачі», «Ульзана», «Брати по крові» (для радянського прокату дублював актор Павло Морозенко), «Вождь Біле перо» (для радянського прокату дублював актор Володимир Шнипар).

У роботі над «Апачами» та «Ульзаною» Гойко Митич брав участь також як режисер. Ряд фільмів було знято в СРСР («Текумзе» — в Криму, «Ульзана» — поблизу Самарканда), а «Вождь Біле перо» — в Монголії.

Після спаду глядацького інтересу до індіанської тематики Гойко Митич знімається на німецькому телебаченні (телесеріал «Архів смерті», телеспектакль «Слуга двох панів»), а також знімається в кіно, але не на індіанську тематику.

З 1975 року також грає в театрі. З 1992 року — актор Мекленбурзького театру (м. Шверін), зараз працює в театрі м. Бад-Зегеберг. На театральній сцені зіграв ролі Фабіана в п'єсі Віктора Гюго «Марія Тюдор», Спартака, Робін Гуда, Труфальдіно. Крім того, Гойко Митич поставив декілька дитячих фільмів.

В 1988 році у прокат вийшов тринадцятий фільм з серії вестернів про індіанців «Мисливці в преріях Мексики» режисера Ганса Кнетшца. У 1980-ті — 90-ті роки деякі фільми з участю Гойко Митича були закуплені для прокату у США.

Востаннє знявся у телефільмі індіанської тематики 2016 у 3-часинному серіалі «Віннету — міф живе» (Winnetou — Der Mythos lebt).

З середини 80-х років і до цього часу грає роль Віннету на щорічному театралізованому фестивалі Карла Мая в Бад-Зегебергу поблизу Гамбурга.

У 80-ті роки був ведучим спортивної програми на телебаченні НДР.

В 1996 році вийшли друком мемуари «Гойко Митич: Спогади» видавництва Ullstein.

До 2000 року Гойко Митич залишався громадянином Югославії, потім прийняв німецьке громадянство.

Свідомо порушив держкордон України, ігнорував факт російської агресії — брав участь у російських пропагандистських заходах у окупованому Криму. Фігурант бази даних центру «Миротворець» як особа, що становить загрозу національній безпеці України і міжнародному правопорядку[1].

Гойко Мітіч у 2016 р.

• «Серед шулік» (1964, Вокаде, вождь шошонів)
• «Сини Великої Ведмедиці» (1966)
• «Чінгачгук-Великий змій» (1967)
• «Слід сокола» (1968)
• «Білі вовки» (1969)
• «Смертельна помилка» (1970)
• «Оцеола» (1971)
• «Текумзе» (1972)
• «Апачі» (1973)
• «Ульзана» (1974)
• «Брати по крові» (1975)
• «Северіно» (1978)
• «Архів смерті» (1980)
• «Вождь Біле перо» (1983)
• «Фронт без пощади» (1984)
• «Мисливці в преріях Мексики» (1988)

• Медаль Еріха Вайнерта — 1969 р., (Еріх Вайнерт);
• Золота курка — 2006 р.
• Нагорода Гебрюдера Каріка,
• Золота голка діаспори[2].

На його честь названо астероїд 147595 Гойкомитич[3]

• (нім.)Gerd Dietrich: Mitić, Gojko // «Wer war wer in der DDR?» 5. Ausgabe. Band 2, Ch. Links, Berlin 2010, ISBN 978-3-86153-561-4.
• (нім.)Ehrentraud Nowotny: Gojko Mitic Henschelverlag 1976.
• (нім.)Gojko Mitic: Erinnerungen. Ullstein Verlag, Berlin 1996, ISBN 3-548-23832-7.

• Сайт Гойко Митича (нім.)