Гостролуччя

Перша згадка про село датується 1590 роком[3].

В описі майна Старо-Троїцької церкви, ліквідованої 1777 року, знайдено згадку про церковний дзвін 1612 року, вилитий за гроші гостролуцького козака Матвія Полоцького. Це свідчить про існування на той час у селі церкви. А оскільки церкви будувалися в селах із значним населенням, то ймовірно, що воно було засноване приблизно в 1-й половині XVI століття[6].

З інших джерел відомо, що Гостролуцький шлях починався біля перевозу через Дніпро в районі Дарниці біля храму Воскресіння Господнього, заснованого 1538 року[5].

Спочатку село належало Станіславу Жолкевському, а після його загибелі 1621 року перейшло до його дочки Софії, що вийшла заміж за Даниловича[5].

На початку 18 століття село належало відомій козацько-старшинській родині Мировичів (його навіть згадано в історичному романі Г. Данилевського «Мирович»). За наказом Петра I 1717 року Гостролуччя відібрали в Мировичів, які 1709 року емігрували разом із Іваном Мазепою, та передали у власність колишнього правобережного полковника Григорія Іваненка. Пізніше його онук, теж Григорій, останній полковник Полтавський (а потім бригадир російської армії), закріпачив посполитих мешканців села.

За козаччини, до 1781 року село Гостролуччя було у складі Баришівської сотні Переяславського полку.

Зі скасуванням козацького полкового устрою, село перейшло до складу Остерського повіту Київського намісництва. За описом 1787 року у Гостролуччі було 874 душі, село у володінні полковника Андрея і поручника Майсея Іваненка[7]

Є на мапі 1800 року[8]

Від початку ХIX ст. Гостролуччя вже у складі Переяславського повіту Полтавської губернії.

1885 — відкрили церковно-парафіяльну школу для хлопчиків. Містилася в селянській хаті

У 1906 році збудовано земську школу (збереглася)[5].

На початку 20 століття почала функціонувати земська лікарня на 10 ліжок[5].

У радянський час село постраждало від примусової колективізації та Голодомору 1932-193З років, проведених радянським урядом. 1930-х рр. в селі діяли 4 колгоспи («Більшовик», «Комсомолець», ім. Ілліча, ім. Ворошилова), 1950 року об'єднані в один колгосп «Більшовик»[5].

З початком колективізації у 1929 році селян примусово заганяють до колгоспів. Зимою 1929 року в селі створюється перший колгосп під назвою «Комсомолець», проте через низький ентузіазм місцевого населення через деякий час він розпався. Місцеве селянство активно саботувало ініціативу комуністичної влади і навіть попри те, що на початку 1930 року була спроба створення нового колгоспу під попередньою назвою, він не зміг зібрати більше, ніж 30 дворів. Нарикінці 1932 року у селі створили ще один колгосп – імені Ілліча, а у 1933 році третій – імені Ворошилова. Проте незацікавленість колгоспників у результатах праці через відсутність обліку і належної оплати праці призвела до зниження врожайності та вкрай низької продуктивності тваринництва. У всіх невдачах колгоспів влада звинувачувала «куркулів», застосовуючи проти них репресії. Встановлено 33 сім’ї, які в ті часи були розкуркулені, проте це число неповне. Як реакція на опір місцевого населення колективізації розпочалося примусове вилучення хліба. Відтак у селі розпочався голод[9].

Досі невідоме точне число жертв голодомору в Гостролуччі. Лише за вцілілими архівними даними з кінця грудня 1931 року до 5 червня 1932 року в селі загинуло голодною смертю 25 осіб. Серед них 16 дітей. Старожили села Рудь М.Н., Гирмон Н.І., Гаркавенко В.А., Тешенко Н.Г., Чумак А.М., Кальченко М.П. та інші засвідчили, що протягом зими і першої половини 1933 року ця цифра збільшилась щонайменше вдесятеро. Очевидцями геноциду було встановлено прізвища 244 осіб, які загинуло голодною смертю[9].

1935 — збудовано перший сільський клуб, 1953 — новий, на 150 місць зі сценою, кімнатою дя гуртків, бібліотекою (10 тис. книг). 1989 — відкрили двоповерховий будинок культури на 350 місць і бібліотеку з читальним залом[5].

У 1947-1971 рр. у селі діяла дільнична лікарня, після 1971 — медамбулаторія з аптекою при ній[5].

1969 — к-п «Більшовик» об'єднали з к-пом ім. Паризької комуни в радгосп «Більшовик». За час існування радгоспу було збудовано радгоспну контору, добудовано молочнотоварні ферми з кормоцехами, два будинки тваринника, будинок механізатора, комплекс приміщень автопарку, два гуртожитки, їдальню, два літні табори ферми, зрошувальну систему на ставках с. Довге[5].

1991 — головні вулиці села заасфальтовано[5].

2003 — село газифіковане.[5]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[12]