Дерюгін Костянтин Михайлович

Костянтин Михайлович Дерюгін народився 27 січня 1878 року в дворянській родині колезького радника Михайла Дмитровича і його дружини Людмили Степанівни, в маєтку Колосівка, поблизу Ізборська Псковської губернії Росії[3]. Хрещений в Петропавлівському соборі міста Пскова[4]. У Костянтина було дві сестри і брат, Георгій, що став депутатом Державної Думи[3].

1887 року Костянтин вступив до Псковської губернської гімназії, яку закінчив 1896 року. Його товаришами по гімназії був Костянтин Давидов (1877—1960), відомий у майбутньому ембріолог з яким він намагався збігти у віці 14-ти років до Америки[5]. Під час навчання хлопці полюбляли здійснювати орнітологічні екскурсії навколишніми лісами, наставником Костянтина в цій справі був місцевий орнітолог-самоучка Зарудний[3].

1896 року поступив до Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету, де його керівником став В. М. Шимкевич (1858—1923). Вже на другому курсі університету він опублікував свою першу статтю «Орнітологічні дослідження в Псковської губернії»[3]. У період навчання Дерюгін брав участь у численних експедиціях: 1897 року вивчав тваринний світ Тобольської губернії та нижньої течії річки Об; на наступний рік здійснив тривалу поїздку південно-західним Закавказзям і північною Туреччиною. Результати останньої подорожі викладені в праці «Про мандрівку і зоологічні дослідження в Чорохському краї і околицях Трапезунда»[3]. 1899 року Дерюгін працював на Соловецькій біологічної станції, брав участь в її перенесення до порту Олександрівськ (нині Полярний) Катерининської гавані Кольської затоки[6]. Під час навчання брав активну участь в громадському житті, так за участь в мітингу 8 лютого 1899 року був виключений з університету на 2 тижні[4]. У 1900 році закінчив навчання з дипломом 1-го ступеня і був залишений при університеті для підготовки до професорського звання[2][3].

Відразу по закінченні університету Дерюгін поступив викладачем природознавства до петербузької школи Карла Мая. Серед його учнів був майбутній академік, відомий гістолог Олексій Заварзін (1886—1945), який пізніше тепло згадував свого першого вчителя біології[3][7].

Працюючи над магістерською дисертацією «Будова і розвиток плечового поясу і грудних плавців у костистих риб» (1909), Дерюгін здійснив кілька поїздок за кордон (влітку він працював за кордоном, зиму проводив у Петербурзі)[8]. 1900 року працював в лабораторії Вільгельма Ру в Галле під керівництвом професора Менетта. 1901 року — у професора Йоганнеса Соботта в лабораторії Келлікера у Вюрцбурзі. У травні 1902 року працював на Неаполітанській зоологічній станції Антона Дорна[9].

Наступних два літніх сезони він проводить на Баренцевому морі, де керує обладнанням Мурманської біологічної станції. Багато уваги приділяє будівництву і оснащенню дослідних суден: вітрильний бот «Орка», парусно-моторна дерев'яна шхуна «Олександр Ковалевський»[8] Шхуну освятили 14 травня 1908 року, а 12 червня судно відправилось в плавання навколо Північної Європи з Санкт-Петербургу на Мурман. Сам Дерюгін через хворобу зміг приєднатись до цього переходу лише в Тронхеймі[3]. Офіційне відкриття Мурманської біологічної станції Імператорського Санкт-Петербурзького товариства натуралістів відбулося 29 червня 1904 року. Незабаром Дерюгін передав керівництво призначеного комісією товариства станцією, С. В. Аверинцеву (1875—1957), з яким, як пізніше і з наступним керівником Г. А. Клюге (1871—1956), в нього були конфліктні стосунки[3].

У 1905—1907 роки Дерюгін продовжує дослідження з розвитку кісткових риб в лабораторії Рабля у Лейпцигу, бере участь у роботі Зоологічного конгресу в Бостоні (США), де робить доповідь про фауну Кольської затоки Баренцевого моря — на тему його докторської дисертації. З цього часу його наукові інтереси зміщуються в область гідробіології, нею він займався все життя[3].

З 1910 року Дерюгін, як приват-доцент Петербурзького університету, почав читати перший гідробіологічний курс «Життя моря», а потім курси з систематики та філогенії хребетних і зоогеографію. Одночасно з викладанням в університеті Дерюгін читав лекції в Психоневрологічному інституті (професор з 1912 року), на Вищих жіночих природничо-наукових курсах М. А. Лохвицької-Скалон, випускниці Бестужевських курсів (професор з 1913 року)[10], в Гірничому інституті та Лісотехнічної академії.

1915 року захистив докторську дисертацію на тему «Фауна Кольської затоки й умови її існування» і отримав ступінь доктора зоології і порівняльної анатомії[2][8]. 1917 року в Петроградському університеті був обраний на посаду доцента, а 1918 року — професором[8]. 5 вересня 1919 року був заарештований, випущений 21 вересня[3]. 1920 року займається облаштуванням Географічного музею в Михайлівці на Петергофській дорозі, пізніше (10 червня 1923 року) перенесений до Петербургу канал Грибоєдова в особняк Дурдіна, з 1929 року — в особняку Бобринських на Галерній вулиці[3].

1924 року Дерюгін очолив Петергофський біологічний інститут, що був заснований 1920 року як природнича станція, що пізніше став Біологічним інститутом Санкт-Петербурзького університету. 1925 року він організував у Владивостоці Тихоокеанську науково-промислову станцію (ТОНС; з 1934 року — ТИНРО)[8]. 1927 року працював на Чорному морі[8].

1927 року був кандидатом на посаду ректора Ленінградського університету, підтриманий викладацькою курією, але провалений партійною студентською (9 голосів за, 10 проти, 2 утримались) через різкість, безкомпромісність і стійкість власних поглядів[3]. Того ж року відбувається перевірка діяльності реакційної професури в Петергофському інституті, через два роки Гавриленко змінив його на посаді завідувача зоологічної кафедри. Тому 1929 року Дерюгін в Ленінградському університеті організував кафедру гідробіології та іхтіології, одночасно очолив відділення порівняльної морфології і екології в Природничо-науковому інституті імені П. Ф. Лесгафта[8][11]. У 1928 і 1933 роках висувався в члени-кореспонденти Академії наук СРСР[12].

З 1931 по 1935 роки, організована Дерюгіним Тихоокеанська експедиція, на 6 судах вперше виконала одночасну океанографічну зйомку в Беринговому, Охотському, Чукотському і Японському морях[8]. 1935 року в СРСР були відновлені наукові ступені докторів наук, звання присвоєно Дерюгіну без захисту дисертації.

За безпосередньої участі Костянтина Михайловича Дерюгіна були створені Гідрологічний (1919) та Біологічний (1920) інститути, інститут з вивчення Півночі (1925). К. М. Дерюгін заснував 2 біологічні станції на Баренцевому морі (Олександрівськ і Дальні Зеленці), гідрологічну станцію на Білому морі і Тихоокеанську науково-дослідну станцію[2][8]. Російський зоолог і протистолог, В. О. Догель відмічав:

Дерюгін був природженим організатором. Це був організатор, який брався без остраху за будь-яку важку справу в області своєї науки і безустанно працював над нею, до тих пір поки не досягав успіху. Його не лякали численні осічки… він продовжував бути оптимістом і продовжував організовувати установи одну за іншою…[3]

Костянтин Михайлович був невеликого зросту, але міцної статури, трохи гаркавий, надзвичайно рухливий, енергійний і пасіонарний. Грав на фортепіано; добре володів німецькою та французькою мовами. Захоплювався полюванням і спортом (ковзани, лижі).

Олександр Олександрович Любіщев згадував:

Мав виключно владний характер… був дуже талановитим і енергійним дослідником наших морів. Це була жива людина, що захоплюється своєю справою. За своїм науковим інтересам він був цілком «конкретним» зоологом, чужим до всякого наукового «філософствування». Він готовий був прийти на допомогу товаришеві, але не терпів протиріч[13].

Помер Костянтин Михайлович Дерюгін 27 грудня 1938 року в Москві, повертаючись з наукової наради, портфель з рукописом нової книги, що був з ним безслідно зник. Учні повернули тіло вчителя до Ленінграда в спеціальному вагоні. Таурна процесія пройшлась з катафалком Невським проспектом від Московського вокзалу до університету, де відбулося прощання з померлим. Наступного дня процесія розтягнулась Большим проспектом Василівського острова, зробила зупинки поблизу Гідрологічного інституту і кафедри гідробіології[3].

Спочатку був похований на Смоленському кладовищі Ленінграда, але перед німецько-радянською війною перепохований родичами на Літераторських містках Волковського православного кладовища[3].