Баренцове море

Баренцове море як окраїнне має чіткі кордони на південному заході, півдні й частково сході, інші межі моря визначаються умовними лініями[11]. Згідно з визначенням меж акваторій Світового океану Міжнародною гідрографічною організацією (англ. International Hydrographic Organization) кордони моря наступні[12]:

• На заході межує з Норвезьким і Гренландським морями по умовній лінії мис Південний (острів Західний Шпіцберген) — мис Північний острова Ведмежий, мис Бичачій острова Ведмежий — мис Нордкап Скандинавського півострова (Норвегія).
• На півночі — з акваторією Північного Льодовитого океану протокою Хінлопен між островами Західний Шпіцберген і Північно-Східна Земля, далі від мису Лі-Сміт на Північно-Східній Землі на захід до островів Стурьо і Квітоя (Білий) архіпелагу Шпіцберген — острів Вікторія — мис Мері Хармсворт острова Земля Александри — північні межі архіпелагу Земля Франці-Йосифа.
• На сході — з Карським морем по лінії від острова Греем-Белл (мис Кользат) архіпелагу Земля Франца-Йосифа до мису Желанія Північного острова Нової Землі, далі Новоземельскими протоками (Маточкін Шар, Карські Ворота, Югорський Шар) до материкового узбережжя (мис Білий Ніс).
• На півдні умовна межа з Білим морем проходить по лінії мис Канін Ніс — мис Святий Ніс.

Південно-східна частина, між островом Колгуєв, Нова Земля, Вайгач і Печерською губою, через своєрідний гідрологічний режим, виокремлюється в шельфове Печорське море.

Площа моря становить 1438 тис. км², це одне з найбільших морів Світового океану; середній об'єм води 316 тис. км³[11]. Більша частина моря займає арктичний шельф, отже середні глибини 100—350 м (222 м), максимальна — 600 м[1].

Островів у відкритій частині Баренцового моря мало, найбільший з них — Колгуєв, відділений від узбережжя Поморською протокою[1]. Із заходу, півночі й сходу море обмежене островами архіпелагів Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа і Нова Земля. Невеликі острови згруповані в архіпелаги, що розташовані поблизу материка або великих островів: Хрестові, Горбові, Гуляєві Кішки, Междушарський[11].

Теплі атлантичні води та сильне хвилювання швидко зруйнували й розмили за історичний час залишки льодовикової епохи — перешаровані піщано-льодисті острови східної та південної шельфової частини моря. І відбулося це значно швидше, ніж в інших арктичних морях. Залишились численні розповіді про деякі з них[8]:

• земля на 72° північної широти, яку бачили мореплавці 1553 року;
• відомий у XVII столітті піщаний острів Дужка між гирлом Печори та Новою Землею;
• 1688 року був відмічений острів довжиною у декілька миль за 40 км на північний схід від острова Колгуєв.

Окремі ділянки морського узбережжя відносяться до різних морфологічних типів берегів, загалом абразійні, зустрічаються акумулятивні й льодовикові[11][13]:

• Норвезькі береги Скандинавського півострова порізані численними фйордами[1]. Російські береги Кольського півострова стрімкі корінні первинно рівні (тектонічного генезису), в районі Мурманська — бухтові. Найбільші затоки із заходу на схід: Порсангер-фіорд (норв. Porsangerfjorden), Варангер-фіорд (норв. Varangerfjorden), Мотовська, Кольська і Святоніська затоки[4].
• У межах Росії, на схід від мису Канін Ніс, континентальне узбережжя має пологіші береги, декілька зручних бухт[1]. Узбережжя півострова Канін — вирівняне абразійно-акумулятивне; узбережжя Чеської губи, як і острова Вайгач — абразійно-бухтове; печорське узбережжя потамогенне, утворене річковими наносами. Найбільші затоки: Чеська губа, Печорська затока, Хайпудирська губа[4].
• Західне узбережжя Нової Землі загалом пологе і горбисте, на півдні скидчасті, у центральній частині — фіордове, північній частині впритул до моря підходять льодовики, деякі стікають прямо до моря. Льодовикові береги характерні також для архіпелагу Земля Франца-Йосифа.
• Узбережжя островів архіпелагу Шпіцберген скелясте фіордове. Льодовикові береги характерні для острова Північно-Східна Земля.

Річковий стік до моря невеликий — 163 км³ на рік, 90 % його зосереджено в південно-східній частині моря (Печорське море), саме тут він істотно відбивається на гідрологічних умовах моря, тут до моря несуть свої води 2 великі річки, Печора (130 км³ на рік) й Індіга[13]. На північне узбережжя Норвегії і берег Кольського півострова припадає близько 10 % стоку (Тулома, Печенга, Західна Ліца, Кола, Териберка, Вороняча, Ринда, Йоканга). Річковий стік сильно варіюється за сезонами, максимум — навесні (скрес річок, танення снігу в басейні річок), мінімум — восени та взимку (лише дощове й ґрунтове живлення річок)[13].

Дно Баренцового моря представлене складно розчленованою підводною рівниною з хвилястою поверхнею, трохи похилою на захід і північний схід. У рельєфі дна Баренцового моря виділяються підводні:

• рівнини: Центральне плато.
• височини: Центральна (мінімальна глибина 64 м); Персея (63 м), північніше Центральної; Мурманське підняття, Північно-Канінська і Гусина банки — на півдні.
• западини: Центральна (мінімальна глибина 386 м), відділяє Центральне узвишшя від Нової Землі.
• жолоби: Західний (мінімальна глибина 600 м), або Острова Ведмежого (максимальна глибина 600 м), відкривається в Норвезьке море; Франц-Вікторія (430 м), між архіпелагами Шпіцберген і Земля Франца-Йосифа; Святої Анни між Землею Франца-Йосифа й Новою Землею.

Південна частина моря — континентальний шельф з глибинами менше ніж 200 м, з вирівняним рельєфом. Для прибережних ділянок морського дна характерні піщані гряди, що їх утворюють припливно-відпливні течії, численні дрібні нерівності висотою до 5 м[2][13]. Російський океанолог Зубов М. М. вважав Баренцове море класичним прикладом впливу рельєфу дна на гідрологічні процеси в товщі вод.

Донні відклади представлені піском, галькою і щебенем; у центральній та північній частині, на узвишшях — мулистим піском (товщина відкладень до 0,5 м); у западинах — мулом[1]. Широко поширений уламковий матеріал реліктових зледенінь. Загалом невисокі темпи осадонакопичення (30 мм за 1 тис. років) пояснюється відсутністю джерел теригенного матеріалу (найбільша річка басейну моря, Печора залишає увесь свій алювій в Печорській губі; берега складені здебільшого гранітними породами)[2].

Взимку підсилюється Ісландський мінімум, що активізує арктичний фронт — над центральною акваторією Баренцового моря посилюється діяльність циклонів з погіршенням погоди, різкою зміною температур[13]. Середні температури повітря взимку -20…-22 °C на північних островах, -10…-15 °C на південному узбережжі, -2 °C в західній частині моря[2][11]. Переважають південно-західні вітри зі швидкістю 4-7 м/с (часом до 16 м/с).

Влітку Ісландський мінімум зменшує активність, а Сибірський антициклон розмивається, над морем утворюється стійкий антициклон з похмурою прохолодною погодою[13]. Середні температури повітря влітку від +4 °C на півночі до +9 °C в західній частині, в залежності від місцевих фізико-географічних умов[2][11]. Переважають тихі північно-східні вітри, на заході часті шторми, коли південно-західні вітри (10-12 м/c) приносять тепле повітря з Атлантики.

Завдяки отеплювальному впливу теплої Нордкапської течії південно-західна частина Баренцового моря не замерзає і протягом усього року доступна для навігації. Температура води Баренцового моря взимку від +5° на півдні, 0…+3 °C в центрі, до температури замерзання на півночі; влітку температури повітря й поверхневого шару вод моря мало різняться — на півдні до +9°, в центральній частині до +5 °C, на півночі — нижче 0 °C[2][11]. Влітку поблизу узбережжя верхній шар 7-8 м може прогріватись до температури +9…+14 °C.

Розподіл температури в товщі морської води залежить від наступних чинників[11]:

• поширення теплих атлантичних вод, що поширюються на схід підводними жолобами;
• зимового охолодження, що поширюється на значну глибину;
• рельєфу дна.

Для Баренцового моря характерний холодний проміжний шар (глибини 50-100 м). Сильне вихолоджування відбувається в улоговинах (−1,7 °C), куди не проникають теплі води, а також над підводними височинами, що перешкоджають поширенню глибинних теплих солоних вод — «шапки холодної води»[13]. У мілководній південно-східній частині моря сезонні зміни температури води добре виражені від поверхні до дна: взимку по всій товщі води низька температура, влітку добре прогрівається верхній шар води до глибин 15-18 м, нижче якого температура різко знижується до дна[11].

Суттєве потепління морських вод відмічається останнє століття, починаючи зі спостережень 1920 року. Таке потепління прямо впливає як на кількість криги на поверхні, так і на обсяг біомаси в товщі води, збільшення теплолюбних видів.

Солоність поверхневих вод відкритої частини Баренцового моря наближається до пересічної солоності океану (32—35 %), у південно-східній частині завдяки принесенню річками прісних вод трохи нижча (33,0-34,0 ‰)[5]. Найбільша солоність простежується в глибокому Західному жолобі (34,9 ‰), яким до моря потрапляє тепла (+2 °C) атлантична вода[4]. У прибережній смузі моря навесні та влітку солоність знижується до 30-32 ‰, наприкінці зими зростає до 34,0-34,5 ‰[2].

Стратифікація солоності в товщі морської води пов'язана як з рельєфом дна, так і з припливом атлантичних і річкових вод. Переважно збільшується від 34 ‰ на поверхні до 35,1 ‰ поблизу морського дна, над підводними височинами стратифікація виражена менше. Сезонні коливання стратифікації солоності виражені слабко, влітку можна відзначити верхній 20 м шар більш прісної води, солоність якого вирівнюється взимку з глибшими шарами[11].

У Баренцовому морі спостерігаються 4 типи водних мас[11]:

• Тепла солона водна маса, що заходить з півночі Атлантичного океану (температура води >3 °C, солоність >35 ‰). Взимку повністю займають південно-західну, а влітку центральну частину моря.
• Холодні арктичні води, що заходять північними протоками (температура води <0 °C, солоність <35 ‰). Влітку повністю займають північно-східну акваторію.
• Теплі опріснені (річковим стоком на півдні й льодовиковою кригою на півночі) води узбереж (температура води >3 °C, солоність <34,7 ‰). Влітку займають південну частину моря, взимку не відрізняються від арктичних, сліди присутні лише у верхньому горизонті.
• Холодні й солоні місцеві води, що утворюються трансформацією атлантичних. Взимку повністю займають північно-східну акваторію.

На стику між полярними і атлантичними водними масами утворюється полярний фронт. У західній частині моря (недалеко від острова Ведмежий), фронт стабільний із року в рік, значною мірою він визначається місцевим рельєфом дна; у східній частині моря (поблизу Нової Землі) фронт дифузний і його положення може змінюватися як з роками, так і впродовж одного сезону.

Водний обмін з сусідніми морями суттєво впливає на водний баланс, через протоки входить і виходить по 76 тис. км³ (25 % загального об'єму води в Баренцовому морі) з яких 59 тис. км³ несе тепла Нордкапська течія з Атлантики[2]. Ці потоки приносять 177•10¹² ккал за рік, 88 % з яких поглинається власне Баренцовим морем, а тільки 12 % віддається сусіднім морям[11].

Навесні, влітку під впливом опріснення поверхневих шарів густинна стратифікація вод досить чітко виражена на всій акваторії моря, в результаті осіннього охолодження відбувається вирівнювання величин густини з глибиною[11]. У північній частині зимова конвекція охоплює шар 50—75 м, над підводними узвишшями сягає морського дна.

Баренцове море слугує ареною взаємодії теплих солоних морських мас Атлантичного океану з холодними опрісненими Північного Льодовитого. Система циркуляції залежить від сезонних змін і прямо впливає на характер льодових умов і біомасу[20]. На течії Баренцова моря істотно впливають великомасштабні баричні поля.

Теплі атлантичні води з температурою +4…+12 °C і солоністю 35 ‰ потрапляють до моря зі швидкістю 25 см/с з південного заходу у вигляді Нордкапської течії (частина Гольфстриму), що ділиться на 2 потужні гілки на схід від 25° меридіану[13]:

• Прибережна Мурманська течія плине смугою 40-50 км на схід вздовж узбережжя зі швидкістю 15—20 см/с до острова Колгуєв, де поділяється на Канінську і Колгуєвську течії.
• Мурманська течія плине смугою 100 км північніше зі швидкістю 5 см/с, повертаючи від 40° меридіану на північний схід — утворюється Західно-Новоземельська течія.

Західно-Новоземельська течія зливається з Колгуєвською і холодною течією Літке (з Карських Воріт) і прямує на північ вздовж узбережжя Нової Землі.

Холодні арктичні води потрапляють глибоководними жолобами між островами з півночі[20]. Вздовж підводної височини Персея на південний захід до острова Ведмежий прямує холодна течія Персея. Від острова Надії ця течія має назву Ведмежинська (швидкість 50 см/с)[13].

Внаслідок різної щільності місцевої холодної та більш прісної води з теплішою й солонішою атлантичною, остання занурюється під шари першої. У північній частині моря поверхневі холодні полярні течії несуть з північного сходу на південний захід кригу. Внутрішні течії моря спрямовані проти годинникової стрілки[1][20].

Відкрите сполучення з Атлантичним океаном сприяє розвитку високих припливів і відпливів (6,1 м на узбережжі Кольського півострова), які мають правильний півдобовий характер і нетипово високі для арктичних морів (висота припливів зменшується з південного заходу на північний схід, від 4,7 м до 0,6 м)[2]. Основна припливна хвиля входить у Баренцове море з південного заходу, другорядна — з арктичного басейну; на північному сході відбувається інтерференція цих хвиль, через що й припливи невисокі[13]. Норвезькі вузькі фйорди не встигають наповнюватись-звільнятись від води при настанні припливів або відпливів, у результаті чого утворюються значні перепади рівня моря, що спричинює стрімкі течії (154 см/с) між морем і затоками[2][13]. Така сама картина характерна й для Гирла Білого моря й південно-західної мілини архіпелагу Шпіцберген[11].

Через не виражену густинну стратифікацію вод у Баренцовому морі, вітрове хвилювання охоплює шар 15-20 м у теплий сезон, 25-30 м у холодний. Лише Печорське море, що характеризується відносно кращою стратифікацією вод, не зазнає вітрового перемішування глибше шару 10-12 м[11]. Сильні (20—25 м/с) тривалі (до 16-18 годин) зимові західні й південно-західні вітри спричинюють появу 10-12 м хвиль в центральній акваторії та 7-8 м в прибережній. Влітку море значно спокійніше, повторюваність хвиль вище 5 м не перевищує 1-5 %[11].

Льодова обстановка взимку у Варангер-фіорді

Льодовий режим Баренцового моря суттєво різниться від режимів інших арктичних морів. Це єдине море Північного Льодовитого океану, північно-західна акваторія якого ніколи не замерзає[5]. Льодовитість моря змінюється з року в рік і корелюється з інтенсивністю Нордкапської течії, характером атмосферної циркуляції, загальними кліматичними процесами Арктики[13].

Загалом на морі спостерігаються однорічні льоди місцевого походження. У північній частині моря поверхневі холодні полярні течії несуть з собою полярну кригу, одна з гілок доходить до острова Ведмежого і трохи далі на південний захід[4]. На північному сході можуть зустрічатись багаторічні льоди, арктичний пак[13]. Припай розвинений слабко, невеликі площі в Канінсько-Печорському районі, поблизу Нової Землі, в губах Кольського півострова[11].

Крига починає утворюватись у вересні (північні райони), найдовше відкритим від криги море залишається на південному сході, що пояснюється впливом теплих річкових вод, що надходять з півдня[13]. У період найбільшого поширення морської криги (квітень), вона вкриває лише північну і південно-східну частини моря (за 500—600 км від узбережжя Кольського півострова). Товщина криги становить 0,7-1 м (до 1,5 м поблизу мису Желанія)[13]. Поблизу західного узбережжя Нової Землі, часто впродовж усієї зими існує заприпайна ополонка. Подібні ополонки утворюються поблизу печорського узбережжя, в морі Вікторії (архіпелаг Земля Франца-Йосифа)[13]. У період найменшого (серпень) — крига доходить лише до північних проток, повністю звільняючи море[4]. Раніше, у періоди несприятливих кліматичних умов, морська крига могла спостерігатись в центральній акваторії моря, поблизу Нової Землі й посеред літа[2].

Навесні плавуча крига займає 75 % акваторії моря[4]. Численні айсберги (висотою до 25 м, завдовжки до 600 м) спостерігаються північніше 74° північної широти[11]. 1929 року айсберги помічали поблизу Мурманська[2].

Починаючи з 1923 року радянський океанолог В. Ю. Візе вперше почав давати прогнози щодо майбутньої льодової обстановки на морі[8]. 1989 року був проведений міжнародний зимовий експеримент SizeX-89, основною метою якого було дослідження морської криги для розробки алгоритмів прогнозування й моделювання льодової обстановки в морі[21].

Хоннігнсвог — найпівнічніше риболовецьке містечко Норвегії

Важливе значення, через великий біологічний потенціал моря, має риболовецький промисел[31]. У середині XX століття головними об'єктами промислу були: тріска (70 % вилову), пікша (19 %), морський окунь (4 %), оселедець (3 %), зубатка (2 %), палтус (1 %)[2][32][33]. Інтенсивний вилов донних видів риби призвів до колапсу обсягів риболовлі цінних видів на початку 1970-х років, першість зайняла мойва. На середину 1980-х років відмічалась позитивна тенденція відновлення чисельності цінних видів риби в морі[11]. У Баренцовому морі найбільша у світі популяція тріски[34]. Вилов риби здійснюють Норвегія і Росія, задля контролю за виловом 1976 року створено спільну комісію з риболовлі, яка встановлює граничні обсяги вилову (англ. Total Allowable Catches, TACs) та перерозподіляє квоти, накопичує статистичну інформацію[35]. Проте значні обсяги вилову залишаються поза системою обліку, приватні рибалки занижують розміри улову, щоб не платити податки й збори.

У річки Кольського півострова на нерест заходять сьомга, нельма, омуль, сиг, вилов яких є важливою складовою господарства місцевих жителів[22].

Біля гирла Білого моря — промисел гренландського тюленя. Виловлюють також білуху і лахтака[31]. Узбережжя Кольського півострова багате на їстівні морські водорості. На узбережжі також полюють на морських птахів, збирають їхні яйця і гагачий пух[15].

Морські порти:

• Росія: Мурманськ — головний порт на морі, Печенга, Індіга, Нар'ян-Мар, Териберка[4][5].
• Норвегія: Вадсьо, Вардьо, Кіркенес.

Найважливіші статті вантажоперевезень: кам'яне вугілля, риба, будматеріали, ліс.

У вузькій бухті Кисла, що поблизу Мурманська на Кольському півострові за часів СРСР 1968 року була зведена перша дослідно-промислова припливна електростанція потужністю 450 кВт (пізніше збільшена до 1,7 МВт)[13].

Акваторія південно-східної частини моря є однією з найбільш розвіданих за запасами вуглеводнів на російського континентального шельфу. Натхненні успіхом розвідки вуглеводнів на дні Північного моря в 1960-х роках норвежці 1969 року розпочали сейсмічні дослідження на шельфі Баренцового[14]. Першу безуспішну розвідувальну свердловину на дні моря пробурила в 1980 році норвезька нафтогазова компанія NorskHydro. Через декілька років були розвідані перші газові родовища Альке та Аскеладден, пізніше Сньовіт (норв. Snøhvit)[14][36]. Проте інтерес до моря з часом спав через те, що ряд свердловин дав лише газ (попит на природний газ на той час був низьким), а собівартість видобутку через віддаленість була високою. Інтерес до регіону відновився наприкінці 2000-х років — початок розробки Сньовіту, зроблено ряд нових відкриттів[37][38].

Розвідка в російській частині моря розпочалася приблизно в той самий час, що і на норвезькій стороні, радянські геологи були натхнені успіхом у Тимано-Печорському басейні[14]. Перші розвідувальні свердловини були пробурені на початку 1980-х років. 1988 року було відкрите Штокманівське газоконденсатне родовище, 5-те найбільше у світі, потім у 1990 році Лудловське газове родовище. Проте економічна нестабільність 1990-х років в Росії призупинила розробку вуглеводнів на 20 років. На відкритому 1989 року шельфовому нафтовому родовищі Прирозломне, що розташоване в морі за 55 км на північ від селища Варандей, за 320 км від Нар'ян-Мару, 2013 року було видобуто першу російську арктичну нафту (сорт отримав назву ARCO, Arctic oil)[39]. За 2014 рік з бурової платформи було відвантажено 300 тис. тонн нафти[40]. Глибини моря в районі родовища становлять 19-20 м; загальні запаси нафти становлять 70 млн тонн. Ліцензія на розробку належить компанії «Газпром нефть шельф» (дочірнє товариство «Газпром нефть»).

На Баренцовому морі (Сєвєроморськ) дислокується Північний флот ВМФ Росії, включно з атомними підводними човнами. Море слугує важливим коридором виходу в Північну Атлантику й Арктику для Росії. 12 серпня 2000 року в Баренцовому морі під час проведення навчань затонув російський атомний підводний човен «Курськ», усі 118 членів екіпажу (серед яких були й українці). Точні причини й розвиток подій залишаються нез'ясованими, офіційні заяви й остаточна версія слідства мають багато протиріч. Радіоактивне забруднення моря від атомних реакторів підводних човнів — гостра проблема для екології регіону.

Протягом багатьох десятиліть в акваторії моря існувала територіальна суперечка Норвегією і СРСР (потім Російською Федерацією). Причини цієї суперечки лежали в ряді кроків радянського керівництва: декларативне встановлення секторних кордонів в Арктиці 1926 року, передача певних фінських територій в районі Петсамо Норвегії в 1940-х роках. Керуючись положеннями Женевської конвенції про відкрите море 1958 року норвежці зайняли позицію визначення кордонів в акваторії моря згідно з рівновіддаленими лініями, у той час, як радянська сторона наполягала на власному задекларованому кордоні за меридіаном. Така позиція сторін призвела до появи «сірої зони» площею 175 тис. км² (12 % акваторії моря). Перші перемовини розпочалися 1974 року, які завершились через 2 роки проголошенням мораторію на розвідку вуглеводнів у цій зоні. 2010 року Норвегія і Росія підписали угоду про розмежування кордонів в сірій зоні за принципом обопільних поступок у принципах визначення кордонів. Договір був ратифікований і набрав чинності 7 липня 2011 року, відкривши сіру зону для розвідки вуглеводнів.