Діно Дзофф

Професійну кар'єру розпочав у 19-річному віці виступами за команду Серії A «Удінезе». Втім, в елітній лізі італійської першості в складі цього клубу провів лише 4 гри, оскільки наступного сезону «Удінезе» вибув до Серії B. Після одного повного сезону в Серії B повернувся до вищого дивізіону, перейшовши 1963 року до клубу «Мантова». Відіграв у цьому клубі 4 сезони, у тому числі й сезон 1965—1966, який команда через невдалі виступи у попередньому році також провела у другому за ієрархією національному дивізіоні.

1967 року змінив команду-аутсайдера Серії A на суттєво вищий за класом «Наполі», який на той час був регулярним предендентом на медалі чемпіонату. Провів у неаполітанській команді 5 сезонів, ставши за цей період одним з найнадійніших воротарів італійської першості, свідченням чого був перший виклик до національної збірної в 1968 році.

Перед початком сезону 1972—1973 голкіпер, якому на той час вже виповнилося 30 років, перейшов до «Ювентуса». Однак саме роки виступів в складі туринського клубу стали для Дзоффа періодом справжнього розквиту ігрової кар'єри. За 11 років гри за «Ювентус» гравець не пропустив жодної гри в Серії A — захищав ворота «Ювентуса» в усіх 30 матчах кожного з цих 11 сезонів. В складі команди з Турина Дзофф шість разів виборював чемпіонські титули, двічі ставав володарем Кубка Італії, а також виграв Кубок УЄФА сезону 1976-77.

Завершив активну ігрову кар'єру у віці 42 років, після закінчення сезону 1982—1983. До 2006 року залишався найбільш віковим воротарем в історії італійського футболу, що виступав в Серії A. В сезоні 2005—2006 це досягнення перевершив Марко Баллотта.

Дзофф (ліворуч), капітан збірної Італії, перед грою проти збірної Югославії 8 травня 1978 року.

Дебютував в складі національної збірної Італії 20 квітня 1968 року у грі відбіркового турніру до чемпіонату Європи проти збірної Болгарії. У червні того ж року відстояв у воротах національної команди в усіх 3 матчах італійців у фінальному турнірі тогорічної континентальної першості (півфінал, фінал та повторний фінальний матч), по результатах якої збірна Італії уперше в історії стала чемпіоном Європи.

Протягом наступних років тренерський штаб збірної використовував Дзоффа паралельно з іншим воротарем, Енріко Альбертозі. А вже починаючи з 1972 року Діно Дзофф став беззаперечним першим номером італійської команди. Був основним голкіпером збірної протягом наступних 11 років. Брав участь у фінальних турнірах чемпіонатів світу 1970, 1974 та 1978 років, а також чемпіонату Європи 1980 року.

Останнім великим турніром гравця, якому вже виповнилося 40 років, став чемпіонат світу 1982 року в Іспанії, під час фінальної частини якого Дзофф відстояв у воротах команди в усіх 7 іграх турніру, пропустивши 6 м'ячів. У фінальному матчі турніру італійці переграли збірну ФРН та втретє в історії стали найсильнішою командою світу.

Протягом тривалого періоду Дзофф був рекордсменом збірної Італії як за загальною кількістю офіційних матчів, проведених у її складі (112), так й за кількістю таких матчів, проведених як капітан команди (59). Наразі, станом на серпень 2010 року займає третє місце за першим показником та четверте — за другим.

Протягом 1972—1994 років Дзофф також встановив світовий рекорд з тривалості «сухої серії» в офіційних матчах національної збірної — за цей період суперники 1142 хвилини не могли забити гол у ворота, які він захищав.

По завершенні ігрової кар'єри перебував на тренерській роботі, спочатку входив до тренерського штабу свого останнього клубу, «Ювентуса». 1988 року очолив цю команду, в сезоні 1989—90 привів її до перемог у розіграшах Кубка Італії та Кубка УЄФА. Попри ці досягнення у 1990 році був звільнений з посади в «Ювентусі» та приєднався до римського «Лаціо». Протягом 1990—1994 був головним тренером команди, згодом президентом клубу, з 1996 — знову головним тренером.

Протягом 1998—2000 років очолював тренерський штаб національної збірної Італії, готував команду до участі у чемпіонаті Європи 2000 року. Під час фінальної частини цієї континентальної першості італійці дійшли до фіналу, де у драматичному матчі поступилися збірній Франції. По завершенні турніру Дзофф подав у відставку з посади у збірній.

Повернувся до «Лаціо», звідки також невдовзі пішов після невдалого старту сезону 2001–02. 2005 року протягом нетривалого періоду очолював «Фіорентіну», якій допоміг зберегти місце в Серії A.