Чемпіонат Європи з футболу

Анрі Делоне

Уперше ідею проведення турніру для європейських національних збірних висунув колишній генеральний секретар французької футбольної федерації Анрі Делоне на одній із нарад ФІФА. Але ідея не знайшла підтримки, оскільки було багато проблем із організації чемпіонатів світу, але головна причина відхилення ідеї полягала у відсутності європейської регіональної конфедерації.

Однак ідея Делоне знайшла чимало прибічників, найактивнішим серед яких був Отторіно Барассі — генеральний секретар, а пізніше й президент італійської федерації футболу. 1951 року Барассі запропонував ФІФА проєкт європейського чемпіонату, в основу якого було покладено кубковий принцип. Півфінали та фінали, як передбачав Барассі, мали відбуватися в одній країні. Але керівництво ФІФА не прийняло цей документ.

Переломний момент в історії створення чемпіонату Європи відбувся 27 травня 1952 року на зборах у Цюриху, де зустрілися Делоне, Барассі та генеральний секретар Бельгійського королівського футбольного союзу Жозе Краай. Вони обговорили питання створення Європейського футбольного союзу. За рік у Парижі на зборах 20 представників національних футбольних федерацій затвердили комітет із підготовки установчої конференції Європейського футбольного союзу. Конференція під головуванням Барассі відбулася 15 червня 1954 року в Базелі. У ній узяли участь представники 23 європейських країн. На цій нараді було ухвалено рішення про створення Європейського союзу футбольних асоціацій (УЕФА), було обрано його перший виконавчий комітет у складі: Йозеф Ґере, Джордж Ґрем, Анрі Делоне, Жозе Краай, Еббе Шварц, Ґустав Шебеш. Тиждень потому виконавчий комітет обрав першого президента УЄФА. Ним став голова данського футбольного союзу Еббе Шварц. Віце-президентом було затверджено Йозефа Ґере, генеральним секретарем — Анрі Делоне.

На зборах у жовтні 1954 року в Копенгагені було вирішено почати підготовку до першого чемпіонату Європи. Анрі Делоне, Жозе Краай і Джордж Ґрем мали підготувати пропозиції з проведення першого континентального турніру для національних збірних команд до першого конгресу УЄФА, що мав відбутися в березні 1955 року у Відні.

У Відні після виступу Жозе Краая, що ознайомив конгрес із ідеєю проведення Європейської першості, стало зрозуміло, що першість Європи мала стати кваліфікаційною стадією світових чемпіонатів. Але ця ідея не знайшла підтримки в учасників конгресу. Отторіно Барассі та Михайло Андрейєвич аргументували незгоду з даним проєктом тим, що він ставить під загрозу проведення регіональних змагань у Європі та позбавляє багато національних команд можливості виступити у двох турнірах. Після завершення дискусій конгрес запропонував виконкому підготувати новий проєкт і представити його за рік.

На конгресі УЄФА в червні 1956 року, проведеному в Лісабоні, було затверджено новий склад комісії для розробки проєкту, до неї ввійшли: П'єр Делоне, Ґустав Шебеш, Альфред Фрей, Агустин Пухоль, Константин Константарас і Лешек-Юліуш Рильські. Комісія обрала кубковий варіант турніру та розробила часови́й план. Кваліфікаційні матчі слід було провести із серпня 1958 року до березня 1959 року, 1/8 фіналу — з квітня до жовтня 1959 року, 1/4 фіналу — з листопада 1959 року до травня 1960 року, а заключний фінальний турнір чотирьох найкращих команд організувати між 15 червня та 15 липня 1960 року в одній країні. Комісія закінчила свою роботу 1957 року.

На засіданні виконкому УЄФА 27 березня 1957 року в Кельні було висунуто проєкт під назвою «Кубок Європейських чемпіонів». Після обговорення проєкту президент УЄФА Еббе Шварц опублікував у першому офіційному бюлетені УЄФА свій схвальний відгук про проєкт. Але на конгресі 28 червня 1957 року в Копенгагені не все пройшло так гладко. Із 27 учасників конгресу за проведення Європейського чемпіонату проголосовало 15. Проти проведення виступали Бельгія, Італія, Нідерланди, ФРН й усі британські делегації.

4 червня 1958 року відбулася ще одна спроба не допустити проведення Кубку європейських націй 1960 року, що була здійснена делегаціями Великої Британії та ФРН. Делегації знов дискутували про доцільність проведення турніру, але після голосування, підсумок якого 15 на користь чемпіонату Європи, 7 — проти, було вирішено провести чемпіонат.

6 червня 1958 року в залі «Клуб мандрівників» готелю Стокгольма «Форест» відбулося жеребкування першого кола Кубку європейських націй.

Перший фінал відбувся в Парижі між СРСР і Югославією 1960 року. Перемогла збірна СРСР, забивши переможний м'яч у додатковий час.

1968 року було змінено назву турніру, Національний Європейський кубок став називатися Європейський чемпіонат із футболу УЄФА, а також було змінено формат проведення відбіркового турніру. У 8 групах кожна команда грала з кожною двічі, збірні, що посіли перше місце, потрапляли до чвертьфіналу. Післяматчевих пенальті за нічийного результату тоді не було, й Італія змогла потрапити до фіналу завдяки жеребу.

1972 року за нічийного результату жереб замінили післяматчевими пенальті.

1980 року УЄФА ввела новий формат чемпіонату. Тепер замість 4 збірних у фінальній частині брали участь 8 команд, уперше країна — господар отримувала місце у фінальній частині автоматично. Ці команди розбивалися на 2 групи, кожна збірна грала з кожною, після чого переможці групи потрапляли до фіналу.

1984 року формат турніру було дещо змінено, тепер 2 найкращі збірні виходили з групи й потрапляли до півфіналів. Матч за третє місце було скасовано.

1992 року турнір відбувався під час політичної нестабільності в Європі. Збірну Югославії, що потрапила до фінальної частини чемпіонату, було знято з турніру перед самим початком через санкції проти цієї країни. Збірна Данії, замінивши Югославію, змогла виграти чемпіонат, перегравши у фіналі Німеччину 2:0. Команду СРСР, що перемогла у своїй відбірковій групі, замінила команда СНД.

На чемпіонаті 1996 року було введено новий формат турніру. Тепер 16 збірних розбивалися на 4 групи, команди, що посіли 1-і та 2-і місця, потрапляли до чвертьфіналу. Введено правило золотого голу.

2000 року вперше чемпіонат Європи приймали одразу 2 країни — Бельгія та Нідерланди.

2004 року замість «золотого голу» ввели правило «срібного голу».

2008 року правило срібного голу скасовано.

18 квітня 2007 року УЄФА ухвалило рішення про проведення Євро 2012 у двох країнах. Європейський чемпіонат прийняли Польща й Україна. Претендентами були також Хорватія/Угорщина й Італія.

28 травня 2010 року на виконкомі УЄФА було ухвалено рішення про проведення Євро 2016 у Франції.

30 червня 2012 на прес-конференції напередодні Фіналу Євро 2012 президент УЄФА Мішель Платіні запропонував провести Євро 2020 не в одній чи кількох країнах-господарках, а у «12 або 13 містах» по всій Європі.[1] УЄФА вже використовує подібну систему для елітного раунду Юнацьких чемпіонатів Європи (U-17), де кожна з семи груп проводить матчі в іншій країні. 6 грудня 2012 УЄФА оголосило, що Євро 2020 відбудеться у різних містах Європи, таким чином буде відзначено 60-річчя існування турніру.[2][3] На думку Платіні, це логічне рішення на час фінансових труднощів у Європі.

Кубок Анрі Делоне, що його отримує чемпіон Європи, названо так на честь Анрі Делоне, першого генерального секретаря УЄФА, що вперше запропонував проведення Європейської першості з футболу, але помер 1955 року — за 5 років до першого чемпіонату Європи. Його син, П'єр Делоне, був відповідальним за створення трофею. Кубок було створено паризьким ювеліром Мішелем Шобійоном (фр. Michel Chobillon). Починаючи з першого в історії турніру, чемпіон нагороджувався кубком Анрі Делоне та зберігав його 4 роки, до наступного чемпіонату Європи.

Для чемпіонату 2008 року кубок було дещо змінено: він став на 18 сантиметрів вищим й на 2 кг важчим.

Відбіркові, або кваліфікаційні, змагання відбуваються для того, щоб зменшити кількість учасників і відібрати найсильніших для участі у фінальному турнірі. Кваліфікаційний раунд починається після завершення чемпіонату світу та триває два роки до фінальної частини чемпіонату. Групи формуються методом жеребкування комітетом УЄФА, з використанням посіву команд. Посів відбувається на основі кваліфікаційного раунду до чемпіонату світу та за попереднім чемпіонатом Європи. Формування рангу команди йде за таким принципом: кількість очок, отриманих за матчі команди, діляться на кількість матчів, вираховується середня кількість очок за матч, а у разі, якщо команда приймала один або два попередні турніри, використовуються результати останнього кваліфікаційного змагання. Якщо дві команди мають однакову середню кількість очок за матч, тоді комітет визначає їх позиції в ранзі, виходячи з таких принципів:

1. Коефіцієнт зіграних матчів.
2. Середня різниця голів в одному матчі.
3. Середня результативність матчів.
4. Средняя результативність виїзних матчів.
5. Жеребкування.

Кваліфікаційний етап відбувається за груповим форматом, а визначення складу груп — шляхом жеребкування команд із посівних урн. Жеребкування відбувається після кваліфікаційного етапу до чемпіонату світу. У кваліфікаційному раунді до чемпіонату Європи 2012 року боротьба велась у 9 групах (6 груп по 6 команд і ще 3 групи по 5 команд).

Кваліфікаційна група — своєрідна ліга, де є одна чи дві команди з великим рейтингом. Кожна команда грає з кожною вдома та на виїзді, борючись за вихід до фінальної частини. Очки розподіляються за таким принципом: 3 за перемогу, 1 за нічию та 0 за поразку. Після всіх зіграних матчів визначається переможець групи. Переможці груп виходять до фінальної частини. Якщо у двох і більше команд однакова кількість очок, то застосовується такий критерій для визначення кращої:

1. Найбільша кількість очок, зароблених в іграх між відповідними командами.
2. Різниця голів у матчах двох відповідних команд.
3. Кількість голів, забитих у матчах двох відповідних команд.
4. Кількість голів, забитих на виїзді в матчах двох відповідних команд.
5. Різниця м'ячів в усіх матчах відповідних команд у груповому етапі.
6. Кількість голів, забитих в усіх матчах відповідних команд у груповому етапі.
7. Кількість голів, забитих на виїзді в усіх матчах відповідних команд у груповому етапі.
8. Рейтинг Fair play.
9. Жеребкування.

Друге місце трактувалося по-різному під час різних відбіркових турнірів. Так, у відборі на чемпіонат 2012 року, як й у відборах на чемпіонати 2000, 2004 років, команди, що стали другими, грали стикові матчі. У відборах на чемпіонати 2000 та 2012 років найкраща з других команд (Португалія та Швеція відповідно) автоматично потрапляла до фінальної частини.

У відборі на чемпіонат 2008 року усі, хто посідав другі місця, автоматично кваліфікувалися до фінальної частини.

1996 року шість найкращих команд, що посіли другі місця, потрапляли до фінальної частини. Дві найгірші команди, що посіли другі місця, грали стикові матчі (ними стали Ірландія та Нідерланди, між якими було проведено додатковий матч, що виграли Нідерланди, які й потрапили до фінальної частини чемпіонату 1996 року).

Важлива примітка: якщо дві команди в особистому матчі борються за друге місце у групі, а їх кількість очок і різниця голів перед матчем були рівними, то в разі нічиєї призначається додатковий час. У разі нічиєї в додатковий час усе вирішує серія пенальті.

За усю історію 60 різних збірних брали участь у відбіркових змаганнях. Це усі нинішні країни-члени УЄФА (55 національних збірних), а також НДР, СРСР, Чехословаччина, Югославія та Сербія і Чорногорія. Збірна СНД не брала участі у відбіркових змаганнях, а почала відразу грати у фінальній частині чемпіонату 1992 року. У відбірковому турнірі до чемпіонату 2004 року Югославія почала кваліфікацію як Югославія (2002 рік), а закінчила як Сербія та Чорногорія (змінила назву на початку 2003 року).

24 збірних, що пройшли кваліфікаційний раунд, розбиваються на 6 груп по 4 команди в кожній. Жеребкування груп проводить адміністрація УЄФА, також використовуючи посів.

У 6 групах збірні грають за форматом ліги, тобто команди грають зі своїми суперниками у групі по одному разу. Використовується та ж система нарахування очок (3 за перемогу, 1 за нічию, 0 за поразку). Час проведення матчів у групі може бути різним, але 2 останні матчі мають відбуватися паралельно. Команди, що посіли перші та другі місця у групах, а також чотири найкращі треті місця, потрапляють до 1/8 фіналу, де грають матч на виліт, причому команди, що посіли перші місця у групах, грають із командами, що посіли другі та треті місця з інших груп. Переможці 1/4 фіналу проходять до півфіналу. Переможці півфіналу грають фінальний матч. Півфіналісти, що програли, нагороджуються бронзовими медалями (до 1984 року проводився матч за третє місце). Переможець фіналу стає чемпіоном і нагороджується золотими медалями. Команда, що програла, нагороджується срібними медалями. Якщо в матчах на виліт після основного часу матчу рахунок рівний, тоді призначається додатковий час, якщо й він не виявив переможця, відбувається серія пенальті.

На Євро 2016 та Євро 2020 застосовано той же формат змагань, що й на чемпіонатах світу (1986, 1990 та 1994) років відповідно[4].

Нижче представлено застосовувану в різні роки систему змагань

Нижче надано результати фінальних матчів і матчів за третє місце на кожному чемпіонаті

Рік	Місце проведення	Фінальний матч			Матч за третє місце
		Чемпіон	Рахунок	Фіналіст	Третє місце	Рахунок		Четверте місце
1960	Франція	СРСР	2:1 додатковий час	Югославія	Чехословаччина	2:0		Франція
1964	Іспанія	Іспанія	2:1	СРСР	Угорщина	3:1 додатковий час		Данія
1968	Італія	Італія	1:1 перегравання 2:0	Югославія	Англія	2:0		СРСР
1972	Бельгія	ФРН	3:0	СРСР	Бельгія	2:1		Угорщина
1976	Югославія	Чехословаччина	2:2 по пенальті (5:3)	ФРН	Нідерланди	3:2 додатковий час		Югославія
1980	Італія	ФРН	2:1	Бельгія	Чехословаччина	1:1 по пенальті (9:8)		Італія
Рік	Місце проведення	Фінальна гра			Півфіналісти, що зазнали поразки(1)
		Чемпіон	Рахунок	Фіналіст	Проти чемпіона		Проти фіналіста
1984	Франція	Франція	2:0	Іспанія	Португалія		Данія
1988	ФРН	Нідерланди	2:0	СРСР	ФРН		Італія
1992	Швеція	Данія	2:0	Німеччина	Нідерланди		Швеція
1996	Англія	Німеччина	2:1 золотий гол	Чехія	Англія		Франція
2000	Бельгія /  Нідерланди	Франція	2:1 золотий гол	Італія	Португалія		Нідерланди
2004	Португалія	Греція	1:0	Португалія	Чехія		Нідерланди
2008	Австрія /  Швейцарія	Іспанія	1:0	Німеччина	Росія		Туреччина
2012	Польща /  Україна	Іспанія	4:0	Італія	Португалія		Німеччина
2016	Франція	Португалія	1:0 додатковий час	Франція	Уельс		Німеччина
2020	Європа	Італія	1:1 по пенальті (3:2)	Англія	Іспанія		Данія

Найкращі результати збірних на чемпіонатах Європи

18 збірних грали в півфіналі, 12 збірних доходили до фінального матчу, і 10 команд ставали чемпіонами.

Найтитулованіша збірна — Німеччина, вона вигравала чемпіонат тричі і ще тричі була фіналістом, на другому місці йде Іспанія, вона вигравала чемпіонат тричі й одного разу була фіналістом. Замикає трійку найкращих Франція, двічі вона ставала чемпіоном.

Три з дев'яти команд, що перемагали на чемпіонаті Європи, домагалися цього як господарі турніру. Збірні серед тих, що вигравали чемпіонат Європи, але не мали успіху на своїй рідній землі, — Німеччина та Нідерланди. Збірна Італії здобувала звання чемпіона лише на «домашньому» чемпіонаті Європи. Інші команди, що не ставали чемпіонами, нерідко домагалися на «домашніх» чемпіонатах своїх найкращих результатів в історії (Швеція 1992 — півфінал, Португалія 2004 — друге місце).

Зірочкою (*) позначено результати команд на домашніх чемпіонатах.

Команда	Чемпіони	Друге місце	Третє місце до 1984 року, півфінал від 1984 року	Четверте місце до 1984 року
Німеччина	3 (1972, 1980, 1996)	3 (1976, 1992, 2008)	3 (1988*, 2012, 2016)	-
Іспанія	3 (1964*, 2008, 2012)	1 (1984)	1 (2020)	-
Італія	2 (1968*, 2020)	2 (2000, 2012)	1 (1988)	1 (1980*)
Франція	2 (1984*, 2000)	1 (2016*)	1 (1996)	1 (1960*)
СРСР	1 (1960)	3 (1964, 1972, 1988)	-	1 (1968)
Португалія	1 (2016)	1 (2004*)	3 (1984, 2000, 2012)	-
Нідерланди	1 (1988)	-	4 (1976, 1992, 2000*, 2004)	-
Данія	1 (1992)	-	2 (1984, 2020)	1 (1964)
Чехословаччина	1 (1976)	-	2 (1960, 1980)	-
Греція	1 (2004)	-	-	-
Югославія	-	2 (1960, 1968)	-	1 (1976*)
Англія	-	1 (2020)	2 (1968, 1996*)	-
Бельгія	-	1 (1980)	1 (1972*)	-
Чехія	-	1 (1996)	1 (2004)	-
Угорщина	-	-	1 (1964)	1 (1972)
Швеція	-	-	1 (1992*)	-
Туреччина	-	-	1 (2008)	-
Росія	-	-	1 (2008)	-
Уельс	-	-	1 (2016)	-

Участь збірних у фінальних частинах чемпіонатів Європи

Загалом 35 різних національних збірних, якщо не рахувати окремо збірні СРСР та СНД, брали участь у фінальній частині на 15 Чемпіонатах Європи (станом на 11 липня 2021 року).

Збірна	У	І	В	Н	П	О	М
ФРН/Німеччина	13	53	27	13	13	94	78-55
Італія	10	45	21	18	6	81	52-31
Іспанія	11	46	21	15	10	78	68-42
Франція	10	43	21	12	10	75	69-50
Нідерланди	10	39	20	8	11	68	65-41
Португалія	8	39	19	10	10	67	56-38
Англія	10	38	15	13	10	58	51-37
Чехія	7	29	12	4	13	42	42-42
Данія	9	33	10	6	17	36	42-50
Бельгія	6	22	11	2	9	35	31-28
Хорватія	6	22	9	6	7	33	30-28
Швеція	7	24	7	7	10	28	30-28
СРСР / СНД	6	16	7	4	5	25	18-16
Росія	6	20	6	3	11	21	22-36
Греція	4	16	5	3	8	18	14-20
Швейцарія	5	18	3	8	7	17	16-24
Чехословаччина	3	8	3	3	2	16	12-10
Уельс	2	10	5	1	4	16	13-12
Туреччина	5	18	4	2	12	14	14-30
Польща	4	14	2	7	5	13	11-15
Югославія	5	14	3	2	9	11	22-39
Угорщина	4	11	2	4	5	10	14-20
Україна	3	11	3	0	8	9	8-19
Ісландія	1	5	2	2	1	8	8-9
Австрія	3	10	2	2	6	8	7-12
Шотландія	3	9	2	2	5	8	5-10
Ірландія	3	10	2	2	6	8	6-17
Румунія	5	16	1	5	10	8	10-21
Словаччина	2	7	2	1	4	7	5-13
Норвегія	1	3	1	1	1	4	1-1
Болгарія	2	6	1	1	4	4	4-13
Албанія	1	3	1	0	2	3	1-3
Фінляндія	1	3	1	0	2	3	1-3
Північна Ірландія	1	4	1	0	3	3	2-3
Словенія	1	3	0	2	1	2	4-5
Латвія	1	3	0	1	2	1	1-5
Північна Македонія	1	3	0	0	3	0	2-8
Всього		674	252	170	252		829-829

Скорочення: У = участь у чемпіонатах, І = ігри, В = перемоги, Н = нічиї, П = поразки, О = набрані очки, М = забиті та пропущені м'ячі

Цікавим є той факт, що на кожному чемпіонаті Європи виступала хоча б одна нова команда.

Чемпіонат	Нові команди
1960  Франція	Франція, СРСР, Югославія, Чехословаччина
1964  Іспанія	Іспанія, Данія, Угорщина
1968  Італія	Італія, Англія
1972  Бельгія	Бельгія, ФРН
1976  Югославія	Нідерланди
1980  Італія	Греція
1984  Франція	Португалія, Румунія
1988  ФРН	Ірландія
1992  Швеція	Швеція, Шотландія, СНД
1996  Англія	Чехія, Туреччина, Росія, Хорватія, Швейцарія, Болгарія
2000  Бельгія /  Нідерланди	Норвегія, Словенія
2004  Португалія	Латвія
2008  Австрія /  Швейцарія	Австрія, Польща
2012  Україна /  Польща	Україна
2016  Франція	Ісландія, Північна Ірландія, Уельс, Албанія, Словаччина
2020 Європа	Фінляндія, Північна Македонія

Таким чином, на Чемпіонатах Європи за весь час (до кінця 2016 року) виступало загалом 36 збірних, з яких 4 вже не існує:

СРСР (до 1991 року), СНД (лише 1992 рік), Чехословаччина (до 1993 року), Югославія (до лютого 2003 року).

Збірна СНД — це штучно створена збірна, яка представляла СНД. Ця збірна виникла за необхідністю, оскільки збірна СРСР вже забронювала собі місце на Євро-1992, кваліфікуючись туди до розпаду СРСР у кінці 1991 року. Тому єдиним законним способом брати участь у конкурсі була участь єдиної команди.

Сім збірних (Франції, Іспанії, Італії, Бельгії, Швеції, Австрії та України) вперше брали участь у фінальній частині чемпіонату Європи на «домашньому» чемпіонаті.

Наступні 21 національна збірна з футболу потенційно можуть потрапити на Чемпіонати Європи, але поки що їм не вдалося пройти жодного відбіркового етапу:

Азербайджан, Андорра, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Вірменія, Гібралтар, Грузія, Естонія, Ізраїль, Казахстан, Кіпр, Косово, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Молдова, Сан-Марино, Сербія, Фарери, Чорногорія.

Наступна таблиця ілюструє «кваліфікаційний шлях» кожної з цих команд:

Команда	Рік вступу в УЄФА	Участь у відборах, разів	Участь у відборах, роки
Люксембург	1954	15	1964, 1968, 1972, 1976, 1980, 1984, 1988, 1992, 1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Мальта	1960	14	1964, 1972, 1976, 1980, 1984, 1988, 1992, 1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Кіпр	1962	14	1968, 1972, 1976, 1980, 1984, 1988, 1992, 1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Сан-Марино	1988	8	1992, 1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Фарерські острови	1990	8	1992, 1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Ліхтенштейн	1974	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Естонія	1992	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Грузія	1992	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Литва	1992	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Білорусь	1993	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Вірменія	1993	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Молдова	1993	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Азербайджан	1994	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Ізраїль	1994	7	1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Андорра	1996	6	2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Боснія і Герцеговина	1998	6	2000, 2004, 2008, 2012, 2016, 2020
Казахстан	2002	4	2008, 2012, 2016, 2020
Сербія	2004	4	2008, 2012, 2016, 2020
Чорногорія	2007	3	2012, 2016, 2020
Гібралтар	2013	2	2016, 2020
Косово	2016	1	2020

Як видно, збірні Люксембургу, Мальти та Кіпру найбільше разів та найдовше (з 1964 і 1968) беруть участь у відборах на Чемпіонати Європи. До цього збірні Північної Ірландії та Уельсу по 13 разів (1964-2012), безуспішно намагались пройти кваліфікацію і врешті-решт пройшли на ЧЄ-2016, що також повторила Фінляндія — 13 разів поспіль (з 1968-2016) боролась за вихід до фіналу і змогла потрапити в підсумку на ЧЄ-2020.

• Збірні Іспанії, Франції та Італії свою першу перемогу здобули на «домашньому» чемпіонаті (де вони були країнами-господарками турніру).
• За усю історію 3 збірні володіли одночасно титулами чемпіона Європи та чемпіона світу (ФРН, Франції й Іспанії), і якщо збірній Франції звання європейського чемпіона прийшло через 2 роки після світового (2000), то збірні ФРН й Іспанії ставали чемпіонами світу у званні чемпіонів Європи (чемпіонати 1974 та 2010 років відповідно).
• Майже усі збірні, що ставали чемпіонами Європи, «провалювались» наступного чемпіонату. Поміж тим, деякі збірні зупинялися всього за крок до чемпіонства: збірна СРСР 1964, збірна ФРН 1976, збірна Чехословаччини 1980 та збірна Нідерландів 1992 року.
• Збірна Іспанії єдина, яка двічі підряд ставала чемпіоном Європи (чемпіонати 2008 та 2012 років). Окрім того, в 2010 році вона завоювала титул чемпіона світу з футболу, оформивши таким чином серію з трьох чемпіонств.
• Своєю поразкою у фіналі Євро-2008 збірна Німеччини наздогнала за цим показником збірну СРСР (поразки у фіналах чемпіонатів 1964, 1972 та 1988 року) та випередила збірну Югославії (поразки 1960 та 1968 року).

• Кріштіану Роналду (Португалія)

• Мішель Платіні (Франція)

• Алан Ширер (Англія)
• Антуан Грізманн (Франція)

• Тьєррі Анрі (Франція)
• Патрік Клюйверт (Нідерланди)
• Руд ван Ністелрой (Нідерланди)
• Нуну Ґомеш (Португалія)

• Мілан Барош (Чехія)
• Зінедін Зідан (Франція)
• Юрген Клінсманн (ФРН, Німеччина)
• Марко ван Бастен (Нідерланди)
• Саво Мілошевич (Югославія)

• Давід Вілья (Іспанія)

[5]

• Кріштіану Роналду (Португалія)

• Роббі Кін (Ірландія)

• Хакан Шюкюр (Туреччина)
• Йон-Даль Томассон (Данія)

• Давор Шукер (Хорватія)

• Рауль Гонсалес (Іспанія)
• Мірослав Клозе (Німеччина)