Емир Кустуриця

Кустуриця народився 24 листопада 1954 року в Сараєві, що на той час  було столицею союзної республіки Боснія і Герцеговина у складі Югославії (зараз Сараєво — столиця незалежної держави Боснія і Герцеговина). Батьками Емира були серби-мусульмани, що «не практикують», хоча як заявляв сам Кустуриця, його далекі предки були православними сербами[1][2]. Згідно з історичними джерелами, предки Кустуриці, по батьківській лінії, приїхали з села Плане недалеко від містечка Білеча. Батько — Мурат Кустуриця — був членом Комуністичної партії і працював у Міністерстві інформації Боснії та Герцеговини[3].

У 18 років Кустуриця поїхав із Сараєва отримувати освіту. Він обрав для навчання факультет кіно й телебачення престижної Академії виконавських мистецтв (FAMU) у Празі (Чехословаччина), випускниками якого у різні часи були Мілош Форман, Їржі Менцель та Горан Паскалевич.

Свої перші фільми Кустуриця створив саме під час навчання у Празі — це короткометражні стрічки «Частина правди» (1971) та «Осінь» (1972).

Дипломний фільм Кустуриці — двадцятип'ятихвилинна стрічка «Герніка» (1978) — розказував історію хлопчика з єврейської сім'ї наприкінці 1930-х років. Спрямований проти нацизму й антисемітизму фільм, в якому Кустуриця одночасно був режисером, сценаристом і оператором, отримав головний приз на фестивалі студентського кіно в Карлових Варах.

Після повернення до Сараєва, Кустуриця створив два фільми для місцевого телебачення. У 1978-му він поставив фільм «Наречені приходять» (сербохорв. Nevjeste Dolaze), однак через певні морально-етичні міркування фільм не випущено на екрани[4]. Пізніше Кустуриця в інтерв'ю, опублікованому в книжці Le petit livre d'Emir Kusturica розказав, що рішення зняти цей фільм було найсміливішим учинком у його житті[4][5], бо теми, що він підняв у цьому фільмі, табуйовано в соціалістичній Югославії. З фільму «Наречені приходять» почалася співпраця Кустуриці з оператором Вілько Філачем.

У 1979 році знято ще один телефільм — «Буфет „Титанік“» (сербохорв. Bife “Titanik”) за романом Іво Андрича. Дія цього фільму, як і «Герніки», розгортається під час Другої світової війни в Сараєві.

У 1981 році відбувся дебют повнометражного фільму Кустуриці «Чи пам'ятаєш ти Доллі Белл?» (босн. Sjećaš li se Doli Bel?), що оповідав про дитинство і підлітковий вік сараєвського хлопчика шістдесятих, роль якого виконав Славко Штимац. «Чи пам'ятаєш ти Доллі Белл?» — перший югославський фільм, знятий не офіційною сербсько-хорватською мовою, а рідною для Костуриці боснійською говіркою. Картина принесла йому перший великий успіх — приз за найкращий дебютний фільм та приз ФІПРЕССІ на міжнародному кінофестивалі у Венеції.

Наступний фільм знято лише за 4 роки, в 1985 році. Це був «Тато у відрядженні» (босн. Otac na službenom putu). «Тато у відрядженні» — це повоєнні роки в Югославії очима дитини. Попри те, що на момент зйомок маршал Тіто вже помер, повоєнні репресії та сварка Тіто зі Сталіним, яка згадується в фільмі, все ще лишалися забороненими темами. У фільмі «Тато у відрядженні» Кустуриця вперше зняв Предрага Манойловича, Мир'яну Каранович та Давора Дуймовича, які пізніше з'явилися ще в деяких стрічках режисера. Фільм приніс Кустуриці «Золоту пальмову гілку» та приз ФІПРЕССІ на Каннському фестивалі, а також номінації на «Оскар» та «Золотий глобус». Мілош Форман, що був головою журі і вручав «Золоту пальмову гілку» югославу, назвав Емира головною надією європейського та світового кіно[6].

Третя картина Кустуриці, «Час циган» («Дім для повішення», сербохорв. Dom za vešanje, 1988) була створена за участю британських та італійських продюсерів. Фільм було знято в Македонії[3] і він став першим зверненням Кустуриці до циганської тематики і одним з перших в історії кіно фільмом про циган циганською мовою. Головну роль — підлітка Перхана — зіграв Давор Дуймович, а саундтрек написав Ґоран Бреґович, з яким Кустуриця співпрацював і в наступних двох своїх фільмах. За «Час циган» Кустурицю було нагороджено призом за режисуру на Каннському кінофестивалі.

Вже маючи досвід викладання в кіношколі Сараєва (з якої режисера звільнили після того, як він став учасником панк-рок-групи «Zabranjeno Pušenje»[7]), Емира Кустурицю було запрошено Мілошем Форманом читати лекції в Колумбійському університеті.

Сценарій, який написав студент Кустуриці Девід Аткінс, після невеликого опрацювання був покладений в основу англомовного фільму «Аризонська мрія» (англ. Arizona Dream, 1993). У фільмі знялися «зірки» американського кіно Джонні Депп та Фей Данавей. На створення картини пішло дуже багато часу, і дата прем'єри неодноразово переносилася. Зрештою, фільм не викликав захоплення у критиків і провалився в прокаті, хоча й був удостоєний премії «Срібний ведмідь» на Берлінському кінофестивалі. Таким чином, «Аризонська мрія» стала першою і, очевидно, останньою американською картиною Кустуриці: зараз режисер заявляє про те, що не хоче працювати в Голлівуді.

1992 року почалась Боснійська війна. Будинок сім'ї Кустуриці в Сараєво було зруйновано, батько режисера Мурат Кустуриця назабаром помер від серцевого нападу. Сім'я знайшла притулок в Чорногорії. Дивлячись, що відбувається з його країною, Кустуриця повернувся до Югославії для того, щоб почати роботу над новим фільмом — фантасмагоричним фільмом-притчею з елементами чорної комедії «Андеґраунд» (серб. Подземље, англ. Underground) за сценарієм знаменитого югославського драматурга Душана Ковачевича.

Фільм вийшов на екрани в 1995 році. В цій режисерській роботі Кустуриця пов'язав минуле своєї країни з епізодами новітньої історії (початок війни на Балканах). Реакція критики на картину була неоднозначною, і Кустуриця, вирішивши, що його не зрозуміли, навіть заявив, що йде з кінематографа[3].

Попри це, «Андеґраунд» приніс йому другу «Золоту пальмову гілку» кінофестиваля в Каннах, і Кустуриця став третім режисером, що двічі завоював цей приз (після Френсіса Форда Копполи і Білле Аугуста; пізніше це досягнення повторили Сьохей Імамура та брати Дарденн).

За три роки Кустуриця знову повернувся до циганської теми. На відміну від «Часу циган», його новий фільм «Чорна кішка, білий кіт» (серб. Црна мачка бели мачор, фр. Chat noir, chat blanc, 1998), що виріс з проекта про циганську музику для німецького телебачення, був комедією. Картина була фаворитом Венеційського кінофестивалю в 1998 році, але не отримала головний приз, хоча режисера було нагороджено «Срібним левом» за найкращу режисуру. Незадовго до початку роботи над фільмом група «Zabranjeno pušenje» була відроджена під новою назвою «The No Smoking Orchestra». Співробітництво з Ґораном Бреґовичем Кустуриця припинив після «Андеґраунда», і музику до «Чорної кішки…» написав лідер групи «Доктор Нелле» Карайлич.

У жовтні 1999 року брав участь у телешоу італійського співака Адріано Челентано «Francamente me ne infischio».

Після цього фільму була тривала перерва, під час якої Кустуриця був зайнятий переважно «The No Smoking Orchestra». Місце за ударною установкою в групі зайняв син режисера — Стрибор Кустуриця. В 2001 році режисер зняв документальний фільм про групу «8 суперісторій».

Однак не можна сказати, що в цей період Кустуриця не мав жодних контактів з ігровим кіно — як актор він знявся в фільмах «Вдова з острова Сан-П'єр» (2000, реж. Патрис Леконт), «Хороший злодій» (2003, реж. Ніл Джордан), а також продюсував картину свого співвітчизника Душана Мілича «Полуничка в супермаркеті» (2003).

2004 року після тривалої перерви на екрани вийшов новий фільм Емира Кустуриці «Життя як диво» (серб. Живот је чудо, англ. Life is a miracle), в якому режисер знову звернувся до теми війни на Балканах, діючи в своєму улюбленому жанрі трагікомедії. В головній ролі знявся Славко Штимац, також на екрані з'явилась Весна Тривалич, Мир'яна Каранович (що грала ще у фільмі «Тато у відрядженні»), Стрибор Кустуриця та два музики з «The No Smoking Orchestra» — Нелле Карайлич та Деян Спараволо. Фільм «Життя як диво» було представлено на 57-му Каннському кінофестивалі, але він отримав лише приз французької системи освіти. Однак без нагород картина не залишилася: за «Життя як диво» Кустуриця був удостоєний премії «Сезар».

Кустуриця на Каннському кінофестивалі, 2005

Наступного, 2005 року, Кустуриця сам очолив каннське журі, котре під його керівництвом присудило «Золоту пальмову гілку» фільму братів Дарденн «Дитя» (див. статтю Каннський кінофестиваль 2005 року). Того ж року він взяв участь у створенні кіноальманаха «Невидимі діти», поставивши один із семи епізодів цього фільму — «Синій циган».

Восьмий повнометражний фільм Кустуриці, прем'єра якого відбулася в травні 2007 року, отримав назву «Завіт» (серб. Завіт, англ. Promise me this). З цією стрічкою Кустуриця брав участь в конкурсі 60-го Каннського фестивалю, і, вп'яте взявши участь у цьому престижному кіноперегляді, вперше не отримав жодного призу.

26 червня 2007 відбулась прем'єра панк-опери «Час циган», що була написана музикантами «The No Smoking Orchestra» за мотивами однойменного фільму[8].

У 2008 році вийшов документальний фільм «Марадона» про знаменитого аргентинського футболіста Дієго Марадону.

В 2012 році знявся в новелі «Jam Session» фільму «7 днів в Гавані» в ролі самого себе.

Кустуриця на церемонії відкриття 4-го ОМКФ, Одеса, 12 липня 2013

• Герніка, 1978, короткометражний
• Наречені приходять (Nevjeste dolaze), 1978, TV film
• Буфет «Титанік» (Bife Titanik), 1979, TV film
• Чи пам'ятаєш ти Доллі Белл? (Sjećaš li se Dolly Bell), 1981
• Тато у відрядженні (Otac na službenom putu), 1985
• Час циган (Dom za vešanje), 1988
• Аризонська мрія (Arizona Dream), 1993
• Андеґраунд (Podzemlje), 1995
• Чорна кішка, білий кіт (Crna mačka, beli mačor), 1998
• 8 суперісторій, 2001, документальний
• Життя як диво (Život je čudo), 2004
• Заповіт (Обіцянка) 2007
• Марадона, 2008, документальний
• По чумацькому шляху, 2016

• 2009 — Справа Фаруелла — Сергій Григор'єв
• 2011 — Пелікан — Демосфен Кузмановіч
• 2012 — Гавана, я люблю тебе
• 2012 — Вир
• 2014 — Розмови з богами