Андеґраунд (фільм)

Дія фільму починається в ніч з 5 на 6 квітня 1941 року. Двоє приятелів, що підгуляли, — Марко Дрен (Мікі Манойлович) і Петар Попара (Лазар Рістовські) на прізвисько Чорний (серб. Црни, Crni) — повертаються в Белград. Друзі проїжджають повз будинки Івана (Славко Штімац), брата Марко, і вітають його гучними вигуками. Потім процесія зупиняється біля будинку Чорного, звідки виходить його вагітна дружина Вєра (Мір'яна Каранович) і починає докоряти чоловіка, погрожуючи «покинути його, як покинула Марко його дружина». Марко відводить Віру вбік, просить її не піднімати шуму і довірчливо стиха повідомляє їй, що напередодні її чоловіка і найкращого друга Марко — Чорного прийняли в комуністичну партію. Віра не надає його словам великого значення.

Через декілька годин, уранці, починається перша в ході Другої світової війни повітряна атака німецьких військ на Белград. Жителі міста намагаються знайти притулок від бомб, що падають, а Іван робить спроби врятувати тварин: бомби потрапили і в зоопарк. Марко і Чорний, проте, не відволікаються від своїх занять (перший займається сексом з повією, другий снідає). Після закінчення авіанальоту Чорний вирушає оглянути дуже постраждале місто. По дорозі йому зустрічається Іван, що плаче, з маленьким шимпанзе на ім'я Соні на руках.

Кадри хроніки показують швидку окупацію Югославського королівства німецькими військами. Через деякий час уся країна стає зайнятою нацистською армією.

Чорний залицяється до провідної акторки Національного театру — Наталією Зовков (Мір'яна Йокович). Наталія, як і інші члени трупи, бере участь у розбиранні завалів в напівзруйнованому місті, де її відвідує Чорний. Наталія розповідає йому, що ходять чутки про те, що партизани-комуністи займаються грабежами й показує плакат, який обіцяє винагороду за голову Чорного, а потім від'їжджає в ресторан зі своїм залицяльником, німецьким офіцером Францем (Ернст Штецнер).

В цей же час після пограбування німецького потягу з військовою технікою окупантам стають відомі імена Марко і Чорного, обоє оголошені в розшук по радіо. Нацисти починають активні пошуки партизан. Тоді Марко влаштовує склад зброї і укриття в підвалі будинку його дідуся (Бата Стойкович) і відводить туди Вєру, Івана і деяких інших жителів міста (Чорний в цей самий час переховується в лісах).

Коли біженці спускаються у підвал, у Вєри починаються пологові перейми. Прямо на сходах, що ведуть до підземелля, вона народжує хлопчика і помирає від пологів, встигнувши лише вимовити свою останню волю — назвати дитину Йованом.

Минуло рівно три роки. У одному з барів Белграда Чорний святкує треті роковини свого сина Йована разом з іншими діячами комуністичного підпілля. У льосі бару Марко, який вже став секретарем місцевої партійної організації, здійснює угоду, продаючи деяким особам зброю і отримуючи за це товсту пачку банкнотів, а потім приєднується до святкування. У розпалі пиятики Чорний вирішує відправитися до Національного театру за Наталією. Там йому вдається проникнути на сцену; Чорний стріляє у Франца і викрадає Наталію.

Чорний з Наталією і Марко (а також супроводжуючий їх духовий оркестр) прибувають на невеликий річковий корабель за межами Белграда, на якому знаходиться велика партія зброї. Вони чекають священика, який повинен повінчати Наталію і Чорного. Коли останній відлучається на декілька хвилин, Марко освідчується Наталії в любові. Вона виглядає так, ніби відповідає йому взаємністю, але після повернення Чорного відразу змінює своє рішення та погоджується вийти заміж за Петара.

Ранком (священик так і не з'явився) прибувають німецькі солдати, і Франц, що залишився живим після пострілів Чорного завдяки бронежилету, вимагає видати йому Наталію. Та негайно погоджується їхати з Францем й покинути Марко і Чорного. Марко втікає з місця подій на кораблі, а Петара захоплюють і запроторюють до психіатричної лікарні, де його катують електрошокером.

Через декілька днів в лікарню проникає Марко. Він вбиває Франца й вивозить з лікарні Чорного та недоумкуватого брата Наталії Бату (Давор Дуймович); Наталія йде разом з ними. Під час втечі Чорний, захований у скрині, випадково упускає дану йому активовану гранату, і вона вибухає. Чорний виживає, але на час лікування його поміщають в те ж підпілля.

Через декілька днів Марко і Наталія в одній з кімнат будинку танцюють під музику, Марко знову говорить Наталії слова кохання (а в цей час Белград знову починають бомбити, цього разу — літаки союзних військ). Вона відповідає йому словами: «Марко, як красиво ти брешеш».

Кадри хроніки показують звільнення Югославії від окупації. У звільненні активну участь бере і Марко. У післявоєнні роки він обіймає важливу посаду в югославському керівництві, стає одним з соратників Тіто, бере участь у міжнародних зустрічах, виступає з промовами та стоїть праворуч від Тіто під час військових парадів.

1961 рік. Марко Дрен — впливовий політичний діяч, один з соратників Тіто. Чорний, який очуняв після поранень, його син Йован, брат Марко Іван та інші містяни досі знаходяться у підпіллі в упевненості, що зовні все ще триває війна.

Друга частина розпочинається з того, що Марко разом з Наталією (вона вийшла за нього заміж) присутнім на відкритті пам'ятника Петару Попаре, який вважається загиблим під час війни героєм народного опору; потім він спускається у підземелля, прикидаючись побитим і пораненим. Він говорить Чорному, що його катували в Гестапо, і що товариш Тіто просить Петара залишатися в підпіллі, поки не прийде вирішальний момент. Потім він оглядає підпілля і, зокрема, цех з виробництва зброї, який досі активно працює. Єдиний житель підземелля, який знає правду про те, що відбувається, — дід Марко. Він щодня непомітно переводить великий годинник, що знаходиться в підземеллі, назад, через що людям здається, ніби вони провели в підпіллі 15, а не 20 років.

Піднявшись нагору, Марко заводить сирену, через що жителі підвалу думають, що почався черговий авіаналіт, і ховаються у сховище; також він передає сфабриковані зведення новин німецькою мовою, з яких виходить, що війна досі триває, і німці зі змінним успіхом утримуються на Східному фронті. Отримувану з підземелля зброю Марко продає. У той же час щосили відбувається міфологізація історії (Марко і Наталія відвідують знімальний майданчик фільму «Весна скаче на білому коні» (сербохорв. Proleće stiže na belom konju) за мемуарами Марко).

Марко підготував для Наталії текст ролі, яку вона повинна розіграти перед Чорним, спустившись у підвал. Спочатку Наталія чинить опір, закликає Марко побоятися Бога, звинувачує його у брехливості; тому проте вдається переконати її, і Наталія здається. Вона покірно виконує побажання Марко у повній відповідності з його сценарієм: спускається в підземелля, де прикидається побитою і зґвалтованою німцями, вимовляє включене в текст освідчення в коханні Чорному.

Цього ж дня в підземеллі відбувається весілля Йована (Срджан Тодорович) з дівчиною на ім'я Єлена (Мілена Павлович), з якою той разом виріс у підпіллі. На свято запрошені Марко і Наталія. На самому початку свята Чорний, виголошуючи промову, дякує Марко за минулі роки, коли той «піклувався» про мешканців підпілля. Коли починається застілля, Чорний відкликає вбік Йована і пропонує йому коли усі нап'ються вибратися нагору.

Наталія швидко напивається і, збуджена алкоголем, говорить Марко, що той вкрав її молодість, що він сам злочинець і залучив у свій злочин її. Марко знову запевняє Наталію, що усе ним скоєне — виключно заради кохання до неї. Наталія, як і двадцять років тому, відповідає йому словами: «Як прекрасно ти брешеш», і вони миряться. Кінець їхньої розмови вдається випадково підслухати Чорному, після чого він дає Марко пістолет і просить накласти на себе руки.

У той час, як Чорний прив'язує Наталію до своєї спини, Марко замість того, щоб пустити кулю собі в голову, кілька разів стріляє в коліно. Шимпанзе Івана Соні залазить у зібраний мешканцями підземелля танк і стріляє у стіну підвалу. У прострелену діру спочатку втікає сама мавпа, потім, слідом за нею, Іван, за ним — Чорний разом з Йованом (Наталію вони відпускають задля її безпеки). Соні та Іван по черзі потрапляють в такий собі підземний тунель, що сполучає різні міста Європи. Соні підіймається на одну з вантажівок, що проїжджають по ньому, і Іван губить її. В цей час Наталія повертається в підпілля, а наречена Йована, дізнавшись, що її наречений вибрався назовні, стрибає в колодязь, що знаходиться в підвалі.

Чорний і Йован вилазять на поверхню, і потрапляють на знімальний майданчик фільму «Весна скаче на білому коні». Чорний упевнений в тому, що війна все ще триває, і спочатку непомітно душить двох статистів у формі німецьких солдатів, а потім убиває виконавця ролі Франца і влаштовує переполох на знімальному майданчику. Коли вранці батько з сином плавають в Дунаї (Чорний учить плавати Йована), з'являється гелікоптер, присланий на розслідування вчорашніх подій на знімальному майданчику. Чорний вибігає на берег і намагається підстрелити людей на гелікоптері з рушниці, а коли ті відлітають, повертається до річки — проте Йована там вже немає.

Марко вирішує, що їм з Наталією немає життя в Югославії. Включивши сирену і дочекавшись, коли мешканці підпілля сховаються в у сховищі, Марко висаджує в повітря будинок разом з підземеллям.

Титр повідомляє, що в 1962 році Марко Дрен таємничо зник. Двадцять років потому помер Тіто; кадри хроніки показують фрагменти похоронів югославського диктатора.

1992 рік. Іван Дрен перебуває в одній з психіатричних лікарень Берліна. Він і досі шукає шимпанзе Соні та не вірить, що Друга світова війна закінчилася. Тоді один з лікарів (сам уродженець Югославії) показує Івану документи, які свідчать, що Марко і Наталію вже тридцять років розшукує Інтерпол за злочини проти людства і торгівлю зброєю. Тільки тоді Івану стає зрозуміло, що Марко обманював його; він втікає від лікарів і спускається в тунель. Водій автівки, що зустрілася в тунелі, миротворець з ООН, що везе людей з Боснії, говорить, що Югославії більше немає і там відбувається війна. Іван не може в це повірити і вирушає у бік своєї країни пішки. Там він нарешті, після тридцяти років пошуків, зустрічає Соні і вибирається разом з нею назовні.

Іван опиняється в центрі охопленого війною югославського міста (ймовірно, Сараєво[5]). Він заглядає у вікно якоїсь будівлі та бачить там Марко, який намагається продати партію зброї польовому командирові (Емир Кустуриця). Коли Марко у своєму інвалідному кріслі виїжджає з будівлі, його наздоганяє Іван і своєю тростиною забиває брата до нестями, а потім вішається на дзвоновому мотузку найближчої церкви.

Напівбожевільний від горя після втрати Йована Чорний командує невеликою анархістською армією. Один з його солдатів виявляє Марко і Наталію, що тільки-но приїхала до нього, та, згідно з наказом Чорного вбивати на місці торговців зброєю, розстрілює їх, а потім підпалює тіла. Побачивши паспорти убитих, Чорний упізнає в них Марко і Наталію. Розкаюючись у своєму наказі та втративши усе й усіх, Петар йде до підземелля, в якому він провів майже двадцять років. У колодязі Чорному увижається Йован, і він стрибає у воду.

У сюрреалістичній кінцівці фільму усі члени сімей Марко і Чорного, у тому числі — померлі ще на початку фільму, зустрічаються за весільним столом Йована і Єлени на березі Дунаю. Усі вони миряться, Чорний прощає Марко. Шматок землі, на якому стоїть стіл і танцюють гості, по лінії де пройшло стадо корів, відривається від берега і спливає удалину по річці.

Горан Брегович, автор саундтреку.

Саундтрек до фільму написав відомий югославський композитор і музикант Горан Брегович. «Андеґраунд» став третьою й останньою співпрацею Кустуриці і Бреговича: до подальших фільмів режисера музику писали члени групи «Zabranjeno Pušenje». Саундтрек був записаний оркестрами Слободана Салієвича і Бобана Марковича. Архівні кадри супроводжуються піснею «Лілі Марлен» у виконанні кіноакторки Доріт Талмадж, зробленому для фільму The True Story of Lilli Marlene.

Заснована на циганській музиці та народних сербських піснях (деякі з треків — народні пісні, які Брегович лише аранжував) музика стала однією з важливих складових фільму і була визнана серед головних художніх достоїнств «Андеґраунду»[8][13]. Навіть критики фільму відмічали саундтрек як удачу картини.[20]

Британська газета «Daily Telegraph» у 2008 році включила саундтрек «Андеґраунду» до ста найкращих в історії кінематографу[25]. Критик Віктор Распопін, проводячи паралелі між «Андеґраундом» і творчістю Федеріко Фелліні, порівнює саундтрек фільму з музикою з фільмів Фелліні «8½» і «Амаркорд», написаною одним з відомих світових кінокомпозиторів Ніно Рота[7].

На початку фільму на екрані з'являється духовий оркестр, який потім регулярно грає в кадрі. Спочатку він супроводжує Марко і Чорного, потім залишається разом з останнім у підпіллі. Оркестр допомагає мешканцям підземелля зберігати надію[26]. У кінцівці фільму той самий оркестр грає на острові, що спливає по річці.

Музика є організуючим компонентом фільму, зв'язуючи воєдино різні його елементи. Концепція саундтреку як основи структури фільму, ймовірно, запозичена Кустурицею у Лукіно Вісконті, чиї фільми побудовані за принципом опери[18].

Безпосередньо після виходу фільму в пресі активно обговорювався її політичний підтекст. Супротивники фільму стверджували, що «Андеґраунд» — просербський пропагандистський фільм[46], захисники ж говорили, що ніякої пропаганди стрічка не містить[8].

Відразу ж після того, як журі 48-го Каннського кінофестивалю оголосило про те, що «Золота пальмова гілка» присуджена «Андеґраунду», деякі ліберальні журналісти піддали це рішення критиці. Першим і найбільш активним критиком, з яким Кустуриця вступив в полеміку, став французький філософ і есеїст Ален Фінкількро, який опублікував (ще не подивившись до того моменту фільм) в газеті «Le Monde» статтю L'imposture Kusturica. На його думку, режисер перекрутив історію Югославії останніх на той момент п'ятдесяти років, представивши її з просербської націоналістичної точки зору. Кустуриця, як стверджується у статті, намагається представити у вигляді нацистів боснійців, хорватів і словенців, а сам виступає на стороні Слободана Милошевича, який, на думку Фінкількро, є одним з головних винуватців війни в Югославії[47].

Коли «Андерґаунд» вийшов у прокат, Кустуриця написав відповідь Алену Фінкількро й опублікував його в тій же «Le Monde» 26 жовтня 1995 року. У цій статті під назвою Mon imposture, режисер зробив спробу довести до абсурду пред'явлені йому звинувачення у підтримці націоналістичних сил, проте, не спростовувавши їх[48].

Фінкількро, подивившись фільм, опублікував ще одну статтю — La propagande onirique d'Emir Kusturica в газеті Libération". У ній він заявив, що необов'язково було дивитися фільм для того, щоб зрозуміти, що він є образливою містифікацією історії Югославії і наповнений пропагандою. Крім того, Фінкількро піддав критиці художню сторону фільму[5].

Ще одним супротивником Кустуриці був Станко Церович, французький журналіст родом з Чорногорії, який назвав рішення каннського журі політизованим і заявив, що реконструкція історії, проведена Кустурицею, не має нічого спільного з дійсністю[46].

Серед деталей, на які звертали увагу опоненти Кустуриці, — імена тих партизан, яких Чорний звинувачує у крадійстві (один з них, судячи з імені — боснієць, другий, — хорват)[5][46]; кадри хроніки Другої світової війни, в яких показано, як німецьких окупантів вітають в Мариборі (Словенія) і Загребі (але не в сербському Белграді)[5][24]; миротворці ООН («блакитні шоломи»), які охороняють торговця зброєю, — Марко в третій частині[46].

Кустуриця був настільки вражений звинуваченнями, що заявив про те, що йде з кіно[6][23], проте не стримав обіцянки і через три роки представив свій наступний фільм «Чорна кішка, білий кіт». Історія ж з полемікою навколо «Андеґраунду» була використана режисером Паскалем Боніцером, у фільмі якого «Нічого для Робера» (1999) критик пише рецензію на фільм хорватського режисера, не подивившись його фільм[49].

Дати приведені відповідно до даних IMDb.[50]