Емі Джонсон

Емі Джонсон (англ. Amy Johnson, у шлюбі — Моллісон, англ. Mollison; 1 липня 1903 — 5 січня 1941) — жінка-пілот Великої Британії, перша у світі жінка, що здійснила одиночний переліт з Англії до Австралії. Учасниця першого у світі одноденного перельоту з Лондона до Москви і авіагонки на приз Макробертсона. Була одружена із шотландським льотчиком Джеймсом Алланом Моллісоном (1905–1959). Емі Джонсон загинула в авіаційній катастрофі під час Другої світової війни.

Емі Джонсон
англ. Amy Johnson
Народилася 1 липня 1903(1903-07-01)[1][2][…]
Кінгстон-апон-Галл, Велика Британія
Померла 5 січня 1941(1941-01-05)[1][2][…] (37 років)
Естуарій Темзи, Англія, Велика Британія
·авіаційна катастрофа
Країна  Сполучене Королівство
 Велика Британія
Діяльність льотчиця
Галузь Pilotaged
Alma mater Університет Шеффілда
Знання мов вуглець
Учасник Друга світова війна
Членство Жіноче інженерне товариствоd
Посада President of the Women's Engineering Societyd[3]
Батько John William Johnsond[4]
Мати Amy Hodged[4]
У шлюбі з Jim Mollisond[5]
Нагороди

Harmon Trophyd

Women in Aviation, Internationald

Біографія
Будинок, в якому народилася Емі.

Емі Джонсон народилася 1 липня 1903 року в будинку 154 на вулиці Св. Георгія (англ. St. George's Road) Кінгстон-апон-Халл (Західний Йоркшир), в сім'ї великого риботоргівця Джона Вільяма Джонсона (англ. John William Johnson). Дід Емі по батьківській лінії, Андерс Йоргенсен (англ. Anders Jorgensen), перебрався в Англію з данського острова Фюн, а сам Джон Вільям, перед тим як переїхати в Халл і одружитися, деякий час жив у Британській Колумбії. По материнській лінії родичі Емі були однією із сімей-засновників, її прадід — Вільям Ходж (англ. William Hodge), був мером Халла в 1860 році.

Емі була найстаршою із чотирьох доньок у родині (наймолодша, Бетті (англ. Betty), народилася, коли Емі виповнилося 16)[6]. Після закінчення школи в 1922 році (у період з 1915 по 1922 роки Джонсон навчалася в місцевій середній школі — англ. Boulevard Municipal Secondary School), Емі поступила в університет Шеффілда. Під час навчання вона познайомилася з бізнесменом із Швейцарії, Гансом Арреггером (англ. Hans Arregger). Він був старший за неї на 9 років (під час знайомства Джонсон було 19 років), Емі мріяла, що вони одружаться. Їхні стосунки тривали 6 років, а потім Ганс одружився з іншою жінкою. У період з 1922 по 1928 роки Емі написала Гансу 286 листів, які він дбайливо зберіг, і, в подальшому, ці листи були передані музею Халла[7].

У 1925 році, після закінчення університету зі ступенем бакалавра з економіки, Емі повернулася у Халл, де закінчила курси секретарів і влаштувалася на роботу, з якої звільнилася через нервовий зрив через три місяці. Саме в цей період свого життя Емі вперше піднялася в небо, поки тільки як пасажира. Компанія Surrey Flying Services влаштовувала атракціон, в якому кожного охочого (всього за 5 шилінгів) піднімали в розважальний політ над округою[8].

Школа, де Емі навчалась з 1915 по 1922 роки.

Потім Джонсон влаштувалася в рекламне агентство. Робота в цій сфері послуг стала однією з основних причин переїзду Емі до Лондона, де в порівнянні з Халлом було не в приклад більше можливостей для успішної кар'єри. У 1927 році Емі Джонсон переїхала до столиці, де влаштувалася на посаду секретаря в адвокатській конторі Вільяма Крокера (англ. William Charles Crocker).

У вересні 1928 року Емі повертається до свого захоплення авіацією і починає відвідувати заняття в Лондонському авіаклубі (англ. London Aeroplane Club). 7 липня 1929 року Емі отримує ліцензію приватного пілота (англ. Private Pilot's license, категорія «A»)[9], після чого залишає свою основну роботу, щоб пройти навчання на механіка і отримати кваліфікацію інженера. 10 грудня 1929 року Емі Джонсон отримує ліцензію механіка (англ. Ground Engineer's license — Engines, категорія «C»), підтверджену Міністерством авіації, тим самим ставши першою (і деякий час єдиною) жінкою в світі, яка має таку кваліфікацію.

Переліт Англія — Австралія
Емі Джонсон і «Джейсон», Джхансі (Індія), 1930 рік.

Світове визнання Емі Джонсон отримала в 1930 році, ставши першою жінкою (і дев'ятим за рахунком пілотом[10]), яка здійснила одиночний переліт з Великої Британії до Австралії[11]. Політ почався 5 травня 1930 року з Кройдона (Південний Лондон). Для цієї подорожі Джонсон, що мала на той момент всього 75 годин нальоту (а найдовший переліт був всього 237 кілометрів), вибрала легкий двомісний біплан «De Havilland DH.60G Gipsy Moth» (виробництво серії велося з 1920-х років)[12]. Куплений на кошти батька, який підтримував починання Емі, і за підтримки Чарльза Вейкфілда, засновника компанії Wakefield Oil Company (згодом перейменованої в Castrol)[13], старий біплан від компанії de Havilland Емі назвала «Джейсон» (англ. Jason G-AAAH)[14]. Паливний бак Gipsy Moth вміщував 364 літри пального, що дозволяло перебувати в повітрі (безпосадочний політ) близько 30 годин. Джонсон планувала долати в день близько 1 300 кілометрів, досягти пункту призначення за дванадцять льотних днів і тим самим побити рекорд швидкості, встановлений у 1929 році австралійським пілотом Чарльзом Кингсфордом-Смітом[15].

Пролетівши Європу і досягнувши Халеба (Сирія), 8 травня Джонсон взяла курс на Багдад. На підльоті біплан Емі потрапив у піщану бурю, основну частину якої Джонсон була змушена перечекати на землі. І хоча при заході на посадку в Багдаді у «Джейсона» була пошкоджена одна зі стійок шасі, Емі змогла продовжити політ вже на наступний день (кілька англійських механіків, які перебували на той момент у місті, змогли полагодити літак за ніч).

Емі Джонсон на церемонії біля Військового меморіалу в Калгурлі (Австралія), липень 1930 року.

Далі, із зупинкою в Бендер-Аббасі (Іран), Джонсон взяла курс на Карачі (Пакистан). Друга запланована посадка була проведена в Індії, літак був знову пошкоджений, правда в меншій мірі, ніж минулого разу. Рухаючись в несприятливих погодних умовах при безперервних опадів, Джонсон пройшла Аллахабад і Калькутту, і вийшла на Рангун. 13 травня в Рангуні Емі довелося сідати на дуже маленький аеродром, в результаті чого літак викотився за межі злітно-посадкової смуги і, потрапивши в канаву, встав на ніс. Були пошкоджені гвинт (без можливості відновлення), крило і шасі. Завдяки наявності запасного пропелера і допомоги студентів з місцевого коледжу ремонт був проведений в найкоротші терміни.

З Рангуна Емі Джонсон попрямувала в Бангкок, на перельоті до якого довелося подолати гірську гряду на висоті близько 2 800 метрів. 17 травня вилетівши з Бангкока, Емі взяла курс на Сінгапур, де вперше за весь переліт «Джейсон» був оглянутий інженерами на предмет несправностей. Після заміни крила (була виявлена тріщина в головному лонжероні), Джонсон 17 травня вилетіла в Сурабая (Індонезія). На шляху до острова Ява Джонсон здійснила третю незаплановану посадку; внаслідок цього і поганих погодних умов до Сурабая Емі добралася лише 20 травня. Два дні лагодили двигуна, потім подорож продовжилася у напрямку до Тимору.

Емі Джонсон на прийомі у Калгурлі (Австралія), липень 1930 року.

24 травня Емі Джонсон здійснила тріумфальну посадку в Дарвіні (Австралія). І хоча на етапі шляху від Лондона до Калькутти, який Джонсон подолала за 7 днів, рекорд Кингсфорда-Сміта був побитий, в подальшому через погану погоду і поломки літака перевагу часу було втрачено.

За це досягнення Емі була удостоєна звання командора Відміннійшого ордена Британської імперії та ліцензії цивільного пілота Австралії за номером 1 (перша видана в 1921 році ліцензія Австралії мала відразу номер 2, а № 1 була збережена для особливого випадку, який представився через майже десять років)[16]. Так само Емі отримала золоті медалі від Спільноти інженерів (англ. Society of Engineers) і Королівського аероклубу (англ. the Royal Aero Club). «Джейсон», на якому Емі здійснила свій тріумфальний переліт, був переправлений в Англію, де як експонат 21 січня 1931 року був переданий Музею науки в Лондоні[17].

Пізніше про особливості такого перельоту розповість у своїх спогадах Френсіс Чичестер, який у 1929 році так само здійснив одиночний переліт з Англії до Австралії (ставши другим у світі) на біплані «Gipsy Moth»:

Політ псували довгі і нудні переговори з митною та іншими владами, турботи про їжу та паливо, причому через все це доводилося проходити двічі на день, часто в різних країнах. Кабіна літака «Джіпсі Мот» була відкрита, і мені по дванадцять годин на день треба було витримувати напір вітру, що дув зі швидкістю до дев'яносто миль на годину ...
Нещодавно я прочитав біографію Емі Джонсон, яка пролетіла за моїм маршрутом кілька місяців по тому. Так ось, вона пройшла через ті ж муки; Судячи з того, що говорили їй лікарі, вона була тоді на межі безумства. І я охоче вірю цьому…[18]

— Френсіс Чічестер

Емі Джонсон, 1930—1931 роки.

Перельоти через Москву на схід

1 січня 1931 року Емі Джонсон робить спробу одиночного перельоту з Лондона до Бейпіна (кит. спр. 北平, піньїнь: Beiping, буквально «Північний спокій», самоназва Пекіна з 1928 по 1949 роки). Чотириденний політ планувалося здійснити через територію СРСР, з посадками і зупинками в Москві, Самарі, Омську, Іркутську і Читі[19]. Для цього Джонсон знову вибрала легкий біплан «DH.60G Gipsy Moth», названий вже «Джейсон III» (англ. Jason III G-ABDV), проте через несприятливі погодні умови політ було вимушено завершено в Польщі, в 88,5 кілометрах на північ від Варшави.

У липні того ж року Емі на пару з пілотом Джеком Хамфрісом (англ. Jack Humphreys) здійснили рекордний переліт з Англії в Японію через Москву. Для цього був обраний легкий багатоцільовий «De Havilland DH.80 Puss Moth», в конструкції якого вперше був використаний фюзеляж, зварений із сталевих труб, з полотняною обшивкою[20]. Так само «Джейсон II» (англ. Jason II G-AAZV) мав модифікований двигун потужністю 120 к. с. (DH.60G Gipsy Moth" — 100 к. с.). Емі і Джек стали першими в світі, хто здійснив переліт з Лондона до Москви всього за один день: 2 832 кілометра вони подолали за 21 годину. Продовживши політ через Сибір до Токіо, вони встановили другий рекорд — рекорд часу для перельоту з Англії до Японії: 8 днів 22 години 7 хвилин (попередній рекорд — 15 днів).

Емі і Джим Моллісони

29 липня 1932 року в церкві церкви Св. Георгія в Лондоні[9] Емі Джонсон вийшла заміж за шотландського льотчика Джеймса Моллісона (більш відомого як Джим Моллісон). Подружня пара з двох відомих льотчиків стала об'єктом пильної уваги як преси, так і громадськості[6].

Емі Джонсон і Джим Моллісон, травень 1932 року.

З Джимом Емі познайомилася в Австралії після свого знаменитого польоту, під час 6-тижневого туру по країні. Їй доводилося робити безліч зупинок, що неабияк її виснажило, і часу на відпочинок не було. Після того, як через втому вона зробила аварійну посадку в аеропорту Брисбен, частину туру Джонсон провела як пасажир, а «Джейсон» пілотували інші пілоти. Одним з них був Джим Моллісон[21].

У 1932 року Емі Моллісон встановила новий рекорд для одиночного перельоту з Англії до Кейптауну[22]. Минулий рекорд перельоту з Лондона до Мису Доброї Надії належав Джиму Моллісону, Емі поліпшила результат на 10,5 годин, подолавши 20 213 кілометрів на «Дезерт Клауд» G-ACAB (англ. Desert Cloud, букв. — пустельна хмара, хмара). За це досягнення Емі отримала престижний приз приз Сігрейва, яким Королівський автомобільний клуб з 1930 року відзначав тих, хто продемонстрував видатні можливості транспорту на суші, воді або у повітрі. До Емі такого призу були удостоєні лише двоє: Чарльз Кінгсфорд-Сміт і Берт Хінклер[23].

У 1933 році подружжя Моллісон планували встановити рекорд на маршруті Англія — США. Спеціально обладнаний для цієї мети двомоторний літак «de Havilland Dragon Rapide», що отримав назву «Сіфарер» G-ACCV (англ. Seafarer, букв. — мореплавець), мав збільшені паливні баки, щоб пального вистачило на безупинний переліт від затоки Carmarthen в Уельсі до Нью-Йорка. Подружжя Моллісон стартували 22 липня 1933 року, але через проблеми з мотором були змушені здійснити аварійну посадку в Бриджпорті (штат Коннектикут)[24], всього в 90 кілометрах від мети. Через жорстку посадку обидва пілоти отримали травми[25]. Незважаючи на недоліт в їх честь був влаштований парад на Бродвеї[26]. Подружжя отримали премію «Freedom of the City» від муніципалітету Нью-Йорка і були удостоєні зустрічі з 32-м президентом США Франкліном Рузвельтом[27].

Приз Макробертсона

Не останнє місце серед різноманіття різних спортивних змагань 30-х років займає гонка комерційних літаків за приз Макробертсона. Приурочена до сторіччя столиці штату Вікторія, міста Мельбурн, гонка пройшла в період з жовтня по листопад 1934 року. Учасники повинні були подолати відстань у 18 200 кілометрів між аеродромами в графстві Саффолк в Англії і Флемінгтон біля Мельбурна. З метою підвищення безпеки всіх учасників перегонів, на трасі, яка пролягала через Багдад, Аллахабад, Сінгапур і Дарвін, були влаштовані п'ять обов'язкових пунктів посадки і 22 заправні станції.

Маршрут авиагонки МакРобертсона.

В Англії на момент оголошення умов гонки не було жодного придатного для такої складної подорожі літака. Скориставшись ситуацією, авіабудівна фірма de Havilland оголосила, що тому, хто звернеться до неї із замовленням літака для перегонів, фірма надасть спеціальну машину вартістю до 5000 фунтів стерлінгів[28]. De Havilland гарантувала, що літак буде відповідати всім умовам змагань і подолає трасу із середньою швидкістю не менше 322 км/год. В результаті такої реклами було отримано три замовлення, один з яких зробили подружжя Моллісон. Літаки, що будувалися в атмосфері підвищеної секретності, отримали назву DH-88 Comet[29]. DH.88 подружжя Моллісон (отримав реєстраційне позначення G-ACSP) був названий «Блек Меджік» (англ. Black Magic, букв. — чорна магія). Літак був повністю пофарбований в чорний колір, а смуги і написи мав золоті.

20 жовтня 1934 року, під стартовим номером 63, Емі і Джим стартували в гонці. «Блек Меджік» здійснив безпосадочний переліт до Багдада[30]. Однак незабаром вони були змушені достроково завершити гонку в Аллахабаді, Індія) — через неякісне паливо зупинилися обидва двигуна. Інші двоє учасників, які замовили DH.88, фінішували в гонці на першому і четвертому місцях відповідно.

Останній рекорд

Незважаючи на участь та підготовку до різних заходів і змагань, Емі Джонсон встигла попрацювати і комерційним пілотом. У 1934 році протягом кількох тижнів Емі працювала пілотом на щоденному рейс Лондон—Париж авіакомпанії «Hillman Airways», а потім, вже в 1939 році, пілотувати транспортні літаки через Те-Солент.

Садиба Севербі-хол, 2007 рік.

У травні 1936 року Емі зробила свій останній рекордний одиночний політ за маршрутом з Грейвсенда (графство Кент Південно-Східної Англії) до Кейптауна і назад. Для цієї мети льотчиця вибрала моноплан компанії Percival Aircraft (з 1957 року — Hunting Aircraft) «Percival Gull Six» типу D. 3 (або «Percival Gull Vega» типу K. 1[31]). У будь-якому випадку, літак отримав назву «Гуль» G-ADZO (англ. Gull, букв. — чайка). Від попередніх моделей, на яких літала Емі, «Гуль» був оснащений двигуном de Havilland «Gipsy Шістка» потужністю 200 кінських сил[32]. Після повернення Емі була присутня на відкритті (власне, урочисто перерізала стрічку) садиби Севербі-холл, де через 20 років відкриють її музей[33].

Особисте життя

Шлюб Емі і Джима привертав підвищену увагу громадськості, в пресі їх навіть охрестили літаючими закоханими (англ. the flying sweethearts)[34]. Але враховуючи їх взаємну тягу до досягнення рекордів, як загальних, так і особистих, подружжі була властива конкуренція один з одним (що стало однією з причин, що призвели до розлучення). Вважається, що Джим Моллісон, крім того, що пив (про це писали не тільки в британській пресі, наприклад, в нью-йоркському журналі «Тайм» за 1936 рік була опублікована дуже «гаряча» новина про затримання нетверезого капітана Джеймса А. Моллісона[35]) і підтримував позашлюбні стосунки з іншими жінками[36], так само заздрив успіхам і досягненням дружини[37].

23 березня 1937 року, повернувши собі дівоче прізвище, Емі почала шлюборозлучний процес. До того ж, коли влітку цього ж року пропала безвісти пілот Амелія Ергарт, з якою Джонсон познайомилася в 1931 році[38], Емі дуже серйозно поставилася до припущень про трагічну загибель цієї американської льотчиці. Все це, разом з розривом відносин із Джимом, призвело до того, що Емі близько двох років не піднімалася в небо[39]. Остаточно розлучилася Джонсон тільки 24 серпня 1938 року. У цей період часу Джонсон написала другу автобіографію[40]. Перша збірка есе під редакцією Марго Асквіт оповідає про ранні роки життя Емі, до її захоплення авіацією[41].

Друга світова війна

У 1940 році, з початком Другої світової війни, Емі Джонсон вступила в новостворену організацію цивільних льотчиків Air Transport Auxiliary (ATA), у чиї завдання входило транспортні перевезення та доставка (перегонка) літаків Королівських ВПС Великої Британії до місць призначення. У ATA Джонсон дослужилася до звання другого пілота і входила до складу 5 (жіночої) секції цивільних пілотів-перегонників (англ. No.5 Ferry Pilots Pool Women's Section)[42].

5 січня 1941 року Емі Джонсон отримала наказ Міністерства ВПС (англ. Air Ministry) здійснити перегін літака «Airspeed Oxford» з Блекпула до Кідлінгтона (неподалік від Оксфорда)[43], і на аналогічній машині повернутися назад. Однак, через погану погоду, транспортування з Кідлінгтона передбачалося скасувати, а саму Джонсон відправити назад на поїзді. Однак Емі вирішила довести розпочату справу до кінця.

Авеню ім. Емі Джонсон, Дарвін (Австралія).

Згідно записам як з британської, так і з німецької сторони, ніяких боїв на цій ділянці того дня не було. Проте в період між 15:00 і 15:37 моряки пароплава «HMS Haslemere», що перетинав протоку, спостерігали недалеко від Оксфорда парашутиста, що спускався у воду. Спостерігачі були впевнені, що на парашутисту не було обов'язкового для пілотів рятувального жилета (в цьому випадку повітря, захоплене куполом парашута, може утримувати людину на плаву не більше 10 хвилин)[44].

Свідки з підплившого до місця падіння «HMS Haslemere» бачили, як парашутист зник під водою. Лейтенант Волтер Флетчер (англ. Walter Fletcher) самовіддано стрибнув у воду, щоб врятувати пілота. Моряки кинулися на допомогу, але змогли врятувати тільки Флетчера, який через кілька днів помер від переохолодження.

Потім рятувальники на місці аварії витягли з-під уламків шматок жовтої парашутної матерії з нанесеними на неї чорними цифрами 35, які були ідентифіковані як частина особистого номера Емі Джонсон — V3540. Емі Джонсон стала першим пілотом ATA, загиблим під час виконання завдання.

Причина того, чому Airspeed Oxford Mk II Джонсон впав в естуарій Темзи, достовірно не встановлена. Вважається, що Емі збилася з курсу, але чому вона не знизила висоту, щоб звіритися по наземним орієнтирам, не зрозуміло. Внаслідок цієї помилки літак відхилився від курсу на 100 миль, і у нього закінчилося пальне (при хороших погодних умовах пального досить для 4 годин 15 хвилин безпосадочного польоту). Літак міг через низьку хмарність зіткнутися з одним з аеростатів протиповітряної оборони.

Таємниця загибелі Емі Джонсон

Існує думка, що крім Джонсон і Флетчера у воді був хтось третій. Ця версія з'явилася через те, що моряки рятувального пароплава нібито бачили у воді ще одне тіло. Можливо, що Джонсон вирушила у зворотний бік тому, що надійшов інший наказ, і на борту літака міг перебувати пасажир[45]. Але через те, що тіла так і не були виявлені, дізнатися, чи так це насправді, неможливо. Причини польоту і аварії досі засекречені[46].

Скульптура Емі Джонсон, виконана Р. Іббетсоном, Халл, 2007 рік.

У 1999 році з'явилося повідомлення, що аварія літака Емі Джонсон сталася не через погодні умови. Якийсь Том Мітчел із Східного Сассекса стверджував, що збив літак Джонсон, прийнявши його за літак противника. Коли літак Джонсон був опитаний на предмет свій-чужий (запит проводився по радіо, і сигнал ідентифікації повинні були знати всі літальні апарати британських сил), Емі двічі дала невірний сигнал, в результаті чого був відкритий вогонь. Мітчел був упевнений, що збив супротивника, поки на наступний день не дізнався з газет про Емі Джонсон. Але офіцерами був даний наказ мовчати про цей випадок[47].

У 2003 році в Guardian було опубліковано повідомлення від експерта Національної служби морського рибальства США Лео Шерідана, в якому він заявив, що ним з групою нирців було виявлено місце падіння літака Емі Джонсон, який зазнав аварії біля берегів графства Кент в 1941 році. Однак більше ніяких даних з цього приводу опубліковано не було[48].

Премії та нагороди

За свої досягнення і встановлені рекорди в області авіації Емі Джонсон була удостоєна наступних основних нагород:

Рік Дата нагородження Найменування нагороди (призу)
1930 3 червня[49] Дама-командор ордена Британської імперії (CBE).
1930 6 серпня Золотий кубок і премія (10 000 £) від лондонської газети «Daily Mail»[50].
1930 Приз Хермона від Міжнародної ліги авіаторів.
1933 2 лютого Приз Сігрейва від Королівського автомобільного клубу.
1933 1 серпня Премія «Freedom of the City» і пам'ятна золота медаль від Нью-Йорка.
1933 2 серпня Премія «Freedom of the City» і пам'ятна золота медаль від Атлантік-Сіті.

Визнання і пам'ять

У 1958 році батько Емі, Джон Вільям Джонсон, передав більшість нагород і сувенірів дочки Севербі-холлу (англ. Sewerby Hall), де через рік було відкрито музей-експозиція Емі Джонсон[51].

У 1974 році в пам'ять про Емі Джонсон був встановлений пам'ятник на головній вулиці Кінгстон-апон-Галл, виконаний скульптором Гаррі Іббетсоном (англ. Harry Ibbetson). Емі зображена в льотному спорядженні, а на меморіальний дошці перераховані основні її досягнення[52]. Урочисте відкриття пам'ятника 18 червня 1974 року розпочала американська льотчиця Шейла Скотт, на церемонії була присутня сестра Емі — Моллі.

В честь Емі Джонсон названі одна з центральних авеню в Дарвін (Австралія) і Брідлінгтоні, у Східному райдінгу Йоркшира.

Авіалайнер Макдоннел Дуглас МД-11
«Amy Johnson» (KLM).

Іменем Емі Джонсон названі школа для дівчаток у Кінгстон-апон-Галлі, корпус кафедри Автоматичного управління і Системотехніки (англ. Automatic Control and Systems Engineering) в університеті Шеффілда, закусочна-бар в аеропорту Донкастера.

В честь Емі Джонсон названий авіалайнер Макдоннел Дуглас МД-11, що належить авіакомпанії KLM («королівські Голландські авіалінії»).

В культурі
  • У сьомий главі детективної повісті англійської письменниці Агати Крісті «Загадка Ендхауза» (1932 рік), згадується жінка-пілот, що здійснила переліт до Австралії, що є алюзією, що вказує на Емі Джонсон.
  • У 1942 році вийшов фільм про життя Емі Джонсон — «They Flew Alone» британського режисера Герберта Вілкокса. У США фільм відомий як «Wings and the Woman»[53]. Роль Емі зіграла британська актриса Анна Нігл. Що примітно, Емі і Анна були знайомі ще з 1931 року[54].
  • Шотландський бард Ал Стюарт написав про Емі пісню, яка отримала назву «Flying Sorcery» (буквально укр. летючі чари). Пісня вийшла на альбомі (згодом став платиновим) «Year of the Cat» у 1976 році[55].
  • Про події авіагонки Англія-Австралія (на приз МакРобертсона) у 1990 році вийшов двосерійний австралійський телевізійний фільм «Великі повітряні перегони» (англ. The Great Air Race) режисера Маркуса Коула (англ. Marcus Cole). Роль Емі Моллісон зіграла актриса Керолайн Гудолл[56].
  • Пітер Авеярд (англ. Peter Aveyard) поставив мюзикл «Queen of the Air» про деякі події життя Емі Джонсон (до польоту в Японії)[57]

Примітки
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #1050480627 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. SNAC — 2010.
  3. https://www.wes.org.uk/content/history/presidents-past-present
  4. Pas L. v. Genealogics — 2003. — ed. size: 683713
  5. Oxford Dictionary of National Biography / C. Matthew — Oxford: OUP, 2004.
  6. Amy Johnson pioneering aviator (pdf) (англ.). Hull Local Studies Library, Hull City Council. Архів оригіналу за 27 березня 2009. Процитовано 24 травня 2010.
  7. Amy Johnson. Women in History (англ.). History to Her Story. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 28 травня 2010.
  8. Amy Johnson to Hans Arregger, 21 November 1926.
  9. Chronology (англ.). Сайт посвященный Эми Джонсон. Архів оригіналу за 2 жовтня 2009. Процитовано 22 червня 2010.
  10. Эми Джонсон. Дерби века (рос.). Воздушные путешествия. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 24 травня 2010.
  11. Amy Johnson's flight route, May 1930. (англ.). Science & Society Picture Library (SSPL). Архів оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 25 червня 2010.
  12. Amy Johnson. Выставки (англ.). Science Museum. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 24 травня 2010.
  13. Факты из истории Castrol (рос.). Официальный сайт Castrol. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 19 травня 2010.
  14. DH.60G 'Jason' (рос.). Палитра Крыла. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 27 травня 2010.
  15. Charles Edward Kingsford-Smith (1897-1935) (англ.). The Pioneers: An Anthology. Архів оригіналу за 10 лютого 2010. Процитовано 19 травня 2010.
  16. Brearley Pilot's Licences (англ.). State Library of Western Australia. Архів оригіналу за 10 жовтня 2009. Процитовано 28 травня 2010.
  17. De Havilland Gipsy Moth aeroplane 'Jason I', Aeronautics Gallery, Science Museum, London, 1961. (англ.). Science & Society Picture Library (SSPL). Архів оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 25 червня 2010.
  18. Чичестер Ф. Себя преодолеть (в переводе Резниковой А.) // Вокруг света : журнал. — 1970. — № 1.
  19. Перелёт женщины-авиатора из Лондона в Бейпин // Известия : газета. — 1931. — № 4 января.
  20. DH.80 Puss Moth. Лёгкая Авиация (рос.). Уголок Неба. Архів оригіналу за 10 жовтня 2011. Процитовано 23 червня 2010.
  21. LaRue S. Amy Johnson: Pioneer Aviator (англ.). HistoryNet. Процитовано 19 травня 2010.[недоступне посилання з листопадаа 2019]
  22. Amy Johnson (англ.). Find a Grave. 31.10.2004. Архів оригіналу за 06.06.2009. Процитовано 29 травня 2010.
  23. Segrave Trophy (англ.). The Royal Automobile Club. Архів оригіналу за 28 вересня 2007. Процитовано 25 червня 2010.
  24. Amy Johnson. History (англ.). Би-би-си. 18.10.2005. Архів оригіналу за 24.11.2010. Процитовано 29 травня 2010.
  25. Aeronautics: Downwind // Тайм : журнал. — 1933. — Vol. XXII, № 5 (31 Jul).
  26. Jim and Amy Mollison in New York City after their ‘Seafarer’ crossing, 1933. (англ.). Science & Society Picture Library (SSPL). Архів оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 25 червня 2010.
  27. President Roosevelt with Jim and Amy Mollison (nee Johnson), 1933. (англ.). Science & Society Picture Library (SSPL). Архів оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 25 червня 2010.
  28. DH.88 Comet. Лёгкая Авиация (рос.). Уголок Неба. 2004. Архів оригіналу за 19 червня 2011. Процитовано 24 травня 2010.
  29. Restoration. Black Magic (англ.). Comet Racer Project Group. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 29 травня 2010.
  30. DH-88 Comet Racer (рос.). Brazd. Архів оригіналу за 5 червня 2008. Процитовано 27 травня 2010.
  31. Amy Johnson: Flight List (англ.). Royal Air Force Museum. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 24 червня 2010.
  32. Gull. Лёгкая Авиация (рос.). Уголок Неба. Архів оригіналу за 7 березня 2010. Процитовано 24 червня 2010.
  33. Sewerby Hall and Gardens (англ.). Bridlington Free Press. 13.02.2006. Архів оригіналу за 26.06.2007. Процитовано 28 травня 2010.
  34. Jim Mollison (англ.). Royal Air Force Museum . Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 24 червня 2010.
  35. Last week these made this news // Тайм : журнал. — 1936. — Vol. XXVII, № 6 (10 Feb).
  36. Luff D. Amy Johnson: Enigma in the Sky. Airlife. — Airlife Pub Ltd, 2002. — ISBN 1840373199. — ISSN 9781840373196.
  37. Luff D. Mollison the Flying Scotsman: The Life of Pioneer Aviator James Allan Mollison. — Smithsonian Inst Pr, 1995. — ISBN 1560986212. — ISSN 9781560986218.
  38. Amelia Earhart and Amy Mollison (англ.). Архив университета Purdue. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 22 червня 2010.
  39. Amy Johnson (англ.). Children's Web Magazine. Архів оригіналу за 11 червня 2011. Процитовано 22 червня 2010.
  40. Johnson A. Sky roads of the world. — Chambers, 1939.
  41. Johnson A. Myself when young. — Muller, 1933.
  42. Cadogan M. Women with Wings. — Macmillan, 1992. — ISBN 0-333-56485-5.
  43. Tribute to the Queen of the Air and ATA pilot. Air Transport Auxiliary (англ.). Fleet Air Arm archive. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 4 червня 2010.
  44. Morgan C. Part 3 - The last flight. Amy Johnson - A flying life (англ.). Royal Air Forse. Архів оригіналу за 11 грудня 2009. Процитовано 28 травня 2010.
  45. Amy Mollison's Death // The Sydney morning herald. — 1941. — № 9 Jun.
  46. McKee A. Great Mysteries of Aviation. — New York : Stein & Day, 1982. — С. 139–152, 293. — ISBN 0-8128-2840-2.
  47. Gray Alison. I think I shot down Amy Johnson // The Scotsman. — 1999.
  48. Американские дельфины-убийцы сбежали на волю (рос.). Комментатор. 27.09.2005. Архів оригіналу за 04.03.2016. Процитовано 25 травня 2010.
  49. Тут і далі дата приведена згідно хронології сайту amyjohnson.info Архівовано 16 травня 2017 у Wayback Machine..(англ.)
  50. 13. Airways // Britain between the wars 1918-1940 / Charles Loch Mowat. — Taylor & Francis, 1968. — С. 239.
  51. Amy Johnson Room (англ.). Sewerby Hall & Gardens. Архів оригіналу за 20 квітня 2010. Процитовано 28 травня 2010.
  52. Amy Johnson (англ.). Hull History Centre. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 28 травня 2010.
  53. «They Flew Alone» на сайті IMDb (англ.)
  54. Amy Johnson and Anna Neagle, Welsh Harp, Hendon, 1 April 1931. (англ.). Science & Society Picture Library (SSPL). Архів оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 25 червня 2010.
  55. Al Stewart Flying Sorcery Архівовано 9 лютого 2010 у Wayback Machine..(англ.)
  56. «The Great Air Race» на сайті IMDb (англ.)
  57. Офіційний сайт «Queen of the Air» Архівовано 7 листопада 2007 у Wayback Machine..(англ.)

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.