Заболотів

Містечко Заболотів розташоване на заході України, у південно-східній частині Івано-Франківської області, у східній частині Коломийського району, на лівому березі р. Прут (ліва притока р. Дунай), при усті р. Турка (ліва притока р. Прут), на Передкарпатській височинній фізико-географічній області, на Коломийсько-Снятинській рівнині. Середня висота 243 м над рівнем моря. Рельєф Заболотова рівнинно-терасовий, загальний нахил поверхні — на південний схід. У склад селищної ради входять селище — Заболотів та с. Демиче.

Основна річка — Прут, у межах містечка в нього впадає річка Турка. Містечко має налагоджений зв'язок (залізничний, автомобільний) з іншими містами України. Довкола містечка Заболотів розташовані такі села: Борщів, Балинці, Бучачки, Тулуків, Зібранівка, Семаківці, Хлібичин, Іллінці.

Згадується 7 травня 1442 року в книгах галицького суду[5]. Ще одна згадка про Заболотів, відповідно до запису Коломийської земельної книги, датується 1455 роком. У спеціальному земельному акті багатий шляхтич Павло Преславський зробив вічний поділ батьківських і матірних добрів між шляхтичем Іваном, своїм братаничем і своїми братаницями: Варварою, дружиною Івана Заржецького, Софією, дружиною Клеопи із Млодович, Катериною, дружиною Миколи Кермановського з такою умовою, що шляхтичеві Іванові, своєму братаничу, виділив у вічному поділі село в Коломийському окрузі Ільниче (нині с. Іллінці), Варварі подарував села Тулуків та Олешків, а Софії — місто Заболотів.[6]

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується 1 1/2 лану (близько 37 га) оброблюваної землі[7].

Костел Пресвятої Трійці, споруджений в 1902 р. З траси «Коломия-Чернівці» — костел видно за 15 км

У 1535 році посідачем маєтку в Заболотові став Марцін Зборовський.[8] В 1579 році — надалі володіння шляхтичів Зборовських. Заболотів лежав на шляху, що вів з Північної Буковини до Галичини. Це сприяло його зростанню. Французький інженер Ґійом Левассер де Боплан, який перебував в Україні в першій половині XVII ст., позначив Заболотів на складеній ним карті України («Опис України») як місце з розвинутими ремеслами, торгівлею. В той час тут був значний продаж і великої рогатої худоби.

У 1605 році дідич Станіслав Волуцький з Богушиць, хорунжий равський фундував римо-католицьку парафію у місті.

В 1621 році його зруйнувала татарська орда.

З початку XVII ст. до 1630 року Заболотів належав магнатам Потоцьким гербу Пилява, а пізніше — шляхтичам Казановським гербу Гримала, Бакутським. В 1669 році Бакутський заповів своє майно заболотівському костьолу.

У 1648–1654 pp. — визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі. У складі повстанської армії під проводом Семена Височана діяв загін заболотівських повстанців, очолюваний міщанами І. Кравцем та М. Ковалем. Повстанці зруйнували шляхетський замок у Заболотові і взяли участь у нападах на замки та маєтки феодалів у Городенці, Лючі, Дебеславцях і Печеніжині. Після придушення повстання на Покутті 30 міщан із Заболотова було страчено.

У 1673 році мешканці Заболотова звернулися до ватажка молдавських опришків Бордюка, що діяв у цей час на Покутті, з проханням захистити їх від сваволі пана. Вбогі й розорені заболотівці:[9]

«не можучи стерпіти пригнічення і, коли жодного іншого захисту не могли знайти, піддались під опіку опришка молдавської провінції Бордюка, якого закликали пригнічені піддані, щоб увійшов у Заболотів».

Бордюк, задовольняючи волю покутян, зі своїм загоном вночі напав на обійстя Сенявського.

Ринкова площа, (1910). Тепер на площі знаходиться «Фуршет»

Повітовий суд у Заболотові у 1930 р.

Після приєднання Галичини до Австрійської імперії Заболотів увійшов до Заліщицької округи, а з 1811 року — до складу Коломийського округу Львівського намісництва.

Указом цісаря від 18 липня 1785 року село Заболотів було віднесено до категорії міст. Але наступного року указ скасували і Заболотів знову став селом, підпорядкованим поміщицькій юрисдикції. Власті заборонили влаштовувати тут річні ярмарки. Дозволялися лише тижневі базари.

За свідченням Йосифінської метрики, у Заболотові на кінець 80-х років XVIII ст. мешкало 110 селянських та 86 міщанських сімей. В той час, за користування наділами, селяни платили поміщикові натуральні й грошові оброки, що становили близько 35 відсотків їх річного доходу.

Починаючи з 1790 року Заболотів був єврейським містечком. Єврейське населення зменшилося після погрому у 1903 році. Під час Другої Світової війни єврейське населення повністю знищено.

Географічне розташування Заболотова на шляху, що вів зі Львова на Буковину, сприяло розвитку промислів і торгівлі, зростанню населення. У середині XIX ст. у Заболотові проживало 2173 жителів. 1847 року тут було відкрито однокласну початкову школу, де навчалося близько 80 учнів.

У 1866 році через Заболотів проклали залізницю Львів—Чернівці. Відтоді його роль як перевалочного пункту в торгівлі з гірськими районами Покуття значно зросла.

1872 року тут відкрили тютюново-ферментаційний завод. Крім місцевої сировини, підприємство переробляло імпортний тютюн, що надходив з країн Латинської Америки — Куби, Пуерто-Рико, Бразилії. У 1877 році під час виробничого сезону на заводі працювало до 1000 робітників. Широко використовувалася дитяча і жіноча праця. Зарплата була низькою. На виробництві сигар дорослий робітник за день заробляв 25—35 центів, а на переробці тютюну—16—40 центів.

Наприкінці XIX ст. Заболотів являв собою типове західноукраїнське містечко з його соціальними контрастами, злиднями української, єврейської та польської бідноти, національними і релігійними протиріччями, низьким культурним рівнем основної частини населення. На 4 тис. жителів тут працював лише один лікар та функціонувала двокласна початкова школа. Зате було 4 корчми, костьол, синагога та 2 церкви. Тривав процес обезземелювання селян. У 1900 році поміщику Агопсовичу належало 640 моргів землі, а на селянський двір припадало в середньому менше 4 моргів. У маєтку Агопсовича постійно працювало 28 батрацьких родин.

В архівних джерелах межі XIX — XX століть згадується тогочасний герб Заболотова (що походив, очевидно, з XVII століття): на блакитному щиті — золотий лев (символ Руського воєводства), що спинається на срібний неправильний семикутний хрест (родовий герб Потоцьких «Пилява»).

Заболотів у першу світову війну (1915 рік)

У роки Першої світової війни Заболотів перебував у театрі військових дій. Восени 1914 року містечко було окуповане російськими військами. Бої за нього з тактичних міркувань не велися. Від зими 1915 до кінця червня 1916 рр. у містечку діяла австрійська влада. Натомість, наприкінці червня 1916 року, після прориву фронту у північній Буковині росіяни утретє окупували містечко. Цього разу у районі залізничного вокзалу відбувся вкрай запеклий бій. 2 ц. і к. польові єґерські батальйони стримували навалу російської піхоти і ледве не потрапили у полон. Лише завдяки рішучому втручанню панцирного потяга розгублений ворог був розігнаний і батальйони змогли з'єднатися з дивізією. Завдяки панцирному потягу наступ ворога у коломийському напрямку було затримано. Під час російської окупації Заболотів перебував у складі Коломийського повіту Чернівецької губернії. 27 липня 1917 року містечко було звільнене з російської окупації. У містечко невдовзі повернулася австрійська влада.

Від 1919 по 1939 — знову у складі Польщі.

2 липня 1924 р. розпорядженням Ради Міністрів Польщі до міста Заболотова було приєднано село Демиче.[10]

У середині 30-х років продовжував працювати тютюново-ферментаційний завод, де налічувалося 70—80 робітників, господарство свиноторговця Валери та кустарні майстерні, зокрема, килимарня. 800 робітників займались дрібними промислами.

У 1934—1939 рр. Заболотів був центром ґміни Заблотув.

З 1935 року відкрито семирічну школу з польською мовою навчання.

Із нападом Німеччини на Польщу — почався масовий виїзд поляків із Заболотова до Румунії (Радянський Союз також розпочав вторгнення). 17 вересня 1939 року — в селище ввійшла Червона Армія, на той час, жителі вітали прихід нової влади. Однак незабаром почалися колективізація та масові репресії.

Вже на початок 1940 року створено колгосп «імені 17 вересня». Діяла машинно-тракторна станція.

Відкрито середню школу з українською мовою викладання. Той, хто закінчив раніше польську школу, повинен був донавчатися в новій увечері після роботи.

1940–1962 — за тодішнім територіально-адміністративним поділом Заболотів став селищем міського типу, центром Заболотівського району Станіславської області.

1 липня 1941 року фашисти зайняли Заболотів. Гітлерівська Німеччина звільнила жителів Заболотова від радянського терору, знову жителі вітали своїх майбутніх «гнобителів». А згодом гітлерівці вдалися до масового знищення людей. У 1942 році на горі Хомові вони розстріляли 2 тис. євреїв, чоловіків, жінок і дітей, 140 юнаків і дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

Проти фашистів тут діяв загін УПА, диверсійні вилазки котрих в радянський період приписали загонам партизанів.

29 березня 1944 року моторизовані частини 171-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту підійшли до Заболотова. 30 березня 1944 року радянські війська захопили Заболотів, на вокзалі було захоплено 12 німецьких танків, 23 польові та 4 самохідні гармати, 250 вагонів з вантажами і кілька складів.[9]

В 1950 році колективізацію селянських господарств у селищі було повністю завершено.

У 1960 році — відкрито кінотеатр.

З приходом в край НКВС — в боротьбу із ними вступило УПА, так 22 жовтня 1944 року — засідка відділу УПА імені Богуна на шляху Заболотів—Косів, де вбито 14 ворогів, начальник РВ НКВС та прокурор.[11]

У січні 1945 курінь Книша (УПА) в тому числі сотня важких скорострілів Гамалії (на озброєнні — 10 кулеметів),— всього 8 сотень[12] увечері виступив з Космача на Заболотів із бойовим завданням підірвати залізничний міст через р. Прут (на шляху Коломия—Чернівці). На ранок курінь добрався до Рудників. Через інформаторів НКВС дізнався про їх перебування в селі,— та тут же, без розвідки, направив три своїх взводи на вірну загибель. Незабаром НКВС із Заболотова в район бойових дій[13] направив цілий потяг солдатів. Удався повстанцям і той бій біля залізниці, де на відкритому полі загинули переважні сили противника. Однак, щоб уникнути власних втрат загін УПА не став штурмувати добре захищений міст.

Пам'ятник Шевченкові в центрі Заболотова

Пам'ятник І. Франку

В 1954 р. — відкрито погруддя письменника Івану Франку, на постаменті у вигляді зрізаної піраміди. У центральній частині постаменту викарбовано напис: «Іван Якович Франко. 1856—1916.» (Іван Франко у 1892, 1898 рр. проїжджав через селище Заболотів)[14]

16 жовтня 2005 р. у селищі встановлено величний пам'ятник Тарасові Шевченку (входить у реєстр ста найкращих пам'ятників поетові у світі). Автором монументу, кошторисна вартість якого становила 100 тис.грн., є скульптор з м. Чернівці М.Мірошниченко.[15]

29 червня 2008 року на честь 555-річчя селища в центрі Заболотова було встановлено пам'ятник шляхтянці Софії—засновниці селища — жіноча постать в українському народному вбранні. Вважається, що монумент має стати своєрідною «візитівкою» селища.[16]

Встановлено також погруддя Манесу Шперберу.[16]

У Заболотові діє загальноосвітній ліцей I—III ступенів, музична школа, будинок культури, є районна й дитяча бібліотека, міська лікарня і поліклініка, народний дім, 2 відділення зв'язку(Укрпошта і Нова пошта), ощадкаса. Лікарня має стаціонарний відділ на 55 ліжок, 5 служб, забезпечена транспортом. Селище газифіковане й має переважно повністю вуличне освітлення.

• Маріян Кречковський — доктор права, вояк Легіону УСС, УГА (команданте батареї 7-го гарматного полку).[18]
• Угорчак Андріян-Юрій (нар. 1944) — український краєзнавець.
• Ігор Чаплинський — майстер спорту з альпінізму, підкорювач багатьох 7-тисячників.
• Отто Никодим — польський математик (3 серпня 1887 — 4 травня 1974)
• Манес Шпербер — єврей за походженням (12 грудня 1905 — 5 лютого 1984) — німецький і французький філософ та письменник, есеїст, соціальний психолог.
• Надія Воєдчук (Сіденко) - філолог, кандидат філологічних наук з української мови: 2003 року захистила дисертацію "Географічна апелятивна лексика східностепових говірок Центральної Донеччини" , Відмінник освіти України (нар.1966)
• Віра Воєдчук (Тарануха) - кандидат юридичних наук: 2003 року захистила дисертацію "Звернення громадян як засіб забезпечення законності в діяльності місцевих органів виконавчої влади" (нар. 1971)

• Ничипорук Гринь — мешканець села Демиче, посол (депутат) до Австрійського парламенту.
• отець Левицький Йосиф — український священик, парох міста, посол 1 скликання Галицького сейму, письменник[19]
• доктор Сінгалевич Тит — судовий радник у місті, посол до Галицького сейму 5-го скликання.[20]