Загребельний Павло Архипович

1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори.

У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1945 p. по 1946 р. — рахівник колгоспу. З 1946 p. по 1951 р. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951 p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (літературний консультант Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературний редактор обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», з 1954 р. — завідувач відділом, заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Член КПРС (1960—1990).

У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

У 1964–1973 — відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973–1979 — секретар, у 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України. За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав Борис Олійник, зокрема шляхом написання доносів[3].

Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

Могила Павла Загребельного

Помер у віці 84 років. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У другій половині 1950-х років Павло Загребельний видав збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Протягом 1960 — 1970-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

• «День для прийдешнього» (1964);
• «Шепіт» (1966);
• «Добрий диявол» (1967);
• «Диво» (1968);
• «З погляду вічності»: три романи про Дмитра Череду (1970);
• «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»;
• «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985));
• «Переходимо до любові» (1971);
• «Намилена трава» (1974);
• «Євпраксія» (1975);
• «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984);
• «Гопак під шибеницею».

Надгробок Павла Загребельного на Байковому цвинтарi

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив Павло Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав із критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена Павлові Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Роман «Південний Комфорт» («Вітчизна» 1984, № 1-2) зазнав осуду вищих партійних та прокурорських інстанцій. Генеральний прокурор СРСР О. Рекунков зібрав колегію Генпрокуратури та осудив роман за  викривлення", «очернення» й «спотворення», хоча читав його лише один-однісінький прокурор. Окремою книжкою видали роман тільки через чотири роки.

Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінені критикою, мають широке читацьке визнання, Загребельний один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за кордоном. У 2004 році нагороджений званням Героя України .

За сценаріями Павла Загребельного поставлені фільми:

• Ракети не повинні злетіти (1964, за участю М. Фігуровського)[4].
• Перевірено — мін немає (1965, у співавт. з Ю. Лисенком, О. Сацьким та П. Голубовичем).
• Лаври (1972, т/ф, у співавт. з О. Сацьким).
• І земля скакала мені навстріч (1975).
• Переходимо до любові (1975, т/ф).
• Хто за? Хто проти? (1977, т/ф).
• Ярослав Мудрий (1981, у співавт. з Г. Коханом).
• Розгін (1983, т/ф, у співавт. з Г. Коханом і М. Резніковичем).

Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани» та медалями.

Член Національних спілок письменників і кінематографістів України.

• Дума про невмирущого (1957) повість
• Європа 45 (1959) роман
• Спека (1960)
• Європа. Захід (1961)
• День для прийдешнього (1964) — перевидано у 2008 році під назвою «Зло»
• Шепіт (1966)
• Добрий диявол (1967)
• Диво (1968)
• Трилогія «З погляду вічності» (1970)
• Розгін (Державна премія СРСР, 1980) — романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»
• Левине серце
• Переходимо до любові (1971)
• Намилена трава (1974)
• Євпраксія (1975) — історичний роман про Євпраксію Всеволодівну
• Роксолана (1980) роман
• Я, Богдан (1983) роман
• Південний комфорт («Вітчизна», 1984)
• Вигнання з раю (1985) (продовження «Левиного серця»)
• Ангельська плоть 1992
• Попіл снів 1995
• Юлія, або запрошення до самовбивства (1994)
• Тисячолітній Миколай (1994)
• Брухт (2002)
• Стовпотворіння (2004)
• Гола душа
• Зло
• Дивовижні кларнети
• Думки нарозхрист: 1974—2003 (остання прижиттєва) (К., Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ, 2008)
• Безслідний Лукас (1976—1986)
• Первоміст (1972) роман
• Смерть у Києві (1973)

У журналі «Перець» № 23 за 1970 рік розміщено дружній жарж А. Арутюнянца, присвячений П.Загребельному.[5][6]

20 серпня 2014 року у Києві відкрили меморіальну дошку українському письменникові Павлу Загребельному з нагоди 90-річчя його народження.

25 серпня 2017 року на Байковому кладовищі встановлено Козацький хрест.

• Головко В. В. Загребельний Павло Архипович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 194. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
• Дончик В. Г. Загребельний Павло Архипович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
• Спілка кінематографістів України. — К., 1985. — С. 59.
• Загребельний Павло Архипович // Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — С. 255. — ISBN 5-88500-042-5.
• Загребельний Павло Архипович // Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 250. — ISBN 5-88500-071-9.
• УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999. — С. 510.
• Хто є хто в Україні. — К., 1997. — С. 173—174.
• Хто є хто в Україні. — К., 2000. — С. 160—161.
• Шевченківські лауреати. 1962–2001 : Енциклопедичний довідник / Автор-упор. М. Г. Лабінський; вступ. слово І. М. Дзюба. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 172—175.
• Всемирный биографический энциклопедический словарь. — М., 1998. — С. 280.
• Творив щедро і з великою вірою: до 90-річчя від дня народження П. Загребельного (1924—2009) // Дати і події, 2014, друге півріччя: календар знамен. дат № 2 (4) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 51–56.
• Кунов В. К. — Енциклопедичний словник «Світ людини у творах Павла Загребельного». — 490 стор., 721 тема, 4425 статей. Київ, «ВУС». — 2013.

• Про увічнення пам'яті Павла Загребельного. Указ Президента України від 5 лютого 2009 року № 72/2009
• Світлій пам'яті Павла Загребельного
• Довідник «Хто є хто в Україні». — К. : К. І. С.
• Порушилася ієрархія. Учора помер патріарх української літератури Павло Загребельний // Україна молода. — 2009. — 4 лютого.
• Твори Павла Загребельного в бібліотеці «Українського Центру»