Роксолана

У 1515–1520[3] роках (після 10 років) потрапила до татарського полону. Про те, що Роксолана була полоненою татар, свідчить і її сучасник Михайло Литвин у памфлеті «Про звичаї татар, литовців і московитян» (1550). Він вказує, що Хюррем «то бранка, яку захоплено з нашої землі»[8].[3]. Імовірно, її привезли до невільничого ринку в Кафі, звідки дівчинка потрапила на Аврет Пазари (Жіночий Ринок) у Стамбулі, на якому й була куплена. Шейх Кутб аль-Дін аль-Нахравалі, один з релігійних діячів Мекки, був у Стамбулі наприкінці 1557 року й записав у спогадах, що Хюррем стала служницею при дворі Ханчерлі Фатьми-Султан (дочки принца Махмуда, сина султана Баязида ІІ). Ханчерлі Султан подарувала свою служницю в гарем Сулеймана ще до того, як він став султаном[9].

Сулейман I Пишний, син Селіма І Грізного, був одним з найвідоміших османських султанів. У Європі його звали Пишний, в Османській імперії — Кануні (Законодавець) — за створення законів, спрямованих на захист інтересів феодалів, закріплення селян за їхніми земельними ділянками, які належали поміщикам — фактично, це було введення кріпацтва[10].

Спочатку — хатун, Роксолана стала великим коханням султана. Сулейман адресував їй свою любовну поезію (писав під псевдонімом Мухіббіт)[11]. У гаремі Бабус-сааде («Брами блаженства») їй дали ім'я Гюррем (по-перськи — радість)[2].

Махідевран, мати принца Мустафи, рабиня албанського чи черкеського походження, почала ревнувати султана до Роксолани. Сварку між Махідевран і Гюррем у своєму звіті за 1553 описав венеціанський посол Бернардо Наваджеро:

… Гордовита черкешенка напала на Гюррем, стала ображати її, навіть подряпала їй обличчя, роздерла сукню і стала рвати їй волосся. Через якийсь час Гюррем покликали в спальню до султана. Хатун відмовилася йти до падишаха, сказавши, що в такому вигляді вона з'явитися перед повелителем не може. Однак султан наказав їй прийти і розповісти особисто, що сталося. Після цього в опочивальню до султана була запрошена Махідевран. Вона повинна була дати своє пояснення події. Махідевран заявила, що їй зобов'язані підкорятися всі в гаремі і що Гюррем ще легко відбулася. Слова Махідевран розлютили султана. Гордовита Махідевран впала в немилість, а Гюррем після цього випадку стала коханою дружиною.

Першого сина Роксолана народила в жовтні 1522 року[12]. За законами віри, султан міг мати чотирьох законних дружин та стільки наложниць, скільки міг утримувати. До Сулеймана османські султани не брали офіційних шлюбів уже близько століття, всіх дітей їм народжували наложниці. Наложниці, що народжували синів, приймали іслам і ставали фаворитками.

• Перша фаворитка Сулеймана — Фюлане[13]. Одружилися у 1511 році у Кафі. Народила сина Махмуда, який помер 9-річним 30 жовтня 1521 року[12] під час епідемії віспи. А також доньку — Фатьму Нур Султан (1516–1561).

• Друга — Гюльфем[13] Султан. Її син Мурад (нар. 1519) теж помер у 1521 від віспи (17 жовтня).

• Третя — Махідевран Султан (також відома як Гюльбахар — Весняна троянда). У 1515 народила сина Мустафу (страчений 6 жовтня 1553 у міжусобицях за наказом батька). А у 1525 — доньку Разіє Султан (померла у 1571).

• Четвертою фавориткою Сулеймана стала Хюррем Султан.

Шлюб та гучне весілля Сулеймана і Хюррем відбулися в 1530 році. Султан призначив їй посаг у 5 тисяч золотих[2]. Також Сулейман запровадив спеціально для Хюррем титул хасекі султан (осман. «султана, особисто відзначена султаном»‎), другий за значимістю в гаремі після валіде[14] — щоб позбавити першості титул баш кадин (осман. «головна пані»‎), який за традиційною гаремною ієрархією належав матері старшого сина султана — Махідевран[2].

Венеціанські дипломати у Стамбулі називали султану la Rossa або la Rosa — прізвиськом, утвореним від традиційного італійського означення населення Русі — і вказували на її національність: руського народу (П'єтро Брагадін, 1526), вона з Русі/русів (А. Реньєр, 1550). Ця ідентифікація відповідала тодішній османські назві українців — рус. Ім'я Роксолана дав їй посол імператора Священної Римської імперії в Стамбулі барон Ож'є Гіслен де Бусбек у своєму творі «Чотири листи про турецьке посольство» або «Турецькі листи» (1581). Описуючи змагання між наложницями Сулеймана, де Бусбек дав їм імена Роксолана та Боспорана, від античних назв сарматських племен — роксолани та боспорани. Численні перевидання твору де Бусбека вже в XVI столітті посприяли поширенню і популяризації вигаданого імені в європейських країнах[2].

По смерті матері султана у 1534 році Роксолана стала управителькою гарему[15]. Після пожежі 25 січня 1541 в Старому палаці, де розташовувався гарем, домоглася його перенесення до султанської резиденції Топкапи, місця засідань уряду[2].

У дні розлуки (Сулейман зробив 13 військових походів) Роксолана і султан листувалися віршами перською і арабською[16]. Збереглося 7 листів Гюррем до Сулеймана, написаних між 1526 та 1553 роками. Писали їх палацові писарі, але деякі — мають оригінальні автографи султани[2].

Роксолана запропонувала султанові збудувати мечеть, названу його ім'ям — Сулейманіє-Джамі. У ній і похована.

Барельєф Сулеймана Пишного на Капітолії	Османська імперія за доби Сулеймана	Апартаменти валіде в палаці Топкапи валіде і її служниці — сучасна експозиція 2008

В останні роки життя Роксолана намагалася не розлучатися з чоловіком. Зиму кінця 1557- початку 1558 року вони провели в Едірне, разом повернулися до Стамбулу. За переказами, ще до її смерті султан присягнув не мати інших жінок[2].

Гюррем Султан померла 15 або 18 квітня 1558 року. Похована в мавзолеї, збудованому на подвір'ї мечеті Сулеймана. Сулейман проводив активну діяльність на її честь, по всій імперії збудував велику кількість об'єктів, присвячених Роксолані.

Султан помер в ніч з 5 на 6 вересня 1566 під час військового походу на Угорщину. Тіло падишаха перевезли до Стамбулу і поховали поруч з Роксоланою.

Мечеть Сулеймана здалеку, Стамбул, 2012	Мечеть зблизька, 2006	Мавзолей (тюрбе) Роксолани на кладовищі мечеті 2009	Гробниця Роксолани, 2006

Хюррем народила султану 6 дітей — 5 синів (четверо з яких загинули, борючись за трон (як і Мустафа, син Махідевран)) і доньку Міхрімах.

• син Мехмед (тур. Mehmed) (жовтень 1522[12] — 6 листопада 1543)[2],
• донька Міхрімах (тур. Mihrimah) (близько 1522 — 25 січня 1578), яку Сулейман, за переказами, любив найбільше, на її честь збудував мечеть. У 1539 видана за Рустем-пашу, який 28 листопада 1544 року став великим візирем[2].
• син Селім (тур. Selim) (28 травня 1524 — 12/15 грудня 1574), єдиний з синів пережив батька.
• син Абдуллах (тур. Abdullah) (помер у 1526),
• син Баязид (тур. Bajezid) (1525 або 1526 — 25 вересня 1561), одразу після смерті Роксолани підняв повстання проти батька і брата. Зазнав поразки, переховувався в Персії, де його стратили за наказом Сулеймана[2].
• син Джихангір (тур. Cihangir) (1530 — 27 жовтня 1553)[2]. За переказами, помер з жалю за братом[17] (за іншою версією — через те, що Мустафа призвичаїв його до опію).

Сулейман I Тиціан, приблизно 1530	«Камерія» (ймовірно, портрет Міхрімах) Тиціан, приблизно 1555	Селім II невідомий автор невідомий рік	Сулейман з сином Баязидом мініатюра, 1560-ті

Сучасники Роксолани описували її скоріше як милу, ніж красиву. Венеціанський посол Бернардо Наваджеро у 1553 році доповідав:

Його величність султан так сильно кохає Роксолану, що в османській династії іще не бувало жінки, яка б тішилася більшою повагою. Кажуть, в неї милий, скромний вигляд, і вона дуже добре знає натуру Великого володаря.[18]

Венеціанський посол Домініко Тревізано казав, що Роксолана молода, але не красива (італ. «giovane, ma non bella»), а стамбульський люд вважав її за відьму[19].

У 1554 році Тревізано писав про Роксолану із Стамбулу:

Для його величності султана це така кохана дружина, що, — переказують, — відколи він її спізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки: ну, а чогось такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай — міняти жінок.[18]

Відомо, що Роксолана хотіла, щоб один з її синів став спадкоємцем Сулеймана, тому деякі історики припускають, що вона причетна до страти візира Ібрагіма, місце якого зайняв Рустем-паша (Роксолана віддала за нього свою доньку Міхрімах), та страти шехзаде Мустафи[24]. Ймовірно, Роксолані спільно з Рустем-пашею вдалося переконати Сулеймана в зазіханнях Мустафи на султанський трон, що призвело до страти останнього за наказом батька у військовому таборі в місті Ереглі 6 жовтня 1553 року[2]. За однією з версій, великий візир Рустем-паша запропонував Мустафі вступити до армії свого батька і в той же час попередив Сулеймана, що Мустафа йде до нього, щоб убити[25].

Посол імператора Священної Римської імперії Гізлен Бузбек (у іншому прочитанні — Бусбег[26] або Ож'є Гіслен де Бусбек[2]) доповідав:

Сулейман, відділений стіною шатра від місця, де розігрувалася трагедія, висовував з нього голову й кидав жахливі і грізні погляди на «німих»[27][28], дорікаючи їм за повільність гнівними жестами"[19].

Семирічного сина Мустафи — Мехмеда — стратили кількома тижнями пізніше в місті Бурса[2].

Турецький історик Тальха Угурлуель вважає, що до страти Мустафу привели його власні амбіції і негативний вплив оточення — він відпустив бороду (шехзаде це дозволено тільки після сходження на престол) і створив власну тугру (персональний знак правителя), бо його переконали, що Сулейман вже старий (у 1553 йому було 58 років) і хоче посадити на престол саме Мустафу[29].

Турецький історик Мустафа Армаган теж вважає, що Мустафа був необережний і амбітний — у нього був свій палац, своє військо, свої поети та письменники[30]. У одному з інтерв'ю дослідник зазначив, що шехзаде Мустафа готувався до боротьби:

Кануні повинен був відправитися в похід на Іран, і, помітивши, що його син в таких обставинах налаштований проти нього, у Падишаха не залишалося іншого виходу, окрім як прибрати його.[30]

Щодо інтриг Хюррем Армаган відзначив:

Є запис в книзі, написаній одним італійським шпигуном, коли Кануні говорить Джихангіру: «Дивися, Джихангіре, якщо Мустафа зійде на престол, то він уб'є всіх вас, я цього боюся». Тобто, не було такого, що Мустафа був у всьому чистий, а проти нього стояла Гюррем зі своєю командою. Ні, це була боротьба за престол. Ймовірно, якби у Мустафи була можливість, то він убив би братів, і, швидше за все, Гюррем. У зв'язку з цим не варто виправдовувати сторону, що потерпіла, і чорнити ту, що перемогла. Найбільша Імперія на цьому світі — це далеко не дитяча іграшка і не родинний інцидент… Махідевран Султан в Амасьї плела не менше інтриг, ніж Гюррем Султан, щоб посадити на трон свого сина. Кожна мати, кожен батько бажає, щоб їх син був головним, і зроблять для цього що завгодно. Тобто, ніхто не має права говорити: «Чому Гюррем Султан зробила це?» Гюррем Султан справедливо хоче, щоб на престол зійшов Баязид (старший син Гюррем, шехзаде Мехмед, помер ще у 1543 році[2] — ред.), інакше, якщо на трон сяде син Махідевран, то вона не буде упевнена в безпеці свого сина. Для цього вона починає грати проти Махідевран. Причиною того, що інтриги Гюррем були більш видимими і ефектними, є знаходження Гюррем в столиці, а Махідевран — в Амасьї.[30]

Після страти Мустафи, яничари вимагали покарати великого візира Рустема-пашу, вважаючи його причетним до смерті свого улюбленого шехзаде[31]. Роксолана просила султана помилувати їхнього зятя заради дочки, що той і зробив[32].

Існує версія, що Роксолана причетна і до смерті валіде Хафси, матері Сулеймана. Нібито її отруїли — за наказом Гюррем[19].

Ібрагім-паша у німецькій книзі Ганс Себальд Бехам, 1530	Імовірно, Рустем-паша на мініатюрі XVI століття	Задушення Мустафи (шехзаде зображено з бородою) мініатюра XVI століття	Труна з тілом Мехмеда, сина Мустафи мініатюра XVI століття	Бюст Хафси Султан в Манісі Туреччина, 2007

Про султану Хюррем написано декілька романів та десятки історичних досліджень різними мовами. Вперше про неї повідомив Ніколас де Моффан у памфлеті про вбивство шехзаде Мустафи (Базель, 1555; Париж, 1556)[2]. Про неї також писали венеціанські (Наваджеро і Тревізано) та австрійські (Бусбег) дипломати, що були при османському дворі, і навіть Вольтер. А також османські історики — Алі-Челебі (XVI століття), Печеві і Солак-заде (XVII століття)[26].

Фламандський письменник і дипломат Ож'є Гіслен де Бусбек в «Турецьких листах» (1581) перший представив Роксолану як чаклунку, інтриганку та авантюристку, яка керувала на власний розсуд справами в державі Османів[33].

У наступні два століття, через часті війни з Османською імперією, історія Гюррем в європейських країнах здебільшого переосмислювалася як перемога розумної європейської дівчини над силою деспотичного азійця, чим послужила темою численних драматичних або пригодницьких творів[33].

Австрійський сходознавець Йозеф фон Гаммер-Пургшталь у «Історії Оттоманської імперії» (нім. «Geschichte des osmanischen Reiches» , 1827–1835) продовжив Бусбекові звинувачення Роксолани у зловживанні владою, але, оскільки знав про її походження з Рогатина, що відносився тоді до Австрійської імперії, то висловив прихильність до талантів співвітчизниці[33]. І навіть зробив з неї символ, що віщував падіння Османської імперії від рук русин[33].

За чотири з половиною століття образ султани вкрився такою кількістю чуток, легенд, суперечливих оцінок, що фактично неможливо розгледіти справжню подобу цієї жінки. Павло Загребельний з цього приводу писав:

Не маючи точних свідоцтв, не сподіваючись на встановлення істини, іноземні посли, мандрівники, літописці, полемісти гарячково хапалися за будь-які чутки, ставали жертвами малозначних і не дуже достовірних пересудів. Так з невизначеності, таємничості, пліток і наклепів, якими дуже щільно була оточена фігура Роксолани під час її життя, вже для сучасників, особливо ж для нащадків, ця жінка явилася не лише всемогутньою, мудрою і незвичайною в своїй долі, але і злочинною, отакою леді Макбет з України. Цьому сприяли неперевірені, а деколи і просто вигадані донесення з Цареграда венеціанських послів Наваджеро і Тревізано, листи австрійського посла Бусбега, повідомлення французького посла у Венеції де Сельва, позбавлена якого б то не було наукового значення компіляція бургундця Миколи Моффанського, видана у Франкфурті-на-Майні в 1584 році, і ілюстрована праця Буасарда «Життя і портрети турецьких султанів» (Франкфурт-на-Майні, 1596). Ми не дивуємося з османських істориків Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві і Солак-заде (XVII ст.), які вільно і просторікувато переказують неперевірені чутки про підступність Роксолани, тому що не в традиціях мусульманських компіляторів було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще і чужоземку. Відомо ж, що коли складається яка-небудь традиція, ламати її вже ніхто не хоче…[26]

Сучасний французький історик Андре Кло («Сулейман Прекрасний», 1983) не розділяє багатьох звинувачень на адресу султанки[34][35].

У турецькій літературі Роксолана трактується переважно як пристрасна жінка, яка прагне влади[33].

Українські автори у оцінці Роксолани і її місця в історії теж розділилися. Одні — Осип Назарук, Микола Лазорський, Любов Забашта та деякі інші поети — робили з неї патріотку, яка думала про український народ, православну віру і ненавиділа османців[34]. Інші ж — Юрій Винничук, Павло Романюк — звинуватили в національній зраді[34]. Євген Маланюк 1926 року у вірші «Діва-Обида» провів паралель між Україною і Роксоланою:

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар

Це ж ти — попівна Роксолана,

Байстрюча мати яничар![36]

• Памфлет литовського письменника і дипломата Михайла Литвина «Про звичаї татар, литовців і московитян» (лат. «De moribus tartarorum, lituanorum et moscorum», 1550-ті),
• Трагедія французького письменника Габріеля Бунена «Султана» (фр. «La Soltane», 1561)[34],
• Праця фламандського письменника і дипломата Ож'є Гіслена де Бусбека «Чотири листи про турецьке посольство» або «Турецькі листи» (1581), до 1595 року — вийшло ще три видання, а в XVII столітті вони перевидавалися ще 12 разів; з'явилися також переклади цього твору чеською (1594), німецькою (1596), фламандською (1632), французькою (1649), іспанською (1650), англійською (1694), що витримали по кілька видань[33],
• Ілюстрована праця французького письменника Жан-Жака Буассара латиною «Життя і портрети турецьких султанів, перських князів та інших славних героїв і героїнь, від Османа до Мухаммеда II» (1596), де Роксолана отримала негативну оцінку[34],
• Трагедія італійського письменника Просперо Бонареллі делла Ровере «Сулейман» (1612)[34],
• Поема польського письменника Самуеля Твардовського «Велике посольство» (1633),
• П'єса французького письменника Жана Мере «Великий і останній Сулейман, або смерть Мустафи» (1637),
• Трагікомедія французького письменника Жана Демаре де Сен-Сорлена «Роксана» (фр. «Roxane», 1639),
• Трагедія французького драматурга Жана Расіна «Баязет» (фр. «Bajazet», 1672)[37],
• П'єса французького письменника Франсуа Белена «Мустафа та Зеангір» (Зеангір — так у французькій транскрипції звучить ім'я молодшого з синів Роксолани — Джихангіра, 1705)[34],
• Трагедія німецького драматурга Ґотгольда Лессінга «Джихангір, або Відмова від трону» або «Джихангір, або Ганебний трон» — збереглося лише три сцени першого акту (1748)[37][38],
• Водевіль Шарля Фавара «Сулейман або три султани» (1761),
• Драма німецького письменника Християна Вейса (або Вейсса) «Мустафа та Зеангір» (1761)[37],
• Комедія французького письменника Ніколя Шамфора «Мустафа та Зеангір» (1776),
• Поема польського поета Мавриція Гославського «Поділля» (1827), в якій він вказав, що Роксолана — родом з Чемерівців[34],
• Праця «Історія Оттоманської імперії» (нім. «Geschichte des osmanischen Reiches» , 1827–1835) австрійського сходознавця Йозефа фон Гаммер-Пургшталя, який негативно оцінює Роксолану[34],
• Драма у віршах російського письменника Нестора Кукольника «Роксолана» (1834), в якій Роксолана зображена інтриганкою[34],
• Праця турецького історика Ахмета Рефіка Алтиная «Жіночий султанат» (1916)[39],
• Оповідання американського письменника Роберта Говарда «Тінь Стерв'ятника» або «Тінь Вальгари» (1934), головна героїня — Руда Соня, вигадана сестра Роксолани; сама Роксолана в оповіданні лише згадується,
• Роман німецького письменника Йоганнеса Тралова «Роксолана» (1942), де вона стала донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки[40],
• Книга турецького дослідника Чагатая Улучая «Любовні листи турецьких султанів» (1950), в якій значне місце відведене листам Роксолани Сулейману[34][41],
• Роман фінського письменника Міка Валтарі «Мікаель ель-Хакім» (французький переклад — «Слуга пророка», 1979),
• Стаття турецької письменниці Зейнаб Дурукан «Гарем палацу Топкапи» (1979), в якій Роксолана змальована підступною і жорстокою жінкою[34],
• Роман французької вченої-літературознавця Катрін Клеман «Султана» (1981),
• Праця французького історика Андре Кло «Сулейман Пишний» (фр. «Soliman le Magnifique», 1983)[35],
• Велике історичне дослідження югославського вченого Радована Самарджича «Сулейман і Роксолана» (1987),
• Роман румунських письменників Мірча Буради та Вінтіле Корбула «Роксолана і Сулейман» (1987),
• Роман англійського письменника Коліна Фалконера «Гарем» (французький переклад — «Ніч Топкапи», 1992),
• П'єса турецького письменника Орхана Асена «Гюррем Султан», яку поставив наприкінці 1998 року Стамбульський міський театр[34],
• Роман французького письменника Алена Паріса «Останній сон Сулеймана» (1999),
• Роман турецького письменника Тургана Тана «Гюррем Султан»,
• Любовні романи російської письменниці Наталі Павліщевої «Ворота блаженства» (рос. «Врата блаженства», 2013)[42], «Роксолана і султан» (рос. «Роксолана и султан», 2013)[43], «Будинок щастя. Діти Роксолани та Сулеймана Пишного» (рос. «Дом счастья. Дети Роксоланы и Сулеймана Великолепного», 2013)[44] та "Прощальний поцілунок Роксолани. «Не треба раю!» (рос. «Прощальный поцелуй Роксоланы. «Не надо рая!», 2014)[45].

Перша сторінка трагедії «Султана» (фр. «La Soltane») Габріель Бунен, 1561	Титульний аркуш «Турецьких листів» Гіслен де Бусбек, 1595	Титульний аркуш трагедії «Баязет» (фр. Bajazet) Жан Расін, 1672

• Драма Гната Якимовича «Роксоляна» (1869) ,
• Історична повість Михайла Орловського «Роксолана або Анастасія Лісовська» (1882),
• Історична праця сходознавця Агатангела Кримського «Історія Туреччини» (1924), в якій Роксолані відведено 13 сторінок[46], за що автора розкритикували в газеті «Комуніст»[34][47]; султані Кримський дав суперечливу характеристику: розвинув оцінки Ож'є Гіслена де Бусбека про руйнівні наслідки її дій для Османської імперії, представив Гюррем лише одним із прикладів невільницьких доль, про які співалося в українських думах, а наостанок назвав її і Сулеймана «дикими мусульманськими фанатиками»[33],
• Повість Осипа Назарука «Роксоляна» (1930)[48],
• Оповідання для дітей Антіна Лотоцького «Роксоляна. Історичне оповідання XVI століття» (1937),
• Роман Миколи Лазорського «Степова Квітка» (1965),
• Літературно-історична стаття Ірини Книш «Імператорська карієра Анастазії Лісовської» (1966),
• Нарис Юрія Колесниченка «Султанка з Рогатина» (1966),
• Історична повість Сергія Плачинди «Неопалима купина» (1968),
• Поема драматургині Любові Забашти «Роксоляна. Дівчина з Рогатина» (1971),
• Роман Павла Загребельного «Роксолана» (1980),
• Стаття Євгена Крамара «Славетна українка в султанському дворі» (1984)[49],
• Повість Юрія Винничука «Житіє гаремноє» (1996),
• Есе Павла Романюка «Роксолана» (1999)[50].

Обкладинка аудіозапису повісті «Роксоляна» Осипа Назарука	Реклама книжок для дітей, в тому числі і оповідання Антіна Лотоцького «Роксоляна» газета «Свобода», США, № 210, 10 вересня 1937	Обкладинка роману «Роксолана» Павло Загребельний, 1980

Існує кілька портретів Роксолани, найперший з яких належить невідомому автору, хоч на портреті вказано ім'я Матео Паґані (1550). Всі вони уявні, жоден не написаний з натури[33] — гарем був закритий для художників. Щоправда, на всіх прижиттєвих портретах Роксолана виглядає майже однаково. Також можливо, що портрети створювалися зі слів венеційських послів, які неодноразово бачили Роксолану.

«La Rossa» невідомий автор, 1550	«La Sultana Rossa» Тиціан, 1550-ті	Портрет Роксолани гравюра Мельхіора Лорка 1581	Портрет Роксолани гравюра Теодора де Брі (фотокопія з книжки Буасарда «Життя і портрети турецьких султанів»), 1596
«Роксолана, дружина Сулеймана Пишного» невідомий автор біля XVI століття	«Роксолана, дружина Сулеймана Пишного» невідомий автор між XVIII і XIX століттям	«Роксолана, дружина Сулеймана» невідомий автор, Венеція XVIII століття	«Роксолана і султан» Антон Хікель, 1780

Про Роксолану написано низку музичних творів, зокрема:

• симфонія Йозефа Гайдна № 63 до мажор має другу частину під назвою «Роксолана» (італ. «La Roxelane», 1781)[33],
• опера Дениса Січинського «Роксоляна» (1908),
• лібрето Степана Галябарди «Я — Роксолана»,
• альбом Алли Кудлай «Роксолана» з однойменною піснею на слова Степана Галябарди, музика — Олега Слободенко (1990),

• опера Олександра Костіна «Сулейман і Роксолана або Любов в гаремі» в 3-х діях[51] (1995).
• пісня Оксани Білозір «Пісня Роксолани» на слова Степана Галябарди, музика — Арнольда Святогорова (альбом «Горобина ніч», 2001),

Навіщо матуся мене породила?

І розуму батько навіщо навчав?

Навіки прощай, Українонько мила,

О, роде мій грішний, навіки прощай!

• двоактний балет Дмитра Акімова «Роксолана» (2009)[52],
• пісня Олени Єрсак «Роксолана» на слова Олександра Балабка, музика — Леоніда Нечипорука (2009):

Султанша, султанша,

Зелене покривало,

Султанша, султанша,

В палаці — наче пава.

Солодкі губи та звабливий стан,

Утратив спокій Пишний Сулейман.

Зовнішні відеофайли
	Турецький кліп на пісню про Роксолану. Композитор — Джан Атілла

• альбом «Кохання Гюррем» турецького співака і композитора Джана Атілли, у кліпі до головної пісні викрадена татарами Настя Лісовська пливе з Криму в Стамбул, щоб стати султаною. Куплет з пісні:

Художні фільми

• 1990: Битва трьох королів (СРСР)

Документальні фільми

• 2008: Роксолана: кривавий шлях до престолу» (Україна)
• 2012–2013: Роксолана (Україна)

Телесеріали

• 1996–2003: Роксолана (Україна); в ролі Роксолани — Ольга Сумська
• 2003: «Хюррем Султан» (Туреччина); в ролі Роксолани-Хюррем — Гюльбен Ерген.
• 2011–2014: Величне століття. Роксолана (Туреччина); в ролі Роксолани — Мер'єм Узерлі, зі 103 серії — Вахіде Перчин

• Комедія «Мустафа і Зеангір», поставлена у 1776 в придворному театрі палацу Фонтенбло (Франція) за однойменною комедією Ніколя Шамфора — сподобалася королю Людовику XVI та Марії Антуанетті[53].
• Водевіль «Сулейман або три султани», який поставив у 1835 році Александрінський театр в Санкт-Петербурзі за однойменним водевілем Шарля Фавара, Роксолану зіграла Варвара Асенкова.
• Вистава «Роксолана», яку в 1985 році поставив Тернопільський обласний музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, роль Роксолани зіграла Люся Давидко[54].
• Вистава «Роксолана», яку в 1988 році поставив Дніпропетровський театр імені Шевченка, роль Роксолани зіграла Олександра Копитіна.
• Вистава, яку поставив наприкінці 1998 року Стамбульський міський театр за п'єсою турецького письменника Орхана Асена «Хюррем Султан»[34].
• Мюзикл «Роксолана» Арнольда Святогорова на лібрето Степана Галябарди, у 2001 йшов на сцені Івано-Франківського музично-драматичного театру.