Китайські бойові мистецтва

Згідно з легендою, Жовтий імператор (Хуан-ді, традиційна дата сходження на трон — 2698 р. до н. е.) увів найперші форми бойових мистецтв у Китаї.[5] Жовтого імператора описують як знаменитого військовика та культурного героя, який створив трактати з медицини, астрології та бойових мистецтв. Вважається, що він розробив мистецтво шуай цзяо, або «биття рогами», яке використовувалося при веденні війни.[6]

Шоубо (кит. 手搏), якому навчалися під час правління династії Шан (прибл. 1600—1046 рр. до н. е.), та сянбо (подібне до саньда), — починаючи з 600-х років до н. е.,[7] є лише двома прикладами стародавнього китайського ушу. 509 р. до н. е. Конфуцій порадив правителю князівства Лу, Дін-ґуну, щоб люди навчалися письменності та бойовим мистецтвам.[7] Таким чином, бойовими мистецтвами більш ніж за тисячоліття до Шаоліня оволодівали не лише військові та релігійні організації, а й звичайні громадяни. У Книзі обрядів (перше століття до н. е.) згадується також бойова система (боротьба), яка називалася цзюелі або цзяолі (кит. 角力).[8] Ця система включала такі техніки як удари, захоплення/зчеплення, маніпулювання суглобами та використання больових точок. Цзяолі стало видом спорту під час правління династії Цінь (221—207 рр. до н. е.). У Бібліографії історії Хань існує запис, що на час правління династії Рання Хань (206 р. до н. е. — 8 р. н. е.) існувала відмінність між бойовим мистецтвом без зброї, але з дозволеними утримуваннями, яка називалася шоубо (для неї вже були написані відповідні настанови), та спортивною боротьбою, відомою тоді як цзюелі або цзяолі. Боротьба також згадується в Історичних записках Ши цзі, які написав Сима Цянь (прибл. 100 р. до н. е.).[9]

Теорію рукопашного бою, включаючи згадку жорстких-м'яких технік, наведено в історії Юеська діва у Літописі Весен і Осені князівств У та Юе (5-те століття до н. е.).[10]

Бойові мистецтва також згадуються у китайських філософських творах. Так, пасажі у даоському тексті Чжуан-цзи (кит. 庄子) стосуються психології та практики бойових мистецтв. Вважається, що Чжуан-цзи, автор, чиє ім'я дало назву згаданому тексту, жив у 4-му столітті до н. е. Ще один даоський текст Дао Де Цзін («Книга шляху та благодаті», яку часто відносять до Лао-цзи) містить основи, які можуть бути знайдені у бойових мистецтвах. Згідно з одним із класичних текстів конфуціанства «Чжоулі» (кит. 周禮/周礼 — Обряди Чжоу), стрільба з лука та бій на колісницях були частиною «6-ти мистецтв» (кит. 六藝/六艺, «Лю і», що також включали обряди, музику, каліграфію та математику) династій Чжоу (близько 1122—256 рр. до н. е.). Трактат Мистецтво війни (кит. 孫子兵法), який написав Сунь-цзи у 6-му столітті до н. е., безпосередньо оповідає про ведення військових дій, але також містить і ідеї, які застосовуються в китайських бойових мистецтвах. Відповідні приклади показують, що концепції ушу змінювалися з розвитком китайського суспільства.

Даоські майстри практикувалися у Тао Інь, — фізичних вправах, подібних до ціґун, який був одним з прабатьків тайцзіцюаню та відслідковується щонайменше від 500 р. до н. е.[11] «Шість глав рукопашного бою» були включені у Хань Шу (історію династії Рання Хань), яку написав Бань Гу в 39-92 рр. н. е. Крім того, відомий лікар, Хуа То, написав «Виставу п'яти тварин» — тигра, оленя, мавпи, ведмедя та пташки — близько 220 р. до н. е.[12] Даоська філософія та підхід до здоров'я та фізичних вправ також вплинули на китайські бойові мистецтва.

Спарингова формальна вправа у стилі Шаолінь цюань, що демонструється у Монастирі Дасянго у Кайфен, Хенань.

Під час правління династії Тан (618—907 рр.) описи танців з мечами було увічнено у поемах Лі Бо. Змагання із сянпу (піньїнь: xiangpu — найперші форми сумо) спонсорували імперські двори династій Сун та Юань (близько 960—1368 рр.). Сучасні концепції ушу були остаточно розвинені під час правління династій Мін та Цін (1368—1911 рр., див. Список династій Китаю).[13]

Стосовно шаолінського гунфу як стилю бойових мистецтв, то найдавнішим свідченням участі Шаоліня у бойових діях є стела 728 року н. е., яка засвідчує дві події: захист Шаолінського монастиря від бандитів близько 610 року н. е. та його подальшу роль у перемозі над Ван Шичуном у Битві при Хулао 621 р. н. е. З 8-го до 15-го століть не існує збережених документів, які б забезпечили доказ участі Шаоліня у бойових діях. Однак, для періоду між 16-м та 17-м століттями, існує щонайменше 40 джерел, які доводять, що ченці Шаоліня не лише вивчали бойові мистецтва, але і їх практика стала таким невід'ємним елементом монастирського життя в Шаоліні, що ченці відчули потребу підкріпити її створенням нової буддистської системи знань.[14] Згадки про практику бойових мистецтв у Шаоліні можна знайти у багатьох літературних творах різних жанрів пізніх часів правління династії Мін, це: епітафії шаолінських ченців-бійців, настанови з бойових мистецтв, військові енциклопедії, історичні записки, книги про подорожі, художня література і навіть поезія. Однак, ці джерела не вказують на жоден специфічний стиль, який походить з Шаоліня.[15] Ці джерела, на відміну від джерел з періоду династії Тан, згадують шаолінські методи ведення бою зі зброєю. В таких боях використовувались мечі шаолінських ченців, а також те, чим вони прославилися — палиця Гунь. Генерал Ци Цзіцюань включив ці техніки у свою книгу, «Трактат про ефективну дисципліну». Попри те, що інші критикували ці техніки, Генерал Юй Даю династії Мін відвідував монастир та не був вражений тим, що він побачив. Він винайняв трьох ченців, яких він тренував декілька років, після чого вони повернулися, щоб тренувати інших ченців свого монастиря. [16][17]

Останнє масштабне використання традиційних бойових технік в Китаї відбулося протягом т.з. Боксерського повстання (Їхетуанське повстання, 1899-1901).[18] Організація повстанських загонів на нижчому рівні спиралася на ідеологію таємних товариств, які поєднували бойові тренування із культовими елементами та народними забобонами. Однією з назв таких загонів, а також стилю їх дії, було їхецюань — «Кулак справедливості і гармонії». Примітивно озброєні народні загони протистояли вогнепальній зброї західних армій із віруванням у підтримку власного бойового духу силами місцевих божеств.

Сучасний вигляд китайських бойових мистецтв знаходиться під сильним впливом подій Республіканського Періоду Китаю (1912—1949). У перехідному періоді між падінням династії Цін, колотнечею під час вторгнення Японії та Китайською громадянською війною, китайські бойові мистецтва стали доступнішими для всіх, оскільки майстри заохочувалися щодо відкритого викладання їхніх мистецтв. Серед іншого це був засіб посилення національної свідомості, що відобразилося у вжитку терміну «ґошу» («мистецтва нації», поряд з «ґохуа», китайський традиційний живопис, та «ґосюе» — китайська історія та культурологія). З цією метою у викладанні наголошувався національний колорит та принижувалася вага сімейних традицій та персональних досягнень.[18]

Як результат, було опубліковано багато настанов з тренування бойових мистецтв (кит. 拳普), створено тренувальні академії, організовано 2 національні іспити, а також різні команди їздили для демонстрації своїх мистецтв за океан[19] та численні асоціації з бойових мистецтв сформовано в усьому Китаї й у різних китайських громадах в інших країнах. Атлетичну Асоціацію Цзин У (кит. 精武體育會/精武体育会) заснував Хо Юаньцзя у 1910 р., а в 1928 р. Національний уряд заснував Центральну Академію Ґошу (Національного Мистецтва) (кит. 中央國術館/中央国术馆 — Чжунян Гошугуань)[20]. Це лише два приклади інших організацій, які розвивали систематичний підхід до тренування.[21][22][23] Починаючи з 1932 р. республіканським урядом, з метою покращення та розповсюдження китайських бойових мистецтв, було проведено низку провінційних та національних змагань. 1936 р. на 11-х Олімпійських іграх у Берліні група китайських майстрів бойових мистецтв уперше продемонструвала своє мистецтво міжнародній аудиторії. Зрештою, ці події призвели до формування погляду на бойові мистецтва як на спорт.

Передумови для росту світової популярності ушу були створені закінченням Китайської громадянської війни та заснуванням Китайської Народної Республіки 1 жовтня 1949 р. Багато відомих майстрів бойових мистецтв вирішили втекти з КНР та мігрувати у Тайвань та Гонконг[24] та інші частини світу. Ці майстри почали навчати бойовим мистецтвам у заокеанських китайських громадах, але зрештою ці практики також відкрилися для широкого кола місцевого населення.

У КНР практика традиційних бойових мистецтв була пригнічена протягом бурхливих років Китайської культурної революції (1969-1976).[18] Подібно до багатьох інших аспектів традиційного китайського життя, бойові мистецтва були піддані радикальним перетворенням Китайською Народною Республікою для того, щоб узгодити їх з революційними доктринами маоїстів.[18] З метою заміщення незалежних шкіл бойових мистецтв у КНР було створено та розповсюджено спортивне ушу. Цей новий вид спорту був призначений для проведення змагань та відокремлений від того, що вважалося потенційно «підривними» аспектами самозахисту, а також сімейних шкіл бойових мистецтв. Уряд заснував Всекитайську асоціацію ушу, організацію для регулювання тренувань з бойових мистецтв. Державна комісія Китаю з фізичної культури та спорту почала керувати створенням стандартизованих формальних вправ для більшості головних мистецтв. Протягом цього періоду національна система ушу, яка включала формальні вправи, вивчалася за спеціальним навчальним планом із системою оцінок, які виставляв інструктор. Ушу було введене як на рівні старших класів школи, так і на рівні університетів. Пригнічення традиційного навчання послабилося під час Ери реконструкції (1976-1989), коли комуністична ідеологія стала більш поступливою до альтернативних точок зору.[25] В 1979 р. Державна комісія з фізичної культури та спорту створила спеціальний силовий підрозділ, призначенням якого була переоцінка навчання практики ушу. В 1986 р. було створено Китайський національний дослідницький інститут ушу, який став центральним авторитетом у дослідженні та адмініструванні діяльності, пов'язаної з ушу у КНР.[26] Зміна урядової політики та ставлення до спорту загалом призвела в 1998 р. до закриття Державної комісії зі спорту (центральна спортивна організація країни). Це закриття розглядається як спроба частково деполітизувати організовані види спорту та зрушити китайську спортивну політику в напрямку ринкової основи.[27] У результаті цих змін у соціологічних факторах у Китаї китайський уряд заохочує як традиційні, так і сучасні підходи до стилів китайського ушу.[28]

Основи (кит. 基本功) є ключовою частиною тренування, оскільки без них учень не зможе досягнути високих ступенів розвитку. Багато рухів у китайських бойових мистецтвах неможливо виконати правильно без міцних та гнучких м'язів, керування «ці» (дихання або енергія) та правильної механіки рухів тіла.[34][35] Тренування основ може включати набір простих рухів, які виконуються декілька разів за короткий проміжок часу. Приклади тренування основ включають розтягування, відпрацьовування стійок, просте загартовування, медитацію та базові техніки ударів руками та ногами.

З дидактичною метою школи часто використовують короткі вирази, які формулюють головні засади тренування. Наприклад,[36]

内外相合，外重手眼身法步，内修心神意气力。

Серединне та зовнішнє мають відповідати одне одному. У зовнішньому приділяй увагу  рукам, очам, корпусу та стійкам. У внутрішньому тренуй серце, увагу, розум, дихання та силу.

Стійки (кит. 步法) є структурними положеннями тіла, що застосовуються у тренуваннях.[37][38] Вони являють собою основу та підкреслену форму позиції бійця. Кожен стиль має різні назви та видозміни кожної стійки. Стійки можуть різнитися позицією стоп, розподілом ваги, вирівнюванням частин тіла тощо. Тренування стійок може бути статичним, метою чого є витримування структури стійки протягом встановленого часу, або динамічним, коли серія рухів виконується декілька разів поспіль. Наприклад, стійки «верхи на коні» (кит. 骑马步，马步 — ци ма бу, ма бу) й «уклін» можна знайти у багатьох стилях ушу.

Медитація у багатьох системах тренування вважається основним компонентом базового тренування. Медитація використовується для розвитку концентрації, чистоти розуму та є основою тренувань за методом ціґун.[39][40]

Форми (формальні вправи) або таолу (кит. 套路) є серією наперед відомих рухів, поєднаних таким чином, щоб виконуватися в одному послідовному наборі рухів. Оригінально форми створювалися для збереження спадку певного стилю та часто викладалися лише найкращим студентам, яких спеціально обирали для збереження такого спадку. Формальні вправи розроблялися так, щоб містити як типові для даного стилю рухи, так і рухи, скеровані на тренування певних прийомів, які могли б бути відокремленими, випробуваними та викладеними учням у спарингах.[41]

Формальні вправи мають бути практичними та корисними, а також покращувати плавність, гнучкість, рівновагу, координацію та медитацію. Часто вчителі кажуть: «практикуйтеся у ваших формальних вправах так, ніби ви спарингуєте та спарингуйте так, ніби це формальна вправа».

Існує два загальні типи формальних вправ. Найпоширенішими є форми «соло», які виконуються одним учнем. Існують також «спарингові» форми, які є «бійкою» з наперед заданими рухами, які здійснюються двома або більше людьми. Спарингові форми розроблялися як для того, щоб ознайомити бійців-початківців з основними засобами та концепціями бою, так і для того, щоб демонструвати свою школу. Спарингові форми, у яких застосовується зброя, є особливо корисними для навчання розтягування, прицільності та прийомів, необхідних для користування зброєю.

Сьогодні у багатьох стилях формальні вправи вважаються одним з найважливіших тренувань. Традиційно форми відігравали меншу роль у тренуваннях з метою бойового застосування, коли наголос ставився на спаринги, тренування витривалості та загартовування. Формальні вправи поступово розвивають гнучкість, внутрішню та зовнішню силу, швидкість та витривалість, а також навчають рівновазі та координації. Багато стилів містять формальні вправи, які використовують широкий спектр зброї різних типів та довжини з використанням однією або обидвох рук. Існують також стилі, які концентруються на окремих типах зброї.

Хоча формальні вправи у китайських бойових мистецтвах створювалися для відображення реалістичних бойових прийомів, рухи в них не є завжди такими самими як у прийомах, що застосовуються в бою. Багато форм розроблені, з одного боку, для забезпечення кращої готовності до бою, а з іншого — для більш естетичного і приємного представлення стилю. Проявами виходу за межі прийомів, корисних у бою, є використання нижчих стійок та високих ударів ногами з сильною розтяжкою. Ці два маневри є нереалістичними у бою та використовуються у формах для цілей вправляння. Багато сучасних шкіл замінили практичні рухи із захисту чи нападу на акробатичні трюки, яким надають перевагу для презентації стилю глядачам, у тому числі під час змагань.[42] Це призвело до критицизму відповідних мистецтв традиціоналістами за заохочення більш акробатичних змагань, орієнтованих на зовнішню привабливість.[43]

Зовнішнє представлення завжди було важливим у багатьох традиційних формальних вправах. Форми часто виконувалися для розваги ще задовго до появи сучасного ушу. Впродовж усієї історії китайських бойових мистецтв майстри шукали додаткових джерел доходу, наприклад, у виставах на вулицях та в театрах.

Іншою причиною того, чому бойові прийоми часто виявляються відмінними від формальних форм, вважається «приховування» дійсних функцій прийомів від сторонніх людей.^{[джерело?]}

Сучасні формальні вправи демонструються в спортивному ушу

Усі формальні вправи розвинулися в усій своїй складності та кількості протягом багатьох років. Багатьом формам можна навчатися протягом усього життя. Існують типи ушу, які концентруються лише на формальних вправах й узагалі не практикують застосування. У першу чергу, такі стилі використовуються лише для вистав та часто використовують більше акробатичних стрибків та рухів, спеціально доданих для покращення візуального ефекту[44] порівняно з традиційними стилями. Майстрів, які віддають перевагу традиційним стилям та менше концентруються на їх публічному представленні, часто називають традиціоналістами. Багато традиціоналістів вважають небажаним сучасний розвиток ушу та говорять, що у зв'язку з цим мистецтва втрачають своє оригінальне значення та цінність.

Тренування застосувань стосується перенесення вивченої техніки до реального бою. Китайські бойові мистецтва зазвичай включають великий арсенал прийомів з використанням усіх частин тіла. Всі ці прийоми базуються у першу чергу на дієвості та ефективності.[45][46][47] Коли та як навчаються застосуванню залежить від стилю. На ранніх стадіях тренування учнів більшість стилів концентрується на вправах, де учень знає який тип бою вивчається та на яку атаку слід очікувати. Поступово залишається все менше і менше правил, а учні вивчають як реагувати на прийоми та як їх використовувати. «Спаринги» є головними у тренуванні застосувань, оскільки вони моделюють бойові ситуації, але зазвичай включають додаткові правила та обмеження для зменшення небезпеки серйозного травмування учня.

Задача тренування практичного застосування є предметом полеміки та темою гарячих дебатів між традиційними, неотрадиційними майстрами бойових мистецтв та майстрами спортивного ушу. У неотрадиційному погляді, тренування бойових мистецтв повинно зрештою приводити та бути оціненим у дійсних боях та керуватися моральною філософією. Неотрадиціоналісти часто вважають, що спаринги є або непідхожими для оцінки вивченого (через недовіру до правильності оцінки майстерності за боєм керованим правилами), або тому що вивчені прийоми є надто небезпечними для їх використання поза межами справжнього бою. На відміну від останніх, традиціоналісти та майстри спортивного ушу вважають, що всі техніки китайських бойових мистецтв мають регулярно перевірятися шляхом їх застосування у спарингах.[48]

Прикладом такого підходу у китайських бойових мистецтвах є традиція Лей тай (кит. 擂臺/擂台, бій на піднятому помості) та Саньда (кит. 散打) або саньшоу (кит. 散手)[49] Лей тай — це публічні змагання за викликом, які вперше стали проводитися під час правління династії Сун. Метою цих змагань було будь-якими засобами вибити опонента з піднятого помосту. Саньда або саньшоу є сучасним розвитком змагань лей тай, але з використанням правил, скерованих на зменшення ризику серйозного ушкодження. Багато шкіл навчають своєму стилю або проводять змагання у межах правил, запозичених з саньди з додаванням характеристик, теорії та дозволених рухів відповідно до їхнього стилю.[50]

Більшість китайських стилів також проводить тренування з широким арсеналом китайської зброї для загартовування тіла, розвитку координації та стратегічних здібностей.[51] Тренування зі зброєю (кит. 器械, цисе, піньїнь: qìxiè) у загальному проводиться після того, як учень добре вивчить основи, формальні вправи та застосування. Базова теорія тренувань зі зброєю розглядає зброю як продовження тіла бійця. Такі самі вимоги ставляться до пересування по землі та координації рухів[52] Процес тренування зі зброєю поєднується з формальними вправами, формальними вправами з партнерами, а потім — із застосуванням. Більшість систем мають методи тренування для кожної з вісімнадцяти рук ушу (кит. 十八般兵器, шибабаньбінци, піньїнь: shíbābānbīngqì, — перелік вісімнадцяти головних типів зброї бойових мистецтв) з додаванням зброї/спеціальних засобів, специфічних для кожної системи.