Кульмське право

Кульмське право, Кульмське (Хелмінське) міське право (лат. Jus Culmense vetus, нім. Kulmer Recht, пол. Prawo chełmińskie)) — різновид магдебурзького міського права, норми привілеїв/грамот та відповідної судової практики, що застосовувалися у середньовіччі у містах Тевтонського Ордену[1].

Кульмська ратуша

Ініційоване 28 грудня 1233 року в державі тевтонських лицарів високим майстром Германом фон Зальцою та Германом фон Балком, коли міста Торн (Торунь) та Хелмно (Кульм) отримали німецьке міське законодавство, зокрема модифікацію магдебурзьких прав[2].

Названа Кульмське є на честь міста Кульм (нині Хелмно), в якому вперше підписали право. Оригінальний документ загублений 1244 року, коли ратуша згоріла внаслідок нападу Святополку II Великого, герцога Поморського. Оновлений статут від 1 жовтня 1251 року ґрунтувався на копії права міста Торн (нині Торунь), але прав у порівняні з оригіналом їх стало менше[3].

Цей вид права в основному надавався Тевтонським орденом містам у межах їхньої лицарської держави, але також прийнятий містами в інших місцях, головним чином у сусідньому незалежному герцогстві Мазовії. Крім того, Кульмське право розширирили до більшої збірки законів під назвою нім. Alter Kulm[4].

Історія

Виникнення

Виникло в процесі утвердження Тевтонського ордену на землях Пруссії як засіб правового регулювання стосунків ордену з колоністами та відносин станів між собою. Згодом Кульмське право поширилося на нові орденські території в Балтії та Польщі. Занепад держави Тевтонського ордену, втрата захоплених територій, виокремлення після другого Торунського миру 1466 року підвладної Польщі Королівської Пруссії та підвладної ордену Князівської Пруссії не припинили, а посилили поширення Кульмського права. Загалом упродовж XIII—XVIII століть Кульмське право надане 52 містам у Князівській Пруссії та 41 місту в Королівської Пруссії. На інших етнічних польських землях його одержали понад 100 міст, на етнічних литовських землях — 4 міста. На межі XIV—XV століть Кульмське право надане 18 містам Підляшшя і Волині[5].

Особливості та поширення
Територія поширення Кульмського права

Особливістю Кульмського права стало його поширення не лише на міщан, а й на шляхтичів та селян, що привело до появи Кульмського земського права і Кульмського сільського права. Здебільшого це відбувалося через застосування Кульмського права відповідними судами. Окрім того, Кульмське право мало застосування на окремі села Пруссії, Польщі та України (здебільшого, на вперше освоєних територіях)[6].

У держави Тевтонського ордену Кульмське право є загальнодержавним правом фактично, а 1476 року король Польський і Великого князівства Литовського Казимир IV Ягеллончик видав привілей, згідно з яким Кульмське право ставало юридично обов'язковим (з окремими винятками) у всьому Королівстві Пруссії[5].

Поширеності Кульмського права сприяла його краща пристосованість до місцевих умов унаслідок запозичення нормам магдебурзького звичаєвого німецького і польського права, використання судової практики, а згодом — і рецепійованого римського права. Кульмське право, зокрема, створювало певні правові гарантії для сільського населення, забезпечувало посилений у порівнянні з магдебурзьким правом захист спадкових прав жінок[7].

На українських землях Кульмського права зазнало широкого поширення завдяки правним книгам Павла Кушевича «Закони Хелмські, виправлені з латини польською, переведені в п'яти книгах для загального використання» (Познань, 1623, та Варшава, 1646), що використовувалися в магістратах і судах у XVII—XIX століттях. Норми Кульмського права стали джерелом таких кодифікованих актів, як «Процес краткий приказний, виданий при гетьманській резиденції» (1734), «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Зібрання малоросійських прав» 1807 року[8][9].

Правові норми

Норми взаємовідносин між містянами та орденською адміністрацією умовно діляться на чотири основні групи[10].

Резиденція Тевтонського ордену в Марієнбурзі (нині Мальборк)

Перша група правових норм визначає права та обов'язки містян. У них визначаються межі земель міст, що надаються містянам у спільне користування для господарської діяльності, місця рибного промислу. Містянин не мав приватної власності на землю, платив ренту, але міг передавати землю в спадок. Частина землі могла продаватися. Для покупця землі встановлювалася (у разі необхідності) військова повинність (це одна з відмінних рис Кульмського права — якщо містянин не міг нести службу або мав намір виїхати з міста, він повинен відшкодувати збиток і міг втратити частину майна). Таким шляхом формувався стан бюргерів і, водночас, виявлялися елементи кріпосної залежності[11].

Друга група правових норм визначала систему судочинства і розмежовувала юрисдикцію міської громади та Тевтонського ордену. Жителі міста щорічно обирали суддів. Міський суд отримував у своє розпорядження частину штрафних зборів (в першу чергу, за невеликі правопорушення). У порівнянні з магдебурзьким судовим правом (норми якого використовувалися при відправленні правосуддя) штрафні санкції застосовувались вдвічі менші. Вищою апеляційною інстанцією для всіх міст є рада міста Кульма. Покарання за найтяжчі злочини узгоджувалися з орденською владою[12]

Третю групу правових норм складали норми, що визначали права Тевтонського ордену, який проголошувався володарем всієї Пруссії, її території та природних багатств (особлива увага зверталася на закріплення за орденом права полювання на бобрів[13] і заборону лову прісноводної риби неводом). Орден залишав за собою право переправи людей через Віслу зі справлянням мита. Права Ордену були настільки детально прописані, що в них навіть згадувалося, що Орден повинен отримувати праву лопатку від здобутої містянами дичини. Орден не міг купувати в містах будинки, при отриманні нерухомості за заповітом зобов'язаний використовувати її так само, як використовував попередній господар[14]

Четверта група правових норм мала загальний характер, встановлюючи уніфіковану систему заходів, грошей, звільняла орденські землі від мит. Кульмське право застосовувалося до XVI століття, однак міське право не втратило статус з утворенням на землях Тевтонського ордену герцогства Пруссія[15]

Відповідні привілеї давали містам право на самоврядування і власне судочинство за прикладом міста Хелмно, яке для таких міст ставало «старшим» («материнським») містом з питань застосування Кульмського права. Міська ж рада Хелмно набувала статусу вищої апеляційної інстанції для всіх судів. котрі користувалися Кульмським правом. В окремих випадках при наданні Кульмського права давалася вказівка на використання за зразок інших прусських міст. Так, місто Мукободи 1496 отримало Кульмське право на зразок Варшави. Статус вищого суду Кульмського права згодом, крім Хелмно, мали також Торунь і Кенігсберг. Лише ради цих міст, а також міська рада Данцига мали право напряму звертатися за роз'ясненнями до Магдебурга[5].

Джерела права
Грамота Сигизмунда III, яка започатковує у Лонцьку Кульмське право

У першооснові Кульмського права лежить Кульмська грамота, яку видали 28 грудня 1233 року великий гофмейстер Тевтонського ордену Герман фон Зальца і ландмейстер Пруссії Герман фон Балк. Через пожежу в Хелмно 1244 року оригінал грамоти втрачено. Тому в жовтні 1251 року з ініціативи магістра німецьких провінцій ордену Еберхарда фон Зайна цей документ відновлено у двох примірниках (для міст Хелмно і Торунь), які збереглися до нашого часу. Торунь та Хелмно стали основними містами, що входили до складу Тевтонського ордену, але при цьому локація Торуня відбувалася за зразком Магдебурга[16]. За винятком невеликих розбіжностей текст 1233 року і 1251 року майже однаковий. Норми грамоти походили із джерел магдебурзького права, фламандського спадкового і земельного права, силезького і фрейбсрзького гірничого права та інших. Грамота проголошувала привілей на магдебурзьке право для Хелмно і Торуня (перших прусських міст, підкорених тевтонцями) і встановлювала певні пільги для переселенців. Визначалися територія міста, організація міського самоврядування, умови володіння нерухомістю в містах. Закріплювалися господарчі регалії ордену як суверена Кульмської землі. Регулювалися відносини між міщанами і Тевтонським орденом та місцевими церковними структурами. Загальне значення для всієї Хелмінської землі мали статті, якими запроваджувалися єдина монета, уніфікація мір земельної площі (фламандська гуфа) та ліквідація мит[6].

У другій половині XIII століття важливим джерелом Кульмського права стали правові роз'яснення (ортилі) Магдебурга для Бреслау, які систематизували та склали у т. зв. магдебурзько-вроцлавське лавниче право. Це право згодом стало активно застосовуватися вищими апеляційними судами в Хелмно і Торуні[17].

Кульмські судді переробили і вдосконалили магдебурзько-вроцлавське лавниче право. Наслідком їхньої праці стала на межі XIV і XV століть. «Стара хелмінська книга», або «Старохелмінське право» (Der alter Culm), яка складалася з 5-ти книг («Про радників», «Про лавників і суддів», «Про вбивства і кривди», «Про спадкування, посаг та опікунів», «Про загальні права»), що загалом включали 386 артикулів[5].

На цій же основі близько 1402 року торунський міський писар майстер Екгарт створив «IX книг магдебурзького права» (IX Bücher Magdeburger Recht), в яких, крім магдебурзько-вроцлавського лавничого права, використав і деякі інші джерела магдебурзького права та «Правову книгу міста Мейсен». У 1408 році упорядник підготував удосконалену і скорочену редакцію цієї праці. Структурно кожна з 9-ти книг поділялася на статті й дистинкції (пункти). Згодом 1574 року нотаріус міста Кенігсберг Альбрехт Пьольман опублікував з деякими доповненнями працю Екгарда німецькою і латинською мовами під назвою «IX книг магдебурзьких або саксонських прав, які досі ніким не видавалися». Інша назва цього видання — «Дистинкції Пьольмана»[18].

До джерел Кульмського права також належить збірник Кульмського права «Загальне кульмське право» (1466), який походив із Данцига й не мав широкого поширення. Він складався зі 117-ти артикулів і відзначався відсутністю систематичного укладу. Основним його джерелом є діяльність Кульмського апеляційного суду[5].

У XVI столітті є також кілька видань (останнє 1541 року) старохелмінське права, що зазнали впливу рецепції римського права. Глоси з праць глосаторів і коментаторів, а також із «Corpus Juris civilis» найчастіше містилися під текстом опублікованих артикулів[19].

Спроби кодифікації
Король Речі Посполитої Сигизмунд III Ваза

Оскільки Кульмське право існувало частково усно, частково письмово, у XVI столітті зроблено кілька спроб його перероблювання та систематизації (ревізії). Вирізняють 3 основні ревізії Кульмського права — Лідзбарцьку (1566, Jus Culmense Correctur), Новомійську (1580, Jus Culmense Emendatum або Neumarkter Culmi) і Торунську (1594, Torner Kulm), — які отримали назви від міст, в котрих засідали кодифікаційні комісії. Усі 3 ревізії не набули офіційного статусу, оскільки не затверджені польським королем та генеральним сеймиком Пруссії. Утім вони використовувалися в діяльності органів місцевого самоврядування та в судовій практиці[20].

З часом, альтернативою кодифікації Кульмського права стала Прусська коректура (Jus terrestre Nobilitatis Prussiae regalis) 1598 року. Прусська коректура на третину складалася з норм Кульмського права, а також на використані джерел німецького права, польського земського права та звичаєвого права. Ця кодифікація відбулася на території Королівства Пруссії. Її результат затверджено конституцією прусського сейму та польським королем Сигізмундом III Ваза. Згідно з королівським привілеєм «Прусська коректура чинна і в Пруссії, і за межами Пруссії», що дозволяв широко використовувати її в судах Речі Посполитої, зокрема і на українських землях[21].

Водночас у Князівській Пруссії 1620 року прийнято Прусське земельне уложення, яке майже повністю скасовувало норми Кульмського права[22].

Надалі спроби кодифікації Кульмського права в Польщі та Пруссії практично припинилися, проте воно продовжувало діяти в низці населених пунктів. Серед джерел Кульмського права особливого значення набули відомі з XIII століття міські статути — вількери, які постійно вдосконалювалися, перетворюючись на багатогалузеві кодекси. Зокрема, у Данцигу вількери стали основним джерелом права. Проте загалом сфера застосування Хелмінського права невпинно скорочувалася, і після поділів Польщі 1772, 1793, 1795 років воно продовжувало діяти лише в кількох містах[23].

Скасування

Остаточно застосування Кульмського права в Торуні припинилося після створення Варшавського князівства із заміною його Цивільним кодексом французького імператора Наполеона I Бонапарта, а в Данцигу — лише 1857—1862 роках. На польських землях, що ввійшли до складу Варшавського герцогства (1807—1815), також частково використовувалася Прусська коректура, що увібрала в себе певну частину норм Кульмського права[5].

Див. також

Примітки
  1. Білоус Н. Магдебурзьке право // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 413. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  2. Peter J. Artikel Alter Kulm. In: Kurt Ruh u. a. (Hrsg.): Die deutsche Literatur des Mittelalters. Verfasserlexikon Bd. 2, Berlin u. a. 2. Auflage 1978, Sp. 267–269
  3. Ralf G. Päsler. Deutschsprachige Sachliteratur im Preußenland bis 1500. Untersuchungen zu ihrer Überlieferung, Köln u.a. 2003, S. 197, 222-224 und 243-252
  4. Rogatschewski A. Zur Geschichte des 'Alten Kulms' und anderer preußischer Rechtsbücher nach St. Petersburger Quellen, in: R.G. Päsler/D. Schmidtke (Hg.): Deutschsprachige Literatur des Mittelalters im Östlichen Europa. Forschungsstand und Forschungsperspektiven, Heildelberg 2006, S. 199-244
  5. Усенко І.Б. Хелмінське право, Кульмське або Кульменське право // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 368. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  6. Масан О. Сільська колонізація у державі німецького ордену в Прусії: перший етап (1231—1309 рр.) / О. Масан // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. — 2016. — Т. 1. — С. 120—139. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pssiae_2016_1_9.
  7. Кобилецький М. Правовий статус жінки за магдебурзьким правом / М. Кобилецький // Вісник Львівського університету. Сер.: Юридична. — 2013. — Вип. 58. — С. 55-61. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vlnu_yu_2013_58_9
  8. Гошко Т. До історіографії німецького права в Україні / Т. Гошко // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 347—377. — укр.
  9. Собрание малороссийских прав 1807 г. / Ред. кол.: А. Н. Мироненко (предс.), К. А. Вислобоков (отв. секр.), И. Б. Усенко, В. В. Цветков, Ю. С. Шемшученко; Отв. ред.: Б. М. Бабий, А. Н. Мироненко; Авт. предисл. К. А. Вислобоков; Составит.: К. А. Вислобоков, А. П. Ткач, И. Б. Усенко, В. А. Чехович. АН Украины. Археографическая комиссия, Институт государства и права им. В. М. Корецкого, Институт украинской археографии. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 9.
  10. Leman C.K. Das alte Kulmische Recht: mit einem Wörterbuche. Berlin, 1838
  11. Дмитришин Ю. Л. Хелмінське (кульменське) право та його застосування в Україні (XIII — перша половина XIX ст.). Львів, 2012. — С. 56
  12. Дмитришин Ю. Л. Хелмінське (кульменське) право та його застосування в Україні (XIII — перша половина XIX ст.). Львів, 2012. — С. 129.
  13. "А саме ми зберігаємо за нашим Домом з їх володінь: всі озера, бобрів, соляні жили, золоті і срібні рудники і всі види металів, крім заліза… " Цит. за Article / Kach_GorPr.php Качанов Р. Ю. Міське право орденських міст
  14. Дмитришин Ю. Л. Хелмінське (кульменське) право та його застосування в Україні (XIII — перша половина XIX ст.). Львів, 2012. — С. 56.
  15. Дмитришин Ю. Л. Хелмінське (кульменське) право та його застосування в Україні (XIII — перша половина XIX ст.). Львів, 2012. — С. 45.
  16. Дмитришин Ю. Л. Організація міського самоврядування в місті Торунь на основі Хелмінського права / Ю. Л. Дмитришин // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. — О. : Юрид. л-ра, 2011. — Вип. 52. — С. 451—456.
  17. Кобилецький М. Магдебурзьке право у Польщі (ХІІІ-XVII ст.) / М. Кобилецький // Історико-правовий часопис. — 2015. — № 2. — С. 9-14. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ipch_2015_2_4
  18. Кириченко Ю. М. Поширення Магдебурзького права та його особливості в містах України / Ю. М. Кириченко // Форум права. — 2011. — № 4. — С. 361—366. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm_2011_4_59
  19. Дмитришин Ю. Старохелмінське право як одне з джерел хелмінського / Юрій Дмитришин // Молодіжна політика: проблеми та перспективи: збірник наукових праць. — Дрогобич — Перемишль: Посвіт, 2013. — Вип. 4. — С. 344—351
  20. Дмитришин Ю. Л. Лідзбарська ревізія хелмінського права [Електронний ресурс] / Ю. Л. Дмитришин // Актуальні проблеми держави і права. — 2011. — Вип. 60. — С. 484—491. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2011_60_69
  21. Дмитришин Ю. Л. Прусська коректура / Ю. Л. Дмитришин // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. — 2014. — Вип. 29(1). — С. 12-15. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvuzhpr_2014_29(1)__4.
  22. Рогач О. Я. Становлення та розвиток категорії зловживання правом у законодавстві Німеччини (XVIII—XIX ст.). Часопис Київського університету права. — 2011, — С. 35–39
  23. Зайцева І. О. Муніципальна статутна нормотворчість в Україні: теоретико-методологічні проблеми становлення та розвитку / І. О. Зайцева // Вісник Маріупольського державного університету. Сер. : Право. — 2013. — Вип. 5. — С. 201—206. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vmdu_pr_2013_5_38.

Джерела
Джерела
Література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.