Літні Олімпійські ігри 1908

24 травня 1905 року в Палаті громад зібралися представники спортивних організацій, союзів та асоціацій. Їхньою метою було створення регіональної олімпійської організації, яка б керувала усіма олімпійськими дисциплінами в країні та мала представників в МОК. Новоспечену організацію назвали Британською олімпійською асоціацією, її першим головою став Вільям Гренфелл (лорд Десборо), почесним секретарем — Роберт Лаффан. Вони представляли Британію в МОК і саме ентузіазм цих двох персон дозволив Олімпіаді 1908 року відбутися[8].

Безпосередньо підготовкою до ігор займалася спеціальна Британська олімпійська рада, у якій ключові ролі відігравали Гренфелл та Лаффан[5]. Перед цією радою постав ряд труднощів. Насамперед, хоч король і дав добро на проведення змагань в Лондоні, було домовлено, що державні фінанси на Олімпіаду витрачатися не будуть. Олімпійські ігри мали фінансуватися на приватних засадах[1]. Саме тому Гренфелл вирішив співпрацювати з Імре Кіральфі, головним ідейником проведення Франко-британської виставки. Ця виставка щедро фінансувалася та була покликана продемонструвати багатства двох колоніальних держав — Британської імперії та Франції, які нещодавно уклали угоду, яка в подальшому уможливила створення Антанти[9].

Початково виставка мала пройти в 1907 році, але задля кращого проведення Олімпіади було досягнуто домовленості про перенесення початку виставки на 1908 рік[10]. Це було перше важливе досягнення для організаторів ігор. Основну олімпійську споруду — новий стадіон — планувалося будувати безпосередньо на території виставки. Широко розрекламована виставка приваблювала би багато відвідувачів, що у свою чергу підвищувало би відвідуваність Олімпіади[11].

Генеральний план Франко-британської виставки, «Вайт Сіті Стедіум» праворуч

Дирекція Франко-британської виставки також погодилися профінансувати найважливіший етап підготовки — будівництво стадіону. Вона погодилася виділити частину відданої їй землі в районі Шепердс Буш та повністю взяла на себе всі витрати, пов'язані з будівництвом[10] (початковий кошторис становив 44 тисячі фунтів стерлінгів, проте він зріс під час будівництва до 220 тисяч[12]). Окрім того, 2000 фунтів стерлінгів було виділено для організаторів Олімпіади з метою покрити їхні початкові витрати та було надано дозвіл на ексклюзивне користування стадіоном протягом двох тижнів в липні 1908 року. У свою чергу організатори Франко-британської виставки отримували 75% доходів від продажів квитків та програмок[10]. 20 грудня 1906 року всі ці умови були схвалені Британською олімпійською радою[10], офіційне підписання документів відбулося 14 січня 1907 року[12].

Усередині чаші «Вайт Сіті Стедіум»

Схема роздягалень

Будівництво стадіону розпочалося 2 серпня 1907 року з церемонії, на якій леді Десборо заклала перший камінь будівництва[13]. Кожна керівна організація спорту створювала спеціальний комітет, який співпрацював з Британською олімпійською радою. Головним завданням цих комітетів було детальне планування тих спортивних споруд, які використовувалися в тому спорті, яким ця організація керує[1]. Так, проектування доріжки відзначалося кропіткою роботою та контролем з боку спеціального комітету Аматорської Атлетичної Асоціації, а задля проектування велосипедного треку спеціальний комітет дослідив новий трек у Парижі та на його основі спроектував свій.[14] Усі свої побажання ці комітети висловили 11 березня 1907 року та дали добро на побудову стадіону[1].

Стадіон будували довкола овалу довжиною 700 футів (213,36 метрів) та шириною 300 футів (91,44 метри), покритого травою. Ця частина стадіону створювалося під потреби футболу, регбі, лакросу, стрільби з лука, а також для таких дисциплін легкої атлетки, як метання списа. У цьому овалі були розміщені спеціальні платформи для змагань зі спортивної гімнастики та боротьби[15]. Такі розміри овалу убезпечували інших учасників змагань від небезпеки бути пораненим списом, що практично відбулося в 1906 році в Афінах[16]. У західній частині розмістили басейн довжиною 327 футів (100 метрів), шириною 50 футів (15,24 метри). Глибина басейну на обидвох кінцях становила 4 фути 6 дюймів (1,37 метра), у центрі — 12 футів 6 дюймів (3, 81 метра). Це центральне заглиблення було створене для змагань зі стрибків у воду[15]. Біля басейну розміщувалася спеціальна складна вежа висотою 55 футів (16,76 метрів), з якої безпосередньо виконувалися стрибки[17].

Довкола овалу побудували бігову доріжку довжиною 586,2 ярди (536,44 метри) та шириною 24 фути (7,3 метри)[15]. За її будівництво безпосередньо відповідав наглядач за будівництвом стадіону Чарлз Перрі (англ. Charles Perry), який вже мав досвід будівництва бігової доріжки для першої сучасної Олімпіади[16].

Довкола бігової доріжки, безпосередньо перед глядацькими сидіннями, побудували велосипедний трек довжиною 660 ярдів (603,5 метрів)[13] та нахилом 10 футів (3,04 метри)[14].

Було передбачено створення 63 тисяч сидячих місць[комент. 1] та місце для розгортання ще 30 тисяч стоячих[комент. 2]. Були побудовані спеціальні ложі для королівської сім'ї, членів Британської олімпійської ради, членів МОКу та членів Comité d’Honneur. Журналісти та судді також мали спеціально відведені місця[13].

Під трибунами розмістилися 14 роздягалень, кімната для лікарів, кімната поліції, декілька ресторанів[18]. Поблизу стадіону розмістили будинок Імперського спортивного клубу. Цей клуб створювали з метою залучення багатих людей до олімпійських приготувань, щоб підняти престиж ігор[19]. Будинок клубу використовували для зустрічей членів МОКу[13].

Роботу над стадіоном офіційно закінчили 14 травня 1908 року. На церемонії були присутні принц та принцеса Уельські, які присвятили стадіон міжнародному спорту[18]. Оскільки стадіон був розташований на території виставки, де більшість споруд були білого кольору, то він був названий «білим» стадіоном — «Вайт Сіті Стедіум» (англ. White City Stadium)[13].

Окрім побудови головної олімпійської споруди Гренфелл у своєму листі від 27 листопада 1906 року оголосив про низку інших пунктів, над якими працюватиме Британська олімпійська рада[7].

Так, було прийняте, погоджене з МОК, рішення, про те, що на Олімпіаду 1908 року допускаються лише спортсмени-аматори, при чому ці аматори мають бути акредитовані своїм регіональним олімпійським комітетом. Поняття «спортсмен-аматор» визначалося в кожній країні керівною організацією у тому чи іншому виді спорту. Якщо такої організації в країні не було, її обов'язки виконував спеціальний комітет під егідою МОКу. Кожен регіональний олімпійський комітет складав список своїх учасників та передавав цей список господарям ігор, а також підтверджував аматорський статус спортсмена. Реєстрація спортсменів закінчувалася за місяць до змагань у певному виді спорту[20]. Таким чином, у Лондоні більше не могло бути змішаних команд чи команд спортивних клубів, усі учасники представляли збірну якоїсь країни[21]. Під поняттям «країна» розуміли ту державу чи частину держави, яка мала самостійне представництво в МОК, або, якщо такого представництва не було, територію під юрисдикцією єдиної влади[20].

Наступним пунктом було створення єдиних правил. У зв'язку з стислими термінами підготовки, правила визначали британські асоціації того чи іншого виду спорту без наради зі спортивними асоціаціями інших країн[21], після чого Роберт Лаффан особисто перекладав ці правила з англійської на німецьку та французьку й розсилав по всіх регіональних комітетах (при цьому було зазначено, що єдиний офіційний варіант правил — англійський)[22]. Суддівство на Олімпіаді віддавалося британцям, хоча дозволялося залучати іноземних помічників[23]. У випадку незгоди з рішенням судді, спортсмен міг оскаржити його за посередництва Comité d’Honneur — спеціального комітету, який складався з трьох представників кожної країни-учасниці. Спортсмен спочатку мав адресувати скаргу «своїм» представникам в комітеті, а ті вже доносили її для розгляду спеціальними арбітрами[20].

Було оголошено, що участь в змаганнях буде безплатною, проте, для кожної країни встановлювався ліміт учасників[20].

Було також домовлено, що на Олімпіаді використовуватимуть метричну систему[22].

Альфред Хармсворт, лорд Норткліфф

Ці пункти, а також пункти, які стосувалися календаря ігор, видів спорту, вигляду та отримання нагород були затверджені 23-25 травня 1907 року на IX сесії МОКу в Гаазі[24].

Одним з пунктів була робота по утворенню грошового фонду. Щоб провести змагання слід було назбирати суму в понад 12000 фунтів стерлінгів. Збір коштів був організований на добровільній основі. Основні внески на початку кампанії зробили друзі Вільяма Гренфелла. Проте, ні внески друзів, ні гроші від дирекції виставки не дозволили досягнути бажаної цілі: тільки 2840 фунтів стерлінгів було назбирано незадовго до церемонії відкриття[12]. Ситуацію могли спасти добрі продажі квитків, проте вони поступили в продаж лише за 21 день до церемонії відкриття[25], ціни була доволі високі для пересічного жителя Лондона[26].та ще й агенції-дистриб'ютори відмовлялися на початку продавати дешеві одноденні квитки до того, як продадуть дорогі квитки, чинні протягом усієї Олімпіади[27]. Ці фактори зумовили низькі продажі, які призвели до низького доходу.

Гренфелл звернувся за допомогою до лорда Норткліффа, власника The Daily Mail. Той погодився опублікувати заяву з проханням пожертвувати гроші задля гідного проведення Олімпіади та збереження репутації нації[28]. Протягом наступного тижня сума пожертвувань склала 12 тисяч фунтів стерлінгів, хоча метою організаторів ігор були 10 тисяч фунтів стерлінгів. Газета змушена була опублікувати нове повідомлення з проханням припинити відправляти гроші[13]. До кампанії долучилося багато відомих та впливових людей: принц Уельський Георг, американський мільйонер Корнелій Вандербільт, стронгмен Євген Сандов, який зробив найбільший персональний внесок у розмірі 1500 фунтів стерлінгів[29].

Лондонська Олімпіада, зважаючи на свою тривалість, була поділена на два великих відтинки: літню та зимову Олімпіади. Де-юре літня Олімпіада розпочиналася 13 липня, у день церемонії відкриття, та тривала два тижні, але де-факто деякі змагання почалися ще в червні, а деякі відбулися в липні та серпні опісля двох «основних» тижнів. Зимова Олімпіада тривала з 19 по 31 жовтня[1].

23 види[комент. 3] спорту були затверджені як програма Олімпіади на гаазькій сесії. У цих 23 видах відбувалися змагання за 110 комплектів нагород[31]. Програма могла бути і більшою, проте було домовлено, що на Олімпіаді мають бути представлені ті види спорту, які поширені хоча б у шістьох країнах-учасницях ігор[1]. Саме тому крикет, пелота, бейсбол та бенді не стали частиною олімпійських ігор[1][26]. Відбувалися дискусії щодо включення в програму кінної їзди, автомобільних перегонів та змагань літальних апаратів, проте вони не були реалізованими[26]. Гольф мав бути частиною змагань, проте керівна британська організація гольфу відмовилася співпрацювати з Британською олімпійською радою та дотримуватися запропонованих правил[32]. З іншого боку, бокс, змагання з якого первинно не мали відбутися, таки був включений до Олімпіади[26]. Поло на велосипедах та фехтування на рапірах були демонстративними видами спорту[32][33]. Крім того, намагаючись дотримуватися античного духу, була висунута пропозиція включити до олімпійських ігор змагання з літератури, скульптури, музики, архітектури та малювання, але її не було реалізовано[26].

Таким чином, програма Олімпіади 1908 року мала наступний вигляд (у дужках вказана кількість комплектів медалей):

«Олімпійські» змагання зі спортивної дуелі

Дуже часто ще одним демонстративним спортом, змагання з якого пов'язують з Олімпіадою 1908 року, є спортивна дуель (стрільба з пістолетів восковими кулями в опонента в захисті). Невеличкий турнір з метою популяризації таких змагань, хоч і відбувся у Лондоні 1908 року та ще й поблизу стадіону, але був радше пов'язаний з Франко-британською виставкою. Ідейним натхненником події був американець Уолтер Уайненс, а серед учасників, наприклад, один з організаторів лондонських ігор барон Космо Дафф-Гордон, який також взяв участь у показовому турнірі з фехтування на рапірі та граф Жозеф Маре, який змагався у фехтуванні на шпагах[58].

Організатори доручили розробити дизайн оліймпійських медалей та значків австралійському скульптуру Бертраму Макеналлу (англ. Bertram Mackennal). Було створено два типи медалей: одні для атлетів, які посіли перші три місця, а інші — для всіх спортсменів-учасників. Були також розроблені спеціальні дипломи, їхнім дизайном займався карикатурист «Punch» Бернард Партрідж (англ. Bernard Partridge)[59].

Зображення	Нагорода	Опис
	Медаль призера	На аверсі зображений атлет між двома молодими жінками, Славою та Вікторією (Перемогою), які кладуть йому на голову символ переможця — лавровий вінок. На реверсі зображений святий Юрій (англ. St. George), покровитель Англії, який вбиває змія. Дизайн золотих, срібних та бронзових медалей не відрізнявся. У порівнянні з медалями учасника, медалі призерів були дещо меншими, що пояснюється вартістю матеріалів, з яких вони були зроблені. Кожна медаль була поміщена в спеціальну коробочку: золота медаль — у червону, срібна — у темно-синю, бронзова — у жовту. Ім'я призера та дисципліна, в якій він посів призове місце, вирізувалися на гурті.[59][60]
	Медаль учасника	На аверсі зображена колісниця, яку веде молодий атлет. Позаду нього стоїть суддя, який кладе на голову візника лавровий вінок. На реверсі зображена фігура Слави, яка стоїть на земній кулі. Медалі учасника були виготовленими з бронзи та позолоченими. Їхній розмір був дещо більший за медалі призерів. Їх вручали, як учасникам, так і певним офіційним особам.[59][61]
	Диплом призера	На дипломі зображена Вікторія, яка стоїть між Британією та Елладою. Переможці отримували більший диплом, призери — дещо менший. Кожен призер отримував додатковий диплом, який він мав передати своєму спортивному клубу чи асоціації.[59]
	Спеціальний диплом	На дипломі зображена Вікторія, котра сидить. Такі дипломи, згідно з рішенням керівної асоціації у тому чи іншому виді спорту, вручали атлетам, котрі показали видатні результати, хоч і не здобули медалей, а також деяким особам, які доклалися до організації ігор.[59]
	Значки	Для ідентифікації учасників, суддів, членів Британської олімпійської ради, членів МОКу, членів Comité d’Honneur були розроблені спеціальні нагрудні значки, на яких була зображена голова в шоломі, та був наявний підпис, наприклад Competitor, International Olympic Comittee та інші.[62]
	Спеціальні нагороди	До спеціальних нагород належали кубки. Чемпіон Олімпіади, відповідно до регламенту, зберігав кубок у себе до наступних ігор[63]. Загалом було 12 кубків[64]: Кубок Брунетти (веслування) Трофей Брунетти (плавання) Трофей футбольної асоціації (футбол) Кубок спілки золотарів та сріблярів (боротьба) Кубок Гарлінгема (поло) Міжнародний кубок (фехтування) Кубок принца Уельського (велосипедні гонки) Кубок лорда Вестбері (стендова стрільба) Грецький трофей (марафон) Празький трофей (гімнастика) Статуетка Монтгомері (метання диска) Французька ваза (вітрильний спорт)

Кількість учасників

Відповідно до даних офіційного сайту МОК, на Олімпіаді 1908 року змагалися 2008 спортсменів, з них 1971 чоловіків та 37 жінок, які представляли 22 країни[65]. При цьому, згідно з офіційним звітом, кількість спортсменів, які мали намір взяти участь у змаганнях, була 2647 осіб[66]. Оскільки для ранніх Олімпіад існували деякі труднощі з точним визначенням тих спортсменів, які брали участь в іграх, у деяких джерелах можна зустріти інші числа щодо кількості та гендерного розподілу спортсменів. Наприклад, є дані, що справжнє число учасників лондонських ігор склало 2044 спортсмена, з яких 44 жінки[67], інше джерело подає 2023 учасника[68], з яких 44 жінки, при 2666 заявах[18].

Присутність 22 націй у багато чому була визначена як офіційним регламентом, прийнятим на гаазькій сесії, так і політичними, націоналістичними, соціальними аспектами.

Так, серед учасників ігор були одразу декілька територій, які юридично були частиною Британської імперії: Канада, союз колоній в південній Африці[комент. 4], Австралія, Нова Зеландія. Метрополія підтримувала їхню окрему участь і навіть допомогла у створенні регіональних олімпійських комітетів, аби ті, відповідно до вимог гаазьких пунктів, могли підпадати під визначення слова «країна». При цьому, Британія абсолютно ніяк не сприяла утворенню олімпійських комітетів у країнах екваторіальної Африки, Індії та інших колоніях з небілим населенням. Таким чином, на Олімпіаді 1908 року, окрім Британії, участь взяли також Канада, ПАР та Австралазія (союз Австралії та Нової Зеландії, до того ж, це був «олімпійський» дебют Нової Зеландії).[1]

Складнішою була ситуація з країнами британських островів. Організацією ігор, як вже було написано, займалася Британська олімпійська рада, членами якої спочатку були суто англійці. Шотландці та ірландці попросили залучити в раду і їх представників, на що отримали відмову. Шотландці пригрозили, що у такому випадку не будуть брати участі в Олімпіаді. Потенційні втрати для команди Британії змусили Британську олімпійську раду піти на деякі поступки: було домовлено, що склад команди Британії на майбутніх іграх буде погоджений усіма керівними спортивними асоціаціями Англії, Шотландії, Уельсу та Ірландії.[1]

Ситуація з Ірландією була значно складнішою. Ірландці хотіли виступати як окрема нація, проте вони не мали окремого представництва в МОК, а були частиною Британської імперії, що змушувало їх виступати у складі Британії. Через таку ситуацію велика кількість ірландських спортсменів бойкотували ігри.[69] Нічого не змінилося навіть тоді, коли Британська олімпійська рада запропонувала змінити офіційну назву команди з «Велика Британія» на «Велика Британія та Ірландія»[1]. Єдиними дисциплінами, де Ірландія мала дозвіл на представництво окремою командою, були поло та хокей на траві, хоча аналогічні права мали й Уельс та Шотландія[70].

Австрія, Богемія та Угорщина були трьома окремими країнами на Олімпіаді, хоча тоді вони були частинами єдиного державного утворення — Австро-Угорської імперії[71].

Подібна ситуація була зі ще двома країнами-учасницями — Фінляндією та Росією. Велике князівство Фінляндське було частиною Російської імперії, проте його спортсмени бажали окремого представництва на іграх[72].

Найбільше спортсменів було в команди-господаря — Великої Британії[комент. 5]. Великі делегації також мали Франція, Швеція, США та Нідерланди.

Команди Аргентини та Швейцарії складалися лише з одного спортсмена[73]. Аналогічна ситуація була з командою Туреччини (тоді — Османської імперії), яка дебютувала на олімпійських іграх. Проте безпосередня участь Алеко Мулоса Бея (тур. Aleko Mulos Bey) у змаганнях залишається дискусійним питанням[74]. Ще один спортсмен був представником Ісландії, проте він входив до данської делегації[73].

Загалом кількісне представництво на Олімпіаді по країнах було наступним (у дужках вказана кількість спортсменів, які представляли країну; усі дані за Меллоном та Бачененом, дані яких відрізняють від даних МОК)[68]:

Король Едуард VII

Король Едуард VII на відкритті ігор

Церемонія відкриття ігор відбулася 13 липня[76]. Ця церемонія стала першою, на якій відбувся парад країн-учасниць з прапорами[77].

В день церемонії на стадіоні зібралася велика кількість відомих і впливових людей: принци Греції та Швеції, посли США, Росії, Франції, представники МОК, вищі британські офіцерські чини. Команди були вишикувані в центрі стадіону[78]. Король Едуард VII прибув на стадіон о 15:49[79]. Вільям Гренфелл, звернувся до нього зі словами[78]:

Чи оголосить його величність відкритою четверту Олімпіаду? Оригінальний текст (англ.) Will your Majesty graciously declare the fourth Olympiad open?

Король у свою чергу проголосив на весь стадіон[78]:

Я оголошую олімпійські ігри в Лондоні відкритими! Оригінальний текст (англ.) I declare the Olympic Games of London open!

Команди, за винятком США, дещо опустили свої прапори. Після цього розпочався марш країн, який не обійшовся без скандалів.

Насамперед, у параді йшли далеко не всі спортсмени кожної країни, а такі команди, як Аргентина, Росія та Швейцарія взагалі не брали участі в ході[80]. Країни маршували в алфавітному порядку. Спереду у кожної делегації йшов прапороносець. Першими йшли європейські країни, починала марш Австрія.[81] Росіяни не дозволили маршувати фінській делегації під фінським прапором, тому спереду команди замість прапору Бруно Зілліакус (фін. Bruno Zilliacus) ніс лише табличку з назвою країни[80].

Збірна Великої Британії під час параду

Опісля європейських країн йшла команда США[80]. Одразу за нею прямували нації Британської імперії: Спочатку ПАР, далі Канада, тоді команда Австралазії і, нарешті, Велика Британія[82]. Усі команди, проходячи повз королівську ложу, опускали свій прапор, як і на початку церемонії; таким чином вони віддавали честь королю[78]. Єдиним, хто відмовився це зробити, як і першого разу, був американський прапороносець Ральф Роуз (англ. Ralph Rose), який сказав, що «цей прапор не схиляється жодному земному королю».[83] Цей інцидент послужив як символічний початок британо-американського протистояння на Олімпіаді. З іншого боку, організатори «посприяли» тому, аби американська делегація була сердитою. Річ у тім, що перед початком параду для кожної країни були підготовлені прапори. Проте ні шведського, ні американського прапорів не було. Замість них були приготовлені китайський та японський стяги.[78]

У змаганнях з рекетсу на кону стояли перші комплекти нагород ігор у Лондоні. Всього семеро учасників взяли безпосередню участь в турнірі і всі вони були громадянами Британської імперії, хоча попередніх заявок було більше, деякі надходили з-за кордону. Медалі розігрувалися в одиночному та парних розрядах.[110]

В одиночному розряді змагання проходили в три кола з наступним фіналом. У першому колі відбувся лише один матч — Еван Ноел (англ. Evan Noel) переміг Сесіла Бравнінга (англ. Cecil Browning) 18-14, 8-15, 15-3, 15-9 — інші гравці пройшли в наступний раунд без змагань (через відмову суперника змагатися або у зв'язку з особливостями сітки турніру). У другому колі також відбувся тільки один матч — Еван Ноел здолав Вейна Пеннелла (англ. Vane Pannell) у трьох сетах (15-12, 15-7, 15-5). У третьому колі відбулися обидва матчі — Генрі Ліф (англ. Henry Leaf) переміг Джона Джекоба (англ. John Jacob Astor) 15-43, 15-5, 15-4, а Ноел завдав поразки Генрі Бругхему (англ. Henry Brougham) 15-4, 15-12, 15-6. Фінал не відбувся — Ліф не зміг продовжувати змагання через травму руки і, таким чином, Еван Ноел виграв першу золоту медаль літніх ігор.[110]

Парні змагання пройшли у два кола з наступним фіналом. У першому матчі не відбулося жодного змагання. У другому колі відбувся тільки один матч — Джекоб та Пеннел перемогли Ноела та Ліфа (15-11, 0-15, 15-7, 9-15, 18-14, 17-15). Фінал відбувся між командою Джекоба та Пеннела проти команди Едмунда Б'юрі (англ. Edmund Bury) та Сесіла Бравнінга, у якому перемогли перші (6-15, 15-7, 16-15, 15-6, 15-7).[111]

Отто Фройтцгайм

Олімпійський турнір з тенісу, по суті, складався з двох турнірів: змагань на відкритих трав'яних кортах та змагань на критих кортах. У змаганнях взяли участь 40 чоловіків та 10 жінок з 11 країн, проте усі золоті медалі здобули представники країни-господарки.[89]

Змагання на критих кортах пройшли з 6 по 11 травня. Було розіграно три комплекти нагород: в одиночному чоловічому розряді, в парному чоловічому розряді та в одиночному жіночому розряді. Усі три золоті медалі здобули представники Великої Британії. Так, Артур Гор (англ. Arthur Gore) переміг у фіналі чоловічого турніру свого співвітчизника Джорджа Карідію (англ. George Caridia) у трьох сетах (6-3, 7-5, 6-4), Гвендоліна Істлейк-Сміт (англ. Gwendoline Eastlake-Smith) перемогла Еліс Грін (англ. Alice Greene) — 6-2, 4-6, 6-0, а тандем Гора та Герберта Баррета (англ. Herbert Barrett) виявився сильнішим за команду Карідії та Джорджа Саймонда (англ. George Simond), здолавши опонентів у чотирьох сетах — 6-2, 2-6, 6-3, 6-3.[112]

Змагання на відкритих кортах відбулися 6—11 липня. Знову було розіграно три комплекти нагород. Переможцем чоловічого одиночного турніру став Джозая Рітчі (англ. Josiah Ritchie), який переміг у фіналі німця Отто Фройтцгайма (нім. Otto Froitzheim) 7-5, 6-3, 6-4. Олімпійське золоту медаль серед жінок здобула Доротея Ламберт Чамберс (англ. Dorothea Lambert Chambers), яка здолала Дору Бутбі (англ. Dora Boothby) у двох сетах (6-1, 7-5). У чоловічому парному розряді перемогу святкували Джордж Гілл'ярд (англ. George Hillyard) та Реджинальд Догерті (англ. Reginald Doherty), які завдали поразки Джозаї Рітчі та Джеймсові Парку (англ. James Parke) 9-7, 7-5, 9-7.[113]

Джей Гулд (між 1910 та 1915 роками), олімпійський чемпіон з же-де-пом

В олімпійському турнірі взяли участь 11 спортсменів, 9 британців та 2 американців[114]. Турнір складався з двох попередніх раундів, півфіналів та фінального матчу, при цьому деякі спортсмени пропускали перший раунд. У першому раунді відбулися три матчі, у другому — чотири. У півфіналах перемогли фаворити турніру: британець Юстас Майлз (англ. Eustace Miles) здолав у трьох раундах (6-4, 6-1, 6-3) свого співвітчизника — Невілла Бульвера-Літтона (англ. Neville Bulwer-Lytton), а наймолодший учасник турніру, американець Джей Гулд (англ. Jay Gould), завдав поразки британцю Артуру Пейджу (англ. Arthur Page) — 6-1, 6-0, 6-0. Фінальний поєдинок виграв американський спортсмен, який не віддав жодного сету супернику (6-5, 6-4, 6-4).[115]

Переможці олімпійського турніру з поло

Участь у змаганнях взяли три команди, усі з Британії: команда Рогемптону, команда «Гарлінгем Клаб» та команда Ірландії[85].

Перша гра відбулася 18 червня між Рогемптоном та «Гарлінгем Клаб». Перемогла перша команда з рахунком 3:1. Фінальний матч відбувся 21 червня. Команда Рогемптону, завдавши поразки команді Ірландії 8:0, стала олімпійським чемпіоном.[85] Дві команди-учасники олімпійського турніру отримали срібні медалі кожна, бронзові медалі не були передбачені згідно з регламентом[116].

Офіційна олімпійська програма з академічного веслування

Чвертьфінал між майбутніми чемпіонами та угорською командою

У змаганнях з веслування розігрувалися чотири комплекти нагород — особистий залік, «двійки», «четвірки» та змагання в команді з восьми чоловік. Для кожної країни встановлювався ліміт — не більше двох учасників (команд) для участі в змаганнях. Усі золоті медалі виграли британці.

Особисті змагання складалися з восьми заїздів серед дев'яти учасників (заявку подавали одинадцять учасників, але учасник з Нідерландів та ще один учасник з Італії не взяли участь у змаганнях), у яких визначалася пара фіналістів. Було по двоє учасників з Великої Британії, Канади та Угорщини, по одному — з Бельгії, Італії, Німеччини. У фінал вийшли два британці — Гаррі Блекстафф та Александр Маккалок. Переміг перший.

П'ять учасників подали заявку на участь у парних заїздах — по одній команді з Канади, Італії (участь у змаганнях не взяла) та Німеччини та дві команди з Великої Британії. У фіналі Джон Феннінг та Гордон Томпсон перемогли своїх співвітчизників — Джорджа Фейрбейрна та Філіпа Вердона.

Сім заявок (дві від Великої Британії, по одній від Нідерландів, Бельгії, Канади, Угорщини та Італії) були подані, однак змагалися тільки чотири — дві британські команди, нідерландська та канадська збірні. У фіналі змагалися команди з Великої Британії.

Вісім заявок (по дві від Великої Британії та Італії; по одній від Бельгії, Канади, Нідерландів та Угорщини) були подані; участь взяли всі, окрім італійських команд. У фіналі бельгійці програли британцям.[90][117]

Векман проти Саарела

Уперше з 1896 року на змаганнях були представлені як греко-римський варіант боротьби, так і вільний стиль[комент. 9]. Усі змагання проводилися на «Вайт Сіті Стедіум», на постелених на газоні матах.[91]

Найбільшу кількість золотих медалей здобули представники країни-господарки турніру: три золоті медалі у вільному стилі. Однак цей результат не був повністю задовільним для Великої Британії, яка сподівалася виграти у всіх п'яти вагових категоріях дуже популярної в ній вільної боротьби[118]. Ще два золота у тому ж стилі отримали представники США Джордж Менерт та Джордж Доул[119].

Чотири комплекти нагород були розіграні серед борців греко-римського стилю. По золотій медалі здобули Угорщина (завдяки Ріхарду Вейсу), Фінляндія (Вернер Векман), Італія (Енріко Порро) та Швеція (Фрітьоф Мортенессон). Векман здобув золоту у поєдинку зі своїм співвітчизником — Юрьйо Саарела.[91]

Перегони на 100 кілометрів

Загалом відбулися розіграші семи комплектів нагород; змагання відбулися на велосипедному трекові в середині «Вайт Сіті Стедіум». П'ять комплектів здобули представники країни-господарки. При цьому у британців була своєрідна перевага перед іншими учасниками. Річ у тім, що на час проведення велосипедних змагань ішли сильні дощі. Відповідно до «The Sporting Life» «затоплений трек був радше правилом, аніж винятком». Цікавим моментом було те, що для ряду змагань застосовували метричну систему, а для інших – одиниці, які використовувалися в Британській імперії (наприклад, спринт на 660 ярдів та перегони на 2000 метрів)[92].

Єдину «небританська» золоту медаль здобули французи в спринті в тандемі на 2000 метрів[92]. Сьомий комплект нагород у спринті на 1000 метрів, хоча й розігрувався, проте через перевищення допустимого часу ніхто не отримав медалей (згідно з даними офіційної доповіді золоту медаль мав би отримати француз Моріс Шіль (фр. Maurice Schilles))[120].

Атлети готуються до старту марафону на території Віндзорського замку

Легкоатлетичний турнір був наймасштабнішою складовою ігор, у якому взяли участь 430 спортсменів з 21 країни. Проводились змагання суто між чоловіками. Було розіграно 26 комплектів нагород. 16 золотих медалей виграли атлети зі США, господарі змушені були задовільнитись лише сімома перемогами, дві золоті нагороди здобув Ерік Леммінг (обидві в киданні списа), ще по 1 золотій медалі здобули канадець Боббі Керр (біг на 200 м) та південноафриканець Реджі Уокер (біг на 100 м).

Сам турнір був надзвичайно багатий на події. Зокрема марафон під час цієї Олімпіади вперше набув стандартного вигляду: спортсмени мали пробігти спочатку 42 км та 379 м від Вінздору до короловіської ложі на стадіоні. Вбігати атлети мали через королівські ворота. Однак, як пізніше виявилося, останні відкривалися виключно для карети монарха і через питання безпеки було вирішено організувати вступ атлетів в чашу стадіону через інші ворота, які знаходились дещо ближче. Загальна довжина марафону становила таким чином 42 км 195 м і від Олімпіади в Антверпені офіційно була прийнята за стандарт.

Марафон також запам'ятався трагічним виступом італійця Дорандо П'єтрі, який хоч і першим вбіг на стадіон, був настільки виснаженим (температура в Лондоні трималась в той день на позначці 26 градусів), що декілька раз падав на шляху до фінішу і перетнув його лише завдяки допомозі людей поряд. Через це він в подальшому був дискваліфікований, а золоту медаль отримав представник США Джонні Гейз.

Фінал ватерпольного олімпійського турніру (господарі в темніших шапочках)

Заявки на участь у турнірі подали вісім команд, проте одразу дві команди — Угорщина та Австрія — не зіграли жодного матчу[93]. У зв'язку з цим Швеція одразу потрапила до півфіналу, а Велика Британія — аж до фіналу. У півфіналі шведи поступилися команді Бельгії з рахунком 4:8.[121]

У фіналі турніру перемогу здобули місцеві спортсмени, які закинули дев'ять м'ячів, а пропустили тільки два[121].

Яхти «Hera» (переможець) та «Mouchette» (друге місце) під час змагання в класі «12 метрів»

Змагання з вітрильного спорту проходили у два етапи: під час основного етапу Олімпіади та по її завершенню. З 27 по 29 липня розігрувалися комплекти нагород у класах «6 метрів», «7 метрів» та «8 метрів». Усі змагання проходили у містечку Райт (острів Вайт) на базі яхт-клубу «Роял Вікторія». Змагання у класі «12 метрів» відбулися 11 та 12 серпня в Ферт-оф-Клайд, на базі яхт-клубів «Роял Клайд» та «Клайд Корінтіан», розташованого в тутешньому селищі Гантерз Квей. Це були єдині олімпійські змагання, котрі відбулися на території Шотландії. Були заплановані змагання в класі «15 метрів», однак вони так і не відбулися.

Усі золоті медалі виграли представники Великої Британії. У «12 метрах» змагалися власне лише дві команди з цієї країни. У «7 метрах» мали брати участь дві команди, однак в море вийшов човен лиш однієї команди. В «6 метрах» срібло та бронзу взяли команди з Бельгії та Франції відповідно, а в «8 метрах» — шведська та ще одна британська команди[95].

Фінал турніру з перетягування канату

У змаганнях брали участь збірні Швеції та США, а також три команди з Великої Британії, які не були «збірними» у класичному розумінні цього слова, а були командами міської поліції Лондона, Ліверпуля та окрема команда відділення «K» поліції Лондона. Планувалась участь національних команд Німеччини та Греції, однак вони так і не зв'ялись. Усі три медалі виграли «поліцейські» команди: золото дісталось лондонській поліції, срібло — ліверпульській, бронза — відділенню «K»[96].

Турнір не пройшов без скандалів: США програли у першому матчі команді Ліверпулю, але подали скаргу, звинувачуючи британців в нечесній грі. Річ у тім, що правила строго забороняли використовувати будь-яке спеціально підготовлене взуття (тобто без шипів, пластин, звичного розміру тощо). Поліцейські ж вийшли у звичному для них взутті великого розміру, зі сталевими пластинами на п'ятах. Не зважаючи на протести американців, судді визнали легальність дій ліверпульської команди, остання ж була обурена такими звинуваченнями та сумнівами у своїй чесності[122].

Фінал запливу на 200 м брасом

Змагання проводились у шести дисциплінах, виключно серед чоловіків. Загалом участь взяло 100 плавців з 14 країн світу, у підсумку представники 8 країн взяли хоча б одну медаль. Усі водні змагання (плавання, поло, стрибки у воду) проходили у спеціально виритому басейні у чаші «Вайт Сіті Стадіум». Його довжина становила 100 м, що є удвічі довшим за сучасний олімпійський стандарт. Варто зазначити ще й те, що саме під час лондонських ігор, а саме 19 червня, представники Англії, Уельсу, Швеції, Ірландії, Бельгії, Фінляндії, Німеччини, Угорщини, Франції та Данії заснували Міжнародну федерацію плавання (FINA).

Звання головної персони турніру здобув британець Генрі Тейлор, який завоював три золоті медалі: дві в індивідуальних змаганнях (400 м та 1500 м вільним стилем) та одну командну в естафеті 4x200 м вільним стилем. Американець Чарльз Денієлс переміг у запливі вільним стилем на 100 м, німець Арно Біберштайн — в запливі на 200 м брасом, а британець Фредерік Голман — на дистанції 400 м брасом.

Арвід Споньерг під час змагань в Лондоні

39 учасників з 9 країн світу боролися за два комплекти нагород. Офіційні змагання проводились лише серед чоловіків, жіночі змагання мали демонстративний характер.

У змаганнях зі стрибків із платформи, спортсмени виконували стрибки як з 5 м, так і з 10. Усі медалі виграли представники Швеції: золото здобув Г'ялмар Йоганссон, срібло — Карл Мальмстрьом, а бронзу — Арвід Спонберг.

На п'єдестал стрибків із дошки (спортсмени стрибали з висоти 1 м та 3 м) ступило одразу чотири учасники турніру. Представники Німеччини, Альберт Цюрнер, Курт Беренс та Готтлоб Вальц, здобули золото, срібло та бронзу відповідно. Американець Джордж Гайдзік, у якого була однакова з Вальцом сума балів, також отримав бронзову медаль[98].

Показовий виступ британської жіночої гімнастичної команди

За кількістю учасників гімнастичні змагання були доволі масштабною подією, адже в турнірі взяли участь 325 чоловіків. Однак, вони боролися лише за два комплекти нагород: індивідуальні та командні[99]. Останній факт пояснює таку велику кількість учасників. Змагання між жінками офіційно не проводилися, однак достеменно відомо про низку показових виступів, між якими були і виступи жіночих команд з Великої Британії, Норвегії, Швеції та Данії[123].

Індивідуальне золото здобув італієць Альберто Бралья (на наступних іграх він здобуде ще дві золоті нагороди), командне — збірна Швеції. Існує інформація, що «золото» у командних змаганнях існувало лише на папері для заліку, а шведські спортсмени отримали срібні медалі. Аналогічно, замість срібних медалей, норвежці, які посіли друге місце, отримали бронзові нагороди. Третє місце (фіни) медалей не отримували[99].

Збірна США (військова гвинтівка)

Загалом 15 комплектів нагород було розіграно на олімпійському турнірі. Змагання з більшості дисциплін проводилися з 9 по 11 липня на території Національного стрілецького центру в Бізлі, єдиним винятком стала стендова стрільба, у якій змагалися з 8 по 11 липня в Лондоні.[100]

Представники семи націй здобули хоча б одну медаль. Найуспішнішими виявилися представники країни-господарки ігор, що загалом додали до скарбнички Великої Британії 21 медаль, з них 6 — найвищого ґатунку.[100] Зокрема британці святкували успіх в стрільбі з гвинтівки на 1000 ярдів[124], та в усіх змаганнях у стрільбі з малокаліберної гвинтівки: індивідуальному турнірі у стрільбі в трьох позиціях (лежачи, з 50 та 100 ярдів)[125], у командній — у двох позиціях (50 та 100 ярдів)[126], у стрільбі по рухомій мішені[127] та стрільбі по мішені[125], що зникає (обидві з відстані 25 ярдів). Золота медаль також дісталася збірній господарів в стендовій стрільбі[100].

3 золоті медалі для особистого заліку здобули США. Так, у стрільбі з армійської гвинтівки з шести позицій серед команд (200, 500, 600, 800, 900, 1000 ярдів) вони обійшли хазяїнів Олімпіади[128]. Волтер Вінанс був найкращим у змаганнях зі стрільби по рухомій мішені подвійними пострілами, а Чарльз Екстелл, Ірвін Калкінс, Джон Дітц та Джейм Горман були першими в командній стрільбі з пістолета[129].

Дві золоті у свій актив занесла Норвегія та Швеція, по одній — Канада та Бельгія[100].

Сибіл «Квіні» Ньюелл

У змаганнях зі стрільби з луку брали участь і чоловіки (32, боротьба відбувалася за 2 комплекти нагород), і жінки (25, 1 комплект нагород). В основному учасники представляли країну-хазяйку Олімпіади, хоча участь взяли також декілька французів та один американець, який заразом виявився наймолодшим учасником цього турніру.

В стрільбі з лука в подвійному йоркському колі перемогу здобув Вільям Дод. Друге місце посів його співвітчизник Реджинальд Брукс-Кінг, а американець Генрі Річардсон — третє. У змаганнях в континентальному колі золоту медаль отримав француз Ежен Грізо (срібло та бронза також дісталася французам — Луї Верне та Густав Кабаре відповідно).

Жінки змагалися в подвійному національному колі. Перше місце посіла Сибіл Ньюелл, друге — Лотті Дод, третє — Беатріс Гілл-Лоу[101].

Збірна Угорщини (шаблісти)

Було проведено п'ять змагань у даному виді спорту, проте лише в чотирьох з них розігрувалися комплекти нагород. Фехтування на рапірах не розглядалися організаторами як «спортивне дійство, що стає кращим під час змагань». Не зважаючи на це, все ж таки був проведений турнір цим видом зброї, але лише як показовий.[130]

По два комплекти, індивідуальний та командний, розігрувалися в фехтуванні на шаблях та на шпагах. Турнір проводився на спеціально побудованому майданчику під відкритим небом поблизу головного стадіону.[130] Угорець Єно Фухс найкраще з усіх орудував шаблею і здобув золоту медаль в особистому заліку, а пізніше допоміг і своїй національній команді здобути звитягу у фіналі проти Італії. Подібною виявилися ситуація з шпагами: француз Гастон Алібер був найкращим в індивідуальних змаганнях, а опісля став двократним олімпійським чемпіоном у складі Франції.[102]

Герцог Вестмінстерський на човні фірми Wolseley-Siddely під час змагань

Змагання спочатку планувалися на липень, але змістилися на серпень через неможливість деяких учасників (Г'ю Гросвенор, герцог Вестмінстерський та Томас Скотт-Елліс, барон Говард де Вальден) прибути на змагання.

У турнірі взяли участь представники Франції та Великої Британії. Планувалося розіграти комплекти нагород у трьох класах (відкритий клас, клас до 60 футів та клас 6,5—8 метрів), але через погодні умови до фінішу у кожному класі дістався лише 1 учасник.

У відкритому класі перемогу здобула французька команда, а в двох решту — команда в складі Бернарда Редвуда, Томаса Торнікрофта та Джона Філда-Річардса[103].

Альберт Олдман

Усього розігрувалося п'ять комплектів нагород у п'яти вагових категоріях: легшій вазі (до 52,6 кг), напівлегкій вазі (до 57,2 кг), легкій вазі (до 63,5 кг), середній вазі (до 71,7 кг) та важкій вазі (понад 71,7 кг). На відміну від сучасних турнірів, де бронзові медалі вручаються обом учасникам, що програли у півфіналі, у 1908 році вручалась лиш одна бронзова медаль. Цей турнір був єдиним в олімпійській історії, коли всі поєдинки відбулися в один день.

Усього змагалися 42 учасника з 4 країн: 32 британці, 7 французів, 2 данці та 1 представник Австралазії, Реджинальд Бейкер. Останній став єдиним небританським медалістом на турнірі, усі інші медалі були завойовані боксерами-господарями Олімпіади. Чемпіонами стали Альберт Генрі Томас (до 52,6 кг), Річард Ганн (до 57,2 кг), Фредерік Грейс (до 63,5 кг), Джонні Дуглас (до 71,7 кг) та Альберт Олдман (понад 71,7 кг).

Момент з матчу на олімпійському турнірі з лакросу

Три команди мали намір змагатися на олімпійському турнірі: Велика Британія, Канада, чинний чемпіон, та Південна Африка, яка врешті-решт відмовилась від початкового задуму. Таким чином весь турнір складався лише з одного матчу, у якому канадці перемогли господарів з рахунком 14:10 та завоювали друге поспіль золото Олімпійських ігор. Оскільки у майбутньому лакрос проводився на іграх лише в якості демонстративного виду спорту, ця золота медаль стала останньою в історії, зробивши Канаду єдиним олімпійським чемпіоном з лакросу за всю історію ігор[105].

Боротьба під час фіналу турніру з регбі (господарі у смугастій формі, австралійці — у світлій

Відповідно до початкових задумів, у турнірі з регбі мали змагатися вісім команд: Австралія, Англія, Вельс, Ірландія, Шотландія, Нова Зеландія, Південна Африка Франція, чемпіон попередніх ігор. Однак, лиш Австралія, Англія та Франція прийняли запрошення організаторів та подали заявки на участь. За тиждень до початку олімпійського турніру Франція вирішила відмовитися від участі, тож весь турнір складався з одного матчу, у якому команда Австралії перемогла господарів з рахунком 32:3[106].

Збірна Великої Британії

ФІФА класифікує футбольний турнір на Олімпіаді 1908 року як перший офіційний (позиція МОКу є протилежною, офіційна історія футбольних турнірів на Олімпіадах бере свій початок в Парижі 1900 року).[131]

Микола Панін-Колемкін

Для участі на Олімпіаді свої заявки подали восьмеро команд: Угорщина, Богемія, Данія, дві команди від Франції, Швеція, Нідерланди та Велика Британія — але перед початком турніру Угорщина та Богемія знялися із змагань. Сам турнір проводився з 19 по 24 жовтня. Фіналістами турніру стали збірні Данії та Великої Британії. Перші розгромили по черзі обидві команди Франції (рахунок матчу з Францією Б 9:0, а з Францією А у півфіналі — 17:1, при цьому десять голів забив один гравець — Софус Нільсен). Велика Британія спочатку перемогла Швецію — 12:1 — а опісля завдала поразки Нідерландам — 4:0. У фіналі збірна Великої Британії перемогла збірну Данії з рахунком 2:0. У матчі за бронзові медалі, який відбувся днем швидше, перемогу здобула збірна Нідерландів (2:0 над шведами).[132]

Фігурне катання на IV Олімпіаді стало першою «зимовою» дисципліною, яка коли-небудь була представлена на головних іграх чотириріччя. Окрім того, це був чи не єдиний турнір в Лондоні, у якому брали участь як чоловіки, так і жінки, а також змагання у змішаних дуетах. Чоловіки розігрували два комплекти нагород: в індивідуальному турнірі, та у змаганнях «Спеціальні фігури», під час якого слід було «намалювати» на ковзанці спеціальні траєкторії-фігури.

Переможцем в чоловічому персональному заліку став швед Ульріх Сальхов, а олімпійською чемпіонкою — господарка Медж Сайєрс. У змішаних змаганнях перемогу здобула німецька пара у складі Анні Гюблер та Гайнріха Бургера. Четверте «золото» здобув представник Росії Микола Панін-Колемкін. Це золото стало першим олімпійським тріумфом в історії Росії та єдиним на Олімпіаді в Лондоні.[107]

Команда Шотландії забиває гол Німеччині

У дебютному для Олімпіад турнірі взяли участь шість команд: дві з континентальної Європи (Франція та Німеччина) та чотири команди з кожної частини країни-хазяйки ігор (Англія, Шотландія, Уельс та Ірландія). Самі змагання складалися з попереднього раунду, півфіналу та фіналу.[109][133]

Спочатку сильнішого визначили Німеччина та Шотландія. Британська команда пройшла далі, закинувши чотири голи та не пропустивши жодного[133]. Далі Англія розгромила Францію 10:1[134]. Таким чином у півфіналі зустрілися лише «острівні» команди: Англія та Шотландія повинні були зіграти між собою, а команди Уельсу та Ірландії, котрі дійшли до даного етапу автоматично — між собою. У першій парі сильнішою виявилася Англія, яка закинула у ворота суперників шість голів, а пропустила лише один[135]. У другій парі перемогу здобула Ірландія з рахунком 3:1[136]. У фіналі сильнішою виявилася Англія, кінцевий рахунок становив 8:1 на її користь[137]. Хоч команди представляли різні частини Великої Британії, усі здобуті медалі у заліку зараховувалися їй[109].

Між півфіналами та фіналом «континентальні» команди провели між собою товариську зустріч. Мінімальну перемогу здобули німці, закинувши єдиний гол ще на першій хвилині матчу.[138]

Королева Александра вручає спеціальний кубок П'єтрі

Церемонія нагородження відбулася 25 липня, одразу опісля завершення усіх основних легкоатлетичних змагань. На початку організатори планували залучити до вручення медалей короля, але опісля скандалу з Роузом, він відмовився від такої участі, натомість це право перейшло до королеви Александри. Королева вручала золоті медалі, срібні медалі спортсмени отримували з рук Вайолет Маннерс, герцогині Ратлендської, бронзовими медалями та спеціальні дипломи для атлетів, які хоч і не посіли призове місце, але продемонстрували високий рівень боротьби під час змагань, нагороджувала Катерін Кавендіш, яка свого часу була герцогинею Вестмінстерською. Леді Десборо вручала пам'ятні медалі. Кожній жінці асистували члени БОКу та МОКу. Королева також вручала спеціальні кубки для деяких дисциплін, спецільним золотим кубком, яким був копією кубка, що отримував переможець марафону, був нагороджений і Дорандо П'єтрі. Загалом було роздано приблизно 1320 усіляких нагород[139][140].

Церемонії закриття у її сучасному вигляді не було. Натомість в останній день ігор близько 450 людей з числа організаторів та спортсменів зустрілися на банкеті в одному із ресторанів Лондона та відсвяткували успішне завершення змагань[141].

Британська імперія була піонером в промисловій революції, що допомогло їй сильно розбагатіти і наростити свій вплив у світі. Вона володіла найбільшим морським флотом і, по суті, контролювала значну частину морів, через що особливо популярною стала фраза з пісні Джеймса Томпсона «Британія править морями!» (Britain rules the waves!). Лондон став найбільшим містом та фінансовим центром світу. В Європі Британія у значній мірі визначала континентальну політику, за що XIX ст. та початок XX ст. називають Pax Britannica. Саме тому британці сподівалися на Олімпіаді 1908 року продемонструвати свою культурну та спортивну перевагу і ще раз підтвердити своє реноме передової країни планети.

Однак під кінець XIX ст. свій економічний та політичний вплив почали нарощувати США, до певної міри Британська імперія навіть визнала верховенство США в західній півкулі. «Вибух» виробництва зробив і США потужного експортера, чиї товари навіть наводнили ринок Британії, спричинивши переживання серед деяких журналістів, щодо можливої американізації імперії. Беручи до уваги ще й складну спільну історію (війна за незалежність США від імперії), республіканський устрій США проти монархічного імперії та велику роль ірландців у формуванні та функціонуванні легкої атлетики в США, було зрозуміло, що конфлікт між двома державами неминучий.[27][142]

Суперечкам сприяла і сама організація ігор. Наприклад, американців обурювало, що абсолютно усі змагання на іграх судили місцеві судді. Вони вбачали в цьому ризики упередженості[142]. Також США вже довгий час намагалися наростити більший вплив в олімпійському міжнародному русі та зменшити роль де Кубертена, однак, беручи до уваги те, що лорд Десборо був його другом, вчергове унеможливило ці плани[27].

Ще одним фактором напруженості була різниця в поглядах на саму систему спорту: британці були переконаними прихильниками аматорського підходу, у той час, як американці використовували останні досягнення науки задля поліпшення спортивних результатів. Такий підхід у багато чому лякав та обурював британців, адже Олімпіада проводилась насамперед заради участі, підтримки спортивного духу, дотримання аматорського підходу та культивування міжнародної дружби. Американський підхід оцінювався як «спорт заради спорту» і розцінювався як дуже небезпечний прецедент. Американці ж не приховували своїх поглядів і не вбачали у цьому нічого поганого, підтвердженням цьому можуть виступати слова одного з американських журналістів[27]:

Ми не беремо участі заради участі чи задля покращення нашої фізичної форми, ми беремо участь, щоб виграти, щоб прийти першими, щоб перевершити наших сусідів. Оригінальний текст (англ.) We do not play for the sake of playing, or for the betterment of our physical condition, we play to win, to come out first, to excel our neighbors.

Скандали розпочалися одразу з моменту церемонії відкриття: відсутній прапор США став образою для американців, а відмова американським прапороносцем схилитися перед англійським королем спричинила відмову останнім відвідувати церемонію нагородження. Далі непорозуміння виникло під час перетягування канату.

Ще одним каменем спотикання виявилась система підрахунку переможця в загальному заліку. Хоча жодного офіційного «підрахунку» ніхто не вів, де-факто кожна команда хотіла завоювати якомога більше медалей, щоб показати свою вищість. Британці вирішили рахувати медалі усіх змагань (хоча атлетичні змагання залишалися найбільш престижними, а перемога в них — найбільш жаданою), як тих, які проходили на «Вайт Сіті Стедіум», так і тих, що відбувались поза ним. Американці, які брали участь майже виключно в легкоатлетичних змаганнях, наполягали, щоб враховувались медалі тільки з цих дисциплін. Розлючені відмовою змінювати систему, американці задля свого інтересу рахували тільки легкоатлетичні медалі, даючи за золоту 5 балів, за срібну — 3, а за бронзову — 1 бал[142].

Продовжились скандали між американцями та організаторами під час жеребкування учасників бігу на 800 м. Північноамериканська команда була обурена тим, що одразу три їхні бігуни потрапили в один забіг (таким чином зменшувалися шанси США на золоту медаль)[142]. Гігантський скандал розгорівся в бігу на 400 м, у якому змагалися три американські та один британський легкоатлети. Джон Карпентер, представник США, хоч і прибіг першим, був дискваліфікований, адже, на думку суддів, він блокував британця Віндгема Галсвелла. Карпентер був недопущений до повторного забігу, а його співвітчизники на знак протесту також відмовились бігти ще раз. Таким чином, Галсвелл біг по доріжці у повній самоті[143].

Одразу два протести подала американська делегація під час проведення марафону. Спочатку була спроба добитися дискваліфікації канадського бігуна, який в США вважався професіоналом, але оскільки статус аматора визначався місцевими асоціаціями кожної з країн-учасниць, то протест був відхилений. Другою апеляцією американці добилися дискваліфікації Дорадо та присудження перемоги Гейсу[142].

Хоча головним суперником у спортивному сенсі для Британії на іграх були США, у політиці, особливо беручи до уваги географічну близькість — Німеччина.

Німецька імперія, яка постала 1871 року, дуже швидко нарощувала військовий та економічний вплив в Європі, а також у ній спостерігався справжній демографічний бум, який проявлявся надзвичайно швидким збільшенням населення. Суперництво з Британською імперією було неминуче. Крім того, поразки Британії на деяких міжнародних спортивних змаганнях породили роздуми про те, що німецька нація фізично досконаліша, ніж англійці[144].

У 1908 році англо-німецьке протистояння на військовому рівні загострилося. Газети, у своїх оглядах ігор, постійно знаходили місце для Німеччини, але описували не так спортивну сторону, оскільки німецькі спортсмени все ж не були успішними[143], як силу військ, підводних човнів, розвиток авіації, оскільки паралельно з Олімпіадою стосунки країн стрімко погіршувалися. Все це, на думку Люка Гарріса, котру він виклав у своїй монографії «Britain and the Olympic Games, 1908-1920: Perspectives on Participation and Identity», вказувало на страх британців перед початком війни. Олімпіада в Лондоні була серед всього іншого можливістю підтвердити свою вищість над таким важливим опонентом. Опісля завершення усіх змагань німецькі атлети виграли лише 13 медалей, 3 з яких були золотими, і практично ніяк не проявили себе у легкій атлетиці. Остання була надважливою для господарів, але, у порівнянні з командою США, вони слабо виступили. Саме невдалі результати Німеччини, на думку оглядача в «Байстендер», були єдиною розрадою для британців. До речі, це лише лишній раз підтверджує, наскільки важливим для британців є спорт, хоча його цінність була піддана сумніву в статті в «Рев'ю ов Рев'юз». На думку автора, допоки молоді люди Англії люблять витрачати вільний час на перегляд спортивних ігрищ, німці більше працюють і відкривають прибуткові справи, тим самим докладаючись до переваги Німеччини над Британією[144]. Втім, опісля лондонських ігор роль спорту, як засобу для самоствердження, різко зросло серед німців[143].