Меджибізький замок

Замкова церква

Замкова церква розташована посеред двору. У 1586/1591 (?) році реконструйована й освячена як католицька каплиця св. Станіслава. В плані — це прямокутна однонефна будова з вапняку і шатровим дахом з сиґнатуркою. Будівля перенесла ряд архітектурних змін, продиктованих як релігією, яка в ній сповідувалась, так і побажаннями власників.

Лицарська вежа

Вежа «пунтоне» з амбразурами розташована в північно-західній частині замку. Винесена за лінію стін замку для оборони центральних воріт цитаделі. У периметрі являє собою неправильний п'ятикутник, складений з гладкого вапняку. Вінчає чотири оборонних яруси шатровий реставрований дах з маленькою надбудовою і флюгером на вершечку. Артилерійські стрільниці на всіх ярусах мали із внутрішнього боку передстрільничі ніші з отворами для виведення диму від гарматних випалів. Товщина стін сягала 4-х метрів. Вежа датована XVI століттям.

Зведений у XVI ст. палац є складним комплексом житлових, оборонних і господарських споруд, надбудованих у стилістиці ренесансу над аналогічними спорудами часів Великого Князівства Литовського. Від литовського замку збереглися центральна вежа-донжон, барбакан (елемент пізньосередньовічної фортифікації, що захищав підступи до міської брами), частина південної вежі та західний мур (нижче рівня поверхні). Також до складу комплексу входять палац і флігель XVI—XIX ст., триярусний бастіон XVI ст. Архітектори невідомі, стилістика палацу та флігеля має аналоги серед ренесансних палацових споруд Південно-Східної Європи, зокрема Словаччини. В структурі будівель збереглися елементи попередніх будівельних етапів (до XVI ст.), часткова перебудова у XIX ст. привнесла елементи неоготики[4].

Не зважаючи на те, що перша згадка про літописне Межибоже датується 1146 роком, археологічні дослідження, які тривають на території замку вже більше 45 років, доводять, що поселення, найвірогідніше укріплене, існувало тут наприкінці ХІ ст. Це підтверджується знахідкою давньоруської свинцевої печатки київської митрополії 1090-х років. До цього періоду, вочевидь, відноситься і зведення його дерев'яно-земляних укріплень. З кін. ХІІ ст. Меджибіж належав до Галицько-Волинського князівства, що утворилося в 1199 р.

Дерев'яна фортеця — дитинець «града» Межибожя знаходилась в східній частині сучасного замку та займала приблизно ¼ його території. Укріплення були дерев'яними, складені в зруб, який на нижньому рівні зміцнювався камінням. Від західної частини мису дитинець відділявся ровом, глибиною до 6 метрів від сучасної денної поверхні. Можливо, в західному напрямку було ще кілька валів та ровів, фрагменти яких зафіксовано під час розкопок в 1999 та 2017—2018 рр.[5] Ще однією з перешкод в цьому напрямку міг бути і сучасний західний оборонний сухий рів Меджибізького замку. На решті території замчища знаходилось укріплене передграддя.

У 1250-х рр. Данило Галицький здійснив кілька походів проти болоховських князів та Бакоти, захопив та зруйнував їх міста, змусив підкоритися своїй владі. Зокрема, з Іпатіївського літопису ми дізнаємось про те, що в 1257 р. війська Данила Галицького пройшлись каральною експедицією по градам Болохівської землі, в тому числі був знищений Межибоже[6]. На більшості городищ життя більше не відновилось. Подібна доля спіткала і град Межибоже, що засвідчують матеріали археологічних досліджень: під час археологічних розкопок у 2000—2002 рр. на території замку (в тому місці, де розташовувався давньоруський дитинець) було виявлено згорілі конструкції оборонних клітей дитинця, рів та скелети людей, котрі загинули в цей час[7]. Після цього над Меджибожем знову встановлюється юрисдикція Галицько-Волинського князівства і у наступні майже сто років він поділяє долю останнього.

Достеменної інформації, чи відродилось життя в Меджибожі в цей період, немає. Наявні археологічні джерела свідчать, що укріплення городища не відновлювались.

Після перемоги литовського князя Ольгерда на Синіх Водах в 1362 році, литовці відвоювали Поділля у татар, і Ольгерд передає Меджибіж своїм племінникам — братам Коріатовичам. Вони відбудовують та розширюють фортецю. Первісне її ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарчі будівлі, очевидно, дерев'яні.

Над місцем з'єднання Бужка і Бугу з'явилася вежа з брамою, від якої фортечні мури розходилися на північ і захід. Західне прясло, перед яким було викопано глибокий рів, поділяло подвір'я фортеці навпіл. На рогах фортечних мурів стояли круглі вежі, одна з них збереглася дотепер у перебудованому вигляді.

Підступи до брами захищав прямокутний барбакан, розміром у плані 10х8 метрів і 10 метрів заввишки. Його в'їзна брама мала герсу (пристрій для підняття й опускання воріт) ворітниці, про що свідчать щілини завширшки 28 см у кладці одвірків. Якщо б ворог прорвався через першу перешкоду — герсу, внутрішній простір передукріплення боронили б з навколишніх дерев'яних галерей.

На перехресті Кучманського та Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася та відбудовувалася. Так, на зламі XV—XVI століть знову укріплюють північний бік замку, який виходив на дорогу. З'являються дві потужні вежі — п'ятикутна (Лицарська) та північно-східна кругла (Офіцерська) з мурами чотириметрової товщини і бійницями.

Інтенсивність татарських нападів на початку і в середині XVI ст. була вкрай високою. Так, у 1516 році татари пішли на Поділля і взяли Меджибізький замок в облогу. Проте будівництво нових укріплень зіграло свою роль — кам'янецький староста Станіслав Лянцкоронський у двох сутичках розбив нападників.[8]

Археологічні дослідження фундаменту аркадної галереї, яку палац Сенявських мав у період Ренесансу

У 1540 році володар фортеці — гетьман Миколай Сенявський — капітально реконструює замок, влаштувує в ньому свою резиденцію з палацом, який оздоблює як зовні, так і зсередині. З тих часів збереглися білокам'яні портали та віконниці. Також була створена нова система укріплень, яка збереглася до наших часів. До в'їзної брами прибудовується великий п'ятипелюстковий за планом бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п'ятий яруси.

Ще один житловий поверх з'являється на східній стороні форпосту. Про те, що це саме житлові приміщення, свідчили й широкі вікна та комини в кімнатах. Що цікаво: в коминах поряд з нішею для спалювання дров була ще одна — для їхнього сушіння.

В'їзна брама була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кутка фортеці на західний бік муру, за 5 м від п'ятикутної вежі. Там вона міститься і тепер.

В XVI столітті також з'явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які доправлялися в замок річками, на човнах. Однак спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися, не зберігся. Нині ця брама замурована.

Внутрішнє подвір'я

Середньовічній оборонній споруді було дедалі важче протистояти вогнепальній зброї, тож у середині XVII століття було вирішено всі долішні яруси твердині забутувати землею й перетворити їх на потужний бастіон. Тоді й забутували землею перші яруси Лицарської та Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. У середині XVII століття розібрали західний оборонний мур дитинця.

На новому рівні подвір'я пізніше знову будують кордегардії (на місці давніх), стайні. Зведені в XVII столітті стайні (згодом їх назвали Каретним корпусом) мають цікаву структуру: вони перекриті зімкненими склепіннями, що спираються на стіни й стовпи в центрі видовженого приміщення (реставровано в 1978 році).

Наприкінці XVII століття ззовні фортеці зводять могутні кам'яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. До цього спонукали тріщини від розпору склепінь та тиску забутування на стіни. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють так звані талуси — земляні насипи заввишки 4—5 метрів.

Подвір'я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній його частині рівень денної поверхні подвір'я підвищився на 3 метри, а в долішній — на 11 метрів. Відповідно, брама біля п'ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV столітті.

В 1672 році Меджибіж, як і суміжні подільські терени, потрапляє на 27 років під протекторат Османської імперії.

У 1730 році, після смерті останнього з роду Сенявських по чоловічій лінії — Адама-Николи, Меджибіж разом із замком перейшов у володіння князя Августа-Олександра Чорторийського, чоловіка Софії Сенявської — сестри померлого князя.

Впродовж наступного століття замком та Меджибізьким ключем маєтків володіли три покоління родини Чорторийських. У цей час замок використовувався переважно для господарських потреб панської економії та, періодично, для розквартирування війська.

Від 23 лютого 1734 року до 27 листопада 1735 року в Меджибожі та його околицях дислокувалися російські військові з'єднання з метою підтримки Августа III у боротьбі з Станіславом Лещинським за польську корону по смерті Августа II. В Меджибізькому замку весь цей час було розташовано їхнє командування[9], замку та околицям було нанесено численні шкоди[10].

Самі Чорторийські перебували у своєму Меджибізькому замку лише проїздом або епізодично. У 1784 році Адам Казимир Чорторийський отримав уряд Генерального старости Подільського і на нетривалий час переїхав до Меджибожа з великим двором.

Князь Адам Чорторийський в 1819 році відкрив[11] в Меджибожі повітову школу, яку розмістив в приміщеннях замку. Для влаштування школи у замку було здійснено перебудови. Зокрема, для її потреб перебудовано «будинок коменданта» (Західний адміністративний корпус), конвікти для проживання 250 учнів (нині Північно-західний та Північно-східний пристінні корпуси, в яких розташовані музейні експозиції), восьмигранну вежу, в якій був актовий зал (нині має назву Офіцерської). Школа проіснувала до 1841 року[12].

Меморіальна дошка на стіні замкової вежі на честь Тараса Шевченка, який проїздив через Меджибіж у 1846 році

У 1831 році за те, що Август Чорторийський брав участь у Польському повстанні, Меджибіж, як і інші маєтки, був у нього конфіскований. Заснована князем повітова школа продовжувала діяльність до кінця навчального 1841 року, а далі була переведена до Чорного Острова. Порожній «через старість будівель» замок до 1844 року перебував у власності Міністерства Народної Освіти, а далі був переданий військовому відомству за символічну платню у 5 рублів сріблом: будівлі, що розміщувалися у містечку Меджибіж, було передбачено «…згідно височайшої волі пристосувати для полкового штабу, і внаслідок цього складається проект, після виготовлення якого подано буде на височайший розгляд як про затвердження цього проекту, так і про сплату 5 руб. сріб[лом] за уступку будівель військовому відомству»[13]. Після передачі військовому відомству замкові споруди перебудовано в поширеному в той час романтичному стилі, а їхнє архітектурне оздоблення дістало псевдоготичні форми. Фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білого кольору. Замковий костел за клопотанням від 1840 року училищного наглядача та мешканців Меджибожа, які зобов'язувалися взяти на себе подальше утримання[14], був переосвячений на православну церкву.

4 жовтня 1846 року, під час археографічної експедиції, через Меджибіж проїздив визначний український поет, художник і мислитель Тарас Шевченко. Про це в наш час зі стіни Лицарської вежі свідчить спеціально встановлена меморіальна дошка.

Меджибіж на листівці 1900 р.

З початком Української революції 1917 року командування Південно-Західним фронтом ініціювало українізацію частини колишньої російської імператорської армії, що опинилася на той момент на Волині і Поділлі.[15] 18 липня того ж року наказ про українізацію отримав командувач 34-го корпусу, що складався з двох піхотних дивізій, генерал Павло Скоропадський[16]. Незабаром війська перекинули в тил, у район Меджибожа, де і відбулася реорганізація. Скоропадський зі штабом розташувався в замку, частини — в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка. Через два місяці корпус закінчив реорганізацію і став «Першим Українським Корпусом».

Стан палацового комплексу, 2016 рік

Стан палацового комплексу, 2019 рік

За радянських часів до початку 1930-х років в замку квартирували різноманітні військові підрозділи. Пізніше у ньому розмістили маслозавод, і це завдало пам'ятці великої шкоди. Потім будівлі пережили випробування Другої світової війни. Але найбільших втрат замок зазнав через місцеву владу, яка дозволила місцевим мешканцям розбирати фортецю на будівельний матеріал для зведення сільради, окремих садиб тощо. Поволі комплекс обертався на руїну. Таким він постав перед фахівцями інституту «Укрпроектреставрація» в 1967 році, коли вони почали досліджувати тамтешні пам'ятки, щоб виготовити проектну документацію на їхню реставрацію. У наступні десятиліття вживалися антиаварійні заходи на небезпечних ділянках, були зміцнені фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п'ятикутну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси. Дослідницькі та реставраційні роботи у фортеці тривають і нині.

У 2001 році замок отримав статус Державного історико-культурного заповідника.

Нині в пристінних корпусах замку розташовані музейні експозиції: історична, етнографічна, Музей пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 рр. на Поділлі, а також виставкові зали.

З 2004 по 2015 рр. (окрім 2014 р.) в замку проходив Всеукраїнський історичний фестиваль «Стародавній Меджибіж», з 2019 року проводиться фестиваль середньовічної культури «Епоха героїв»[17]. У фестивальні дні замок переповнений туристами, лицарями, лучниками, принцесами та міфічними героями. Реконструктори історичних подій з усієї України приїздять сюди, щоб взяти участь у боях, стрілецьких турнірах, конкурсах костюмів та менестрелей (середньовічних співців і музикантів).

За відсутності державного фінансування реставраційних робіт 23 грудня 2014 p. стався обвал західної стіни головного корпусу палацового комплексу[18].

Замковий міст (поч. XVIII ст.)

З 2015 року проводяться реставраційні роботи, які фінансуються з бюджету Хмельницької області.

18 травня 2021 року Міністерством культури та інформаційної політики оголошено рейтинг проектів, що взяли участь у відборі в рамках проекту «Велика Реставрація» у межах президентської програми «Велике будівництво». Поданий до участі у програмі проект «Реставрація та пристосування пам'ятки архітектури національного значення „Замок, XVI ст.,“ (ох. № 764) по вул. Замкова, 1 у смт. Меджибіж Хмельницького району Хмельницької області» отримав 16-те місце серед 109 об'єктів культурної спадщини України, які допущено до подальшої участі у програмі[19]. Проте, всупереч високій позиції у рейтингу, Меджибізький замок не був включений Мінкультом у перелік об'єктів, які будуть реалізовані у 2021 році.