Теребовля

Теребовля розташована на півдні Тернопільського району, на відстані 31 км від обласного центру. Місто лежить у глибокому яру річки Гнізни (лівої притоки Серету, басейну Дністра) і на навколишніх пагорбах. Річка Гнізна впадає у Серет на відстані 3 км від міста, біля сіл Зеленче та Семенів. Все місто розташоване у басейні Серету. Річка Гнізна розділяє Теребовлю на дві частини — західну і східну (Старе місто і Нове), між якими побудовано кілька мостів. Деякі з них збудовані ще за Австро-Угорщини: при в'їзді у місто з Тернополя, в центрі міста між Старим і Новим містом та залізничний. Біля мосту в центрі є також пішохідний міст. Нижче за течією Гнізни 1978 року збудували новий міст, який замінив старий дерев'яний[8].

Теребовлянщина розташована на заході Подільської височини, в основі якої лежить Волино-Подільська плита. Рельєф міста дуже неоднорідний. Перепад висот сягає 90 метрів[9]. Центральна частина в долині Гнізни рівнинна, з незначними перепадами відносних висот. Проте більшу частину міста займають навколишні пагорби, які порізані численними ярами, поглибленими в тому числі кількома потічками. Саме на пагорбах розкинулось і передмістя Сади, яке за розмірами не менше за центральну частину міста[10].

Місто розташоване в лісостеповій природній зоні. На захід і північ від міста тягнеться масив Теребовлянського лісу.

Площа міста — 11 км². Площа зелених насаджень — 336 га[9]. У місті два парки: ім. Тараса Шевченка та Молодіжний. Також у Теребовлі є значна кількість садових насаджень, які стали основою назви двох великих частин міста: Сади та Садики.

Знак при в'їзді у місто (зі сторони села Застіноче)

Територія Теребовлянського району має помірно континентальний клімат із не спекотним літом, м'якою зимою і достатньою кількістю опадів. Середньорічна температура становить +7 °C. Середня температура січня сягає −5,4 °C, а липня — +18,1 °C. Близько 25 % літнього сезону має середньодобову температуру вище +25 °C. 155 днів на рік — температура вище 10 °C. Район лежить у зоні значного зволоження. Середня кількість опадів становить 620 мм. Особливо дощовими є три літніх місяці. У цей період часто бувають зливи, нерідко — грози, а іноді — град. Влітку випадає найбільша кількістю опадів[9].

Оскільки Теребовлянщина розташована в зоні лісостепу, то найпоширенішими є лісові опідзолені ґрунти. Переважають сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, чорноземи типові малогумусні[11].

Поблизу Теребовлі знаходяться переважно будівельні корисні копалини. Насамперед, це відомий теребовлянський пісковик. Застіноцький кар'єр згадується у теребовлянських міських актах ще 1430 року. Поклади пісковика залягають на схилах Серету та Гнізни. Сіро-зелений, сіро-рожевий або червоно-бурий теребовлянський дрібнозернистий камінь-пісковик близько семисот років видобувають і використовують як будівельний матеріал для фундаментів чи для спорудження приватних будинків, храмів, оборонних споруд, мостів, доріг, для виготовлення тротуарних плит і бордюрів, парапетів, сходів і карнизів, пам'ятників, чеканів для печей тощо[12]. Також тут багато покладів піску та глини. Зокрема у Теребовлянському лісі, на північ від міста, є піщаний і глиняний кар'єри (насамперед гончарні і вогнетривкі глини). Вони були достатньою ресурсною базою для цегельних заводів, яких у радянські часи було досить багато. Безпосередньо біля самого кар'єру побудували Теребовлянський цегельний завод.

За версією більшості вчених, назва міста походить від староукраїнського дієслова «теребити», перші поселенці «витеребили», викорчували ліс і розселилися. Це або видозмінене значення слова залишилося і в різних слов'янських мовах: українське «теребити» — чистити; білоруське «церабіць» — корчувати, очищати; польське trzebić — корчувати, та ін. Також існують інші населені пункти зі схожою назвою. Наприклад, у Білорусі: села Теребейно, Теребель, Теребень, Тереблічі, Теребов[13].

Вперше слово «теребити» згадується у Іпатіївському літописі під 1014 роком, де розповідається про підготовку походу князя Володимира проти свого сина Ярослава, який відмовився сплачувати данину. Володимир наказав «теребити» (розчищати) шлях та споруджувати мости. Під 1277 у цьому ж літописі оповідається про заснування іншого міста, для чого було наказано «теребити» (розчищати) місце над берегом річки[13][14].

Також існують інші версії. Наприклад, на думку професора Я. Рудницького, назву слід виводити від імені Теребослав, а за твердженням філолога М. Худаша — від імені Теребовіт, що побутувало в давньоруські часи. Проте не існує джерельних підтверджень існування таких князів. Також існує легенда про те, що нібито на горі Покрівка колись стояло три хрести. Під ними були могили теребовлянського князя і його двох синів, котрі загинули під час навали монголів. Ці три хрести означали «три болі», а від цього вже пішла назва «Теребовля»[15]. Проте навала монголів була на 144 роки пізніше від першої згадки про місто.

Східнотребовельське князівство з центром у Теребовлі було останнім відламом Великої Хорватії. Наприкінці Х ст. хорватські князівства у Прикарпатті були включені київським князем Володимиром Святославичем до складу Київської Русі.[16]

Перша згадка в «Повісті минулих літ» під 1097 роком,[17] де розповідається про Любецький з'їзд князів і історію осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславича.

Археологічні дослідження вказують на давніше походження поселення. За часів князя Василька Ростиславича місто розташовувалося під Замковою горою.[17] У XII ст. Теребовля була значним політичним та культурним осередком. Коли Теребовлянським князем став Володимирко Володаревич, він об'єднав Перемишльське, Звенигородське, Галицьке і Теребовлянське князівства і зробив столицею Галич. Від 1199 року Теребовля належала до Галицько-Волинської держави. Після смерті у 1205  видатного князя Романа Мстиславовича розпалася Галицько-Волинська держава, й Теребовлянське князівство знов відокремилося.

У 1227 році під час князівських міжусобиць за участі іноземних правителів місто взяли війська угорського короля (якийсь час — правителя Галичини) Андраша ІІ.[18]

1241 року Теребовлю спустошили війська хана Бату, зруйнували замок.

2 лютого 1348 року відбулась катастрофічна для ВКЛ битва над Стравою. Правдоподібно, король Казимир III, уклавши у 1349 році перемир'я з татарами, восени 1349 року з великим військом напав на Галичину. Князь Любарт — зверхник Галичини — не був готовим до такого повороту подій, тому не відбулось якихось серйозних сутичок. Казимир ІІІ захопив головніші замки Королівства Руси, крім Луцька.[19] Так Галичина була приєднана до Польського королівства.

Місто зберегло свій високий статус і стало одним з центрів королівської влади. У 1366 році за наказом короля Казимира III перебудували і відновили замок на горі. Теребовля було містом на кордоні між Червоною Руссю та Поділлям, яке тоді належало татарам. У 1389 році король Яґайло надав містові Маґдебурзьке право[20].

Битва під Теребовлею

У 1415 році Яґайло дозволив теребовлянському шляхтичу Бартошу Головацькому за військові заслуги у Ґрюнвальдській битві заснувати на лівому березі річки Гнізни Нове місто[21]; перед Зеленими святами — король був у місті, звідси через Бучач, Галич, Коломию вирушив до Снятина на прийняття васальної (ленної) присяги Олександром «Добрим»[22]. 1434 року Теребовля стала центром повіту Галицької землі, яка належала до Руського воєводства; тут засідали земський суд та сеймики. Щоправда, у статті про Поділля[23] вказано, що місто (грод) належало до Подільського воєводства до XVI ст.[24]

У 1498 році Теребовля і замок майже повністю були знищені ватагами молдавського господаря Стефана III, тому польський король Ян Ольбрахт звільнив місто на 8 років від податків. Через своє прикордонне розташування Теребовля зазнавала нападів ледь не кожного року. Для його підтримки король звільняв місто від сплати податків, наприклад, у 1518 та 1530 роках. 1550 року король Сиґізмунд II надав Теребовлі привілей відбувати щосуботи ярмарки, з 1555 — право брати мита з мостів і доріг.

1594 року укріплене місто і замок здобув Северин Наливайко, захопив великі запаси зброї, пороху, продовольства, одягу і 150 коней. Мешканців міста обкладали непосильними податками і численними повинностями, що викликало опір і повстання. У 1616 році королівські загони придушили бунтівників. Керівників — К. Шуцького і Д. Малиша стратили.

1629 року староста Олександр Балабан сприяв відновленню замку, руїни цієї будівлі збереглися до сьогодні. У середині 17 століття Теребовлю обнесли валом і частоколом із брамами (Кам'янецька, Галицька та Львівська[25]). Замок мав три вежі: шляхецьку, наріжну і брамну (біля брами), був обнесений муром. При замку було 20 гайдуків і німець-гармаш. На Підзамчі було 12 мешканців, завжди готових до послуг замкові, які не платили податків. За люстрацією 1664 року: замок мав муровані будинки (всередині і дерев'яний), муровану криницю; у Теребовлі залишалося лише 24 житлових будинки[26].

11 червня 1675 року відбулася Битва під Теребовлею. Місто було кілька днів в облозі 10000-ю армією зятя Мехмеда IV Ібрагіма Паші. Місто мужньо захищалося тільки з 80 жовнірами, невеликою кількістю шляхти і 200 мешканцями. Захисником замку був Ян Самуель Хшановський, тоді мужністю відзначилася і його дружина Анна Дорота, більше відома як Зофія, якій за це мешканці міста неподалік замку встановили пам'ятник. За цей подвиг теребовлянців на десять років звільнили від податків. Під час нападу татари у 1688 році зруйнували замок, який більше не відновлювали.

1765 року у місті було зафіксовано 335 господарств, костел, монастир кармелітів, дві церкви, а за містом на горі — василіянський монастир.

Дороги з Теребовлі до інших міст на мапі Королівства Галичини та Володимирії у 1777—1782 роках

Австрійські казарми для драгунів у Теребовлі, 1900-ті

Від 1772 року Теребовля належала до Королівства Галичини і Володимирії — коронного краю монархії Габсбургів (з 1804 року — Австрійська імперія, з 1867 — Австро-Угорщина), за винятком 1810–1815 років, коли її анексувала Російська імперія за умовами Шенбруннського мирного договору. З 1854 року місто знову стало повітовим центром. Відкрилися відповідні державні повітові установи: суд, староство, скарб та ін.[27]

25 листопада 1896 року завершилося будівництво ділянки залізничної колії Тернопіль — Копичинці, що була частиною Галицької залізниці Львів — Чернівці. Збудували залізничний вокзал, який функціонує до сьогодні[28].

1907 року в місті відкрито державну гімназію з польською мовою навчання (див. Теребовлянська гімназія). Діяли українські товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Українська бурса», «Сокіл», «Січ», «Луг», «Пласт», «Союз українок», «Захоронка», товариства допомоги українським інвалідам, охорони військових могил та ін[29].

Від 1898 року в Теребовлі розміщувався 2-й полк драгунів австро-угорської армії. 1914 року у Теребовлі базувався вже лише II дивізіон цього полку[30]. Також у місті впродовж двох десятків років базувалися полки фельдєгерів, наприклад, станом на 1914 рік — Угорський батальйон фельдєгерів № 32[31].

Під час Першої світової війни Теребовля — в зоні російської окупації.

Теребовлянська ратуша

Восени 1918 р. теребовлянці активно підтримали Листопадовий чин: усі установи міста були в руках ЗУНР. 2 листопада в місті та повіті Теребовля було встановлено владу Української держави — ЗУНР.[32] Повітовим комісаром став урядник староства Антін Заплітний.[33] Від грудня 1918 р. в Теребовлі проходило вишкіл українське військо.

У червні 1919 р. місто захопили підрозділи польської Армії Ґаллера, 12 червня у результаті Чортківської офензиви УГА Теребовлю звільнили від поляків.

Над Теребовлею після погоні на своєму «Нюпорі» сотник-літун УГА Василь Євський дігнав і збив причетного до загибелі командира Літунського полку УГА — полковника Джам-Булата Канукова — пілота-віденця хорунжого Кубша, запідозреного в комунізмі.

Будівля колишнього повітового староства

У складі Другої Речі Посполитої Теребовля мала статусповітового міста. У економічному та культурному плані вона була дуже відсталим містечком. Тут діяли дрібні кустарні майстерні, каменоломня, цегельний завод, де разом працювало 354 робітники; швидко розвивалися кооперативний рух, торгівля. Було збудовано 3-поверхові будинки, де розмістилися близько 10 крамниць, у тому числі чеської фірми взуття «Батя». 1933 року відкрито стадіон, згодом — музей (1933) і басейн відкритого типу (1938).

1 серпня 1934 року було утворено сільську гміну Трембовля, до якої увійшли навколишні давніші гміни. У Теребовлі був адміністративний центр гмінної влади, проте саме місто утворювало окрему міську адміністративну одиницю і не входило до складу цієї гміни. Проте до неї входило село Волиця, яке зараз є частиною міста[34].

До вересня 1939 року в Теребовлі дислокувався 9-ий полк Малопольських уланів, який розбитий після нападу Третього рейху на Другу Річ Посполиту у вересні 1939 року. Командиром полку був Тадеуш Коморовський, майбутній керівник польської Армії Крайової[35].

Під час 2-ї світової війни місто зазнало бомбових ударів німецької авіації, зокрема 7 вересня 1939 — по залізничному вокзалу й мосту біля села Плебанівка. 17 вересня 1939 в Теребовлю вступили радянські війська; місто стало центром Теребовлянського району Тернопільської області УРСР. Закрито українську гімназію, українські політичні й культурно-освітні організації та установи Теребовлі; репресовано діячів українського національно-визвольного руху, гімназистів. 22 червня 1941 почалася німецько-радянська війна, тоді ж німецька авіація знову бомбила аеродром неподалік Теребовлі, де базувався 86-й бомбардувальний авіаполк; пілот Т. Малієнко здійснив один із перших повітряних таранів. 6 липня 1941 німецькі війська вступили у Теребовлю. За час окупації понад 1000 жителів міста вивезено на примусові роботи до Німеччини.

У місті організували гетто для євреїв Теребовлі та навколишніх містечок (Струсів, Буданів). На початку червня 1943 на околиці Теребовлі нацисти розстріляли 3000 євреїв.

23 березня 1944 частина 60-ї армії під командування Івана Черняховського відбили Теребовлю у гітлерівців.

Від 1944 року відновлювалося господарство міста: цегельня, маслозавод, дві промислові артілі, МТС, згодом — промкомбінат, електростанція, взуттєва фабрика, заклади охорони здоров'я, кінотеатр, технікум політосвіти (див. Теребовлянське вище училище культури)[36].

Будинок Теребовлянської райради та адміністрації («Білий дім»)

Радянська влада здійснювала репресії проти діячів національного підпілля, зокрема в жовтні 1947 року — масові вивезення до Сибіру теребовлянців, запідозрених у зв'язках із ОУН і УПА.

У післявоєнні роки побудований завод сухого знежиреного молока, нові корпуси взуттєвої і фабрики ялинкових прикрас, універмаг, гастроном, критий плавальний басейн, приміщення райсанепідемстанції і побуткомбінату, 2 ЗОШ, школу-інтернат (нині гімназія-інтернат), новий навчальний корпус школи для глухонімих дітей, 3 дитсадки, понад 20 багатоквартирних житлових будинків, завершена газифікацію міста.

1961 року Теребовлянській міській раді було підпорядковано село Боричівка, а 1965 — село Сади[37].

Від 1990 року діють «Просвіта», «Союз українок», Спілка краєзнавців, виникли Спілка політв'язнів і репресованих, Братство ОУН-УПА, Всеукраїнське об'єднання ветеранів. З 1991 діяла Спілка офіцерів України, котру очолив Віктор Тещук.

5-7 липня 1997 року — урочистості до 900-річчя Теребовлі[38]. З нагоди урочистостей місто відвідав другий президент України Леонід Кучма. Тоді ж було урочисто відкрито пам'ятник князю Васильку Ростиславичу.

2002 року в Теребовлі було закрито військову частину, в якій дислокувався 223-й Теребовлянський ордена Олександра Невського зенітно-ракетний полк. Його було переведено у гарнізон міста Стрий. До 1990-х років підрозділ носив стару радянську назву «223 зенітна ракетна Ордена Олександра Невського бригада». Указом президента України № 195/98 від 16 березня 1998 року полку було присвоєне почесне найменування «Теребовлянська» — «Теребовлянська ордена Олександра Невського 223 зенітна ракетна бригада»[39]. 2000 року бригада стала полком[40], який після передислокації отримав ще одне найменування — «Стрийський». Проте досі залишається почесна назва «Теребовлянська»[41]. Станом на 2015 рік повна офіційна назва полку — 223 зенітний ракетний Теребовлянський полк[42].

12 березня 2009 року Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату постановив поставити єпископа для м. Теребовлі. Архиєрейська хіротонія єпископа Теребовлянського, яку очолив Святійший Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет, відбулася 29 березня 2009 року. Першим єпископом Теребовлянським став ієромонах Павло Кравчук (титул: єпископ Тернопільський і Теребовлянський)[43].

У 2011 році археологи під час розкопок знайшли добре збережене житло слов'ян початку Х ст., кераміку Х — ХІІІ ст., кістяний гребінець.[44][45]

• Люстрація 1572 року — у місті 248 домів, 2 священики, 10 євреїв, 10 різників.
• Люстрація 1616 року — 246 домів, у тому числі 45 порожніх, 8 єврейських господарств, 4 коморники, 6 крамарів, 2 пекарі, 4 різники.
• Люстрація 1664 року — після спустошливих років, у тому числі походи Хмельницького та період Руїни, місто зазнало значних руйнувань. Значно впала кількість населення. В Новому місті залишилося лише 17 заселених будинків, а Старому — лише 7. Від єврейської громади залишилося лише 6 осіб. З численних ремісників та торговців залишилися лише 2 різники.
• Люстрація 1776 року — 246 будинків християн, 89 єврейських господарств.

Згідно з цим переписом[46] у Теребовлі було 1222 будинки, в яких проживали 7015 жителів (3338 чоловіків та 3677 жінок). Релігійна приналежність: 2890 римо-католиків, 2632 греко-католиків, 1486 прихильників юдаїзму. Також 7 осіб інших віровизнання (зокраще євангелістського). Національність: 3737 поляків, 2196 русинів, 1077 євреїв, 1 німець та 4 інших[47].

Згідно з всеукраїнським переписом населення 2001 року, в Теребовлі постійно населення було 13455 осіб. З них: 6301 чоловіків — 46,8 %, 7154 жінок — 53,2 %[48].

Андерст, Благітка, Боднар, Борачок, Боцяновський, Бродяк, Вирозумський, Висп'янський, Вітушинський, Вовчук, Воробій, Гарматій, Голяк, Гончарик, Гринів, Губіцький, Гудзь, Дацко, Дейницький, Дзюбак, Добровольський, Дурбак, Забара, Завадовський, Залуцький, Заплітний, Кісь, Кобильняк, Козак, Коляска, Конотопський, Констанкевич, Косовський, Косцєльняк, Краснопера, Круковський, Куліковський, Леськів, Лещишак, Малевич, Мандзюк, Менденко, Медзінський, Миколаєнко, Морозович, Мохнацький, Нич, Паламар, Панас, Пасіка, Погорілий, Приступа, Пророк, Рейовський, Романишин, Сайко, Самолук, Сененький, Сенетеля, Сенюта, Синьковський, Сташків, Стецула, Стрілецький, Сулима, Трендовацький, Турула, Турчиняк, Фенц, Фриз, Цегельський, Целевич, Чайківський, Шестопаль, Шмігельський, Штогрин, Щепанський, Щуцький, Яремчук, Ястрембський, Яськевич[49].

Пам'ятник євреям Теребовлі та Буданова у вигляді символічної могили у місті Холон в Ізраїлі

1572 роком датується одна з міських люстрацій, в якій можна знайти найдавніше підтвердження того, що у місті вже у XVI столітті існувала єврейська громада. У люстрації вказано, що у місті було 248 домів, 2 священики та 10 євреїв. Згідно з люстрацією 1616 року у місті було 8 єврейський господарства. Люстрація 1664 року вказує, що у місті проживали 6 єврейських родин. Також відомо, що в XVII ст. у місті була дерев'яна синагога, котра стояла на сучасній вул. Івана Франка, тобто на Підзамчу. Вже через сто років (1765 року) єврейська громада була набагато більшою — 89 господарств. У XIX ст. у місті існувало як мінімум 2 синагоги, в тому числі одна стара дерев'яна. Єврейська громада переважно жила в Старому місті, поблизу сучасних площі Т. Шевченка (давніше площа Ринок, потім Пілсудського) та вулиці Січових Стрільців (до 1945 — Яна Собеського). Також у місті було окреме єврейське кладовище, яке стояло на місці сучасної житлової забудови по вул. Чайковського[50]. Під час Першої світової єврейський квартал згорів, оскільки було багато дерев'яних будівель. Частина єврейських сімей як біженці виїхала з міста перед наступом російської армії. 1941 року в Теребовлі проживали приблизно 1700 євреїв. 1942 року під час німецької окупації єврейський квартал перетворений на теребовлянське гетто. Тоді ж частину євреїв було відправлено у винищувальний табір у Белжеці або розстріляно на місці. Решту було розстріляно наступного року у яру біля села Плебанівка.

Є залізниця від Теребовлі до обласного центру, столиці України та інших населених пунктів. У місті є залізнична станція Теребовля (Трембовля). Історія станції та теребовлянської залізниці розпочинається з 1896 року[28].

Через залізничну станцію Трембовля щоденно проходить потяг Київ — Рахів у складі купейних, плацкартних і одного вагону класу «люкс». Також через місто проїжджають декілька приміських дизель-потягів, зокрема, Тернопіль — Чортків, Тернопіль — Іване-Пусте (двічі на день), Тернопіль — Заліщики (двічі на день). На станції Березовиця-Острів можна пересісти на дизель-потяги Тернопіль — Ходорів, які в ходу теж двічі на день, а на станції Заліщики і Стефанешти — на дизель-потяги Коломия — Заліщики — Коломия, Чернівці — Стефанешти — Чернівці.

У міжвоєнний період та під час німецької окупації у Теребовлянському лісі проходила лінія вузькоколійної залізниці, яка з'єднувала каменоломню в селі Застіноче і станцію поблизу цегляного заводу, на якій перевантажували каміння з вузькоколійки на звичайну залізницю[53].

Через центральні вулиці Теребовлі (Князя Василька та Тернопільська) проходить автомагістраль міжнародного значення М19 — частина європейського шляху E85. Є незавершений проект будівництва об'їзної дороги, яка б могла розвантажити вулиці міста і пришвидшити рух автотранспорту. Частину інфраструктури (деякі мостові переходи) збудовано, але давно покинуто. Планується завершення цього проекту[54]. Завдяки трасі М19 Теребовля має зручний міжміський транспортний зв'язок з обласним центром Тернополем, іншими районними центрами та Чернівцями, які теж лежать біля цього автошляху. Покриття дороги від Тернополя до перехрестя з Т 0903 (дороги на Буданів, Дарахів, Гримайлів) з світлофором — асфальт, після перехрестя — бруківка, яку давно перекладали.

Недалеко від центру Теребовлі розташована автостанція (раніше стояла трохи південніше на тій самій вулиці, проте була перенесена в нову будівлю). Сполучення існує також з приміськими селами, з Мукачевом, Івано-Франківськом, Ворохтою. Однак на свята і під час снігопадів розклад руху непередбачуваний. До Києва чи Львова зараз мало хто їздить автобусом, бо піднялись ціни, а в потягах не доводиться стояти.

Міський транспорт представлений двома службами таксі: «Сяйво»[55] і «Таксі-Плюс», «Таксі-Княже». Також використовується приміський автотранспорт для пересування між віддаленими частинами міста, наприклад, між зупинкою «Сільгосптехніка» (на краю міста у передмісті Сади) через центр міста до найближчих сіл (Семенів, Залав'є)[56].

На головній вулиці діють дві автозаправні станції: мережі «ОККО» недалеко від центру міста та залізничної станції, інша — біля автовокзалу.

Руїни замку

Центральне місце в архітектурно-історичному комплексі Теребовлі займає Теребовлянський замок. Міститься він на Замковій горі на місці кількох давніших оборонних споруд, у тому числі ще княжих часів. 2011 року на цьому пагорбі проводилися археологічні розкопки. Було знайдено добре збережене житло слов'ян початку Х століття, що свідчить про те, що заселення міської території відбувалося набагато раніше, ніж перша літописна згадка під 1097 роком[86]. Впродовж останніх десятиліть археологам вдалося встановити літописну локалізацію Теребовлі. Дитинець міста був саме на Замковій горі. Зокрема з тих часів збереглися 2 захисних вали, які кілька разів були зміцнені впродовж своєї столітньої історії. До них прилягали культові споруди Х ст., виявлені нещодавно археологами. Міський торгово-ремісничий посад та пристань розташовувалися нижче по течії Гнізни, там де вона впадає в річку Серет, поблизу сучасних сіл Семенів та Зеленче[87].

Історія Нового міста документально розпочинається 1415 року, коли привілей на його розбудову отримав Бартош Головацький, учасник Грюнвальдської битви. Проте археологічні дослідження останніх 10 років вказують на те, що у ХІІ-XIV ст. на лівому березні Гнізни вже існувало невелике село[21].

Інформації про міську забудову до XVI ст. майже немає, адже не збереглося ні згадок, ні самих пам'яток, які в ті часи здебільшого були дерев'яними. Вже у XVI ст. доступні короткі згадки і описи Теребовлянського замку. Зокрема, 1534 року теребовлянський староста Анджей Тенчинський відбудував замок. 1551 року була проведена люстрація, яка залишила детальний опис твердині. Саме у цій люстрації вказано, що кам'яний мур замку «залишався ще з Казимирового часу»[88]. На Підзамчу тоді ж розміщувався фільварок з пивоварнею. Також з вказаного періоду розпочинається історія багатьох кам'яних пам'яток, які збереглися до нашого часу.

1631 року було завершено будівництво нового замку під керівництвом місцевого старости Олександра Балабана. Наступного року була проведена люстрація, яка подає нам інформацію не лише про зовнішній вигляд замку, але й про внутрішню забудову, яка до наших часів не збереглася. Замок був потужною кам'яною оборонною спорудою: найбільша ширина — 38 м, найбільша довжина — 107 м, товщина стін у середньому — 4 м. Також було три вежі кругла головна та менші — шестибічна і чотирикутна. В середині замку був двоповерховий палац, 7 підвалів для зберігання припасів. Також у дворі замку була дуже глибока криниця, яка збереглася до сьогодні[89].

Станом на середину XVII ст. місто переживало економічне піднесення. Паралельно з цим збільшувалася кількість населення, розбудова міста. Старе і Нове місто були оточені валом і парканом. Вхід у місто був через три брами: Кам'янецька, Галицька (Зубівська) та Львівська. Кам'янецька розміщувалася поблизу церкви св. Миколая, адже вали проходили якраз за її територією, майже по лінії сучасної залізничної колії. З Галицької брами виходив шлях до Галича, від якого отримала свою назву сучасна вулиця Галицька. Інша назва (Зубівська) вказує її прямування у напрямку села Зубів. Львівська брама стояла у північній частині міського валу, поблизу замку. Міські вали тягнулися від сучасного залізничного мосту по вулиці Валовій (тепер Залізнична), згодом повертали на захід до вулиці Широкої (сучасна Івана Мазепи) і прямували до Гнізни[25].

Оборонна церква Св. Миколи

Церква Св. Миколи разом з дзвіницею

У XVI розпочинає свою історію і «Оборонна церква Св. Миколи», яка в наш час належить одній з греко-католицьких парафій міста. Церква Св. Миколи буда збудована наприкінці XVI століття, трьохнефна в плані й мала оборонний характер. У 1735 році відбулася перебудова на кошти Теребовлянського пароха Антонія Римбали та за згодою митрополита Анастасія Шептицького. Було розібрано старий церковний портал і збудовано новий великий квадратної форми. Від початкового храму залишилась лише східна частина — пресвітерія з великим вівтарем. На південному фасаді зберігся замурований, строгих ренесансних форм портал. Церква після побудови не мала бань і була пристосована до оборони. Над апсидою розміщено спеціальний закритий бойовий ярус з бійницями. Тоді ж було побудовано нову дзвіницю на сім дзвонів з скарбницею. Навколо церкви простягався кам'яний мур, а вхід на церковне подвір'я був через браму, яка виходить на вулицю Шевченка. Давніше навколо церкви також розміщувалося кладовище. Вже відновлена церква була освячена 18 серпня 1784 року[90].

Поряд з церквою св. Миколая було збудовано лікарню (зведена за ініціативою о. Івана Залуцького[91]), на місці якої згодом з'явилася двоповерхова кам'яниця, яку використовували як руську читальню, приватне житло, єврейську крамницю. У радянські часи в цій будівлі був горілчаний магазин. 1988 року кам'яницю було знесено через аварійність[92]. До комплексу церковних будівель належать також парафіяльний будинок (будинок священика) та дім Товариства священиків ім. св. Петра і Павла, в якому тепер розміщений Теребовлянський районний військовий комісаріат.

У церкві св. Миколая зберігається копія Теребовлянської Чудотворної Ікони Божої Матері. Оригінал зберігається у соборі Святого Юра у місті Львів[93].

Костел і монастир кармелітів

Костел Успіння

У XVII столітті розпочалася історія іншої помітної міської пам'ятки — Монастиря і костелу кармелітів. 1617 року теребовлянський староста Пйотр Ожґа запросив до міста монахів-кармелітів; 1620 року подарував їм землю для будівництва костелу. З 1635 до 1640 років відбувалося будівництво мурованих будівель костелу і монастиря. Масштабний проект підтриманий фінансовою допомогою місцевих шляхтичів: 1624 року шляхтич Миколай Осинський подарував монастирю броварню, крамницю та житловий будинок поблизу Гнізни. 1635 року власник села Лошнів Адам Коморовський дав монахам 6 тисяч золотих. Приблизно тоді ж монастир отримав у своє володіння землі села Боричівка, якими користувався до приходу радянської влади[94][95].

Теребовлянський староста Стефан Потоцький був доброчинцем костелу оо. Кармелітів у Теребовлі (в захристії був його портрет).[96]

Польський дослідник Анджей Бєтлєй твердив, що у кляшторі був портрет теребовельського старости Міхала Францішека Потоцького.[97]

Монастир був комплексом споруд оборонного типу. Складався з костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії і двоповерхового комплексу келій. Територію монастиря оточують масивні стіни з чотирма наріжними, п‘ятикутними в плані, оборонними баштами. Дві башти стоять над річкою Гнізна. У зовнішніх стінах та в баштах розміщуються бійниці для стрільби з рушниць та мушкетів та гармат. Головний вхід на територію влаштовано в центральній частині південної стіни у вигляді проїзної арки. У XIX ст. над нею була добудована надбрамна триарочна дзвіниця. Костелу Внебовзяття Діви Марії в плані тринавний з прямокутною західною частиною. Зовнішнє оздоблення костелу доволі просте, без особливого декору. З південної та північної сторони споруджено по два контрфорси. З північної сторони костелу збудовані келії[94]. Також були великі підземелля, у яких, зокрема, були захоронення духовенства та міської знаті.

У першій половині XX ст. проводилась реставрація. В післявоєнні часи в монастирі була влаштована фабрика ялинкових прикрас. 1987 року у костелі трапилася велика пожежа[98]. Невдовзі споруда була передана Українській автокефальній православній церкві. Після ремонту були встановлені два куполи на фасад храму. 1990 року у храмі відбулася перша літургія[99].

Підгорянський монастир. Попереду руїни келій та брами

Підгорянський монастир

(Підгорянський) Святопреображенський василіанський монастир побудовано на південь від Теребовлі поблизу села Підгора (у гирлі Гнізни до Серета), проте теж входить до історичного й архітектурного комплексу міста. В більшості офіційних документів монастир згадується саме як «Теребовлянський». За легендами заснування монастиря відбуло у XII—XIII ст. Вважається, що до початку XVIII ст. монастир був дерев'яним. Лише на початку XVIII відбувається перебудова і з'являються будівлі, які залишилася до нашого часу. Про це свідчить напис над одним з вікон брами з датою «Фундатор ігумен Діонісій 1716» та уривок з заповіту згаданого ігемена Діонісія: «Я, ієромонах, ігемен новоспорудженого мною монастиря Теребовельського». Територію монастиря, трапецієвидної у плані, оточували оборонні мури. Кути завершувались круглими двоярусними баштами з циліндричними склепіннями. У 1716 році було зведено головну вежу з в'їзною брамою. По лівій стороні від брами розташований комплекс келій. За ними стоїть Преображенська церква, повернута вівтарем на Схід. План храму походить з дерев'яної архітектури — тридільної (триверхової) церкви. Також є згадки про те, що на території монастиря також була ще одна дерев'яна церква та кладовище. 1789 австрійський уряд закрив Підгорянський монастир. Деякий час його будівлі розбиралися жителями сусідніх сіл на будівельні матеріали. Від повного руйнування монастир врятований забороною розтягувати каміння та кількома консерваційними роботами. Монастирська церква відбудована в 1992 році, проте через брак історичних матеріалів у той час не було відомо про її справжній вигляд, тому замість трьох бань церкву зараз увінчана лише однією[100].

Серед забудови австрійського періоду насамперед виділяється Теребовлянська ратуша — двоповерхова будівля по вул. Шевченка. Збудована наприкінці XIX ст. у класичному стилі. Вхідну групу завершує портик. Будівлю вінчає башта з механічним годинником-курантами, котрі відбивають кожну годину, а також кожні 15 хвилин.

До австрійського періоду також відноситься і будівля залізничного вокзалу, яка за більш ніж 100 років існування (ділянка залізниці через місто була відкрита 25 листопада 1896 р.) майже не змінилася.

Тоді ж розпочинається історія багатьох кам'яниць у центрі міста. По-перше, це Будинок гімнастичного товариства «Сокул». Теребовлянське гніздо польського «Сокола» від часу свого відкриття (1892) потребувало окремого приміщення, де б можна було проводити концерти, театральні вечори, зберігати бібліотеку. Урочисте відкриття «Сокільні» відбулося 1 червня 1905 року[101]. За радянської влади (в 1950-х роках) тут був кінотеатр, згодом у будівлі розмістили дитячу спортивну школу.

Маєток на вул. Родини Юрчаків,19

1907 року було збудовано Будинок «Рідної школи»[102]. Триповерхова будівля по вул. Князя Василька, 99 стоїть у центральній частині міста. Керував будівництвом Яків Козак. Будівництво цього закладу — головна заслуга директора української комунальної каси Т. Томашевського. Кошти на будівництво були отримані від каси «Поміч».

Біля площі Шевченка зберігся будинок друкарні Геллєса (кін. XIX ст.), а на Зазамчу — будинок теребовлянської пошти (1862 рік, тепер приватний будинок). Тоді ж з'явилося багато кам'яниць заможних міщан. Найкращі зразки можна побачити на вулиці Родини Юрчаків: будинок архітектора Геваніцького (№ 4), сусідній будинок № 4 (теж проект Геваніцького), кількаповерховий будинок архітектора Закржевського (№ 19) та двоповерховий № 9 під Покрівкою (1912 року, про що свідчить дата на фасаді)[103].

У польський період було збудовано повітове староство (тепер дитяча лікарня) та 2 корпуси лікарні (1935 року, про що свідчить тогочасна пам'ятна таблиця на стіні), які в 1970-ті були з'єднані між собою. Тепер там розміщуються лабораторія та пологовий будинок.

Парафіяльний костел св. Петра і Павла

Найпомітніше місце серед польської забудови міжвоєнного періоду займає Парафіяльний костел св. Петра і Павла зведений у 1924—1928 роках. Починаючи з 1810 року, у місті не було парафіяльного католицького храму, адже старий дерев'яний костел згорів. Тому парафіяни з Теребовлі та навколишніх сіл користувалися храмом монастиря кармелітів[104]. Ще перед Першою світовою війною були плани побудови нового парафіяльного храму, проте військові дії перешкодили планам. Вже після війни на викупленій у єврейської громади ділянці розпочалося будівництво нового храму. Теребовлянський парафіяльний костел став першим у Польщі храмом у стилі римських базилік раннього християнства. Архітектором храму був Адольф Шишко-Богуш, котрий після Другої світової війни займався відновленням краківського Вавелю. З 1956 до початку 1990-х храм виконував функції будинку культури, а потім переданий місцевій католицькій громаді[105].

У Теребовлі встановлено близько півтора десятка зразків міської скульптури — пам'ятників, погрудь та пам'ятних знаків. Теребовлянські пам'ятники відносяться (за часом їх встановлення) переважно до періоду незалежності України (від 1991 року). Також налічується близько десятка пам'ятників, які були демонтовані в різні часи через зміну політичної ситуації.

Найбільш примітні пам'ятники: Теребовлянському князеві Васильку, Тарасу Шевченку. Також встановлені погруддя Степану Бандері, Іванові Франку. Також існує група пам'ятників, які присвячені визвольній боротьбі та жертвам репресій: меморіал Воїнів УПА-ОУН, пам'ятний хрест Воїнам УГА, пам'ятник Закатованим студентам Теребовлянської гімназії, меморіальна таблиця закатованим у Теребовлянському НКВД та інші.

Вулиці Теребовлі, назви яких змінювалися впродовж XX століття.

• Андрейко Юрій (1899 — 13 квітня 1975, м. Нью-Йорк, США) — лікар, громадський діяч;
• Александрович Олександр — український дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Сербії.
• Бачинський Сергій — український діяч культури, літератор, композитор-аматор.
• Валь (Сніцаренко) Ірина — поетеса, авторка збірок «П'янкі джерела» (2003), «Тримаю сонце у долонях» та «Срібні роси» (обидві — 2004);
• Гдаль Володимир (20 червня 1954) — поет, медик, доцент кафедри терапії Національного медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика, кандидат медичних наук, автор близько 40 наукових публікацій. Автор поетичних збірок «Над Теребовлею дощі» (1992), «Калина на рові» (1995), «В інтимних куточках твоєї душі» (2011) та «Гаряча осені палітра» (2018)[111];
• Губ'як Дмитро (18 березня 1982) — український бандурист-вокаліст, композитор, заслужений артист України (2009).
• Дідух Анна (24 січня 1922) — художниця, діяч культури, член Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА, філія в Нью-Йорку). Постійна учасниця виставок ОМУА і «Союзу українок» Америки, авторка краєвидів, натюрмортів, портретів, виконаних здебільшого в техніці олії[112];
• Дунець Василь (28 листопада 1948) — автор і виконавець пісень, почесний дорожник України (2003);
• Кіцила Юрій (8 лютого 1956) — композитор, педагог, заслужений діяч мистецтв України;
• Кульчицький Олег (9 березня 1958) — музикант, заслужений артист України (1997);
• Лех Володимир (30 квітня 1984) — телеведучий, журналіст, директор Державного підприємства "Парламентський телеканал «Рада», член Національної Спілки журналістів України;
• Ляхович Ярина (2 жовтня 1942) — українська художниця в діаспорі. Член Об'єднання мистців Вікторії та Спілки українських образотворчих мистців Австралії;
• Миколаєнко Юлія (19 березня 1865 — 22 квітня 1899) — театральна актриса;
• Павлік Віктор (31 грудня 1965) — український співак, заслужений артист України;
• Пасічник Наталія (3 липня 1984) — українська поетеса, перекладач, член Національної спілки письменників України, переможниця конкурсу «Коронація слова»[113].
• Снітовський Олег (12 лютого 1955) — журналіст, публіцист;
• Юрчакова Ганна (22 грудня 1879 — 6 липня 1965) — українська драматична акторка;
• композитори, диригенти, естрадні співаки, музичні виконавці — В. Малієвич, П. Оленчик;
• актори і театральні діячі — Ю. Малієвич-Шустакевич;
• вчені — Й. Дрінь, І. Жуков[114], М. Кргоун, З. Стефанкевич, І. Яцків, М. Гребеник.

Уродженці колишньої польської громади:

• Бєскі Єжи (1930) — польський художник;
• Вирозумський Єжи Леслав (7 березня 1930) — польський історик епохи Середньовіччя, професор (колись Яґеллонського університету), секретар Польської академії знань, член Центральної комісії у справах ступенів і титулів;
• Єловіцький Євстахій — католицький релігійний діяч;
• Єндрика Йоанна (1 січня 1940) — польська актора кіно та театру;
• Клеєберг Юліуш (1890—1970) — ротмістр кавалерії Австро-Угорщини, генерал Війська Польського, військовий аташе у Парижі (1939—1940), шеф військової делегації Польської республіки при штабі союзницьких військ. Брат відомого польського генерала, героя Вересневої кампанії, Францішка Клеєберга.
• Пулавський Ян (1924—2003) — генерал Війська Польського;

Уродженці колишньої єврейської громади міста:

• художниця Кальскі Софія (1933), змогла врятуватися від загибелі у Теребовлянському гетто. Серед робіт є картини присвячені Голокосту, зокрема у Теребовлі[115];
• Лакс Міна (1907—1993) — австрійська письменниця, педагог та германіст[116].

• Дурбак Іван — український журналіст, громадський діяч. Діяч УВО, дійсний член НТШ.[117]
• Генрик з Теребовлі — купив у Петра Штехера будинок навпроти Латинського катедрального собору Львова.

• письменники Степан Будний, Олена Кисілевська, Роман Лубківський, Петро Осадчук, Дмитро Павличко та інші.

• майстри декоративного мистецтва М. і С. Борачки, М. Брездень, П. Ткачук,
• краєзнавець Г. Кушнерик,
• скульптор Ян Бохенек
• військовий лікар Тещук Віктор Йосипович — Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент, Doctor of Sciences, доктор філософії, магістр державного управління, лікар-невролог вищої кваліфікаційної категорії, начальник ангіоневрологічного відділення клініки нейрохірургії і неврології Військово-медичного клінічного центру Південного регіону України (м. Одеса), полковник медичної служби, учасник АТО. .

• Ярослав Борковський — відповідальний секретар координаційної ради Спілки політв'язнів і репресованих;
• Богдан Легенький — уродженець села Зубів, випускник Теребовлянської торговельної школи, згодом бізнесмен в еміграції (Канада). Місцевий меценат;
• Степан Мохнацький — декан Теребовлянського деканату УГКЦ;
• Остап Пасіка — народний майстер, різьбяр по дереву. У Теребовлянському краєзнавчому музеї діє постійна експозиція дереворитів майстра (117 робіт).
• граф Єжи Баворовський (1870, Острів — 1933, Львів) — парламентар, дідич, почесний громадянин Будзанова.[118]

• «Василько Ростиславич» (1923) — роман Володимира Бірчака, літературознавця та письменника, автора кількох історичних романів та повістей. У романі «Василько Ростиславич» розповідається про теребовлянського князя Василька, його осліплення на Любецькому з'їзді та інші події 1097—1098 років. Теребовля є одним з основних місць оповіді[120].
• «Теребовля» (пол. Trembowla) — історична повість відомої польської письменниці Зофії Коссак-Щуцької. У цьому творі розповідається про оборону Теребовлі 1675 року та героїню тих подій — Зофію Хшановську.
• «Марево духу» (2005) та «Аристократи духу» (2008) — дві книги української письменниці Наталки Михно. Перша книга описує давню історію Теребовлі. Друга — частково автобіографічна (авторка довго працювала в Теребовлі). Також зачіпає тему історії Теребовлі, її легенд[121].
• «Скарби твого міста» — книга з серії «Мандрівка Україною» авторства Наталки Михно. У художньому стилі описано легенди міста стосовно різних подій та персонажів його історії[122][123].

• «Теребовля» — нарис Ігоря Ґерети, відомого краєзнавця Тернопільщини.
• «Теребовлянський замок» — книжка українського краєзнавця Миколи Ковальчука.
• «Тут оживає минуле» — книга Мирослава Смалиги.
• «Історія міст і сіл Теребовлянщини» (1997) — колективна праця істориків-краєзнавців Теребовлянщини
• «Теребовлянщина: Краєзнавчий альманах-календар» (2001) — альманах-календар, присвячений 900-літтю Теребовлі (1997 рік), але виданий лише 2001 року.
• «Мандрівка по Теребовлі й Теребовлянщині» (1998) — історичний нарис-путівник, написаний місцевими краєзнавцями Л. Городиським та І. Зінчишином.
• «Теребовлянщина в спогадах емігрантів» — збірник спогадів теребовлянських мігрантів про рідне місто.
• «Шлях до волі» — нариси національно-визвольної боротьби на Теребовлянщині, автор Василь Буртник. У книзі зібрано значну кількість ілюстративного матеріалу та спогадів учасників підпілля.
• Історичними ослідженнями Теребовлі також займалися: Лев Чачковський (1940-ві), Ігор Свєшніков (1956)[124], Павло Раппопорт (1960-ті)[125], Борис Тимощук (1984, 1986)[126], Марина Ягодинська (1984, 1986-1988, 2002)[127], Роман Миська (2004–2005)[128][129] та інші.