Мирне (Костопільський район)

На межі ХІХ — ХХ століть у Печалівці працювала церковно-парафіяльна школа, у якій усього двоє вчителів навчали 100 дітей. Одним з них був П. Гирко, якого за активну участь в громадсько-просвітницькій роботі школи, було звільнено з роботи та вислано в північні райони. До революційних подій жовтня 1917 року в селі, серед місцевих мешканців, було лише двоє селян, що мали середню освіту — П. Драганчук та М. Кур'ята.

У 1930-х роках в селі діяла польська початкова школа, що на той час містилася в приміщенні теперішнього кіноклубу. Навчалося в школі 50 учнів, а навчання проводилось у дві зміни і спочатку велося лише польською мовою. Вчителями було подружжя Стоцьких. Згодом вчителька Барбара Стоцька добилася, щоби навчання у першому класі проводилося ще й українською мовою. Тоді ж до сільської школи було прислано ще двох вчителів — Стебу та Грабаля. Подружжя Стоцьких власних дітей не мало, але дбали про інших. Барбара Стоцька, бачачи, що приміщення діючої школи для такої кількості дітей є замалим та затісним, тоді з власних заощаджень виділила кошти, які передала братам Драганчукам на спорудження будинку, частина якого призначалася для потреб школи. 1934 року орендоване ще одне приміщення — в хаті Салівончука Опанаса і тоді з'явилася можливість поділити класи. З Польщі приїхали ще дві вчительки — Анна Закшевська та Емілія Мацієва. Навчання повністю з усіх предметів велося польською мовою.

Печалівська семирічна школа (світлина 1937 року)

Для польських дітей діяла окрема школа, що знаходилася в одній з хат в урочищі Політовці. У 1935 році місцеві поляки розпочали будівництво нової великої будівлі школи, у якій також мав міститися й шпиталь. У 1937 році тут було завершене будівництво та відкрито семирічну школу. На той час вона була однією з двох шкіл у повіті та мала назву «Початкова семикласна школа», що була спільною для польських і українських дітей. Директором школи був Євгеніуш Римарчик. З Варшави були прислані вчителі, які проводили навчання повністю польською мовою.

Свідоцтво про закінчення семирічної школи Мерленка Петра (1935 рік)

У 1938 році свідоцтво про закінчення семирічної школи отримало 8 українських дітей, серед них, Ніна Дмитрук, Іван Омелянчук, Олександра Коваль та інші. Восени 1939 року з приходом радянської влади прийшла і реорганізація школи, навчання велося лише українською мовою. У 1940 році відбувся перший випуск семирічної школи. Серед випускників були Яків Русак, Пилип Захарчук, Андрій Гаврилюк.

Перший випуск Печалівської семирічної школи (1940 рік)

Під час німецько-радянської війни село знаходилося під німецькою окупацією і навчання в школі було припинено. У 1942 році почалася епідемія тифу, то в одній частині шкільних приміщень розмістився військовий шпиталь, а іншу відведено під стайню.

1944 року село звільнено з-під німецької окупації. У школі відновлено навчальний процес, а також створено вечірню школу для робітничої молоді. Першими повоєнними директорами школи були Новак Людвік та Миколайчик Володимир. При школі відкрито курси з ліквідації неписьменності. Культармійцями з ліквідації неписьменності були учні старших класів — Коваль К. П., Григор'єва Р. І., Мишкевич В. Г., Турчина К. О., Карповець О. А., Кузько М. І. та інші. У 1954 році відбувся перший повоєнний випуск середньої школи. Серед випускників були В. Салівончук, А. Касянчук, М. Поліщук, М. Мельничук та інші. Вчителями були — Хуснудінова Н. Х., Шевченко Я. В.

Будівля Мирненського ліцею

Протягом січня 1973 — листопада 1976 року, у центрі села, на кошти колгоспу ім. ХХІІ з'їзду КПРС (голова Кухарчук І. А.), споруджено триповерхову будівлю нової школи. У новозбудованій школі містилося 17 класних кімнат на 540 місць, актова зала, їдальня на 100 місць, майстерня та спортивний зал. У 1976 — 1986 роках директором школи був Якобчук Анатолій Прокопович. В цей час у школі налічувалося 16 одиниць техніки (2 вантажні машини, автобус, грейдер). Школа готувала трактористів-машиністів широкого профілю, а також була забезпечена кіноапаратурою, швейними машинами. У школі працював табір праці та відпочинку для учнів старших класів.

У 1986—2002 роках директором школи був Шолодько Віталій Антонович. За сприянням Чмира Віктора Івановича школі створено Зал бойової і трудової слави. Належне місце займало поглиблене вивчення образотворчого мистецтва, створено кабінет естетики. За керівництва Шолодька В. А. у школі була запроваджена десятибальну систему оцінювання знань та вмінь учнів. Для відпочинку вчителів було створено кімнату психологічного розвантаження. При бібліотеці працювала читальна зала.

У 2002—2005 роках директором школи був Фесюк Володимир Іванович. У школі введено природничий профіль навчання з екологічним напрямком та створено еколого-краєзнавчий центр «Ойкумена» і картинну галерею, у якій експонуються картини місцевих художників. Для підвищення фахового рівня вчителів у школі діє методичний кабінет. Значна увага приділяється дослідженню історії рідного краю, його традицій та культури, вивчення становлення освіти на селі. Створено історико-краєзнавчий центр «Берегиня» та виховний центр «Історія школи».

У 2005—2014 роках директором школи була Ширшун Ірина Миколаївна, від 2014 року до 24 жовтня 2017 року — Фесюк Олена Василівна, протягом 24 жовтня — 22 листопада 2017 року — Кишман Ніна Леонідівна, а від 22 листопада 2017 року школою керує Степанюк Юлія Вікторівна. Від 30 січня 2018 року школа стала ліцеєм, яким продовжує керувати директор колишньої Мирненської ЗОШ Степанюк Ю.В.[9] Станом на кінець січня 2019 року у Мирненському ліцеї навчається 147 дітей.[11]

Драганчук Руслана — бібліотекар Мирненської публічно-шкільної бібліотеки

Читачі Мирненської публічно-шкільної бібліотеки

Від 1937 року в селі Печалівка працювала хата — читальня, у якій на громадських засадах проводив роботу І. О. Мельничук. Молодь збирала кошти, наймали зал у поляка Царука для забав, а у хаті — читальні організовували гуртки художньої самодіяльності: хор, драматичний та вокальний гуртки, троїсті музики. Гурт учасників називався  «Польське коло младєжи»[12].

Після війни у 1947 році відкрито сільський клуб та бібліотеку, остання — в хаті  Драганчука Ульяна. Станом на 1 січня 1950 року, бібліотечний фонд нараховував 949 примірників книг, читачів обслужено 196, книговидача становила 7003 примірники. 1967 року побудований Будинок культури куди було перенесено сільську бібліотеку.[12]

Протягом усього часу існування сільської бібліотеки нею завідували:[12]

У 1975 році Мирненська сільська бібліотека увійшла до складу Костопільської ЦБС. 1998 року внаслідок реорганізації відбулося об'єднання шкільної та сільської бібліотек та утворення Мирненської публічно-шкільної бібліотеки з книжковим фондом 23 693 книги для 525 читачів. Бібліотека знаходиться у приміщенні місцевого ліцею[12].

• Кухарський Андрій Омелянович (нар. 1914). Призваний на військову службу 25 сiчня 1944 року. Рядовий, артилерiйський їздовий батареї 76-мм гармат 384-го стрiлецького полку 157-ї стрiлецької Неманської орденiв Суворова i Кутузова дiвiзiї 5-ї Армiї 3-го Білоруського фронту. Брав участь у боях по звільненню Білорусiї та країн Балтії, у Схiдно-Прусськiй наступальній операцiї та учасник війни з Японією. Нагороджений орденами «Червоної зірки» та «Вітчизняної війни ІІ ступеня», а також медалями «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Японією», «25 років перемоги в Великій Вітчизняній війні».
• Мерленко Петро Опанасович (1925, с. Печалівка — 1997). Призваний на військову службу 20 травня 1944 року. Воював у складі 102-ї стрілецької дивізії 228-го гвардійського стрілецького полку Карельського фронту у боях під час Петсамо-Кіркенеської операції по звільненню Крайньої Півночі. Брав участь у Берлінській операції у складі 2-ї ударної армії 2-го Білоруського фронту під час захоплення острова Рюген. Після закінчення війни продовжив службу у лавах радянської армії у складі групи радянських військ у Німеччині до 7 травня 1950 року. У повоєнні роки працював на Костопільському домобудівному комбінаті. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями — «За відвагу», «За оборону Радянського Заполяр'я», «За перемогу над Німеччиною», «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 років», «30 років Радянській Армії та Флоту», «50 років Збройних Сил СРСР», «70 років Збройних Сил СРСР».
• Толочик Григорій Іванович (нар. 1921, с. Печалівка). Мобілізований 3 березня 1944 року. Гвардії рядовий, розвідник взводу пішої розвідки 221-го Гвардійського стрілецького Червонопрапорного ордена Суворова полку 77-ї Гвардійської стрілецької Чернігівської Ордена Леніна Червонопрапорної ордена Суворова дивізії 61-ї Армії 1-го Білоруського фронту. Поранений 6 лютого 1945 року. Нагороджений орденом «Червона зірка» та медалями — «За відвагу» (двічі), «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».

На території даної місцевості діяли військові формування ОУН-УПА, у лавах яких воювали й печалівці. Так, 1943 року у боєзіткненнях з підрозділами Вермахту загинули або ж були розстріляні за вироком німецької окупаційної влади місцеві мешканці Драганчук Андрій Уліянович, Шрамко Петро Іванович, Федорець Гнат Євстахович та багато інших.[13] Десятки родин як «вороги народу» були вивезені до Сибіру.

Іван Дмитрук працює над мемуарами для нащадків

Одним з них був мешканець села Іван Васильович Дмитрук. Народився він в селянській родині — Василя та Федори Дмитруків. 1933 року пішов до першого класу початкової школи, де навчання проводилося на польській мові. Лише раз на тиждень відвідував українську недільну школу при місцевій церкві. 1937 року пішов до новозбудованої школи і відвідував її доки не розпочалася німецько-радянська війна. 1941 року село окуповане німцями. В перші дні окупації вийшов наказ окупаційної влади про закриття шкіл. 1943 року Іван Дмитрук потрапив до числа тих добровольців села, що проходили військову підготовку за сприяння підпільної, на той час, організації — ОУН-УПА. По закінченні навчання, із серпня до жовтня 1944 року Іван Васильович був зв'язковим, мав псевдо — «Дзвін». Коли в село увійшла Червона армія, то його було заарештовано та передано до штабу підрозділу НКВС, що знаходився тоді на території сучасного медучилища. Після тривалих тортур, Івана, як ворога Радянської влади, відправили до Рівненської в'язниці, згодом — до Лук'янівської в'язниці у Києві, де він пробув 3 місяці. 1945 року 17-річного Івана Дмитрука, як «зрадника» радянської батьківщини, «буржуазного націоналіста», засуджено військовим трибуналом до найвищої міри покарання — розстріл. Але зважаючи на вік, покарання замінили 20-літнім засланням на каторжні роботи до Сибіру. Витримавши усі тюремні знущання протягом усього терміну заслання аж до свого звільнення, котре відбулося 13 липня 1955 року. Після заслання повернувся до рідного села. Тривалий час працював на Костопільському домобудівному комбінаті. Помер Іван Дмитрук у 2014 році.

Також село Мирне, славиться талановитими, серед яких, Никифор Коваль, Стах Дмитрук, Іван Ходоровський, Петро Пінчук, Василь Голиш, Ірина Ширшун та багато інших. Роботи цих майстрів дали початок шкільній картинній галереї. Тридцять п'ять найкращих полотен прикрашають Мирненську ЗОШ.

• Никифор Коваль (1909, с. Печалівка — 1941) — художник. Картини Никифора Коваля у 1930-х роках виставлялись на Українських мистецьких виставках у Львові. На передоднi початку німецько-радянської вiйни, 11 квiтня 1941 року, Никифор Коваль був призваний до лав Червоноi Армiї. Вiйну зустрiв у селищі Цумань на Волині, де проходив вiйськову службу в 7-му Окремому iнженерно-аэродромному батальйонi. У складi батальйону з боями проривався на схiд. Батальйон, де служив Никифор, у боях зазнав важких втрат та у листопадi-груднi 1941 року був розформованний. Рядовий Н. I. Коваль від липня 1941 року вважається зниклим безвісти. Подальша доля художника не вiдома. На жаль, понад 90 вiдсоткiв картин Никифора Коваля, були втраченi пiд час вiйни. На даний час двi картини Никифора Коваля — «Автопортрет Никифора Коваля» (1936; Фанера, олія; 95,5×66,5) та «Мати з дітьми» (1935; Полотно, олія; 125×80) зберігаються у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Сюди вони надійшли у 1940 році з музею Наукового Товариства Шевченка у Львові (нині — Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові). Ще два твори Никифора Коваля — картина «Українська дiвчина ворожить на Iвана Купала» (Полотно, олiя) та здвоєний автопортрет Н. Коваля перед дзеркалом (Полотно, олiя) збереглися в одній з приватних колекцiй. Збереглася й батькiвська хата, де народився та мешкав до вiйни художник Никифор Коваль. Її було конфісковано радянською владою у 1945 році через те, що брат Никифора Павло та сестра Єлизавета брали участь в формуваннях УПА, і лише у 1975 році, за рішенням суду, була повернута законній власниці — сестрі художника Єлизаветі.
• Петро Пінчук — художник, режисер-постановник, лялькар.

Найбільш поширеними ремеслами нашого села є ткацтво й вишивка. На спеціальних домашніх верстатах ткали радюги, рядна, шматуни, полотно для пошиття спідньої білизни, рушники, килими. У середині ХІХ століття ткацький верстат можна було зустріти майже у кожній хаті. У наш час це дуже велика рідкість, але в селі є власні майстрині ткацької справи — Борейчук Антоніна та Яновська Валентина. Одним із найулюбленіших видів народної творчості мирнівчан є вишивка. У своїх бабусь та мам навчалися майстерно володіти голкою, підбирати гамму кольорів, передавати власні думки та почуття на полотні мирнівські вишивальниці — Парфенюк Валентина, Голиш Зоя та Ширшун Євгенія.

Відоме всьому селу ім'я майстра по дереву та металу Василя Голиша. У багатьох оселях є вироби — карнизи, корзини, столярні вироби, виготовлені руками умільця. В селі у пошані роботи майстрів — столярів Сенчука Григорія, Толочика Анатолія та бляхаря Голиша Петра, а також роботи майстрів декоративного розпису по дереву і випалювання лобзиком Ширшун Ірини, Басюк Наталії.

• Кухарська Олександра Климівна — українська радянська трактористка. Депутат Верховної Ради УРСР 3—5-го скликань (з 1951 по 1963 роки).

• 
  Автопортрет Никифора Коваля (1936)
• 
  Петро Пінчук
• 
  Ткалі — Яновська В. К., Борейчук А. Ю. (2013 рік)