Моніка Вітті

Моніка Вітті народилася під ім'ям Марія Луїза Чечареллі у 1931 році в Римі, у простій родині католиків.[3] Дівчина змалку хотіла стати акторкою, хоча члени її родини не цікавилися кінематографом. Мати родом з Болоньї, а батько з Рима, у дитинстві 8 років майбутня акторка прожила в Мессіні, через роботу батька, який був інспектором із зовнішньої торговлі.[4] Дитинство Моніки не було щасливим, її відносини з батьками завжди були напруженими, вона запам'ятала їх як дуже строгих людей: дівчина ставала свідком постійних сімейних конфліктів й в усьому повинна була підкорятися своїм батькам.[5] Моніка була третьою дитиною та єдиною донькою в родині, батьки більше піклувалися про її старших братів і майже не приділяли їй уваги. Вона часто доношувала одяг своїх старших братів, «відчувала себе повною нікчемою».[3] Оскільки Моніка не любила холод, вона багатошарово одягалася, через що її називали «ніженкою», або «сім спідниць» («setti vistìni»), згодом це домашнє прізвисько стала назвою однойменної автобіографічної книги акторки.[5]

«Я у величезних черевиках, притримуючи рукою вічно сповзаючі чоловічі штани і шльопаючи по калюжах, неохоче плентаюся зі школи додому. Сідаю на сходи і плачу... Одного разу я навіть поклялася, що в мене ніколи не буде власної сім'ї» — Моніка Вітті[3]

Моніка, згадувала, що свою пристрасть до театру вона вперше проявила на Сицилії у віці 12 років під час бомбардувань війни, коли влаштовувала вистави для братів, щоб відвернути їх від жахів Другої світової війни.

«Під час війни я була зі своїми братами на Сицилії. Там почалися вибухи, і ми побігли до підвалу. Ми не знали, що робити, люди довкола плакали. І ми спорудили театр: повісили ковдру, потім зробили ляльок, намалювали очі, ніс, рота і щось говорили. Це був мій перший виступ» — Моніка Вітті[5]

Потім вона переїхала з родиною у Неаполь, в район Вомеро.[6] Після бомбардувань Неаполя, Моніка переїхала у Рим, де віці 14 років дебютувала на сцені невеликого місцевого театру у виставі «Противник», де зіграла матір 45 років, яка втратила сина у війні. Батьки акторки були проти її театральної кар'єри, на думку матері, сцена могла «занапастити душу і тіло» її дочки. Мати погрожувала Моніці словами: «Ніколи, ти ніколи не гратимеш! [...] Тільки через мій труп!».[5] Виступи на сцені допомогали дівчині на деякий час залишати «похмуре життя» родинного оточення. За словами Моніки, вже після першого виступу на сцені вона вперше відчула себе «вільною, безтурботною, щасливою», що «вперше в житті все було добре».[5]

«Коли в чотирнадцять з половиною я майже вирішила, що з мене достатньо життя, я зрозуміла, що можу грати, продовжувати просто прикидатися кимось іншим і смішити людей якомога більше на сцені та на екрані. У житті все було набагато складніше» — Моніка Вітті

Після закінчення школи, коли Моніці було 18 років, її родина — брати та батьки — емігрували до США. Моніка вирішила залишитися в Італії і в 19 років змогла поступити до Національної академії драматичного мистецтва, яку успішно закінчила.[5] Перша спроба виявилася невдалою. Викладачі заявили, що в неї слабкі голосові зв'язки й відправили додому. Наступного дня Вітті пішла до лікарні, де благала лікаря видати їй довідку про те, що з її голосовими зв'язками все гаразд. Вражений лікар написав, що вона цілком здорова.[5] І Моніку прийняли в академію, де вона навчалася під керівництвом Сільвіо Д'Аміко та Серджо Тофано. Батьки, як і раніше, не приймали професію доньки.

Моніка Вітті й Теренс Стемп у 1965 році

«Мама мене соромилася. Коли йшлося про дітей, вона говорила: „У мене чудовий син, юрист та ще один — видатний журналіст“. Потім тихо додавала: „Я ще маю доньку-акторку“» — Моніка Вітті[5]

Після закінчення Академії у 1953 році, Моніка розпочала свою нетривалу, але плідну театральну кар'єру, протягом якої вона показала себе різноплановою акторкою, граючи у п'єсах Шекспіра і Мольєра. Особливо значним досвідом театральної гри для Моніки — був разом із режисером Серджо Тофано (її вчителем в Академії) — у постановці комедії про персонажа Бонавентуру, де вона вперше продемонструвала свій талант комедійної акторки.

За порадою Серджо Тофано, акторка вирішила взяти собі псевдонім «Моніка Вітті», який складався з «більш артистичниго» ім'я та прізвища. «Вітті» з'явилося з прізвища матері — Аделіни Віттільї; а ім'я «Моніка» — акторка вибрала з книги, яку вона щойно прочитала, тому що воно «звучало краще».[7]

У 1955 році відбувся дебют Моніки у ролі Маріани в опері Мольєра «Аваро», поставлену Алессандро Ферсеном в театрі «Олімпіко» у Віченці; а наступного року, на тій самій сцені, вона зіграла роль Офелії у «Гамлеті», поставлену Ріккардо Баккеллі.[8] У 1956 році Моніка також грала головну героїню вистави «Белла» письменника Чезаре Меано в Театро дель Конвеньйо в Мілані під керівництвом Енцо Ферр'єрі. Окрім цього, у Римі Моніка виступала у серії комедійних одноактних спектаклів у «Театрі Арлекіно».

Вечорами вона виступала в театрі, а вдень ходила по кіностудіях, намагаючись отримати роль. Знайомі агенти казали їй, що з такими даними вона ніколи не стане відомою акторкою. Але Моніці все ж дали епізодичну роль у фільмі «Сміятися! Сміятися! Сміятися!» (1954) — яка була її дебютом у кіно. Наступні п'ять років знімалася у випадкових, прохідних ролях.

Марчелло Мастроянні (ліворуч), Моніка Вітті і Джанкарло Джанніні. Фільм «Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці» (1970)

Моніка Вітті і Уго Тоньяцці у фільмі «Качка під апельсиновим соусом» (1975)

Після незначних ролей у деяких комедійних фільмах Моніку помітив режисер Мікеланджело Антоніоні. З ним у акторки виникли сентиментальні стосунки, що перепліталися з мистецькою діяльністю, які зробили Моніку «музою» Антоніоні. Знайомство Моніки з генієм італійського кіно, Антоніоні, — стало поворотним моментом у житті акторки. Акторка вирізнялася незвичайним голосом із хрипотою і Антоніоні покликав її дублювати головну роль у його фільмі «Крик». Спостерігаючи за Вітті, режисер одного разу сказав: «У тебе гарна потилиця. Ти могла б грати у кіно».

Першою спільною роботою Вітті та Антоніоні став фільм «Пригода», який одразу ж зробив акторку знаменитою і вона стала емблемою епохи середини 1960-х років. Ця картина увійшла в «трилогію відчуження» Антоніоні: «Пригода» (1960), «Ніч» (1961), «Затемнення» (1961), а потім ще й у «Червоній пустелі» (1964). Вітті зіграла головну роль у всіх картинах. За її словами: «Моя робота у фільмі „Пригода“ збагатила всі мої відчуття і в творчому, і в людському плані». Драматичні фільми розповідали про зовні благополучних людей, які не здатні побудувати справжні стосунки один з одним і знайти своє призначення. Після участі у цих фільмах, Вітті викликала асоціації у глядачів «живого символу приреченої жінки з тяжкою долею», хоча вона сама, незважаючи на «драматичний темперамент», хотіла показати себе багатогранною акторкою, здатною грати у різних жанрах, і особливо у комедіях.

Моніка Вітті працювала над дублюванням фільмів, її голосом розмовляли: персонаж Аскенца у фільмі П'єра Паоло Пазоліні «Аккатоне» (1961), акторка Роззана Рорі у комедії Маріо Монічеллі «Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими» (1958) і Доріан Грей у драмі Мікеланджело Антоніоні «Крик» (1957). Крім того, її голосом говорив персонаж Даліла у фільмі «Дивись, хто говорить знову» (1993) замість Даян Кітон в оригінальній версії. Тоді як Моніку Вітті дублювала Вітторія Феббі у фільмі Міклоша Янчо «Пацифістка» (1970).

У другій половині 1960-х років Моніка Вітті переключилася на комедії та почала зніматися в інших режисерів. На той час комедійний жанр в Італії був в моді. Комедійні фільми поєднували прямолінійні жарти з критикою соціальних проблем.

У 1968 році режисер Маріо Монічеллі, за пропозицію продюсера Фаусто Сарачені, зняв Моніку Вітті в комедії «Дівчина з пістолетом», де вона зіграла сицилійську дівчину Ассунту Патане, яка вирішила переслідувати у Великій Британії свого кривдника, що збезчестив її, і помститися йому. Фільм мав великий успіх і багато в чому сприяв переосмисленню кар'єри римської акторки, особливо в очах публіки, він остаточно затвердив за Монікою амплуа жвавої комедійної акторки.

Провісником цієї істотної та фактично остаточної зміни кінематографічного образу Вітті — була її участь в комедіях: «Літаюча тарілка» (1964) Тінто Брасса; «Модесті Блейз» (1966), британського режисера Джозефа Лоузі, у якому також грала Розелла Фальк; та інших італійських комедіях 1967 року, у тому числі «Я одружився з тобою заради забави» Лучано Сальче й «Пояс цнотливості» Паскуале Фести Кампаніле, де її партнерами були Джорджо Альбертацці та Тоні Кертіс відповідно. Спроба Моніки Вітті утвердитися в англомовному кіно, зігравши головну роль у комедії «Модесті Блейз» за однойменним коміксом Пітера О'Доннелла, зазнала невдачі.

Ален Делон і Моніка Вітті, фільм «Затемнення» (1962)

Моніка Вітті у фільмі «Дівчина з пістолетом» (1968)

З успіхом увійшовши в жанр комедії, вважаючись однією з найкрасивіших зірок італійського кіно, Моніка Вітті також стала однією з перших акторок, які зуміли продемонструвати, що для того, щоб розсмішити людей на великому екрані, необов'язково бути «потворною героїнею». Крім того, Моніка була однією з перших жінок, які стали зірками комедій, де до цього користувалися популярністю тільки чоловіки.

«Я зрозуміла, що я маю комедійний талант, коли переказувала трагічні ролі так, що мої друзі в академії сміялися. Тільки потім я зрозуміла, який це був незвичайний дар» — Моніка Вітті

У 1966 році Моніка відмовилася від ролі у фільмі «Ґран-прі» Джона Франкенхаймера, де її включили до міжнародного акторського складу на чолі з Джеймсом Гарнером, Тосіро Міфуне та Івом Монтаном.

У травні 1968 року Моніку призначили головою журі на 21-му Каннському кінофестивалі. Через травневі заворушення у Франції фестиваль був закритий, жоден фільм не нагороджено. Моніка Вітті пішла у відставку зі свого поста разом з Луї Малем, Романом Поланським та Теренсом Янгом.[9]

Залишивши позаду, хоча й епізодичний, досвід участі у міжнародних кінематографічних заходах, Моніка знову продемонструвала свій талант блискучої комедійної акторки у фільмі «Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці» (1970) Етторе Сколи і у картині «Тоска» (1973) Луїджі Маньї. Протягом 1970-х років вона стала зіркою численних фільмів у жанрі «комедії по-італійські», часто знімаючись зі знаменитим актором та режисером Альберто Сорді, який зробив великий внесок у розвиток цього жанру. Дует Сорді-Вітті став однією з найулюбленіших пар італійського кіно. Водночас Моніку запрошували на зйомки багато престижних іноземних режисерів. Вона знімалась у Жана Валера — драма «Червона жінка», Міклоша Янчо — драма «Пацифістка» (1971), Луїса Бунюеля — комедія «Привид свободи» (1974) та Андре Каятта — фільм «В інтересах держави» (1978). У 1974 році вона також виступала з Раффаеллою Каррою і Міною у музичній телепередачі «Milleluci», де виконала з ними пісню «Bellezze al bagno» й інсценувала хореографію, протягом якої використовувала епізоди зі свого успішного фільму «Ніні Тірабушо: жінка, яка вигадала рух» (1970), режисера Марчелло Фондато. У 1978 році Моника грала в комедійній телевиставі за твором Едуардо Де Філіппо «Циліндр». Фільм Майкла Річі «Майже ідеальне кохання» 1979 року став для Моніки останньою картиною іноземного виробництва.

Моніка Вітті, яка випромінювала одночасно пристрасність і недоступність, будучи переконливою як у комедійних, так і драматичних ролях, стала іконою італійського кіно. У деяких фільмах 1960-х та 1970-х років дублером Моніки Вітті — виступала, на той час невідома, Фіорелла Манноя, яка з часом стала співачкою.[10]

Моніка Вітті у фільмі «Дозор любові приходить рівно опівночі» (1975)

У 1980-х роках Вітті повернулася до співпраці з Мікеланджело Антоніоні, зігравши у «Таємниці Обервальда» (1980) й Альберто Сорді у комедії «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» (1982). У 1981 році Моніка приєдналася до Вітторіо Гассмана, зіграши у комедії «Готельний номер» Маріо Монічеллі. За участь у фільмі «Флірт» (1983) режисера-новачка Роберто Руссо — Вітті отримала нагороду «найкращої акторки» на Берлінському фестивалі 1984 року. Співробітництво з Руссо, який став її майбутнім чоловіком, продовжилося й у фільмі «Франческа і я» (1986). Сценарії до обидвох фільмів Руссо були написані самою Вітті. Окрім цього, у 1980-х роках акторка й далі поєднувала ролі в кіно з театральною роботою, де грала у таких виставах, як «Дивна парочка» (1987) і «Головна сторінка» (1988). У червні 1984 року Вітті брала участь в почесній варті на похоронах секретаря Італійської комуністичної партії Енріко Берлінгуера разом с такими персонами італійського кіно, як Федеріко Фелліні і Марчелло Мастроянні.[11] У 1988 році престижна французька газета «Le Monde» зробила велику помилку, опублікувавши на першій сторінці новину про смерть Моніки Вітті, яка настала «в результаті самогубства з барбітуратами». Потім акторка з почуттям гумору заперечувала цю новину.[12] У тому ж році вона знялася з Ораціо Орландо у відеокліпі до пісні «Ma chi è quello lì» Міни.

У 1990 році Моніка Вітті дебютувала як режисер у фільмі «Таємний скандал», до якого написала сценарій і зіграла головну роль, разом з Кетрін Спаак, це була її остання поява на великому екрані. У 1992 році знімалася в телесеріалі «А ти мене любиш?» разом з Джонні Дореллі, в якому вона грала роль соціального працівника. У сезоні 1993—1994 років брала участь у передачі «Domenica in» на телеканалі Rai 1. 1995 року на Венеціанському кінофестивалі здобула «Золотого лева» за внесок у кінематограф. Цього періоду Моніка опублікувала дві автобіографії «Sette sottane» (1993) і «Il letto è una rosa» (1995).

Моніка Вітті, 1995 рік

15 червня 2000 року Моніка взяла участь в урочистостях з нагоди 80-річчя Альберто Сорді. 24 червня того ж року, разом з іншими колегами, взяла участь в урочистостях у студії «Чінечітта» з нагоди нагородження сценаристки Сузо Чеккі д'Аміко премією «Золотий глобус». У грудні 2000 року в Соборі Святого Петра у Ватикані разом з іншими відомими акторами брала участь у святкуванні Великого Ювілею — свята милосердя й прощення гріхів Божих. У квітні 2001 року брала участь в урочистостях, присвячених володарям премії «Давид ді Донателло», що відбувались у Квіринальському палаці. У тому ж місяці разом зі своїм чоловіком Роберто Руссо брала участь у з'їзді лівоцентристської коаліції Романо Проді «Оливкове дерево».

У березні 2002 року Моніка востаннє дала інтерв'ю і з'явилася на публіці на показі вистави «Нотр-Дам де Парі». Фотографи з різних видань зробили останню серію знімків Моніки на вулицях Рима, потім у Сабаудії і в компанії з її чоловіком.[10][13][14] У зв'язку зі станом здоров'я Моніка вийшла на пенсію. У новинах 6 листопада 2003 року повідомлялося про госпіталізацію акторки з приводу перелому стегнової кістки.[15]

13 лютого 2011 року на заході «Якщо не зараз, то коли?» акторка Анджела Фінокк'яро хотіла віддати данину поваги Вітті, цитуючи заяву зі старого інтерв'ю на відкритті своїй промові: «Жінки завжди дивували мене, жінки сильні і мають надію в своїх серцях і майбутньому». Багато газет помилково повідомили, що заява була складена самою Монікою спеціально для цієї події.

У жовтні 2011 року на шостому Римському міжнародному кінофестивалі було представлено біографічну книгу «La dolce Vitti» («Солодка Вітті»), випущену студією «Чінечітта», яку присвячено Моніці Вітті. Того ж дня на фестивалі були показані фільми акторки «Драма ревнощів: Всі деталі в хроніці» і «Таємний скандал».

Останніми роками Моніка Вітті вела замкнутий спосіб життя через важку хворобу, проживаючи в своєму римському будинку. Останнім часом, чоловік Роберто Руссо порушив мовчання, спростувавши неправдиві чутки, які ходили про передбачувану госпіталізацію акторки в клініку в Швейцарії, і підтвердивши, що на даний момент Моніка Вітті живе в будинку в Римі, де вона завжди жила, дбала про свого чоловіка і піклувальника.[16][17]

Клаудія Кардинале і Моніка Вітті, фільм «Так починається пригода» (1975)

У 2021 році, з нагоди 90-річчя, Моніці Вітті був присвячений документальний фільм «Vitti d'Arte, Vitti d'amore», знятий Фабріціо Коралло за сприяння телерадіокомпанії RAI, прем'єра якого відбулася на Римському кінофестивалі того ж року, а потім транслювався на каналі Rai 3.[18]

Моніка Вітті померла 2 лютого 2022 року у Римі в 90-річному віці від ускладнень, викликаних хворобою Альцгеймера.[19][20] Про смерть акторки вперше повідомив колишній міністр культури Італії Вальтер Вельтроні.

«Роберто Руссо, її партнер усі ці роки, просить мене повідомити, що Моніки Вітті більше немає. Я відчуваю біль, ніжність, жаль» — повідомлення Вальтера Вельтроні у Twitter

5 лютого, після відспівування у церкві Санта Марія ін Монтесанто на площі П'яцца-дель-Пополо у Римі, Моніку Вітті поховали на кладовищі Верано.[21]

• I frutti dell'istruzione, за Львом Толстим, режисер Клаудіо Фіно (1955)
• L'alfiere, режисер Антон Джуліо Маяно — телемінісеріал (1956)
• Questi ragazzi, режисер Клаудіо Фіно — телефільм (1956)
• Fermenti (Ah, Wilderness!) — телесеріал (1957)
• Il tunnel, режисер Джакомо Ваккарі — телефільм (1958)
• L'orso e il pascià, режисер Лучано Сальче (1958)
• Mont Oriol, режисер Клаудіо Фіно — телемінісеріал (1958)
• Il borghese gentiluomo, режисер Джакомо Ваккарі — телефільм (1959)
• Le notti bianche, режисер Вітторіо Коттафаві — телемінісеріал (1962)
• Le lièvre et la tortue — телесеріал, епізод Les fables de La Fontaine (1966)
• Il cilindro, режисер Едуардо Де Філіппо — телепроза (1978)
• La strana coppia, за Нейлом Саймоном, режисер Франка Валері — телефільм (1989)
• Ma tu mi vuoi bene?, режисер Марчелло Фондато — телемінісеріал (1992)

• Доріан Грей — Крик
• Роззана Рорі — Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими
• Паола Гвіді — Аккатоне
• Даян Кітон — Дивись хто тепер говорить