Нур Мухаммед Таракі

Нур Мухаммед Таракі народився 15 липня 1917 року в кишлаку Калай у пуштунській родині селянина, що належала до гілки буран племені тарак гільзайського племінного союзу[1]. За даними Слінкіна, батько «займався також дрібною контрабандою, курсуючи між Афганістаном та Індією», а мати походила з іншого гільзайського племені — сулейманхель[2]. Таракі закінчив початкову школу в Мукурі, згодом 10-класну англійську вечірню школу в Бомбеї. Повернувшись додому, він у 1932 році став посильним у компанії з експорту фруктів «Пуштун Трейдинг К» у Кандагарі, потім за гарну працю був підвищений до учня клерка й відряджений клерком представництва компанії в Бомбей[1].

У 1937 році Таракі повернувся до Афганістану, де невдовзі почав публікуватись у різних газетах з публіцистичними статтями. У 1947 році він увійшов до суспільно-літературного руху «Віш залміян» («Пробуджена молодь»), а з 1951 року — регулярно публікує статті у щотижневій газеті товариства «Ангар/Полум'я»[1]. Його творчість була відома соціально-побутовими оповіданнями, нарисами та повістями мовою пушту, які реалістично змальовували складне життя афганського селянства, ремісників і робітників. Таракі створив перший соціальний роман мовою пушту «Поневіряння Банга» (1958), у якому широко подано картину життя афганських працівників: кочівників-скотарів, селян, робітників вовноткацької фабрики, прислуги у багатому будинку[5]. Його авторству також належать такі повісті, як «Спін» (1958), «Одинокий» (1962), що сприяли розвитку реалістичних тенденцій у афганській літературі[6].

Генеральний директор Академії пушту Абдур Раоф Бенава допоміг Таракі влаштуватись на роботу до Прес-служби, де той у 1952 році зайняв посаду помічника директора інформаційної агенції Бахтар[7]. У подальшому його призначили прес-секретарем посольства Афганістану у США. У 1953 році, невдовзі після призначення двоюрідного брата короля Мухаммеда Захір-шаха — Мухаммеда Дауда на посаду прем'єр-міністра, Таракі на прес-конференції в Нью-Йорку заявив, що ті порядки, які існують в Афганістані є «гнітючими та авторитарними, що не зміняться в результаті заміни одного родича короля на іншого»[1]. За п'ять тижнів у Карачі він дезавуював свою прес-конференцію та оголосив, що повертається на батьківщину. Відповідно до думки Хасана Какара це стало можливим завдяки заступництву Бенава й Мухаммеда Акбара Парвані[7]. Девід Едвардс у своїй книзі «До Талібану. Генеалогія афганського джихаду» вказує на те, що офіційна «біографія повідомляє, що він [Таракі] повернувся в Афганістан, і, після його повернення в Кабул, він зателефонував деспоту Дауду з кабульського кінотеатру та сказав йому таке: 'Я — Нур Мухаммед Таракі. Я щойно прибув до Афганістану. Чи можу я вирушити додому, чи ж я повинен відбути до в'язниці?’ Біографія не повідомляє чому, проте Дауд дозволив йому вирушити додому, але утримував його під поліцейським наглядом упродовж всього свого терміну перебування на посаді прем'єр-міністра»[8]. В Кабулі Таракі якийсь час був безробітним[7].

Після повернення зі Сполучених Штатів Таракі читав марксистську літературу англійською та перською мовами, праці письменників Іранської комуністичної партії Туде[7]. Змальовуючи коротку біографію Нур Мухаммеда Таракі, Хасан Какар у своїй праці «Афганістан. Радянське вторгнення та афганська відповідь, 1979—1982 роки» пише, що до від'їзду у США той не виявляв жодних ознак того, що він марксист та, на думку автора, до 1957 року Таракі перетворився на комуніста. У той самий час Какар відзначає, що за рік-два по тому він мав з ним дискусію й Таракі не справив на нього враження того, що він комуніст, а навпаки, виявив себе невдоволеним лівим[7].

У період з 1955 до 1958 року Нур Мухаммед Таракі працював перекладачем у так званій «Заморській місії США» в Кабулі, а з травня 1962 до вересня 1963 року — перекладачем посольства США в Афганістані[1].

У 1963 році Таракі вперше відвідав СРСР[1]. Про його діяльність у цей період Слінкін пише:

Наступного дня після квітневих подій

1 січня 1965 року на квартирі Таракі в Кабулі нелегально відбувся перший (установчий) з'їзд Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА)[9], за підсумками якого Таракі було обрано Генеральним секретарем і членом Виконавчого комітету НДПА[1]. Партія у своїх діях керувалась ідеями «наукового соціалізму», а кінцевою метою проголошувалось будівництво соціалізму[10]. Того самого року він балотувався до нижньої палати парламенту від виборчого округу Нава у рідній провінції, але зазнав поразки. Пізніше у квітні наступного року Таракі створив новий друкований орган НДПА — газету «Хальк», але за місяць її було закрито[2][11]. Тоді ж він отримав запрошення приїхати до СРСР «на лікування», що затягнулось на 42 дні, під час якого він зустрічався зі співробітниками міжнародного відділу ЦК КПРС. В Баку мовою дарі була опублікована і таємно переправлена в Афганістан його книга «Нове життя»[12] (авторизований переклад з англійської радянського підручника «Основи марксизму-ленінізму»)[1]. Невдовзі серед керівництва НДПА стався розкол, спричинений суперництвом і розбіжностями у поглядах лідерів партії Таракі й Бабрака Кармаля. Восени 1966 року Кармаль зі своїми прибічниками вийшов зі складу ЦК і сформував нову фракцію «Парчам» («Прапор»), яка офіційно йменувала себе «НДПА — авангард усіх трудящих». У свою чергу прибічники Таракі почали йменуватись «НДПА — авангард робітничого класу», ця фракція відоміша за назвою «Хальк» («Народ»)[13].

До квітня 1978 року ситуація в Афганістані вкрай загострилась. 17 квітня вбили члена фракції «Парчам» Мір Акбар Хайбар, похорон якого вилився у демонстрацію проти режиму Дауда. У ніч на 26 квітня Нур Мухаммед Таракі разом з іншими лідерами НДПА заарештовали. Це стало сигналом для виступу прибічників НДПА. В результаті військового перевороту, що отримав назву Саурської (Квітневої) революції, офіцери-члени НДПА скинули режим Дауда та звільнили з в'язниці лідерів партії. Було проголошено Демократичну Республіку Афганістан (ДРА), вищим органом законодавчої влади стала утворена 29 квітня Революційна рада. Головою цієї ради, а одночасно і прем'єр-міністром став Нур Мухаммед Таракі.

Прапор ДРА часів Нур Мухаммеда Таракі

Напередодні Квітневої революції майже 86 % населення проживало у селі, а 2,5 млн мешканців країни, за офіційними даними, вели кочовий та напівкочовий образ життя. Близько третини селянських господарств не мало землі, а значна частина селян-власників була обтяжена важкою лихварською заборгованістю, сплачуючи позикодавцям до 45 % річних. До 88 % населення країни залишались неписьменними (при цьому тільки 28,8 % дітей шкільного віку навчались у школі), а на 16 млн жителів була лише 71 лікарня з 3600 ліжками, притому в самому Кабулі працювало 84 % з 1027 лікарів, що проживали в країні[14].

Прийшовши до влади, адміністрація Таракі стала запроваджувати радикальні економічні та соціальні реформи, які суперечили укоріненим в афганському суспільстві соціально-релігійним традиціям. Декретом Революційної ради № 6 від 12 червня 1978 року ліквідовано заборгованість селян лихварям та поміщикам. Цей захід торкнувся 75 % селян, в результаті чого, за оцінками фахівців міністерства сільського господарства ДРА, 11 млн селян були звільнені від сплати податків лихварям і великим землевласникам[15]. У жовтні спеціальним декретом уряду жінкам надано рівні права з чоловіками[16]. Було встановлено мінімальний вік вступу до шлюбу (18 років для чоловіка та 16 — для жінки), скасовано примусові шлюби[17] та заборонено стародавній звичай викупу за наречену[18]. Такий крок уряду тогочасний посол США в Афганістані Адольф Дабс, коментував так:

28 листопада було прийнято декрет № 8 про земельну реформу, а у січні 1979 року почалось її виконання. В інтерв'ю пакистанському журналісту Таракі назвав її «головним завданням революції»[2]. Суть реформи зводилась до того, що у великих власників конфісковувались надлишки землі у розмірі 30 джарибів (6 га) та безповоротно передавались селянам. За офіційними даними, до середини липня 1979 року у 33 тис. малеків було вилучено 666 тисяч га землі, які держава безплатно передала 297 тисячам селян[2]. У країні створювались постачально-збутові кооперативи[15]. З моменту підготовки та реалізації земельної реформи припущено безліч помилок. На самому початку керівник групи радянських радників-аграріїв Федорук інформував Центр: «…земельна реформа за декретом № 8 торкається 272 тис. середніх та великих землевласників, хоча потреби у цьому на даному етапі немає жодної. Річ у тім, що головними ворогами Квітневої революції могли бути тільки значні землевласники, та й то не всі. З 22 тисяч найбільших землевласників тільки 7 тисяч, у яких у власності перебуває близько 1 мільйона гектарів найкращих земельних угідь. Ось із них і треба було б починати конфіскацію земель з подальшим розподілом її між безземельними селянами та організацією зразкових державних господарств. Що ж до тих 250 тисяч власників середнього розміру ділянок, то їх слід було б залучити на бік народного уряду шляхом підтримки та стимулювання середняка у виробництві сільськогосподарської продукції до тих пір, поки не зміцниться державний сільськогосподарський сектор, про що неодноразово підкреслювалось у бесіді з міністром сільського господарства та земельної реформи Салех Мухаммедом Зераєм та його заступником Рагімом»[2].

З погляду консервативного населення така політика означала зазіхання влади на приватну земельну власність, освячену в їхній свідомості релігією та столітніми традиціями. Згодом, у 1986 році, керівництво Афганістану в особі генерального секретаря ЦК НДПА Наджибулли визнало провал аграрної реформи: «Замислимось усі разом, що ж у нас відбувається: у селянській країні ми не займаємось як слід селянством. Таке нагальне питання, як земля і вода, ми намагались розв'язати роздаванням абстрактних документів, спрямовуючи потік паперів на голову селян. Ми почали аграрну реформу не з того кінця, руйнуючи усталені виробничі відносини, не враховуючи національних звичаїв, традицій та прав»[19].

У зв'язку з новою національною політикою в країні почали видавати газети, вести радіомовлення та викладання у школах мовами національних меншин — узбецькою, туркменською та белудзькою[15]. Уряд Таракі поставив перед собою завдання навчити основам грамоти упродовж п'яти років 8 мільйонів чоловіків, жінок та позашкільної молоді віком від 8 до 50 років. З цією метою в державних закладах, армії, в селах, на підприємствах тощо почали організовуватись курси лікнепу, але особливу увагу в боротьбі з неписьменністю приділено афганському селу. Однак консервативне сільське населення не сприйняло таких методів і форм залучення до освіти, коли тисячі добровольців шляхом звернень, погроз та за допомогою солдатів і поліцейських вимагали від родин, які цінували свою самобутність і звичаї, відправляти жінок на заняття. За твердженням деяких західних спеціалістів з Афганістану: «Саме на цьому підґрунті траплялися перші випадки збройної конфронтації між владою та сільськими жителями»[2].

Зовнішні відеофайли
	Візит Нур Мухаммеда Таракі в СРСР

З середини 1978 року за ініціативою Аміна почав насаджуватись культ особи Таракі: в обіг вийшли купюри з зображенням Генерального секретаря ЦК НДПА, на всіх зборах вивішувалось не менш ніж п'ять портретів афганського вождя, на газетних фото його друкували більшим за інших людей, які стояли поряд, а в будинках, де Таракі народився й жив, влаштували музеї тощо[16]. У партії та на засіданнях уряду Амін називав його «Зіркою Сходу», «Великим мислителем», «Великим вождем», «Генієм Сходу», «Тілом і душею партії» тощо[7][20]. За оцінкою Какара, Амін возвеличив Таракі до рівня румунського лідера Ніколає Чаушеску[7].

4-7 грудня відбувся офіційний дружній візит Таракі до Радянського Союзу, де він і Леонід Брежнєв підписали терміном на 20 років радянсько-афганську угоду про дружбу, добросусідство і співробітництво[21]. У промові на обіді у Кремлі 5 грудня 1978 року Нур Мухаммед Таракі сказав:

Тогочасний начальник Першого головного управління КДБ СРСР, а згодом голова КДБ СРСР Володимир Крючков, який зустрічався з Таракі у липні 1978 року, у своїх мемуарах залишив цікавий спогад:

Соціально-економічні перетворення в Афганістані, що проводились урядом НДПА, внаслідок грубих помилок, спричинили сильний спротив в афганському суспільстві, яке здебільшого залишалось традиційним і не було готовим до радикальних перетворень. Спочатку цей спротив мав стихійний характер, а згодом вилився у збройну боротьбу проти кабульського режиму.

Первинно Таракі казав: «Ми хочемо очистити іслам в Афганістані від тягаря й бруду поганих традицій, забобон і помилкових вірувань. Після цього у нас залишиться тільки прогресивний, сучасний і чистий іслам». Дійсно, перші три декрети, видані НДПА, починались із фрази «В ім'я Бога милостивого, милосердного», але наступні п'ять декретів не вживали цю фразу[17]. Ще у травні 1978 року на територію Афганістану були закинуті збройні загони Ісламської партії Афганістану (лідер Ґульбуддін Хекматіар) й під гаслом «захисту ісламу від єретиків» розгорнули збройну боротьбу з новим режимом[2]. У червні стались перші збройні виступи проти «демократичних і антифеодальних заходів» центральної влади у провінціях Бадахшан, Баміан, Кунар, Пактія та Нангархар[16]. Наступного місяця Таракі у радіо- і телезверненні до народу оголосив, що уряд вказав усім главам провінцій та повітів «звернути особливу увагу на святі релігійні цінності, звичаї і традиції народу й надавати їм усебічний захист і заступництво», проте вже у серпні й вересні того ж року він оголосив джихад проти афганських братів-мусульман, назвавши їх «ворогами номер один»[2]. Ляховський пише:

На території сусіднього Пакистану виникла безліч опозиційних військово-політичних угруповань, таких як Національний ісламський фронт Афганістану (НІФА), Ісламська партія Халеса (ІПХ), Рух ісламської революції Афганістану (РІРА), Національний фронт порятунку Афганістану (НФПА). У прикордонних з Афганістаном районах розташувались їхні військові табори, перевалочні бази й навчальні центри. До кінця 1978 року почалось масове заслання в Афганістан підготовлених у Пакистані збройних загонів та диверсійних груп і, як зазначає Ляховський, «з цього часу масштаби опору урядові Таракі почали швидко зростати». Окрім збройних загонів з-за кордону, уряду довелось застосовувати силу і для придушення внутрішніх виступів. Ляховський зазначає:

Починаючи з 1979 року внутрішньополітична ситуація в Афганістані різко погіршується. Збройні антиурядові формування вже діяли у багатьох провінціях країни. 12 березня лідер Національного фронту порятунку Афганістану Себгатулла Моджаддеді видав фетву про початок джихаду проти уряду ДРА[23]. 15 березня спалахнув антиурядовий заколот у Гераті. На кілька днів місто опинилось під контролем заколотників, багато солдатів і офіцерів дислокованої там 17-ї піхотної дивізії перейшли на бік збройної опозиції. На придушення заколоту влада кинула війська та авіацію[2]. Швейцарські дослідники П'єр Аллан і Дітер Клей пишуть: «У квітні 1979 року після заворушень у Гераті, становище Таракі стало критичним. Повстанці контролювали провінції Пактія, Кунар, Герат, Урузган, Мазарі-Шариф, Тахар, Бадахшан, Парван і Фарах…»[21]. В Афганістані розгоралась громадянська війна, і вже 18 березня Нур Мухаммед Таракі зв'язався телефоном з головою Ради міністрів СРСР Олексієм Косигіним та попрохав увести в ДРА Радянську армію[24]. У цьому проханні було відмовлено. 21 березня було розкрито змову у Джелалабадському гарнізоні; було заарештовано понад 230 солдат і офіцерів[21].

Між тим різко погіршилось становище й у самих збройних силах; значного масштабу набуло дезертирство серед військовослужбовців. До травня на бік збройної опозиції перейшло близько 10 тисяч солдат і офіцерів[25]. Непроста внутрішньополітична обстановка в країні спричиняла занепокоєння у правозахисних організацій. Ще 18 грудня 1978 року Таракі оголосив, що з моменту революції його уряд звільнив 12 223 ув'язнених, а 10 березня 1979 року він відкинув інформацію про наявність від 14 до 20 тисяч політв'язнів, заявивши, що таких не більше за 1 356 чоловік. Однак Amnesty International повідомляла про масові арешти діячів усіх опозиційних груп[26]. У Чорній книзі комунізму, випущеній французькими авторами у 1997 році, наводяться випадки терору, що мали місце за часів правління НДПА, в тому числі й у 1979 році. Так 15 серпня того ж року за підозрою у підтримці збройної опозиції були заарештовані 300 хазарейців, причому «Сто п'ятдесят із них були поховані заживо за допомогою бульдозерів; решту ж облили бензином і заживо спалили»[27]. Дослідник Майкл Баррі пише:

20 липня озброєні бойовики здійснили спробу захопити Гардез, а 23 липня у столиці відбувся збройний виступ великої групи шиїтів під антиурядовими, хомейністськими гаслами[2]. На цьому тлі навесні було проголошено створення «вільного Нурістану», а у серпні хазарейці створили власну адміністрацію та проголосили «незалежну ісламську республіку Хазараджат» на чолі з «Союзом ісламських воїнів Афганістану», озброєним загонам якого вдалось захопити низку крупних населених пунктів у провінціях Гур, Баміан, Урузган і Герат[28].

1 вересня 1979 року Нур Мухаммед Таракі вирушив до Гавани для участі у VI Конференції глав держав та урядів країн, що не приєднались[2]. Дорогою додому Таракі зробив коротку зупинку в Москві. 14 вересня за недостатньо з'ясованих обставин у держрезиденції Таракі сталась перестрілка його охоронців з охороною заступника прем'єр-міністра Хафізулли Аміна. Генерал Ляховський подає такий опис цих подій:

16 вересня під головуванням Шах Валі пройшов надзвичайний пленум ЦК НДПА, на якому було ухвалено рішення виключити Нур Мухаммеда Таракі з партії за організацію замаху на Аміна, убивство члена ЦК партії Сеїда Дауда Таруна та інші безпринципні дії, а також усунути його з посту голови Революційної ради[2]. У закритому листі ЦК НДПА членам партії була викладена така інтерпретація подій тих днів:

У засобах масової інформації повідомили, що «Пленум всебічно й уважно розглянув прохання Н. М. Таракі, в якому той повідомляє, що за станом здоров'я не може продовжувати виконувати партійні та державні обов'язки. Пленум одностайно вирішив задовольнити це прохання й замість нього обрати генеральним секретарем ЦК НДПА члена політбюро ЦК партії, прем'єр-міністра ДРА товариша Хафізуллу Аміна»[2].

Ще 23 вересня Амін стверджував, що Таракі живий та проходить лікування[1]. Вранці 10 жовтня афганське інформаційне агентство Бахтар оголосило на кабульському радіо й телебаченні, що Нур Мухаммед Таракі помер «9 жовтня в результаті серйозного захворювання, яке тривало вже упродовж деякого часу» та що «тіло покійного поховано у родовому склепі»[2]. Насправді ж за наказом Аміна офіцери задушили Таракі подушками[18]. Загальне керівництво цією акцією здійснював начальник президентської гвардії майор Джандад, а безпосередніми виконавцями цього злочину стали начальник КАМ (служби безпеки) капітан Абдул Хадуд, командир одного з підрозділів, що охороняли палац Аміна старший лейтенант Мухаммед Екбаль і заступник начальника президентської гвардії з політичної частини старший лейтенант Рузі[31]. В ході слідства у справі про убивство Таракі допитали колишнього начальника відділу контррозвідки Гвардії Дому народів старшого лейтенанта Мухаммеда Екбаля, який розповів:

За розпорядженням начальника Генерального штабу Якуба Нур Мухаммеда Таракі поховали на цвинтарі Колас Абчікан («Пагорб мучеників»), а його родину ув'язнили в Пулі-Чархі[31].