1893 року головний механік одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроєкції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. З 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики IX з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею[8].

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана, що тривали кілька днів.

Одним з піонерів українського кінематографа був катеринославський кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко. 1911 року в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка) він зняв повнометражний німий фільм «Запорізька Січ», що вважається в Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.

Піонери українського кінематографа початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж робилася спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі.

У серпні 1918 року з'являється наказ Павла Скоропадського про українізацію кіно. На виконання цього указу була створена перша українська державна організація в галузі кіно — кінокомпанія «Українфільм».[9] У часи окупації України СРСР факт існування студії «Українфільм» у 1918—1919 роках приховувався, а українські кіноісторики вперше дізналися більше про неї лише після проголошення незалежності України в 1991 році та відкриття доступу до закритих архівів.[10]

Згідно з доповідною запискою, написаною у 1918 році та адресованою Головному управлінню в справах мистецтв і національної культури Української Держави, Товариство «Українфільм», що заклалося у Києві, мало на меті «широке виробництво та розповсюдження ідейних та національних фільмів, головним чином патріотичного та історично-героїчного напрямків»[10].

На базі «Українфільм» почали розроблятися постановки фільмів «Брехня», «Чорна пантера» за Володимиром Винниченком, а також «Вітер з півночі», «Кармелюк», «Чорна рада». Внаслідок недовготривалості існування УНР, «Українфільм» проіснував лише рік з серпня 1918 по серпень 1919 рік. Достеменно невідомо, чи на студії завершили виробництво вже розпочатих фільмів та чи вийшов хоч якийсь із них у прокат в УНР, але за припущеннями Романа Масляка, «беручи до уваги, що в цей період фільми продукувалися за досить таки короткий термін, то цілком можливо, що товариство ті розпочаті фільми все ж випустило»[10]. Частково припущення Росляка підтверджують повідомлення в тогочасній пресі; так, наприклад в газеті «Українська ставка» у грудні 1919 говорилося про показ стрічки «Українфільм» під назвою «В'їзд Директорії» з 30 грудня 1919 року у кінотеатрі Шанцера на Хрещатику, 25[11].

Після окупації України більшовиками та падіння уряду УНР, приміщення кіностудії було силоміць передано Дніпросоюзу[9].

70 років українське кіно було частиною радянського. У ці часи кіновиробництво на території УРСР пережило кілька хвиль розквіту: в часи ВУФКУ в 1920-х та «українського поетичного кіно» 1960-х.

За часів радянської окупації України тут відбувається потужне кіновиробництво, але зазвичай російськомовних фільмів для всесоюзного вжитку. Українськомовних радянських фільмів в часи СРСР знято дуже мало.

Внаслідок русифікації України, до 1991 року український кінематограф поступово зник як масове явище. Виробництво фільмів українською мовою на Ялтинській, Одеській та Київській кіностудіях припинилося, натомість на цих студіях переважно знімали російськомовні стрічки. В опитуванні кіноісторика Лариси Брюховецької авторитетних українських письменників щодо тогочасного українського кіно, проведеному у 80-х — на початку 90-х, виявилося, що більшість вважає український кінематограф мертвим. Як висловився Анатолій Дімаров: «Українського кіно як національного явища поки що не маємо. Були окремі знахідки (Параджанов, наприклад), та й то рідкісні. Не назвете ж ви українськими кінофільмами „Гадюку“ чи „Серця трьох“? Хоча вони й з'явилися на студіях України»[12].

У 1980-х українська мова практично повністю була витіснена з українського кінопрокату: репертуар кінотеатрів УРСР практично весь був російськомовним, стрічки, вироблені на українських кіностудіях, до яких існував україномовний дубляж, демонструвалися переважно в російськомовному варіанті[13]. Так, 1989 року в кінопрокаті УРСР показано 280 нових фільмів, з них лише один демонструвався українсь­кою.[14] Відомий режисер Микола Мащенко назвав цей період «нещадною інквізицією», результатом якої стала повна деукраїнізація кіномистецтва[15]. Як наслідок русифікаторської політики СРСР, станом на 1980 рік, за даними газети «Культура і життя», фільмофонд України становив 2967 фільмів, з них дубльованих (або тих, що мали оригінальне українськомовне озвучення) українською мовою — 235, основна маса з яких була старіші стрічки[16].

Ялтинська кіностудія більшу частину своєї історії присвятила російському кінематографові — вона була філією «Мосфільму», потім філією кіностудії ім. Горького, тут знімалась радянська класика — «Собака на сіні», «Людина-амфібія», «Кавказька полонянка», «Дама з собачкою», «Діти капітана Гранта», «Пірати ХХ століття», «Асса», «Острів скарбів», «Людина з бульвару Капуцинів» тощо[17]. Аналогічна ситуація була й з Одеською кіностудією — тут теж знімали лише радянське кіно і за всю історію існування взагалі не було створено жодного фільму українською. А з 378 фільмів, що вийшли на екран з кіностудії Довженка за радянський період 1928—1991 роки, цілком україномовних зняли лише 22, що становило всього близько 6 %[18]. Русифікаторська політика кіностудії Довженка призвела до того, що в останні часи УРСР там знімалися майже виключно російськомовні фільми з російськими ж акторами, а українським відводили ролі другого плану, часто для створення певного комічного антуражу[18]. Значний русифікаторський вплив студії Довженка на український кінематограф визнавав і сам Олександр Довженко, у своєму листі до Голови Народного Комісаріату освіти УРСР Федіру Редькові він отак описував русифікацію на Київській кіностудії у 1940-х роках після звільнення його з посади керівника студії: «…українська кіностудія [тепер] працює по-руськи[19] — тобто як українська перестала існувати»[20].

1919 року з початком радянської окупації України Народний комісаріат освіти новоствореної УСРР створює Всеукраїнський кінокомітет. У Києві починає видаватися журнал про кіно «Живий журнал». Оголошується конкурс сценаріїв про життя Тараса Шевченка, однак через наступ польських військ роботу над фільмом Михайла Бонча-Томашевського за сценарієм-переможцем припинено. Кінотеатри націоналізуються.

Виникає жанр кіноагітки. 1919 року вийшов 21 фільм цього напряму авторства Петра Чардиніна, Михайла Бонча-Томашевського, Акселя Лундіна та інших режисерів, які переходять на бік більшовиків. Редакційно-видавничий відділ Наркомвійськ Української СРР оголошує рекомендаційний список тем для кіно: село, куркуль, середняк і бідняк, УНР, нація і клас, єдність збройних сил радянських республік, боротьба з бандитизмом, Червона армія, вороги.

Лесь Курбас (1887—1937)

Іван Кавалерідзе (1887—1978)

13 березня 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), організацію, яка монопольно очолила кіновиробництво, кінодистриб'юцію, кінофікацію, кінопресу та кіноосвіту в Українській СРР. Після цього почалася нова сторінка історії українського кінематографа. ВУФКУ вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

Українське ігрове кіно 1920-х намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» Петра Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Українській СРР з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі відбулись зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов у десяток найкращих фільмів світового кінематографа і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). В той самий час до Української СРР приїхав працювати Дзиґа Вертов та поставив тут авангардні документальні фільми («Людина з кіноапаратом», «Ентузіазм: Симфонія Донбасу»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У листопаді 1930 року ВУФКУ реорганізовано в «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно».

Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932 р.

1930 року в УСРР з'явився перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Ентузіазм: Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». У листопаді 1930 року ВУФКУ реорганізовано в «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання й очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Український кінематограф цієї доби складається з двох частин: кіно, вироблене на території, окупованій СРСР, та вироблене на землях, окупованих Німеччиною. Радянське кіновиробництво України Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби.

В цей час були зняті й справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого нацистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, попри поширені чутки, так і не отримав «Оскар».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над нацизмом.

Українські фільми 1945—1953 рр. підпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їхню велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

Перші кінопокази на території українських земель у складі Австро-Угорської імперії відбулися 13 вересня 1896 у Львові

Львів взагалі стає центром розвитку кіноіндустрії Західної України. У 1920-х роках у місті існувало 15 кінотеатрів. Головними осередками формування кінокультури у міжвоєнному польському Львові стали аматорські кіногуртки. зокрема кіноклуб «Авангард» та фотомайстерня «Оріон», група працівників сучасної культури «Група Кавина», мистецька група «Артес».

Соня Кулик видавала журнал «Кіно» (1930—1936) та створила кіностудію «Соня-фільм», де зняли фільми «Свято молоді», «З кіноапаратом по Львові», «Зелені свята», «Гуцульщина», замовлені до розповсюдження компаніями «Гомон» (Французька республіка), «Фебусфільм» (Німеччина), фірмою Василя Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УСРР[21].

Під час окупації України Німеччиною у часи Другої світової війни тут продовжувалося кінематографічне життя. Його центром був Київ, де товариство «Україне-фільм» на базі Київської кіностудії почало створювати пропагандистські документальні та хронікальні стрічки. На студії в той час працювало кілька відомих кінематографістів, зокрема оператори Микола Топчій та Юрій Тамарський. Також у Києві діяло вісім кінотеатрів.

На території України окупованою Німеччиною в цей період кінематограф підпорядковувався верховному командуванню вермахту та Райхскомісаріату Україна. В листопаді 1941 центральне фільмооб'єднання «Схід» відкрило філію в Києві — товариство Ukraine Film GmbH (укр. «Україне-фільм»). Йому підпорядковувалася кінотеатри, кінопрокат, кінокопіювальні фабрики. Виробничою базою «Україне-фільм» стала Київська кіностудія. Її очолював Іван Нікітін, який одночасно працював завідувачем кіносекції відділу культури та освіти міської управи. Цей відділ очолював режисер Іван Кавалерідзе. Серед робітників студії цього часу було кілька відомих кінематографістів, зокрема оператори Микола Топчій та Юрій Тамарський. Товариство «Україне-фільм» створило в цей час кілька пропагандистських документальних та хронікальних стрічок, зокрема фільми «Київ», «Робочий день українського селянина», «Добровільний виїзд української молоді на роботи до Німеччини», «Похорони жертв радянського терору в Вінниці», «Утворення Україне-фільму», науково-технічні фільми «Тютюн», «Штрало». Частину фільмів так і не було завершено, зокрема стрічки «Літо на Україні», «Той хто повертається», «Нове життя». Крім Київської кіностудії, на окупованих українських землях у складі німецьких військ діяли пересувні знімальні кіногрупи «Вохеншау».[22][23]

Володимир Денисенко

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Михайло Вартанов і Сергій Параджанов, 1985

Леонід Осика

Український кінематограф 1960-1970-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Стрiчка Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинилася під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавилон XX», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно з'являються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Після другого піднесення українського кіно (період «українського поетичного кіно», 1964—1972) в часи застою знову відбувається русифікація українського кіно, яка проводилась насамперед сценарною політикою — вибором тем, джерел, та сценаристів. За словами кіноісторика Лариси Брюховецької, з 300 художніх картин, знятих на кіностудіях УРСР у 1976—1989 роках, половина поставлена за творами російської літератури та за сценаріями російських сценаристів.[24]

В цей період, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-1980-х рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «У бій ідуть лише „старі“» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також російськомовні кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «В бій ідуть лише „старі“» (1972, режисер Леонід Биков), «Польоти уві сні та наяву» (1983, режисер Роман Балаян, «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

Юрій Іллєнко

Кіра Муратова, 2006

У період «перебудови» у 1980-их роках українські кіностудії вже практично перестали знімати україномовні повнометражні фільми для кінопрокату, й у цей час з'являються переважно російськомовні радянські фільми гостросоціальної тематики: «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

Богдан Ступка

Регулювання державної політики України з питань кіно було затверджено 13 січня 1998 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон України «Про кінематографію».

У перiод незалежності українське кіно характеризується розпадом кіноіндустрії в 1990-х роках та спробами відбудувати її в 2000–2010-х роках.

Кількість художніх фільмів знятих в Україні різко зменшується в 1990-их. Так, за рік в Україні зняли 45 фільмів 1992 року, а 2000 року ця цифра впала до 4 фільмів на рік. Оскільки кінопрокат в Україні практично зник, у цей період на українських кіностудіях знімають лише ігрові та неігрові телефільми що так ніколи й не з'являються в кінопрокаті. Кіновиробництво в Україні у 1990-их за інерцією продовжує русифікаторський вектор що діяв у часи Української РСР: зі 136 фільмів знятих в Україні в 1990-х роках, 82 було знято російською мовою й лише 54 — українською. З позитивних аспектів 1990-х для українського кінематографа можна відзначити намагання української кіноіндустрії комерціалізуватися; так у цей період з'являються приватні спонсори фільмів, що сприяє виробленню жанрових стрічок: розважальних комедій, кримінальних драм, пригодницьких та еротичних фільмів.

Регулювання українського кінематографа державними інституціями розпочинається у 1998 році після затвердження 13 січня 1998 року Верховною Радою України Закону України «Про кінематографію». Прийняття цього закону допомагає розпочати поступове відновлення українського кінематографа у 2000-их роках.

На початку 90-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма. На рубежі 2000-х р. величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Богдан Ступка стає «головним гетьманом українського екрану» — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). 2006 року відбулася також прем'єра першого українського трилера «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук)[25]. У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова.

В 1990-2000-х українські фільми практично не виробляються й не виходять в кінопрокат. У цей період траплялися поодинокі випадки успішних російсько-українських копродукційних російськомовних стрічок де Україна була співвиробником. Ситуація кардинально змінилася лише після Революції гідності, з 2014 року почався період ренесансу україномовної культури. Починаючи з 2014 року, коли в кінопрокат вийшов перший український блокбастер Поводир, українські фільми почали збирати чималу касу в українському кінопрокаті. У 2018 вперше за всю історію українські фільми увійшли у Топ 20-ку найкасовіших фільмів українського кінопрокату за підсумками 2018 року; зокрема, найкасовішими українськими фільмами у 2018 стали стрічки Секс і нічого особистого, Свінгери, Dzidzio Перший раз, Скажене весілля та Я, ти, він. вона.

У 2010-х роках відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки розвитку технологій та зменшенню витрат на значно збільшується кількість короткометражних фільмів. В український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. З'являються колективні проєкти українських режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, Goodbye!», «Вавилон'13». Разом з занепадом централізованої кіноіндустрії розпочинається розвиток незалежних кіностудій, фірм-дистриб'юторів та мережі кінотеатрів.

Попри збитковість кіногалузі в цей час, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях. 2003 року, вже в Основному конкурсі того ж Берлінале отримав «Срібного ведмедя» фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». 2005 року стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Подорожні». У 2007 році в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра «Меніни» режисера Ігора Подольчака. Пізніше фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, у 10 з них у конкурсній програмі, в інших в офіційній селекції. 2011 року Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Крос». 2014 року повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» взяло участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу три нагороди — приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі.

1927 року галичанка Софія Яблонська переїхала зі Львова до Парижа, звідки почала подорожувати світом та знімати видові фільмі. Мандруючи Францією, Китаєм, Африкою, Австралією, Японією, готувала кінорепортажі, була однією з перших жінок-кінооператорів.

У 1930-х роках фільми за українськими мотивами почали зніматися в Нью-Йорку. Український балетмейстер, хореограф та актор в еміграції Василь Авраменко продюсує та виступає сценаристом кількох фільмів, зокрема «Наталки Полтавки» і «Запорожця за Дунаєм» (режисер Едгар Ульмер). Обидва ці фільми вийшли на екран майже синхронно з однойменними кінострічками Івана Кавалерідзе в УСРР.

Змагальний характер паралельного показу кіноопер, випущених у радянській Україні та США, їх ідеологічне протистояння знаходить підтвердження у нотатках Миколи Новака, одного з найактивніших членів фільмової корпорації Авраменка: «Нам треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміґрація здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша „Наталка Полтавка“, то не було б і сталінської»[26].

Крім «Наталки Полтавки» (1937) і «Запорожець за Дунаєм» (Cossacks in Exile, 1939), Авраменко в США також знімає фільми «Маруся» (1939) та «Трагедія Карпато-України» (The Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940).

У 1960-1970-х роках у місті Ошава, провінції Онтаріо у Канаді на кіностудії Canukr Films знято кілька фільмів. За сценарієм Степана Любомирського знято кінострічки «Ніколи не забуду» (1969, режисер Б. Паздрій, В. Бачинський), «Зашуміла Верховина» (1976). Серед інших фільмів знятих на цій кіностудії «Жорстокі світанки» (1966) та «Марічка» (1975)[27].

На початку 1970-х, на противагу іншим націоналістично спрямованим фільмам, виготовленим українцями на Заході, в Чикаго режисер Юрій Миськів створив унікальний повнометражний художній фільм «Подорож у сумерки», продюсований Українським інститутом модерного мистецтва в Чикаго. Єдина згадка про цей фільм у мережі міститься в документальному фільмі режисера Олександра Фразе-Фразенка «Casi Desnudo[28]», там-таки й знаходимо уривки стрічки[29]. Діалоги в фільмі базовані на віршах поетів Нью-Йоркської групи поетів, а головний персонаж запозичує частини своєї біографії в лідера групи Юрія Тарнавського. Фільм технічно поєднує кольорові цифрові кадри та чорно-білі, відзняті на 16мм-ву плівку.

Кіно українських кіностудій не користувалося великим успіхом у прокаті в радянську добу. Серед фільмів знятих в Українській РСР у радянському кінопрокаті найбільш популярними були наступні:

• 65 місце в історії радянського прокату — «НП — Надзвичайна пригода» (1958), реж. Віктор Івченко — 47,4 млн гдядачів;
• 92 — «В бій ідуть тільки «старики»» (1973), реж. Леонід Биков — 44,3 млн;
• 93 — «Блакитна стріла» (1958), реж. Леонід Естрін — 44,2 млн;
• 97 — «Їх знали тільки в обличчя» (1966), реж. Антон Тимонішин — 43,7 млн;
• 112 — «Далеко від Батьківщини» (1966), реж. Олексій Швачко — 41,9 млн;
• 128 — «Інспектор карного розшуку» (1971), реж. Суламіф Цибульник — 40,9 млн;
• 167 — «Доля Марини» (1953), реж. Віктор Івченко — 37,9 млн;
• 181 — «Небезпечні гастролі» (1967), реж. Георгій Юнгвальд-Хількевич — 36,9 млн.

Перша телевізійна трансляція в Українській РСР відбулася 1 лютого 1939 року. В невеликій студії в Києві тривав 40-хвилинний ефір, під час якого показали портрет Григорія Орджонікідзе.

Однак війна зупинила розвиток українського телебачення. Відновлення роботи телебачення відбулося 6 листопада 1951 року. Тоді київський телецентр випустив в ефір фільм Михайла Чіаурелі «Велика заграва» (1938). Регулярний ефір у Київському телецентрі розпочався в 1956 році.

1965 — постановою Ради міністрів УРСР у Києві виникає студія Укртелефільм — єдина радянська кіностудія, яка спеціалізувалася на фільмах виключно для телебачення. В підпорядкування Укртелефільму перейшли регіональні телестудії. Зазвичай регіональні телестудії знімали фільми в себе, тоді як монтажем, звуком і копіюванням займалися у Києві.

1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо серед 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році[30] 171-е місце посів фільм «Земля» (реж. Олександр Довженко, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, у 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків.

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році[30] 8-е місце посів фільм «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов, 1929, Київська кінофабрика ВУФКУ). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, у 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків. У першому опитуванні цього ж журналу Sight & Sound з визначення найкращих документальних фільмів усіх часів у 2014 році[31] фільми Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом» посів 1-ше місце, «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» посів 77-е (Дзиґа Вертов, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»).

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight & Sound, у 2012 році[32] 8-е місце посів фільм «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вертов, 1929, Київська кінофабрика ВУФКУ), 171-е — «Земля» (реж. Олександр Довженко, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»). Такі опитування Sight & Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, у 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків.

У першому опитуванні Sight & Sound з визначення найкращих документальних фільмів усіх часів у 2014 році[33] 1-ме місце посів фільм «Людина з кіноапаратом», 77-е — «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» (Дзиґа Вертов, 1930, Київська кінофабрика «Українфільм»).

Українські фільми багато разів брали участь в міжнародних кінофестивалях. Першим помітним успіхом українського кіно на таких подіях було відзначення фільму «Квітуча Україна» на Каннському кінофестивалі в 1951 році.

Найбільшими досягненнями українського кіно на міжнародних кінофестивалях були нагороди фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова на фестивалі в Мар-дель-Плата та інших в 1965 році; «Золотий голуб» кінофестивалю в Лейпцизі за фільм «Мова тварин» (1967) Фєлікса Соболєва; Приз FIPRESCI фільму «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнко в Каннах в 1990 році; «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю мультфільму «Йшов трамвай № 9» (2002) Степана Коваля; премія «Срібний леопард» кінофестивалю в Локарно фільму «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького; Гран-прі Тижня критиків фільму «Плем'я» Мирослава Слабошпицького в Каннах в 2014 році; Головний приз журі світового документального кіно кінофестивалю «Санденс» роботі «Російський дятел» (2015) Чеда Грасія; Спеціальний приз журі за найкращий повнометражний документальний фільм Амстердамського кінофестивалю фільму «Українські шерифи» (2015) Романа Бондарчука участь фільмів Сергія Лозниці в Офіційному конкурсі Каннського кінофестивалю (2010, 2014, 2017). Фільм Атлантида (2019) режисера Валентина Васяновича переміг на Венеційському кінофестивалі у програмі «Горизонти» (іт. «Orizzonti»)[34].

У період радянської окупації України, дублювання українською іншомовних фільмів практично не відбувалось. Після 1991 року ситуація не змінилася й Україна практично не мала ринку дублювання українською до 2006 року. За словами мовознавця та кінокритика Юрія Шевчука, причина була в тому, що тогочасна Україна лишалася культурною колонією Росії. А через відсутність українського дубляжу в місцевих кінотеатрах, станом на 2006 рік в Україні фактично не існувало власної системи кінопрокату, тобто власного кіноринку, й відповідно до 2006 року Україна була всього лише частиною російського ринку кінопрокату.[38]

Після прийняття закону про обов'язкове дублювання фільмів українською мовою 2006 року, в Україні стали з'являтися студії дублювання найвищого рівня. Першою свою філію в Києві відкрила петербурзька студія «Невафільм». Згодом дублювати фільми почали як великі студії звукозапису, такі як AdiozProduction, Postmodern Postproduction, Tretyakoff Production, так і невеличкі студії як наприклад Lemma, Pteroduction Sound, CineType, Kiev Postproduction, AAASOUND та інші. Паралельно з дубляжем винятково для кінотеатральних стрічок, розвиток отримали також студії багатоголосого закадрового перекладу, такі як Так Треба Продакшн, Студія дубляжу каналу 1+1, що працює на базі студії ім. Довженка[39] та інші. На цій та інших студіях звукозапису та дубляжу вперше в Україні було зроблено повноцінні дубляжі деяких серіалів (наприклад, Теорія брехні (Lie to me), Секс та Каліфорнія (Californication для 1+1). На початку ж 2009 року відкрилася студія Le Doyen Studio, що стала першою українською студією дубляжу, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier»[40]. Другою студією, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier» стала студія Postmodern Postproduction (входить в FILM.UA) яка отримала відповідний сертифікат у жовтні 2012 року.[41][42]

• «Молодість» (Київ, з 1970 року)
• Одеський міжнародний кінофестиваль (Одеса, з 2010 року)
• «Корона Карпат» (Трускавець, з 2009 року)
• «Місто Мрії» (Рівне, з 2016 року)
• Канівський міжнародний кінофестиваль імені Юрія Іллєнко (Канів, з 2016 року)
• «Бруківка (кінофестиваль)» (Кам'янець-Подільський, з 2017 року)
• Київський кінофестиваль (Київ, 2009—2011)
• «Бригантина» (Бердянськ, 1998—2010)
• «КіноЛев» (Львів, (2006—2012)
• «Інші території» (Донецьк, (2008)
• «Кіно-Ялта» (Ялта, 2000—2008)
• «Стожари» (Київ, 1995—2005)
• «Білий ангел» (Славутич, 1996)
• «Золотий Дюк» (Одеса, 1988—1994)

• «Кінолітопис» (Київ, з 2001 року)
• «Docudays UA» (Київ, з 2003 року)
• «86» (Славутич, з 2014 року)
• «Контакт» (Київ, 2005—2007)

• «Wiz-Art» (Львів, з 2008 року)
• Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів (Київ, з 2012 року)
• «Громадський проектор» (Миколаїв, з 2014 року)
• «КіноШОТ» (Черкаси, з 2016 року)
• Черкаський фестиваль кіно (Черкаси, 2015)

• «Крок» (річки України та Росії, з 1989 року)
• «Пролог» (Київ, з 1994 року)
• «Відкрита ніч» (Київ, з 1997 року)
• «LINOLEUM» (Київ, з 2005 року)
• «Німі ночі» (Одеса, Київ з 2010 року)
• Ірпінський кінофестиваль (Ірпінь, 2003—2014)
• «SpaceLiberty» (Львів, 2011—2012)
• «Кришталеві джерела» (Київ, 1991—2011)
• «Vau Fest» (Українка, 2011)
• «Щасливе життя» (Запоріжжя, 2011)
• «Харківський бузок» (Харків, 2009—2013)
• «KIMAF» (Київ, 2000—2002)
• «Dreamcatcher» (Київ, 1998—2001)

Центральним орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері кінематографії є Держкіно України. Керівником Держкіно з 2020 є Марина Кудерчук. Держкіно та Український культурний фонд є найбільшими інвесторами в український кінематограф і станом на 2019 року кожна з цих інституцій інвестує в українське кіновиробництво близько 500 млн гривень (тобто разом більше 1 млрд гривень).

Збереженням, відновленням, реставрацією українського архівного кіно займається Національний центр Олександра Довженка  — державний кіноархів художніх фільмів України, що зберігає Державний фільмофонд України, також включає кінокопіювальну лабораторію, єдиний Асоційований член Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) в Україні. Значну частину українських неігрових та телевізійних фільмів зберігає Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Пшеничного.

• 1918  — Людмила Старицька-Черняхівська (Кінематографічна секція)
• 1922—1923 — Василь Прокоф'єв (ВУФКУ)
• 1923—1927 — Захар Хелмно (ВУФКУ)
• 1927—1928 — Олександр Шуб (ВУФКУ)
• 1928—1931 — Іван Воробйов (ВУФКУ)
• 1931 — Петро Косячний (ВУФКУ)
• 1931 — Іван Косило (ВУФКУ)
•  ????—1946 — Управління в справах Кінематографії
• 1946—1958 — Міністерство Кінематографії Української РСР
• 1958 — Головне управління з виробництва фільмів (Міністерство культури УРСР)
• 1963—1972 — Святослав Іванов (Державний комітет по кінематографі УРСР)
• 1972—1979 — Василь Большак (Державний комітет по кінематографі УРСР)
• 1979—1983 — Юрій Олененко (Державний комітет по кінематографі УРСР)
• 1983—1988 — Володимир Стадниченко (Державний комітет по кінематографі УРСР)
• 1991—1992 — Юрій Іллєнко (Державний фонд української кінематографії)
• 2006—2010 — Ганна Чміль (Державна служба кінематографії)
• 2010—2014 — Катерина Копилова (Державне агентство України з питань кіно)
• 2014—2019 — Пилип Іллєнко (Державне агентство України з питань кіно)
• з 2020 — Марина Кудерчук (Державне агентство України з питань кіно)

Спілка кінокритиків України є одним із організаторів (спільно з Асоціацією «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!») Національної премії кінокритиків «Кіноколо»[43], перша церемонія вручення якої відбулася 26 жовтня 2018 року.[44]