Оскар Вайлд

Вайлд залишив Портору з королівською стипендією, щоб вивчати класику в Трініті-коледжі в Дубліні, з 1871 по 1874 рік,[22] де ділив кімнату зі своїм старшим братом Віллі. Триніті, одна з провідних класичних шкіл, зблизила його з такими науковцями, як Р. Є. Тірелл, Артур Палмер, Едвард Доуден, а також його наставником, Дж. П. Магаффі, який пробудив у ньому інтерес до грецької літератури. Як студент Вайлд допомагав Магаффі в роботі над книгою Соціальне життя в Греції.[23] Попри пізніші застереження, Вайлд називав Магаффі «мій перший і найкращий вчитель» і «науковець, який показав мені, як любити все пов'язане з Грецією».[24] У свою чергу, Магаффі хвалився, що створив Вайлда; пізніше він назвав його «єдина пляма на моєму наставництві».[25]

Університетське філософське товариство також давало освіту, щотижня обговорюючи інтелектуальні та художні суб'єкти, такі як Росетті і Свінберн. Вайлд швидко став його визнаним членом — книга пропозицій на членство за 1874 рік містить дві сторінки стьобу, (ризиково) глузуючи з зароджуваного естетизму Вайлда. Він представив працю під назвою «Естетична мораль».[26] В Трініті Вайлд зарекомендував себе як блискучий студент: у свій перший рік посів перше місце у своєму класі, на другий рік виграв стипендію через екзаменаційний конкурс, і на завершення виграв Золоту медаль Берклі з грецької.[27] Його заохочували взяти участь у конкурсі за demyship у Магдален-коледжі в Оксфорді — який він легко виграв, оскільки вже вивчав грецьку мову упродовж дев'яти років.

В Магдален-коледжі від 1874 до 1878 року Вайлд вивчав Greats і звідти подав заяву на вступ до Оксфорд Оніон, але його туди не обрали.[28]

Оскар Вайлд в Оксфорді

Вайлд подав заяву на вступ у масонську Ложу Аполло в Оксфорді, яка привернула його увагу своїм одягом, секретністю і ритуалами, і незабаром був підвищений до «найвищого ступеня Майстра-каменяра».[29] Коли на третій рік у нього відродився інтерес до масонства, він прокоментував, що «було б дуже шкода від цього відмовлятися, якби я вийшов із протестантської єресі».[30] Активна причетність Вайлда до масонства тривала лише під час його перебування в Оксфорді, а його членство в університетській ложі Аполло припинилося після несплати членських внесків.[31] Він серйозно подумував над переходом у католицизм, кілька разів обговорюючи таку можливість з духовенством. 1877 року Вайлд позбувся дару мови після аудієнції в Папи Пія ІХ в Римі.[32] Жадібно читав книги Кардинала Ньюмена і став ще серйозніше про це думати в 1878 році, коли зустрів преподобного Себастьяна Боудена, священника з Бромптонського ораторіуму, який був переконав кількох відомих людей змінити віру. Ні його батько, який погрожував припинити фінансування, ні Магаффі, не думали багато про цей план; але, передусім, сам Вайлд, вищої міри індивідуаліст, передумав в останній момент пов'язувати себе з будь-яким офіційним віровченням. У призначений день хрещення отець Боуден отримав натомість букет вівтарних лілій. Вайлд на все життя зберіг інтерес до католицької теології та літургії.[33]

Перебуваючи в коледжі Магдалени, Вайлд особливо прославився своєю роллю в естетичному і декадентському рухах. Мав довге волосся, відкрито зневажав «мужні» види спорту, хоча й часом боксував, і прикрасив свої кімнати павичевими пір'їнами, ліліями, соняшниками, синьою керамікою та іншими objets d'art, якось зауваживши друзям, яких щедро частував, «мені все важче й важче кожного дня жити у відповідності зі своєю блакитною керамікою».[34] Ця фраза швидко стала відомою, естети її прийняли як гасло, але критики використовували її проти них, відчуваючи в ній страшенну пустоту. Деякі групи зневажали естетів, але їхнє легковажне ставлення і ефектні костюми стали визнаною позою.[35] Вайлд був одного разу атакований групою з чотирьох однокурсників, але розібрався з ними самостійно, здивувавши критиків.[36] До свого третього року Вайлд справді почав створювати себе і свій міф, і бачив, що його навчання розвивається набагато більшою кількістю шляхів, ніж просто прочитання наперед заданих текстів. Таке ставлення призвело до його рустифікації на один термін, коли він преспокійно запізнився до початку навчань у коледжі після поїздки в Грецію з професором Магаффі.[37]

Лише на третьому курсі Вайлд познайомився з Волтером Патером, хоча ще до цього був у захваті від його Дослідження з історії Відродження, опублікованого під час останнього року Вайлда в Триніті.[38] Патер стверджував, що понад усе потрібно відточувати людську чутливість до краси і що кожен момент потрібно сприймати в повному обсязі. Роки по тому, в De Profundis, Вайлд називав патерові Дослідження… «та книга, яка справила такий дивний вплив на моє життя».[39] Він вивчив уривки з книги напам'ять і брав її з собою в подорожі в наступні роки. Патер дав Вайлду почуття майже легковажного служіння мистецтву, тоді як мету служіння дав йому Джон Раскін.[40] Раскін засмучувався через самоцільний естетизм Патера, стверджуючи, що важливість мистецтва полягає в його потенціалі покращити суспільство. Раскін захоплювався красою, але вважав, що вона повинна бути спільницею морального блага і служити йому. Коли Вайлд жадібно відвідував серію лекцій Раскіна Естетична і математична школи мистецтва у Флоренції, то дізнався про естетику як просто не математичні елементи живопису. Попри відсутність звички рано вставати і до ручної праці, Вайлд добровільно допомагав Раскіну в його проєкті з перетворення болотистої сільської стежки на охайну дорогу, акуратно облямовану квітами.[40]

Вайлд виграв премію Ньюдігейт 1878 року за поему «Равенна», яку написав під впливом від подорожі туди трьома роками раніше, і належним чином прочитав її на енкаенії.[41] У листопаді 1878 року з подвійною нагородою першого класу став бакалавром мистецтв у галузі Classical Moderations і Literae Humaniores (Greats). Він писав своєму другові: «Вчителі здивовані без міри — поганий хлопчик зрештою досягнув такого успіху!»[42]

1 (нині 44) Тайт-стріт SW3

Після закінчення Оксфорда Вайлд повернувся до Дубліна, де знову зустрівся з подругою юності Флоренс Белкомб. Вона заручилася з Бремом Стокером і вони одружилися 1878 року.[43] Вайлд був розчарований, але переносив це стоїчно: він написав їй, згадавши про „два солодких роки — найсолодші роки моєї юності“, які вони провели разом.[44] Також заявив про свій намір повернутися в Англію, напевно назавжди.» Це він зробив 1878 року, лише ненадовго двічі відвідавши Ірландію.[45]

Не впевнений у своєму наступному кроці, він писав різним знайомим питаючи щодо посади викладача класики в Оксфорді чи Кембриджі.[46] Піднесення історичної критики була його заявкою на приз Chancellor's Essay 1879 року, яку все ще міг подавати, хоча вже й не був студентом. Її тема, «історична критика в давнину», здавалося, була вже наперед готовою для Вайлда — з його вправністю в складанні і знанням старовини – але він силкувався знайти свій голос, володіючи тягучим, пласким, науковим стилем.[47] Того року премію не вручили нікому, що було незвично.[Notes 1] З залишками своєї спадщини від продажу батьківського будинку, він поводив себе у Лондоні як холостяк.[48] Британський перепис 1881 року записав Вайлда як пансіонера Тайт-стріт, Челсі, 1 (нині) 44, де Френк Майлз, портретист бомонду, був головою помешкання.[49] Наступні шість років провів у Лондоні і Парижі, а також у США, куди їздив читати лекції.

Від часів свого вступу до Триніті-коледжу Вайлд публікував вірші і поеми у журналах, особливо в Kottabos та Журналі Дублінського університету. У середині 1881 року, коли йому було 27, вибрані Вірші, оновили і доповнили його поетичні зусилля.[50] Цю книгу добре прийняли і розкупили перший тираж 750 примірників, підштовхнувши до друку нового видання 1882 року. Воно мало багату, емальовану, пергаментну обкладинку (з тисненням у вигляді позолоченого цвіту) і було надруковане на голландському папері ручної роботи; Вайлд подарував багато примірників сановникам і письменникам, які відвідували його впродовж наступних кількох років.[51] Незначною більшістю голосів Оксфорд Юніон засудив книгу за нібито плагіат. Бібліотекар, який просив книгу для бібліотеки, повернув вручену копію Вайлду з запискою з вибаченнями.[52][53] Річард Еллманн стверджує, що вірш Вайлда «Hélas!» був щирою, хоч і епатажною, спробою пояснити дихотомію, яку той вбачай у собі:[54]

Дрейфувати з кожної пристрастю поки моя душа Це струнна лютня, на якій всі вітри можуть грати. Оригінальний текст (англ.) To drift with every passion till my soul Is a stringed lute on which all winds can play.

Панч був менш захопленим, «Вайлд — поет, але його поезія приручена» був їхній вердикт.

Шарж роботи Келлера в сан-франциському журналі Васп, що зображує Вайлда з нагоди його візиту туди в 1882 році

Естетизм був достатньо модним, щоб його зобразили в карикатурному вигляді Ґілберт і Салліван у своїй комічній опері Терпіння (1881). Англійський імпресаріо Річард Д'Ойлі Карт, запросив Вайлда здійснити тур з лекціями по Північній Америці, одночасно створюючи ажіотаж для американського туру вистави Терпіння і продаючи цього найчарівнішого естета американській публіці. Вайлд вирушив на SS Arizona, прибувши 2 січня 1882 року і зійшов на берег наступного дня.[55][Notes 2] Спочатку планувалося, що тур триватиме чотири місяці, але він тривав майже рік через комерційний успіх.[56] Вайлд намагався перенести красу, яку бачив у мистецтві, у повсякденне життя. Це був і практичний і філософський проєкт: в Оксфорді він оточив себе синьою керамікою і ліліями, і тепер одну зі своїх лекцій присвятив дизайну інтер'єру.

Коли його попросили пояснити повідомлення, що він крокував по Пікаділлі в Лондоні з ліліями та довгим спадним волоссям, то Вайлд відповів: «не настільки важливо, зробив я це чи ні, а важливо, що люди вірять, що я зробив це».[57] Вайлд вважав, що художник повинен дотримуватись вищих ідеалів, і що задоволення та краса замінять етику утилітаризму.[58]

Преса нещадно висміювала і критикувала Вайлда і естетизм; Springfield Republican, наприклад, прокоментував поведінку Вайлда під час його візиту до Бостона з лекцією про естетику, припустивши, що вона більше викликана бажанням популярності, а не прихильністю до краси та естетики. Клірик і аболіціоніст Т. В. Гіггінсон писав у «Нечоловічій чоловічності» про свою загальну стурбованість тим, що Вайлд, «чия єдина відзнака полягає в тому, що він написав тоненький томик дуже посередніх віршів», неправильно вплине на поведінку чоловіків і жінок.[59] Хоча ставлення преси до Вайлда було ворожим, але він був своїм у різних колах по всій Америці; пив віскі з шахтарями в Ледвілі (штат Колорадо), і був шанований у наймодніших салонах у кожному місті, яке відвідував.[60]

Роберт Росс у 24 роки

Його заробіток, а також очікуваний прибуток від Падуанської герцогині, дозволив йому переїхати до Парижа в період з лютого і до середини травня 1883 року. Перебуваючи там, він зустрів Роберта Шерарда, якого постійно розважав. «Сьогодні в нас вечеря на цілу герцогиню» казав Вайлд ведучи того в дорогий ресторан.[61] У серпні ненадовго повернувся до Нью-Йорка для роботи над постановкою Вери, його першої п'єси, після того, як її відхилили в Лондоні. Повідомляють, що він розважав інших пасажирів своїм віршем «Аве імператрицю!, Вірш про Англію» про зліт і падіння імперій. Е. К. Стедмен у Вікторіанських поетах описує цю «ліричне звернення до Англії» як «мужній вірш — поетична і промовиста молитва».[62][Notes 3] Спочатку глядачі добре прийняли спектакль, але коли критики почали писати свої рецензії без особливого ентузіазму, то відвідуваність різко впала і спектакль закрили через тиждень після відкриття.[63]

Вайлд був змушений повернутися в Англію й вести лекції на різні теми, включаючи Особисті враження від Америки, Значення мистецтва в сучасному житті і Одяг.

1881 року в Лондоні його познайомили з Констанс Ллойд, дочкою Гораса Ллойда, багатого королівського адвоката. 1884 року вона відвідувала Дублін, коли Вайлд вів лекції в театрі Геєті. Він зробив їй пропозицію і вони одружилися 29 травня 1884 року в англіканській Церкві святого Джеймса в лондонському районі Паддінгтон.[64][65] Щорічне утримання Констанс у розмірі 250 фунтів стерлінгів було щедрим як для молодої жінки (еквівалентне близько £23900 за поточним курсом), але Вайлди мали досить вишуканий смак і проповідували іншим так довго на тему дизайну, що люди очікували від їхньої домівки нових стандартів.Шаблон:Inflation-fn Будинок на Тайт-стріт, 16 був належним чином відремонтований за сім місяців за значні кошти. У пари народилося двоє синів, Сиріл (1885) і Вівіан (1886). Вайлд став єдиним серед літераторів підписником петиції Бернарда Шоу про помилування анархістів заарештованих (і згодом страчених) після подій на Геймаркет у Чикаго в 1886 році.[66]

Роберт Росс був знайомий з віршами Вайлда ще до їхньої зустрічі і його не стримувала вікторіанська заборона на гомосексуальність, навіть відсторонення від сім'ї. За словами Річарда Еллманна, він був доросліший за свої 17 років і «такий молодий, але вже такий досвідчений, був сповнений рішучості спокусити Вайлда».[67] Згідно з Деніелом Мендельсоном, хоча Вайлд вже давно натякав на грецьке кохання, але «до гомосексуального сексу його долучив» Росс, в той час як «шлюб почав розпадатися після другої вагітності його дружини, через що вона його фізично відштовхувала».[68]

Оскар Вайлд напівлежачи з Віршами, світлина роботи Наполеона Сароні, Нью-Йорк, 1882 рік. Вайлд часто любив здаватися лінивим, хоча насправді він важко працював; до кінця 1880-х років він був батьком, редактором і письменником.[69]

Критика з питань мистецтва в газеті The Pall Mall Gazette спровокувала листа на самозахист, і незабаром Вайлд був одним із авторів цього та інших журналів у 1885-87 роках. Отримував задоволення від написання рецензій та журналістики; ця форма пасувала до його стилю. Міг звести до купи свої погляди на мистецтво, літературу і життя, і поділитися ними з читачами, але у менш стомливому форматі, ніж читання лекцій. Окрилений успіхом писав значною мірою товариські і позитивні коментарі.[70] Як і його батьки перед ним, став на захист ірландського націоналізму. Коли Чарлз Стюарт Парнелл був помилково звинувачений у підбурюванні до вбивства Вайлд написав кілька проникливих колонок у Daily Chronicle, захищаючи його.

Його чуття, яке раніше було віддане тільки спілкуванню, підходило журналістиці і не залишилося непоміченим. Молодість майже закінчилася і треба було годувати сім'ю, тому в середині 1887 року Вайлд став редактором журналу Жіночий світ і його ім'я було помітне на обкладинці.[71] Він швидко перейменував журнал на The Woman's World і підняв його тон, додавши серйозні статті про виховання, культуру і політику, зберігши дискусії про моду і мистецтво. Зазвичай включались два прозаїчні твори, один для читання дітям, а інший для самих жінок. Вайлд докладав значних зусиль, щоб отримувати хороші внески від широкого кола своїх артистичних знайомств, включаючи знайомих Леді Вайлд і його дружини Констанс, тоді як його власні «літературні та інші нотатки» самі були популярні та цікаві.[72]

Початковий імпульс і збудження, з якими він взявся за роботу, почали тьмяніти коли адміністративна робота, дорога з дому до роботи та офісне життя стали нудними.[73] Коли інтерес Вайлда вже згасав, видавці знову затурбувалися про оборот: продажі за відносно високою ціною один шилінг залишалися низькими.[74] Більше направляв доручення в журнал листами і почав новий період творчості, а власні колонки в журналі з'являлися менш регулярно.[75][76] У жовтні 1889 року Вайлд нарешті знайшов свій голос у прозі і наприкінці другого тому полишив Жіночий світ.[77] Журнал пережив його на один номер.[75]

Хоча Вайлд керував журналом з перемінним успіхом з організаційної точки зору, але можна стверджувати, що ця робота зіграла вирішальну роль у його становленні як письменника і сприяла його сходженню до слави. Якщо Вайлд-журналіст поставляв матеріали під керівництвом свого редактора, то Вайлд-редактор змушений був вчитися маніпулювати літературним ринком на своїх умовах.[78]

1888 року Вайлд опублікував Щасливого принца та інші казки і регулярно писав казки для журналів. У 1891 році опублікував дві нові збірки Злочин лорда Артура Севіла та інші оповідання, а у вересні Будинок гранатів був присвячений «Констанс Мері Вайлд».[79] «Портрет пана В. Г.», який Вайлд почав 1887 року, вперше був опублікований у Blackwood's Magazine у липні 1889 року.[80] В цьому оповіданні йдеться про розмову, в якій теорія про те, що Шекспір свої сонети через любов до юного актора «Віллі Г'юза», висувається, заперечується, а потім знову стверджується. Єдиним доказом цього є два ймовірних каламбури в самих сонетах. [81]

Анонімний оповідач спочатку ставиться до цього скептично, потім вірить, нарешті фліртує з читачем: він приходить до висновку, що «справді багато чого можна сказати про те як Віллі Г'юз причетний до сонетів Шекспіра.»[82] Наприкінці факти і вигадка злилися воєдино.[83] Артур Ренсом писав, що Вайлд «прочитав щось від себе в сонетах Шекспіра» і захопився «теорією Віллі Г'юза», попри відсутність біографічних свідчень існування історичного Вільяма Г'юза.[84] Замість того, щоб писати короткі, але серйозні есе на цю тему, Вайлд підкинув теорію трьом героям цієї оповіді, дозволяючи їй розвиватися як тло для сюжету. Таким чином оповідання є раннім шедевром Вайлда, в якому він поєднує елементи, що його цікавили: бесіду, літературу та думку, що пояснити собі ідею можна лише спочатку переконавши іншого в її правдивості.[85] Ренсом приходить до висновку, що Вайлд досягає успіху саме через те, що зумів розкрити літературну критику з такою майстерністю.

Нотні обкладинки, 1880-ті роки.

Втомившись від журналістики, Вайлд зайнявся повнішим викладом своїх естетичних ідей у серії довших прозаїчних творів, які були опубліковані у великих літературно-інтелектуальних журналах того часу. У січні 1889 року Занепад брехні: діалог з'явився в журналі "Дев'ятнадцяте сторіччя", а сатиричний життєпис Томаса Гріффітса Вейнрайта під назвою Перо, олівець і отрута, — у The Fortnightly Review, під редакцією Вайлдового друга Френка Гарріса.[86] Два з чотирьох творів Вайлда про естетику то діалоги: хоча Вайлд розвинувся професійно від лектора до письменника, але зберіг усну традицію певного роду. Завжди відзначаючись як дотепник і оповідач, він часто складав з ключових фраз, bons mots і дотепів довші, зв'язні роботи.[87]

Вайлд був стурбований впливом моралізаторства на мистецтво, він вірив у рятівну, розвивальну силу мистецтва: «мистецтво - це індивідуалізм, а індивідуалізм - це тривожна і руйнівна сила. В цьому полягає його величезне значення. Оскільки все, чого він (індивідуалізм) прагне, це порушити одноманітність типу, рабство звичаю, тиранію звички, і зведення людини до рівня машини».[88] У своєму єдиному політичному тексті ("Душа людини за соціалізму") він стверджував, що політичні умови мають утверджувати примат цього і прийшов до висновку, що уряд, на який можуть найсильніше впливати художники, це не уряд узагалі. Вайлд прагне до створення суспільства, де механізація звільняє людину від тягаря необхідності, щоб ці зусилля направити на художню творчість. Джордж Орвелл підсумував: «по суті, світ буде населений художниками, кожен з яких прагнутиме досконалості таким чином, який здається найкращим для нього».[89]

Ця точка зору не робила його союзником фабіанців, інтелектуалів-соціалістів, які виступали за використання державного апарату для зміни соціальних умов, і не схиляла його до заможних класів, яких він раніше розважав.[90][91] Гескет Пірсон у вступі до збірки есе Вайлда в 1950 році зауважив як "Душа людини за соціалізму" стала тим текстом, який надихнув революціонерів у царській Росії, але нарікає, що в Росії за часів сталінізму «навряд чи є якісь необстежені місця, куди б це тепер можна було сховати».[91]

Вайлд збирався включити цей памфлет і твір-розповідь про сонети Шекспіра Портрет пана В. Г. в нову антологію 1891 року, але в підсумку вирішив обмежитися чисто естетичними предметами. Наміри включили переглянуті чотири есе: З"анепад брехні", "Ручка, олівець і отрута", "Істина масок" (вперше опублікована 1885 року) і "Критик як художник" у двох частинах.[92] Для біографа Пірсона есе і діалоги показують кожен аспект характеру Вайлда і його генія: дотепник, фантазер, базіка, лектор, гуманіст і науковець. Він приходить до висновку, що «жодні інші його твори не мають настільки різноманітного звернення».[93] 1891 рік виявився annus mirabilis для Вайлда, крім трьох збірок він також видав свій єдиний роман.

Перша версія "Портрета Доріана Грея" була опублікована як передова історія в липневому номері журналу "Lippincott's Monthly Magazine" 1890 року, разом з п'ятьма іншими.[94] Оповідь починається з людини, яка малює портрет Грея. Коли Грей, який має «обличчя ніби зі слонової кістки і пелюсток троянд», бачить свій закінчений портрет, у нього стається нервовий зрив. Збентежений тим, що його краса зів'яне, тоді як портрет залишиться красивим, він мимоволі укладає фаустівську угоду, згідно з якою лише зображення старіє, а сам він залишається красивим і молодим. Для Вайлда метою мистецтва було направляти життя як ніби тільки краса була його ціллю. Як портрет Грея дозволяє тому уникнути матеріальних наслідків свого гедонізму, так Вайлд прагнув зіставити красу, яку він бачив у мистецтві, з повсякденним життям.

Рецензенти відразу ж розкритикували роман за декаданс і гомосексуальні алюзії; наприклад, Daily Chronicle назвав його «нечистим», «отруйним» і «наповненим важкими запахами морального і духовного розкладання».[95] Вайлд відповів рішуче, написавши листа в редакцію Scots Observer, в якому роз'яснив свою позицію щодо етики і естетики в мистецтві — «якщо твір мистецтва багатий, життєвий і повний, то ті, хто має художній інстинкт, побачать його красу, а ті, хто більше звертається до етики, побачать його моральний урок.»[96][97] Втім, він його суттєво відкоригував перед публікацією 1891 року: додав шість нових глав, прибрав деякі відверто декадентські уривки і гомо-еротику, а також додав передмову, яка складається з двадцяти двох епіграм, наприклад: «Книги або добре написані, або погано. Це все.»[98][99]

Тогочасні рецензенти та сучасні критики постулювали безліч можливих джерел історії, у своєму пошуку Джершуа Маккормак стверджує, що це безперспективно, тому що Вайлд «дістався кореня Західного фольклору так глибоко і повсюдно, що історія уникнула свого походження і повернулася до усної традиції».[100] Вайлд стверджував, що сюжет був «ідеєю, так само старою, як історія літератури, але якій я дав нову форму».[101] Сучасний критик Робін Маккі вважає роман технічно посереднім, сказавши, що вишуканість сюжету гарантувала йому славу, але задум так і залишився до кінця не розкритим.[102]

Перепис 1891 року зареєстрував місце проживання Вайлда як Тайт-стріт, 16[103], де він жив зі своєю дружиною Констанс і двома синами. Проте навіть пік його лондонської слави не задовольняв Вайлда і в жовтні 1891 року він повернувся до Парижа, цього разу як шанований письменник. Його приймали в літературних салонах, зокрема знаменитому mardis Стефана Малларме, відомого тогочасного поета-символіста.[104] Дві п'єси Вайлда 1880-х років, "Віра, або Нігілісти" і "Падуанська герцогиня", не мали великого успіху. Він продовжував цікавитись театром, і тепер, знайшовши голос у прозі, знову звернувся до драматичної форми, коли біблійна іконографія Саломії заповнила його розум.[105] Одного разу ввечері, після обговорення як мінялось зображення Соломії впродовж усієї історії, він повернувся до готелю і помітив порожній зошит, що лежить на столі. Йому спало на думку написати в ньому те, що він казав. У підсумку з'явилася нова п'єса, Саломея, написана швидко і французькою мовою.[106]

У цій трагедії йдеться про Саломею, падчерку тетрарха Ірода Антипи, яка, до жаху свого вітчима, але до радості своєї матері Іродіади, просить голову Йоканаана (Івана Хрестителя) на срібному блюді як нагороду за свій Танець семи покровів. Коли Вайлд повернувся до Лондона напередодні Різдва, то Paris Echo називало його «le great event» сезону.[107] Репетиції вистави, головну роль у якій виконувала Сара Бернар, розпочались, але Лорд Чемберлен відмовив у ліцензії, оскільки п'єса зображувала біблійних персонажів.[108] 1893 року Саломея вийшла друком спільно і в Парижі і Лондоні, але її сценічна постановка відбулась лише 1896 року в Парижі, коли Вайлд відбував тюремне покарання.[109]

Вайлд, який спочатку навмисне дратував вікторіанське суспільство своїм одягом і тезами, потім збурив його романом "Портрет Доріана Грея", про заховане в мистецтві зло, і зрештою знайшов шлях критикувати суспільство його ж власною зброєю. Постановка п'єси "Віяло леді Віндермір" вперше відбулась 20 лютого 1892 року на сцені Театру Сент-Джеймс, заповненому вершками суспільства. На поверхні це дотепна комедія, але всередині тонка диверсія: «вона завершується змовницьким приховуванням, а не колективним розкриттям».[110] Аудиторія, подібно до леді Віндермір, змушена була пом'якшувати жорсткі соціальні норми на користь більш витонченого погляду. Спектакль був надзвичайно популярний, гастролюючи по країні впродовж кількох місяців, але його здебільшого розгромили консервативні критики.[111] За ним була "Жінка, не варта уваги" (1893 року), ще одна вікторіанська комедія, яка обертається навколо низки позашлюбних народжень, помилкових ідентичностей і запізнілих прозрінь.[112] Вайлду замовили написати ще дві п'єси і "Ідеальний чоловік", написаний 1894 року[113] йшов у січні 1895.[114]

Пітер Ребі назвав ці по суті англійські п'єси добре виставленими напоказ, «Вайлд одним оком дивився на драматичний геній Ібсена, а іншим — на комерційне змагання в лондонському Вест-Енді, він вразив цільову аудиторію з винахідливою точністю».[115]

Вайлд і лорд Альфред Дуглас в 1893 році

У середині 1891 року Лайонел Джонсон познайомив Вайлда з лордом Альфредом Дугласом, який тоді був бакалавром в Оксфорді. Це був гарний і розпещений молодий чоловік, якого рідні та друзі називали «Bosie». Між Вайлдом і Дугласом зав'язалася інтимна дружба і до 1893 року Вайлд був закоханий у Дугласа, а їхні постійне спілкування переросло в бурхливий роман. Якщо Вайлд був досить нескромний, навіть показний, і це була своєрідна гра, то Дуглас був безрозсудний на людях. Вайлд заробляв до £100 на тиждень з постановок п'єс (його зарплата в The Woman's World була £6) і задовольняв будь-яку примху Дугласа: матеріальну, художню та сексуальну.

Невдовзі Дуглас ввів Вайлда у вікторіанське підпілля гей-проституції і, починаючи з 1892 року, Альфред Тейлор познайомив його з низкою молодих чоловіків-повій з робочого класу. Ці нечасті зустрічі зазвичай проходили за однаковим сценарієм: Вайлд зустрічався з хлопчиком, пропонував йому подарунки, вечеряв з ним наодинці, а потім відвозив його в готельний номер. На відміну від ідеалістичних педерастичних стосунків Вайлда з Россом, Джоном Греєм і Дугласом, які були частиною його естетичного кола, ці партнери не були освічені і нічого не знали про літературу. Незабаром його суспільне і приватне життя різко розділилися; в листі De Profundis він писав Дугласу, що «це було немовби бенкетування з пантерами; небезпека була половиною азарту… I did not know that when they were to strike at me it was to be at another's piping and at another's pay.»[116]

Дуглас і деякі друзі з Оксфорду заснували журнал, Хамелеон, у який Вайлд «надіслав аркуш парадоксів, спочатку призначених для Saturday Review».[117] «Фрази і філософії для юнацтва» потрапили під атаку через шість місяців під час суду над Вайлдом, коли він був змушений захищати журнал, у який надіслав свою працю.[118].

Батько лорда Альфреда, маркіз Квінсберрі, був відомий своїм щирим атеїзмом, брутальною манерою і як автор сучасних правил боксу.[Notes 4] Квінсберрі, який регулярно ворогував з сином, кілька разів сперечався з Вайлдом і лордом Альфредом про характер їхніх взаємин, але Вайльд був у змозі його заспокоїти. У червні 1894 року маркіз завітав до Вайлда без запрошення на Тайт-стріт, 16, і уточнив свою позицію: «Я не кажу, що ти такий, але ти таким виглядаєш і поводиш себе так, що однаково погано. І якщо я впіймаю тебе і мого сина знову в будь-якому громадському ресторані, то надаю тобі стусанів», на що Вайлд відповів: «я не знаю правил Квінсберрі, але правило Оскара Вайлда — стріляти без попередження».[119] Його розповідь у De Profundis була менш тріумфальною: «Це було тоді, коли в моїй бібліотеці на вулиці Тайт, розмахуючи руками в повітрі в нападі люті, твій батько… стояв промовляючи кожне брудне слово, яке його ниций розум міг придумати, і кричав огидні погрози, які він згодом з такою нахабністю здійснив».[120][121] Квінсберрі лише одного разу розповів про цей випадок, заявивши, що Вайлд «shown him the white feather», тобто діяв боягузливо.[121] Хоча Вайлд й намагався зберігати спокій, але бачив, що стає залученим в жорстоку сімейну сварку. Він не бажав зносити образи Квінсберрі, але знав, що протистояння з ним може призвести до катастрофи, якщо про його зв'язки дізнається публіка.

У своїй останній п'єсі Вайлд знову повертається до теми помилкових ідентичностей: два головних герої п'єси беруть участь у «bunburying» (мають альтернативні особистості в місті і в селі), що дозволяє їм уникнути вікторіанських звичаїв.[57] Ця п'єса має навіть легший тон, ніж попередні комедії Вайлда. Якщо їхні персонажі часто звертаються до серйозних тем у моменти кризи, то ця п'єса позбавлена the by-now stock Wildean characters: немає «жінки з минулим», головні герої не є ні лиходіями, ні хитрунами, просто лінивими cultivés, а ідеалістичні молоді жінки не такі вже й невинні. Здебільшого відбувається у вітальнях і практично повністю позбавлена подій та насильства. П'єса позбавлена свідомого декадансу, присутнього в творах "Портрет Доріана Грея" і "Саломея".[122]

Цю п'єсу, яку тепер вважають шедевром Вайлда, він написав швидко в період своєї творчої зрілості, наприкінці 1894 року.[123] Перша постановка відбулась 14 лютого 1895 року на сцені Театру Сент-Джеймс в Лондоні й стала другою спільною роботою Вайлда з актором-менеджером Джорджем Александером. І автор і продюсер ретельно переглянули, відредагували і відрепетирували кожну репліку, сцену і постановку за кілька місяців до прем'єри, створивши ретельно вибудуване подання пізньо-вікторіанського суспільства, але водночас глузуючи з нього.[124] Під час репетицій Александр попросив Вайлда скоротити спектакль з чотирьох актів до трьох і той зробив це. Прем'єри на Сент-Джеймс здавалися «блискучими вечірками», і постановка "Як важливо бути серйозним" — не стала винятком. Аллан Ейнсворт (який грав Елджернона) розповідав потім Гескету Пірсону, «за свої п'ятдесят три роки акторства я не пам'ятаю більшого тріумфу, ніж [ця] перша ніч».[125] Сприйняття п'єси як найкращої роботи Вайлда до того моменту зрештою оформило його славу як тверду артистичну репутацію.[126] "Як важливо бути серйозним" залишається найпопулярнішою п'єсою драматурга.[127]

Професійні успіхи Вайлда супроводжувалися ескалацією його ворожнечі з Квінсберрі. Квінсберрі планував образити Вайлда публічно, кинувши в'язку гнилих овочів на сцену; Вайлд був попереджений і Кувісберрі не дозволили ввійти в театр.[128] Через п'ятнадцять тижнів Вайлд був у в'язниці.

18 лютого 1895 року маркіз залишив свою візитну картку в клубі Албемарл, членом якого був письменник, з написом: «Оскарові Вайлду, який удає з себе содоміта [sic]».[129][Notes 5] Вайлд, заохочуваний Дугласом і всупереч порадам своїх друзів, подав приватний позов проти Квінсберрі за наклеп, оскільки напис містив публічне звинувачення в тому, що Вайлд скоїв злочин содомії.

Квінсберрі був заарештований за звинуваченням у злочинному наклепі, з можливим покаранням до двох років позбавлення волі. Згідно з Законом про наклеп 1843 Квінсберрі міг уникнути засудження за наклеп, лише продемонструвавши, що його звинувачення на адресу Вайлда було правдою, і, крім того, що таке відкрите звинувачення могло принести якесь «суспільне благо». Тож адвокати Квінсберрі найняли приватних детективів, щоб знайти докази гомосексуальних зв'язків письменника. Вони вибрали стратегію зображення Вайлда як розпусного літнього чоловіка, який часто заманював наївних молодих людей у порочне гомосексуальне життя, щоб продемонструвати, що в такому відкритому звинуваченні була певна суспільна користь.

На засіданні Saturday Review в Café Royal 24 березня 1895 року друзі Вайлда радили йому не наполягати на судовому переслідуванні. Френк Гарріс попередив його, що «вони мають намір довести факти мужолозтва з твого боку» і радив йому втекти до Франції.[130] Вайлд і Дуглас вийшли в гніві, Вайлд казав: «саме в такі моменти видно, хто є справжнім другом». Свідком цієї сцени був Бернард Шоу, який переказав її Артурові Ренсому за день чи два перед судом над Ренсоном за наклеп на Дугласа в 1913 році. Для Ренсома це стало підтвердженням того, що він сказав у книзі 1912 року про Вайлда; що суперництво Дугласа за Вайлда з Роббі Россом і суперечки Дугласа з батьком призвели до публічних нещасть письменника; як Вайлд писав у De Profundis. Дуглас програв свою справу. Шоу включив суперечку між Гаррісом, Дугласом і Вайлдом у передмову до своєї п'єси Смаглява леді сонетів.[131][132]

Судовий процес про наклеп став Cause célèbre, коли непристойні подробиці особистого життя Вайлда з Тейлором і Дугласом стали з'являтися в пресі. Команда приватних детективів направила адвокатів Квінсберрі, під керівництвом Едварда Карсона QC, у світ вікторіанського підпілля. Було задокументовано зв'язки Вайлда з шантажистами і чоловіками-повіями, трансвеститами і борделями гомосексуалів, і опитано різних фігурантів, деяких примусили стати свідками, оскільки вони теж були співучасниками злочинів, у яких Вайлд був звинувачений.[133]

Тайт-стріт, Челсі, 34, сімейний будинок Вайлда від 1884 року до його арешту в 1895 році. У ті часи він мав номер 16 — відтоді будинки змінили нумерацію.[134]

Судовий розгляд розпочався 3 квітня 1895 року на тлі сцен близьких до істерії в пресі і в публічних галереях. Кількість доказів, зібраних проти Вайлда змусила його оголосити покірно «але ж саме я обвинувачувач у цій справі».[135] Адвокат Вайлда, сер Едвард Джордж Кларк, відкрив справу, превентивно спитавши письменника про два навідні листи, які той написав Дугласові, що були в розпорядженні захисту. Першого з них він охарактеризував як «сонет у прозі» й визнав, що «поетична мова» може здатися дивною для суду, але стверджував, що намір був невинним. Вайлд заявив, що листи потрапили до шантажистів, які вимагали в нього гроші, але він відмовився платити £60 (£6,400 на сьогодні), «незвичайну ціну як для шматка прози такої довжини». Він закликав ставитися до листів як до творів мистецтва, а не чогось, за що має бути соромно.[136]

Карсон, товариш з Дубліна, який відвідував Триніті-коледж в той же час, що й Вайлд, провів перехресний допит письменника про те, як той сприймав моральний зміст своїх творів. Вайлд відповів з характерною дотепністю і легковажністю, заявивши, що твори мистецтва не можуть бути моральними чи аморальними, а лише добре чи погано зроблені, і що тільки «скоти і неуки», чиї погляди на мистецтво «вкрай обмежені», можуть робити такі судження про мистецтво. Карсон, провідний адвокат, відхилявся від звичайної практики ставити закриті запитання. Карсон тиснув на Вайлда щодо кожної теми з усіх боків, видавлюючи смислові нюанси з відповідей письменника, витягуючи їх із естетичного контексту і зображуючи Вайлда відлюдником і декадентом. У той час як Вайлд зібрав більшість смішків від суду, Карсон набрав більшість юридичних балів.[137] Щоб підірвати довіру до Вайлда і підтримати його опис з боку Квінсберрі як «позера-содоміта», Карсон витягнув зі свідків визнання його здатності «удавати», демонструючи, що він збрехав про свій вік під присягою. Граючи на цьому, він повертався до цієї теми упродовж усього свого перехресного допиту.[138] Карсон також спробував обґрунтувати визначення Квінсберрі цитатою з роману Вайлда «портрет Доріана Грея», посилаючись, зокрема, на сцену в другому розділі, в якій Лорд Генрі Воттон пояснює свою декадентську філософію Доріану, «невинному юнакові» за словами Карсона.[139]

Потім Карсон перейшов до фактичних доказів і допитав Вайлда про його дружбу з молодшими чоловіками нижчого класу. Вайлд зізнався, що приятелював з ними і дарував щедрі дарунки, але наполягав, що нічого поганого не сталося і що ті чоловіки були просто хорошими друзями. Карсон неодноразово підкреслював незвичайний характер цих відносин і натякнув, що чоловіки були повіями. Вайлд відповів, що не вірить в соціальні бар'єри і просто насолоджувався товариством молодих чоловіків. Тоді Карсон запитав Вайлда прямо, чи той колись цілувався з якимось слугою-хлопчиком. Вайлд відповів: «О ні! Він був дуже простий хлопець, на жаль, негарний — я жалів його за це.»[140] Карсон тиснув на його відповідь, неодноразово запитуючи, чому негарна зовнішність хлопчика мала значення. Вайлд зробив паузу, потім вперше захвилювався: «Ви мене вжалити і образити мене і спробувати засмутити мене; і деколи хтось говорить такі речі легковажно, коли варто говорити більш серйозно.»[140]

У своїй вступній промові на захист Карсон оголосив, що він розшукав кілька чоловіків-повій, які мають свідчити, що вони займалися сексом з Вайлдом. За порадою своїх адвокатів, Вайлд припинив судове переслідування. Квінсберрі був визнаний невинним, а суд визнав, що його звинувачення в тому, що Вайлд «зображував із себе содоміта» [sic] було виправданим, — «правильним по суті і фактично.»[141] Згідно з Законом про наклеп 1843, виправдувальний вирок Квінсберрі призвів до юридичної відповідальності Вайлда за значні кошти, які Квінсберрі потратив на свій захист, а це зробило з Вайлда банкрута.

Після того, як Вайлд покинув суд, було видано ордер на його арешт за звинуваченням у содомії і розпусних діях. Роббі Росс знайшов Вайлда в Готелі Кадоган, Найтсбридж, разом з Реджинальдом Тернером. Обоє чоловіків радили Вайлду відразу піти в Дувр і спробувати знайти човен до Франції. Натомість мати порадила йому залишитися і боротися. Вайлд, впавши в бездіяльність, міг тільки сказати: «Поїзд пішов. Вже занадто пізно».[142] 6 квітня письменника заарештували за звинуваченням в «грубій непристойності» відповідно до розділу 11 Закону про поправки до кримінального законодавства 1885, термін, що позначає гомосексуальні стосунки, які за ступенем важкості не доходять до содомії (злочин в рамках іншого статуту).[143][144] За вказівкою Вайлда, його ключар і Росс увірвалися в спальню і бібліотеку на вулиці Тайт, 16, щоб зібрати деякі особисті речі, рукописи та листи.[145] Потім Вайлда помістили під варту у в'язницю Голловей, де його щодня навідував Дуглас.

Вайлд у доці, The Illustrated Police News, 4 травня 1895 року

Події розвивалися швидко, і суд над ним розпочався 26 квітня 1895 року. Вайлд не визнавав себе винним. Він вже благав Дугласа, щоб той виїхав з Лондона до Парижа, але Дуглас гірко скаржився, навіть бажав давати показання, але за наполегливих прохань втік до готелю du Monde. Побоюючись переслідування, Роббі Росс та багато інших фігурантів також у цей час залишили Сполучене Королівство. Під перехресним допитом Вайлд був спочатку нерішучим, але потім почав говорити красномовно[146]:

Чарлз Гілл (обвинувачувач): Що означає "Кохання, що не сміє вимовити своє ім'я"? Вайлд: "кохання, що не сміє вимовити своє ім'я" в нашому столітті - це така велика прив'язаність старшого чоловіка до молодшого, яка була між Давидом та Йонатаном, яку, наприклад, Платон зробив самою основою своєї філософії і яку ви можете знайти в сонетах Мікеланджело та Шекспіра. Це та глибока духовна прив'язаність, яка настільки чиста, наскільки й досконала. Вона породжує і пронизує чудові твори мистецтва, такі як у Шекспіра та Мікеланджело, і ті два мої листи, такими як вони є. Саме в цьому столітті її неправильно розуміють, настільки неправильно розуміють, що напрошується епітет "кохання, що не сміє вимовити своє ім'я", і саме через це я потрапив сюди. Вона прекрасна, вона чудова, це найблагородніша форма прив'язаності. У ній немає нічого неприродного. Вона інтелектуальна, і постійно повторюється між старшими та молодшими чоловіками, коли старші чоловіки мають інтелект, а молодші мають всю радість, надію та блиск життя перед ними. Світ не розуміє того, що так і має бути. Світ знущається з неї, а іноді прив'язує за неї когось до ганебного стовпа. Оригінальний текст (англ.) Charles Gill (prosecuting): What is "the love that dare not speak its name"? Wilde: "The love that dare not speak its name" in this century is such a great affection of an elder for a younger man as there was between David and Jonathan, such as Plato made the very basis of his philosophy, and such as you find in the sonnets of Michelangelo and Shakespeare. It is that deep spiritual affection that is as pure as it is perfect. It dictates and pervades great works of art, like those of Shakespeare and Michelangelo, and those two letters of mine, such as they are. It is in this century misunderstood, so much misunderstood that it may be described as "the love that dare not speak its name," and on that account of it I am placed where I am now. It is beautiful, it is fine, it is the noblest form of affection. There is nothing unnatural about it. It is intellectual, and it repeatedly exists between an older and a younger man, when the older man has intellect, and the younger man has all the joy, hope and glamour of life before him. That it should be so, the world does not understand. The world mocks at it, and sometimes puts one in the pillory for it.

Ця відповідь була контрпродуктивною в юридичному сенсі, оскільки лише підкріплювала звинувачення в гомосексуальній поведінці. Судовий процес завершився тим, що присяжні не змогли винести вердикт. Адвокат Вайлда, сер Едвард Кларк, нарешті зміг отримати від судді дозвіл для Вайлда та його друзів внести заставу.[147] Преподобний Стюарт Гедлам вніс більшу частину з £5,000, які вимагав суд, не погодившись зі ставленням до Вайлда з боку преси і суду.[148] Вайлда звільнили з в'язниці Голловей і, уникаючи уваги, він зник у будинку Ернеста і Ади Леверсон, двох своїх вірних друзів. Едвард Карсон підійшов до QD Френка Локвуда, Генерального соліситора і запитав «може ми вже відпустимо його?»[149] Локвуд відповів, що він хотів би так вчинити, але боїться, що справа стала занадто політизованою, щоб її закрити.

На останньому засіданні суду головував суддя Віллс. 25 травня 1895 року Вайлд і Альфред Тейлор визнані винними в сороміцькій непристойності і засуджені до двох років каторжних робіт.[147] Суддя сказав, що вирок максимально допустимий, але «зовсім недостатній для подібних випадків» і що справа була «найгіршою, яку я колись вів».[150] Відповідь Вайлда «А я? Чи я не можу щось сказати, мій Лорд?» потонула в криках «ганьба!» в залі суду.[151]

Візитна картка Оскара Вайлда після його звільнення з в'язниці

Хоча здоров'я Вайлда сильно постраждало у в'язниці від важких умов та їжі, у нього виникає почуття духовного оновлення. Він одразу ж написав у Товариство Ісуса з проханням шестимісячного Католицького retreat; коли в проханні відмовили, то Вайлд плакав.[165] «Незабаром я збираюся увійти в лоно Католицької Церкви», сказав Вайлд журналістові, який запитав про його релігійні наміри.[166]

Останні три роки свого життя письменник провів у злиденній еміграції. Він взяв ім'я «Себастьян Мелмот», на честь Святого Себастьяна і заголовного персонажа книги Мельмот-блукач (готичний роман Чарлза Матьюріна, сестра дружини якого була бабусею Вайлда).[167] Вайлд написав два довгих листи в редакцію Daily Chronicle, описавши жорстокі умови в англійських в'язницях і закликавши до пенітенціарної реформи. Його міркування про звільнення наглядача Мартіна, за те, що той поділився печивом зі знесиленою дитиною, яка відбувала покарання, знову підняла тему корупції та виродження покарання, яку він раніше виклав у Душі людини при соціалізмі.[168]

Вайлд провів середину 1897 року в товаристві Роберта Росса в Приморському селищі Берневаль-ле-Гран на півночі Франції, де написав «Баладу Редингської в'язниці», в якій розповідає про страту Чарлза Томаса Вулдріджа, який вбив свою дружину в гніві за її зраду. Він переходить з об'єктивної розповіді до символічної ідентифікації з ув'язненими в цілому.[169] Він не намагається оцінити справедливість законів, які засудили ув'язнених, але підкреслює жорстокість покарання, яку всі засуджені поділяють. Вайлд протиставляє страчену людину і себе рядком «Втім, кожна людина вбиває істоту, яку любить».[170] Вайлд теж був відділений від його дружини та синів. Вірш набув форми пролетарської балади, а автор був як «С33», тюремний номер Вайлда в Редингській в'язниці. Він припустив, що його можна опублікувати в Журналі Рейнольдса«, тому що він перебуває в широкому обігу серед злочинних кіл — до яких я тепер належу — цього разу мене будуть читати мої товариші — новий досвід для мене».[171] Вірш досягнув миттєвого гучного комерційного успіху, витримавши сім видань упродовж менш як двох років, і тільки після цього ім'я «[Оскар Вайлд]» додали до титульної сторінки, хоча багато хто в літературних колах знав, що саме він автор.[172][173]

Хоча Дуглас і був причиною його нещасть, він і Вайлд возз'єднались у серпні 1897 року в Руані. Друзі та сім'ї обох чоловіків були проти цієї зустрічі. Констанс Вайлд вже відмовлялась зустрічатися з письменником, щоб дозволити йому побачити своїх синів, хоча й надсилала йому гроші — всього лише три фунти на тиждень. У другій половині 1897 року Вайлд і Дуглас разом жили біля Неаполя упродовж кількох місяців, поки їхні сім'ї не розлучили їх під загрозою повного припинення фінансування.[174]

Останнім притулком Вайлда був бруднуватий готель d'alsace (нині відомий як L'Hôtel) на Вулиці красних мистецтв у Сен-Жермен-де-пре (Париж). «Ця бідність насправді розриває серце: вона така жалюгідна, вкрай гнітюча, безнадійна. Благаю, зробіть, що можете», — писав він своєму видавцеві.[175] Він виправив і опублікував Ідеальний чоловік і Як важливо бути серйозним, що свідчить, за словами Еллманна, про те, що письменник «міг володіти собою і своїми виставами», але більше не хотів писати нові твори: «я можу писати, але втратив радість від письма».[176]

Він блукав бульварами на самоті і витрачав усі свої невеликі кошти на спиртне.[177] Низка прикрих зіткнень з англійськими відвідувачами та французами, яких він знав у свої найкращі дні, погіршила його настрій. Незабаром Вайлд був уже повністю прикутий до свого готелю, що заставило його пожартувати під час одного зі своїх останніх походів на вулицю, «мої шпалери і я б'ємося на дуелі на смерть. Один з нас повинен вийти.»[178] 12 жовтня 1900 року він послав телеграму Россу: «Дуже кволий. прошу, приходь».[179] Його настрій коливався; Макс Бірбом розповідає про те, як їхній спільний друг Реджинальд 'Реджі' Тернер застав Вайлда дуже пригніченим після нічного кошмару. «Мені снилося, що я помер і сьорбав суп з мертвяком!» «Я впевнений», відповів Тернер: «що ти напевно був живий і був душею компанії».[180][181]

25 листопада 1900 року у Вайлда розвинувся менінгіт, який тоді називався церебральним менінгітом. Роббі Росс прибув 29 листопада і послав за священником, і священник-пасіоніст з Дубліна брат Катберт Данн умовно хрестив Вайлда до лона католицької церкви.[182][183] Вайлд охрестився в церкві Ірландії і до того ж пам'ятав про католицьке хрещення в дитинстві, що пізніше підтвердив священник причастя, брат Лоуренс Фокс.

Вайлд помер від менінгіту 30 листопада 1900 року. Щодо причини захворювання існують різні думки: Річард Еллманна стверджував, що він був сифілітиком;[184] однак, Мерлін Голланд, онук Вайлда, вважав це помилкою, зазначивши, що Вайлд захворів на менінгіт після хірургічного втручання, можливо трепанації соскоподібного відростка; лікарі Вайлда, д-р Пол Клейс та Корт Такер, повідомляли про те, що причиною була застаріла гноєтеча з правого вуха (через травму під час ув'язнення, див. вище), яку лікували впродовж кількох років (une ancienne suppuration de l'oreille droite d'ailleurs en traitement depuis plusieurs années), і нічого не казали про сифіліс.[185]

Вайлд був спочатку похований на цвинтарі Баньє за межами Парижа, в 1909 році його останки викопали і перенесли на цвинтар Пер-Лашез всередині міста.[186] Автором дизайну його могили був сер Джекоб Епстайн.[Notes 7] Замовником пам'ятника був Роберт Росс, який попросив про невеликий відсік для власного попелу, який туди належним чином помістили в 1950 році. Модерністський ангел, зображений у вигляді рельєфу на могилі, мав спочатку чоловічі геніталії, які відтоді піддались вандалізму і їхнє нинішнє місцезнаходження невідоме. 2000 року Леон Джонсон, мультимедійний художник, встановив срібний протез замість них.[187]

2011 року могилу очистили від багатьох слідів помади, залишених там шанувальниками, і встановили скляний бар'єр, щоб запобігти подальшим слідам або пошкодженням.[188]

Епітафією є уривок з поеми Балада Редінзької в'язниці:[189]

And alien tears will fill for him
Pity's long-broken urn,
For his mourners will be outcast men,
And outcasts always mourn.

2017 року Вайлд був одним із приблизно 50 тис. осіб, яких амністували за гомосексуальні стосунки, які вже більше не вважалися злочином, зі вступом у силу так званого Закона Алана Тьюрінга.[190]

Письменник прагнув, щоб проза стала не просто хронікою чи проповіддю, а мистецтвом, в якому так багато важать вигадка, барвистість, гротеск, умовність, гра. Шукаючи можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактографічна література, яка, на його думку, була нездатна передати все багатство й різноманітність дійсності, він звернувся до жанру казки. Як зазначав сам Оскар Вайлд, він поставив перед собою завдання описати те, чого ніколи не було.

Зі спогадів його сина Вівіана: «Він був для нас справжнім товаришем і завжди доставляв нам задоволення своїми частими появами у дитячій. Він залишався в душі настільки дитиною, що обожнював брати участь у наших іграх. Коли ж він втомлювався від ігор, він умів нас змусити заспокоїтися, розповідаючи казки про добрих чарівників або які-небудь історії зі своєї невичерпної пам'яті. Він був великим шанувальником Жюля Верна, Стівенсона і Кіплінга. Одного разу Сиріл (перший син Оскара Вайлда) запитав, чому в його очах стояли сльози, коли він читав нам „Велетня-себелюбця“, і він відповів, що істинно прекрасні речі завжди викликають у нього сльози».

Про своє розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) говорив уже у «Кентервільському привиді» (англ. The Canterville Ghost, 1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». У 1888 році виходить перша збірка казок «Щасливий принц та інші казки» (англ. The Happy Prince and Other Tales / Stories). Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Вайлд повернувся до жанру казки і створив нову збірку «Гранатовий будиночок» (англ. A House of Pomegranates, 1891). За художньою фактурою його казки нагадують Ганса Крістіана Андерсена, і тогочасна критика так сприйняла казки Оскара Вайлда: «Якщо це і відлуння Андерсена, то вторить воно йому чарівно».

Сам автор називав казки «короткими історіями» або «етюдами в прозі для дітей від 18 до 80 років» і рекомендував їх дорослим, котрі не втратили здатності радіти і дивуватися.

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, письменник широко використовував парадокс, який був, і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними в Вайлда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм — сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: «У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики". Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так автор прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі його твори.

Роман «Портрет Доріана Грея», створений у рекордно короткий термін, приніс автору скандальну славу. У передмові до роману автор писав: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відображати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям доводив позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. З цього зовсім не випливає, що письменник брав на себе право моралізувати й повчати. Остання теза передмови твердить: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі». У грі таких взаємовиключних протиріч і полягає творчість автора: чи то приховуватися за маскою естета-денді, чи то грати в невловимість, — усе це йому цілком під силу. І справа тут не тільки в «бальзаківському парадоксі» — явищі, коли автор як митець, покликаний сказати правду, не може її не сказати, й виявляється гіднішим самого себе мислителя й теоретика. Така сила творчості й мистецтва слова. Справа ще й у тому методі, який обирає або виробляє Вайлд: він грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне і неморальне не перемагає. У тій самій передмові до роману він писав: «Мистецтво — дзеркало, яке віддзеркалює того, хто в нього дивиться, а не все життя». Він чудово засвоїв університетські лекції Пейтера, який говорив про усталену мінливість життя. Наприкінці свого життя автор скаже: «Життя — не можна писати, життя можна тільки жити». І він жив, переносячи гру словами і поняттями у життя.