Перша військова кампанія Всевеликого війська Донського в Донецькому басейні

Область Війська Донського відразу ж після петроградського збройного повстання більшовиків перетворилася на один з основних осередків антибільшовицької боротьби. Поруч з областю війська донського знаходився Донбас де владу захопили представники соціалістичних партій, де до кінця жовтня початку листопада 1917 року в багатьох районах Донбасу були створені ради. Але в різних районах переважали різні політичні сили. Так в Луганському, Горлівсько-Щербинівському, Макіївському, Краматорському районах в радах переважали більшовики, а у Маріупольському, Юзівському, Лисичанському, Бахмутському районах переважали меншовики й українські партії.

7 (20) листопада 1917 отаман Олексій Каледін, припинив спроби зв'язатися із залишками скинутого Тимчасового уряду, звернувся до населення із заявою про те, що Військовий уряд не визнає більшовицьку владу, а тому Область проголошується незалежною до утворення законної російської влади [1].

14 листопада на засіданні Військового кола Всевеликого війська Донського було прийнято пропозицію Української Центральної Ради про спільні дії проти рудничних партизан і рад, і було проголошено утворення "Союзу південно-східних областей і України". Спільним рішенням вони заборонили вивозити хліб і вугілля за межі Дону і України. І прийняли рішення про спільну боротьбу з більшовицькою Росією. Перешкодою для початку активних бойових дій був Донбас, що був розташований у тилу антибільшовицького союзу, що контролювався партизанами лівої орієнтації.

26 листопада (9 грудня) 1917 ростовські більшовики виступили проти Військового уряду й оголосили, що влада в Області переходить в руки Ростовського військово-революційного комітету.

Військовий Отаман Олексій Каледін вже 26 жовтня (8 листопада) 1917 ввів воєнний стан, приступив до розгрому місцевих Рад й встановив контакти з козацьким керівництвом Оренбурга, Кубані, Астрахані, Тереку. 26 жовтня загін чисельністю 300 козаків на чолі з Чернецовим розгромив раду в Макіївці.

27 жовтня Макіївська раду з метою попередити подальші агресивні дії козаків прийняв рішення "З метою попередження контреволюціі, буде оголошена загально-районний страйк, як загальний протест робітників проти дій каледенців, але він не вирішить результат боротьби, тому комітет і рада закликають робочих готуватися до збройної боротьби за затвердження влади рад ".[2]

27 жовтня (9 листопада) 1917 він запросив до столиці Області Новочеркаська членів поваленого Тимчасового уряду і Тимчасової Ради Російської Республіки («Передпарламенту») для організації боротьби з більшовиками.

28 жовтня в Макіївському районі почалися страйки які підтримали робітники і шахтарі Юзівки. На зборах і мітингах вони заявили :

"Панам Каледіним, Корніловим, Керенським, що роблять замах на нашу дорого завойовану свободу, ми протиставимо нашу організованість і силу"

5 листопада (18 листопада) Макіївська рада відновив свою роботу. Перебуваючи в цей час Донбасі Петровський писав:

"Спроба козаків поставити під контроль раду робітничих депутатів Макіївки викликали такий активний протест робітників всіх рудників, що всі від стара до мала виступили і озброюються. Притиснення козаків і рани, ними завдані ще за царського режиму, моментально сплотили і оживили всю Юзівку з прилеглими до неї місцевостями.

В цей час козаки спробували заарештувати Чайковський раду, але робітники встигли дати тривожний гудок і з усіх копалень зібралися дружинники загін під командуванням М. Богачева оточив і роззброїв козаків, після чого робітники почали вимагати щоб вони пішли з шахт.

У листопаді козаки здійснили нальоти на Ровеньківську. Прохорівську, Боково-Хрустальну й інші ради. В цей же час частини підтримують Українську Центральну Раду намагалися захопити владу в Слов'янську й Бахмуті та інших місцях.

Для наведення громадського порядку Каледін ввів на Донбас частини донського козацтва обіцяючи робітникам не втручатися в їхні взаємини з господарями підприємств. 8 листопада Каледін домігся від Керенського скасування наказу про рух 3-й кавалерійської дивізії на Донбас для охорони шахт. "Охорона рудників - справа самих козаків" заявив Каледін, і послав на Донбас козацькі частини на чолі з генералом Балабіним. Зайнявши центральні райони Донбасу Балабін почав наводити порядок заарештовував розганяв ради профспілки, розстрілювали рудничних повстанців.[3]

25-27 листопада в Дебальцевому пройшла II конференція рудничних і гірничозаводських комітетів Донбасу, учасники конференції заявили що не визнають указів Каледіна. Конференція запропонувала створювати штаби і загони червоної гвардії при радах.

2 (15) грудня 1917 після запеклих боїв добровольчі загони і війська генерала Каледіна вибили більшовиків з Ростова, а потім з Таганрога, і зайняли значну частину Донбасу[1].

4 (17) грудня 1917 року в Микитівці відбувся з'їзд ревкомів Донбасу, що обговорив питання боротьби з Каледєним і обрав Центральний ревком Донбасу, трохи пізніше був створений Центральний штаб Червоної гвардії Донбасу на чолі з Понмаревим. Найбільші частини Червоної гвардії Донбасу були створені Горлівці, Макіївці, Краматорську, Костянтинівці, Дружківці й Маріуполі.

У Луганську був створений штаб Червоної гвардії Луганська яка налічувала 3000 бійців на чолі з Пархоменко йому підпорядковувалися загони Алчевська, Лозово-Павлівки, Дебальцевого, Луганська.

Після створення червоних гвардій сутички з козаками стали більш жорстокими. 16 (29) грудня козаки захопили Ясинівку й Боково-Хрустальне де знищили ради і розбили місцеві частини Червоної гвардії. Запеклі бої зав'язалися у районі Юзівки та Макіївки. 19 грудня козаки захопили Брестово-Богодухівський рудник. З 21 на 22 червоногвардійці почали наступати з боку Юзівки. Розпочатий бій охопив райони Юзівки, Макіївки, Хандженкове, Моспине та Іловайська. Запеклий бій відбувся на Прохорівській рудні розташованій між Юзівкою й Макіївкою.

Отримавши підкріплення донці вступили в бій з рудничними червоногвардійцями. Зазнавши важких втрат 27 грудня червоногвардійці залишили частину Юзівського й Макіївського району та відступили до Микитівки. Несприятлива обстановка склалася й під Луганськом. У ніч на 28 грудня козаки почали наступ в районі Родакове-Дебальцеве й захопили станцію Дебальцеве.

З середини грудня запеклі бої відбувалися між червоногвардійцями Ясинівської комуни і донцями, що остаточно захопили Ясинівку 31 грудня 1917 року.

В кінці грудня з зайнятого більшовиками Харкова на Донбас було відправлено 2 тисячі гвинтівки і 4 кулемети для рудничних загонів.[4] В цей же час у Микитівку для зв'язку з Харківським штабом прибув матрос Григор'єв. 28 грудня Антонов-Овсієнко отримав телеграму з Микитівки від представника гірничих районів Гридніва, що вимагав зброї для рудничних партизан.[5] Проте озброїти рудничних партизан не було можливості. З півночі Донбас був відрізаний від більшовицько-московських частин армією УНР, - по лінії залізниці на Ізюм стояв 5-й запасний кавалерійський полк УНР чисельністю 2000 чоловік, у Слов'янську стояло 200 гайдамаків УНР. У Бахмуті також були частини Армії УНР. Станція Лозова була зайнята гайдамаками чисельністю 1500 чоловік. З середіни грудня більшовики намагалися пробитися через Лозову на Донбас, проте зустріли відсіч гайдамаків та відступили.

4 січня 1918 частини московських більшовиків на чолі з Сіверсом з'єдналися з рудничними червоногвардійцями в Микитівці. На допомогу рудниковим повстанцям прийшли 20 000 добровольців з Тули, Костроми, Рязані, Ярославля, Білгорода, Брянська та інших міст Росії.

6 (19) грудня 1917 Раднарком РРФСР утворив Південний революційний фронт боротьби з контрреволюцією. Головнокомандувачем військами фронту був призначений більшовик В. А. Антонов-Овсієнко[6]. У його безпосередньому підпорядкуванні знаходився Революційний польовий штаб.

8 (21) грудня 1917 був утворений Польовий штаб, який очолив лівий есер підполковник М. А. Муравйов.

План дій полягав у наступному:

1. спираючись на революційних чорноморських матросів, провести організацію Червоної гвардії в Донецькому басейні; 
2. з півночі і з червоної революційної Ставки (колишня Ставка Верховного Головнокомандувача) висунути збірні загони, попередньо зосередивши їх у вихідних пунктах: Гомелі, Брянську, Харкові та Вороніжі; 
3. висунути частини революційного 2-го гвардійського корпусу з району Жмеринка — Бар, де він дислокувався, на схід для зосередження на Донбасі спираючись на революційних чорноморських матросів, провести організацію Червоної гвардії у Донецькому басейні;
4. [7].

На початку грудня 1917 червоні загони зосередилися в намічених районах. Їх загальна первісна чисельність не перевищувала 6-7 тисяч багнетів і шабель, 30-40 знарядь і декількох десятків кулеметів. До їх складу входили різнорідні частини старої армії, загони моряків, Червоної гвардії та інших. При русі на південь до них стали приєднуватися червоногвардійці різних міст (всього до 4 тисяч чоловік) і солдати більшовицькі налаштованого 45-го піхотного запасного полку (до 3 тисяч чоловік).

8 (21) грудня до Харкова прибули ешелони з червоними загонами під командуванням Р. Ф. Сіверса і матроса Н. А. Ховрина — 1600 чоловік при 6 гарматах і 3 броньовиках, а з 11 (24) грудня по 16 (29) грудня — ще до п'яти тисяч солдатів з Петрограда, Москви, Твері на чолі з командувачем Антоновим-Овсієнко і його заступником, начальником штабу підполковником М. А. Муравйовим. Крім того, в самому Харкові вже перебували три тисячі червоногвардійців і пробільшовицьки налаштованих солдатів старої армії[8].

У ніч на 10 (23) грудня в Харкові були роззброєні українізовані частини. 11-12 (24-25) грудня в місті відбувся 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив УНР республікою рад.

Після з'їзду Антонов-Овсієнко передав командування військами фронту в Україні начальнику штабу фронту Муравйову, а сам очолив боротьбу проти каледінців.

Конфронтуючі радянським військам головні сили Каледіна зосередилися в районі Кам'янська — Глибоке — Міллерово — Відважна. У Ростові-на-Дону та в Новочеркаську формувалася Добровольча армія. Крім того, окремі білі партизанські загони і кілька регулярних козацьких частин займали Горлівсько-Макіївський район, витіснивши звідти червоногвардійські частини.

Радянське командування прийняло наступний план дій:

1. Закінчити всі залізничні шляхи сполучення між Україною та Доном; 
2. Відкрити повідомлення з Донбасом в обхід Північно-Донецької залізниці, діючи через Лозову-Слов'янськ; 
3. Встановити зв'язок між Харковом і Воронежем через Куп'янськ-Ліски; 
4. Налагодити зв'язок з Північним Кавказом, куди підтягувалася з Кавказького фронту пробільшовицькі налаштована 39-а піхотна дивізія.

В цілому план передбачав утворення заслону в бік України і зосередження всіх зусиль проти Дону.

17 (30) грудня 1917 загоном Єгорова була зайнята станція Лозова, а потім — місто Павлоград. У Лозовій відбувся бій за станцію Лозова, в Павлодарі — здалися без бою. 4 січня 1918 йшла від Харкова колона Сіверса з'єдналася з червоногвардійцями донецьких копалень.

До 7 січня 1918 радянські війська, забезпечують себе із заходу заслоном на фронті Ворожба-Люботин-Павлоград-Синельникове, головними силами зайняли Донецький басейн. З боку Вороніжа на Міллерово-Новочеркаськ наступала сформована у Вороніжі колона Петрова. Її головні частини досягли станції Чертково. 8 січня Антонов-Овсієнко вирішив ліквідувати сили Каледіна ударом своїх головних сил з боку Донбасу, для чого колона Сабліна повинна була від Луганська розвивати наступ на станцію Лиха, а колона Сіверса, забезпечуючи її з півдня, рухатися на станцію Звірево, колона Петрова мала наступати на Міллерово з півночі.

Через те, що колона Сіверса захопилася рухом на південь, вона в підсумку зупинилася біля станції Іловайська, де два полки відмовилися коритися і були роззброєні; загони Сабліна виявилися слабкі для наступу. Це дозволило козакам завдати контрудару на Дебальцеве і затримати наступ радянських військ. Тим часом колона Петрова зав'язало переговори з козаками Черткова.

Наприкінці січня в селі Кам'янське утворився військово-революційний комітет і сформувався Північний козацький загін (командир — Голубєв), що приєднався до радянських військ. За допомогою перейшли на його бік деяких частин Каледіна загін захопив станції Лиха та Звєрєво. Ревком спробував почати переговори з Каледіним, але вони закінчилися безрезультатно. Зважаючи розкладання козацьких частин на воронезькому і харківському напрямах Каледін був змушений замінити їх частинами Добровольчої армії, які на деякий час затримали наступ радянських військ.

3 лютого загін Сіверса, будучи посилений прибулими з центру революційними загонами і потужним бронепоїздом з морськими знаряддями, відновив наступ. Долаючи опір корніловців, 8 лютого Сіверс встановив зв'язок з революційним Таганрогом, де робітники Балтійського заводу підняли повстання, захопили місто і примусили білогвардійський гарнізон з великими втратами відійти на Ростов.

Тим часом загін Чернецова завдали удару по колоні Сабліна у Лихий і відкинули її у вихідне положення до станції Ізворіно, після чого відновили переслідування сил Донського ревкому. Відступаючи, революційні донські козаки біля станції Глибока з'єдналися з підходила від Воронежа колоною Петрова. Білі козаки спочатку оволоділи станцією, але потім були розбиті з'єднаними силами червоних і розвіялися. Саблін, посилений підійшли до нього загоном чорноморських моряків і загонами Кудинського в свою чергу перейшов у наступ, і 8 лютого знову зайняв станції Звєрєво і лиху.

До 10 лютого опір добровольчих частин і дрібних каледінських загонів було остаточно зламано, але просуванню радянських військ перешкоджали псування залізничних шляхів і побоювання за свій тил. 16 лютого колона Сабліна підійшла до околиць Новочеркаська. Отаман Каледін огляду повної деморалізації своїх сподвижників покінчив життя самогубством.

На Таганрозькому напрямку добровольці затримали просування загону Сіверса, але 13 лютого Сіверс все одно підійшов до Ростова; в той же час частини 39-ї піхотної дивізії зайняли Батайськ. Ростов був зайнятий Сиверсом тільки 23 лютого, а Новочеркаськ — 25 лютого загоном Сабліна спільно з козацькою бригадою донського ревкому. Частини Добровольчої армії відійшли до Сальського степу та на Кубань.

Близькість радянських військ до України дало поштовх виступу сил, ворожих Центральній раді, влада якої була повалена в багатьох промислових і портових центрах України.

• Какурин Н. Е., Вацетис И. И. Гражданская война. 1918—1921 — СПб: ООО «Издательство „Полигон“», 2002. ISBN 5-89173-150-9
• Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: Том 1. - М.: Высший военный редакционный совет, 1924. - 271 с.;
• Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сборник воспоминаний и статей. 1929 г. Острогорский М. (сост.) Издательство: Издательство «Пролетарий»
• Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Историко-краеведческий очерк о периоде гражданской войны в Донбассе (1917—1920 гг.) Донецк: Донбас, 1978. 160 с.