Проголошення незалежності Фінляндії

Лютнева революція 1917 року у Російській імперії з новою силою розпалила у Великому князівстві Фінляндському вогонь надії на незалежність, через те, що після відречення від престолу 2 (15) березня 1917 імператора Миколи II, який носив також титул Великий князь Фінляндський, на користь свого брата Михайла Олександровича і неприйняття останнім престолу. Претендентів як на російський, так і на фінляндський престол не було.

Крім того, в березні, у Петрограді було сформовано Тимчасовий уряд Росії князя Львовим Георгієм Івановичем яке 7 (20) березня 1917 видало спеціальний маніфест про Фінляндію[2], як раніше це робив російський імператор. Маніфестом оголошувалось відновлення в повному обсязі дії, конституції Фінляндії (Закон про форму правління Швеції 1772 року і Закон о союзе и защите 1789 г.), обмежений до цього цілим рядом маніфестів і постанов Російської імперії. Цим актом Тимчасове правління Росії «урочисто підтверджувало» «Фінляндському народу, на основі його конституції, зберігання його внутрішньої самостійності, прав його національної культури і мов»[2]. У Фінляндії з повагою віднеслись до маніфесту, як і раніше до царських указів[3].

13 (26) березня 1917 на зміну русифікованому сенату Боровітінова був створений новий — фінський коаліційний сенат Токоя. В нього ввійшли представники Соціал-демократичної партії Фінляндії і блоку буржуазних партій (Фінська партія, Младофінська партія, Земельний союз (селянський союз, аграрна ліга), Шведська народна партія). По відношенню до Росії сенатори ділились на два напрямки — угодники і конституціоналісти. Замісником головуючого став соціал-демократ, голова профсоюза Оскарі Токой. Представником фінського сенату далі залишався російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду Михайла Стаховича.

Тимчасове правління Росії затвердило сенат Токоя, який почав діяльність, як лояльний представник російського Тимчасового правління. Легітимність сенату Фінляндії походила від легітимності російського Тимчасового правління. Участь соціалістів у сенаті Фінляндії була необхідна для запобігання можливих виступів робітників, хоча і ускладнювало відносини з Тимчасовим правлінням Росії, де більшість була представниками Конституційно-демократичної партії — кадетів. Але, політика партій, які ввійшли у фінський сенат, співпала з політикою національної самостійності і парламентаризму. Революція в Фінляндії протікала в основному в стінах сенату,і носила конституційний характер.

Сенат Токоя вніс у Тимчасове правління Росії законопроєкт «Про передачу рішення деяких справ сенату і генерал-губернатору». Розширення автономії передбачалось шляхом розділу влади Великого князя Фінляндського: сенату Фінляндії — рішення фінляндських справ, крім загальноросійських, і тих які торкалися російських громадян і зборів; інші, включаючи зібрання і розпуск парламенту — Тимчасовому правлінню Росії. Законопроєкт був аналогом Акту від 7(20) березня і юридично був недоторканим, але російське Тимчасове правління першого складу його відхилило. Реакцією на це стало посилення фінляндського сепаратизму.

У квітні в Петрограді відбулася перша урядова криза, в червні відбулася друга, в липні — третя. 8 (21) липня 1917 Георгія Львова на посту міністра-керівника змінив А. Ф. Керенський, який також зберіг крісло воєнного і морського міністра. У розпал липневої кризи парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Росії (офіційно — Російської імперії) у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового правління Росії питаннями воєнної і зовнішньої політики. 5 (18) липня, коли не був зрозумілий наслідок повстання більшовиків у Петрограді, парламент Фінляндії схвалив соціал-демократичний проєкт про передачу собі верховної влади. Але цей закон про відновлення автономних прав Фінляндії був відхилений Тимчасовим 3оідои повставлінням Росії, парламент Фінляндії був розпущений, а будівлі зайняли російські війська.

1 (14) вересня 1917 у Тимчасове правління Росії прийняло постанову уряду до відповідності на території колишньої Російської імперії була проголошення буржуазно-демократична Російська республіка і був остаточно ліквідований монархічний спосіб правління в Росії (до скликання Установчих зборів). Основним законом Фінляндії, передбачаючим верховну владу, залишався закон від 1772 року, навпаки, затверджуючий абсолютизм. Цей ж закон в § 38 передбачає у випадку відсутності претендента на престол вбрання нової найвищої влади («нової династії») палатою представників, що як наслідок і було використано.

Проте, не дивлячись на це, Тимчасове правління в Росії продовжувало розглядати Фінляндію, як частину Росії і 4 (17) вересня 1917 року був назначений новий генерал-губернатор Фінляндії — Миколою Віссаріоновичем Некрасовим. А 8 вересня був сформований осатаній фінський сенат, який мав над собою російський контроль — Сенат Сєтяля.

18 (31) грудня 1917 державна незалежність Фінлянської Республіки. Першою хто визнав була Рада Народних Комісарів (урядом) Російської Радянської Республіки, яку очолював Ленін Володимир Ілліч[4] (см. на фото ниже текст постановления Совета Народных Комиссаров).

22 грудня 1917 (4 січня 1918) відбулася офіційна ратифікація постанови Ради Народних Комісарів Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих і солдатських депутатів (найвищим законодавчим, розпорядним і контролючим органом державної влади Російської Радянської Республіки).[4]

Протягом першого тижня 1918 року незалежну Фінляндію визнали вісім країн: 4 січня — Росія, Франція і Швеція, 5 січня — Греція, 6 січня — Німеччина, 10 січня — Норвегія і Данія, 11 січня — Швейцарія. Інформация про це надходила в Гельсінки з затримкою, наприклад, про рішення Франції стало відомо 6 січня[5].

Союзницькі обов'язки деяких країн-членів Антанти і світова війна затримали визнання незалежності. Велика Британія та США вирішили слідкувати за розвитком відносин між Фінляндією та їх ворогом, — Німеччиною, — а також, за становищем в Росії. Спочатку очікувалось рішення російських установчих зборів, але визнання від Великої Британії і США прийшло тільки після перших повноцінних виборів в Едускунту в 1919 році.

Визнання незалежності по країнам

Помтанова Рад народних коміссарів про внесення у Центральний Виконавчий комітет пропозиція про визнання незалежності Фінляндії

Російська Радянська республіка	4 січня 1918
Третя Французька Республіка	4 січня 1918
Швеція	4 січня 1918
Німецька імперія	4 січня 1918
Королівство Греція	5 січня 1918
Норвегія	10 січня 1918
Королівство Данія	10 січня 1918
Швейцарія	11 січня 1918
Австро-Угорщина	13 січня 1918
Нідерланди	28 січня 1918
Іспанська Імперія	21 січня 1918
Османська Імперія	21 лютого 1918
Третє Болгарське царство	27 лютого 1918
Аргентина	11 травня 1918
Пахлаві	23 червня 1918
Сіам	9 жовтня 1918
Польська Республіка	8 травня 1919
Британська Імперія	6 травня 1919
США	7 травня 1919
Японська Імперія	23 травня 1919
Бельгія	10 червня 1919
Чилі	17 червня 1919
Перу	23 червня 1919
Королевство Італія	27 червня 1919
Уругвай	18 серпня 1919
Ліхтенштейн	27 жовтня 1919
Перша Португальська Республіка	19 грудня 1919
Перша Бразильська республіка	26 грудня 1919
Колумбія	31 грудня 1919
Королівство Румунія	8 квітня 1920
Венесуела	18 квітня 1920
Панама	17 травня 1920
Еквадор	25 червня 1920
Парагвай	3 червня 1921
Люксембург	25 жовтня 1921
Королівство Югославія	27 червня 1922
Емірат Афганістан	17 червня 1928
Албанська республіка	1 грудня 1928

• До народу Фінляндії. (Декларація незалежності Фінляндії) (фін.)
• До народу Фінляндії. (Декларація незалежності Фінляндії) (швед.)
• Декларація незалежності Фінляндії
• Постанова про проголошення Росії республікою (рос.)