Священні камені

Карлу Карлу (Заповідник Чортові камені) — священне місце, яке охороняється Законом про священні місця аборигенів Північної території Австралії.

Зорац-Карер, або Караундж (Carahunge), в 200 км від Єревану, у м. Сисіан, — доісторичний пам'ятник, що складається із сотень вертикально поставлених великих каменів з наскрізними отворами у верхній частині. Він розташований на гірському плато на висоті 1770 м над рівнем моря і займає площу понад 25 га. За припущеннями дослідників, це найдавніша і найбільша обсерваторія в світі, вік якої становить понад 7,5 тисячі років.

Вішапи. У верхів'ях річки Азат, вище Гехардського монастиря, серед вулканічних брил розкидані незвичайні кам'яні статуї риб, яким місцеве населення дало назву «вішапів» (драконів). На тілі вішапа видна риб'яча луска, на голові — зябра, очі, ніздрі, рот. Зустрічаються також вішапи у вигляді сидячого бика, голова якого спочиває між передніми ногами. Вішапи були знайдені також на схилах Арагацу (поблизу фортеці Амберд) і в районі Ахалкалаку. Один вішап доставлений в Єреван і лежить в саду навпроти Драматичного театру.

Вважають, що вішапи створені у II тисячолітті до н. е. Це підтверджується тим, що на одному з вішапів, знайденому поблизу села Гарні, виявлено урартський клиноподібний напис. Вішапи, мабуть, були божествами води, родючості та пасовищ, адже вони знаходяться виключно поблизу джерел, у верхів'ях річок і каналів. Про приналежність до культу води свідчить і рибний «вигляд» вішапів. Вішапи у вигляді бика мають те ж значення, що і риби, і також пов'язані з культом води, бо згідно з древньою вірменською легендою бик своїми рогами розриває хмари і викликає дощі. Грім — це рев бика.

Портакар, «Пупкові камені» — ритуальні камені у Вірменії, пов'язані з культом богині (діцуї) землі, родючості та материнства (найімовірніше, Анаїт). Ймовірно, на формування уявлень про портакари також вплинув відомий мітраїчної міф про народження Мітри (у вірменській міфології — Мгер) з каменю і його відхід у скелю. У цьому зв'язку, портакари також вважалися вратами у потойбічний світ. За дохристианським ритуальним обрядом, жінки, що бажали завагітнити, лягали або притискалися до портакарів черевом, що за віруваннями вірмен, сприяло вагітності. Частиною обряду було запалення свічки і обкурювання портакара пахощами. Якщо внаслідок такого обряду народжувалася дитина, то на портакары робився сакральний знак-мітка. Відповідно, чим більше подібних знаків на портакары, тим сакральнішим вважався портакар, тим більшою популярністю користувався серед населення.

Священний чорний камінь мусульманської святині Кааби, за переказами, був колись білим, але почорнів через людських гріхів. Згідно з легендою, коли завойовники Мекки кинули священний чорний камінь у воду, він не потонув, а плавав на поверхні води

Грааль в тій версії, яка сходить до кельтської міфології, — це камінь: у такому вигляді його представляють середньовічні автори — Кретьєн де Труа (автор роману «Персеваль») та Вольфрам фон Ешенбах (автор роману "Парсифаль ").

Шанувалися в неолітичний час. Були особливо поширені в мегалітичних культурах.

Синій камінь і Кінь-камінь (о. Коневец) були священними каменями північних народів фінно-угорської групи. Свідком язичницьких ритуалів був і Гарячий камінь біля річки Устя (селище Богданівське Устянського району Архангельської області), священні камені тиверського городища тощо Священні камені досі шануються серед марійців (Чумбилатів камінь), в традиційних культурах (наприклад, на Алтаї).