Славія

Сла́вія (араб. صلاوية‎ Ṣ(a)lāwiya) — один із центрів Русі, поряд із Артанією та Куявією, описаний арабськими авторами X століття Аль-Істахрі та Ібн-Хаукалем під 920 роком.[джерело?] Вони користувались давнішими джерелами, зокрема твором Джайгані, який не дійшов до нас. Славія разом із Куявією та Артанією підтримувала широкі міжнародні торгові зв'язки — зокрема, з мусульманським Сходом.

Джерела

Аль-Істахрі писав у 965 році:

Руси складаються з трьох племен, з яких одне ближче до Булгара… Друге плем'я, що живе далі за перше, називається Славією. Ще плем'я називається Артанією, а цар його живе в Арті.

Гіпотези

За однією з гіпотез, Славія була ранньофеодальним об'єднанням племен, що існувало протягом VIII–IX століть. Славію локалізують на Півночі Русі, ототожнюючи з ільменськими слов'янами. Місто Славу ототожнюють із попередником Новгорода (це може бути Стара Ладога, існування якої в той час підтверджене археологічно).

За деякими новітніми дослідженнями Славію, яку арабські та перські географи згадували разом із Артанією та Куявією слід ототожнювати з Волинню[1][2].

Інші значення

Славянія[3], Віндланд[3] (лат. Slavania[4]; ; нім. Slavien[5]) — вендська держава полабських слов'ян.

У 935—938 роках на лицарських турнірах у Магдебурзі брали участь князі Ратібор (Радеботто) і Велемир згідно документів імператора Генріха I Птахолова (Устав і привілеї турнірів у Магдебурзі, Збірка Грамот імперії)[6][7][8][9][10][11][12]:

...визначено в місті Магдебург, у літо втілення Бога Слова 938, в присутності всіх князів і вельмож імперії, які скликані з Німеччини, Галлії та Слов'янських народів (Славія), і яких імена за порядком поділу військ, влаштованих імператором проти ворогів...суть наступні: (1.) Герцоги і князі Варнім (Барнім) князь Померанії і Вендів, (2.) Велемир князь Руський (Рутени-Русини не в Київській Русі, лат. Belimarus princeps Russiae; а з північних територій західних слов'ян біля Балтійського моря, Південної Балтики). Далі, під прапором герцога Турінгського (від Тюрингія) Оттона, брата імператора, стоять наступні чини (3.) Вольдемар (лат. Voldemarus) Герцог Ютландії; (4.) Радеботто (Ратібор-Радибор) герцог Руський (лат. Radebotto dux Russiae); (5.) Венцеслав (Вінцеслав) князь Руський-Руґіїв (лат. Vinslaus princeps Rugiae, Wenceslaus princeps Rusciac)…

Близько 1002 року коментатор Адама Бременського (близько 1075 року) свідчив про підпорядкування Болеславом Хоробрим в союзі з Оттоном III (†1002 р.) всієї Славії (Славонія: Західне Помор'я балтійських слов'ян, Полаб'я), «Русії» та «Порусіі» (Пруссії).

Це ранньофеодальна держава полабських слов'ян бодричів-ободритів, вільців-лютичів і поморян у 1040-х роках до 1129 р. була в межах узбережжя Балтійського моря між гирлами річок Лаба-Ельба та Одра-Одер. Спільнота «вендських-венедських» слов'янських племен під одною княжою владою було пов'язане з процесом феодалізації й необхідності оборони від агресії германських племен.[джерело?]

За німецькими джерелами «Венедська держава», велети на карті 481—814 років («Славія» — припинила існування в 1160 р.)[джерело?]

Масова стихійна хвиля міграції полабських слов'ян зі Славії[Куди?] почалася після 929 року і тривала до 1164 р., через масштабну військової агресії німців[13]. За маршрутом шляху з варяг у греки[13].

Період міграцій полабських слов'ян збігається з добою існування Київської Русі (IX—XII ст.). Також міграція населення зі Славії відбувалася після хрестового походу на слов'ян, коли частина мешканців регіону емігрувала у Східну Європу, протягом 1-2 поколінь після 1147 р. до 1207 року за свідченням Гельмольда, Генріха Латвійського від живих очевидців-учасників масового стихійного переселення[13]: За маршрутом на схід Європи через Померанію вздовж берега Балтійського моря в Пруссію[13][14].

Адам Бременський до 1085 року засвідчив[3]:

Славія (у слов'ян) у десять разів більше нашої Саксонії, якщо зараховувати до неї чехів та мешкаючих на тій стороні від р. Одри поляків, які не відрізняються від жителів Славянії ні своєю зовнішністю, ні мовою...Слов'янських народів існує багато. Серед них найбільш західні вагри, що живуть на кордоні з трансальбінґами. Їх місто, що лежить біля моря м. Алдінбург (Старград). Потім слідують ободрити, яких тепер називають «ререгами», а їхнє місто Магнополіс (Велеград - місто Велеса). На схід від нас (від Гамбурга) живуть «полабінґи» (полаби), місто яких називається Рацісбурґом (Ратибор - «Ратний ліс»). За ними «лінґони» (глиняни) і вараби (варни). Далі слідують хижани і черезпеняни, які відокремлюються від доленчан і ратарів річкою Піною (нім. Peene) і містом Димін (нім. Demmin). Там межа Гамбурзької єпархії. Хижани й черезпеняни живуть на північ від річки Піни, доленчани та ратарі — на південь. Ці чотири народи з причини хоробрості називаються вільцями, або лютичами. Є ще й інші слов'янські племена, які живуть між Лабою і Одрою… з усіх них наймогутнішими є ратарі, що живуть у центрі…Їх місто — всесвітньовідома Ретра (Радигост, Радигощ) — сідалище ідолослужіння, там побудований величезний храм на честь демонів, головний з яких Радигост. Зображення його зроблено з золота, ложе — з пурпура. Саме місто має дев'ять воріт і оточене з усіх боків глибоким озером, через яке для переходу побудований дерев'яний міст, але через нього дозволяється переходити тільки тим, хто йде заради жертвопринесення або запитування оракула… Кажуть, що від Гамбурга до (цього) храму чотири дні шляху.

Гельмольд з Босау до 1170 року засвідчив у «Слов'янській хроніці»[3]:

Ольденбург, той, що на слов'янській мові називається Стариград, тобто "старе місто" розташований в землі вагрів (варягів Вагрії) на західній стороні Балтійського моря (Варязького моря) і є межею Славії.. Місто ж це... заселяли хоробріші мужі, оскільки, перебуваючи на передньому краї всієї Славії вони мали за сусідів данів та саксів і всі військові зіткнення або самі першими починали, або, якщо нападали інші, брали удар на себе...

У 1245 р. Папа Римський Іннокентій IV звертався з відозвою до духовенства Богемії, Швеції, Норвегії, а також «провінцій Польщі, Лівонії, Славії, Русі і Поруссії», вимагаючи припинити переслідування ордену францисканців.

Державне утворення «Славія» середньовічні німецькі джерела називають як «Вендська держава» від слова «венеди» (слов'яни). А на німецькі карти під 1250 роком ще була нанесена Славія (як герцогство)[5].[неавторитетне джерело]

Але Славія у 1289 р. опинилася як залежне князівство у складі Священної Римської імперії (локалізована на півночі сучасної Мекленбург-Передньої Померанії), що мала у своєму складі етнічні території племінного союзу лютичів з островом племені ругів «Руян»[5]. З часом увійшло до складу герцогства Померанія-Вольгаст (з 1295 р. першим її герцогом був Богуслав IV династії Грифичів): Західно-Поморське князівство зі столицею у місті Вологощ в землях лютичів[5].[неавторитетне джерело]

Склад та поділ

Державне утворення Славія було союзом полабських племен[13], куди входили також:

Князі

Відомий князь Славії Прібислав з міста Пархім[5][неавторитетне джерело] (місто в сучасній Мекленбург-Передній Померанії). Творцем вендської держави Славії вважають[хто?] князя ободритів, Готшалка (правив у 1044—1066 роках), його наступником став князь Круто (1066—1093 роки).


Див. також

Примітки
  1. Диба Юрій. Словенська та Лехітська групи слов'ян у переліках народів ПВЛ
  2. Диба Юрій. Географія початкової русі за східними джерелами
  3. Платов Антон, «Словянские руны». — Москва, ИД «Гелиос», 2001 г. — С.52-55 (рос.)
  4. Helmoldus, INCIPIUNT CRONICA SLAVORUM EDITA A VENERABILI HELMOLDO PRESBITERO. LIBER I: Conversio Haroldi. Capitulum nonum Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine. (лат.)
  5. «Русь Полабская», 2012 г. (рос.)
  6. Морошкин Ф. Л., «Историко-критические исследования о руссах и славянах», г. СПб., 1842 г., С. 24-25 (рос.)
  7. Melchioris Goldasti Heiminsfeldii de Regni Bohemiae juribus et privilegiis. Francofurti ad Moenum. 1719, fol. p. 294 (лат.) (нім.)
  8. Melchioris Goldasti, «Collectio constitutionum imperialium. Frankofurti», 1713, PP. 213—214 (лат.)
  9. Collectio constitutionum imperialium, Francofurti ad Moenum, an. 1713 (лат.)
  10. Des Deutschen Reich-Archiv patris gencralis oder Corpus juris publici Romano-Germanici, Continuatio II. Leipzig, 1720, fol. pag.56 (лат.) (нім.)
  11. Крамер, Pommerisehe Kirchen-Chronica, 1603 г. 40, Stettin, 21 (нім.) (лат.)
  12. MGH SS. T. I, Р. 624; Т. III, PP. 60-61; Titmari Merseburgensis episcopi. Chronicon. В., 1966, P. 56; Ср.: MGH SS. T. 14,1883, P. 381 (лат.)
  13. Антипов В., ВЕНДЫ-ВЕНЕДЫ (ПРЯМОЕ СВИДЕТЕЛЬСТВО МИГРАЦИИ ПОЛАБСКИХ СЛАВЯН ПО СЕВЕРНОМУ БАЛТИЙСКОМУ ПУТИ), сайт «Інстытут беларускай гісторыі і культуры», г. Минск, 2012 г. (рос.)
  14. 4.1. КОГДА ПРИШЛИ ВЕНДЫ-ВЕНЕДЫ В ЛАТВИЮ (рос.)

Джерела
  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
  • Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.