Українці в парламенті Польської Республіки

У виборах до Законодавчого сейму Польської Республіки в 1919 році українські політичні партії участі не брали, оскільки мали на той час власні держави — Західноукраїнську Народну Республіку та Українську Народну Республіку.

Після підписання 18 березня 1921 року Ризького мирного договору Бойківщина, Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя та західна Волинь і західне Полісся залишилися в складі Польщі. Окупована Польщею українська етнічна територія охоплювала 125,7 тис. км² з населенням 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців[1].

Щоб заспокоїти українську громадськість, 22 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох східногалицьких воєводств (Львівського, Тарнопільського і Станиславівського) та постанову про заснування українського університету на державні кошти. Однак це був не більш ніж політичний маневр, що мав полегшити полякам утвердження їхньої влади на українських землях[1].

Нова польська конституція 1921 року ґрунтувалася на принципі унітарності польської держави, з єдиною законодавчою і виконавчою владою, без забезпечення національним меншинам будь-яких автономних прав, а вибори до сейму і сенату І скликання, які відбувалися 5 і 12 листопада 1922 року, мали, за задумом польського уряду, стати одним із важливих заходів анексіоністської політики та засвідчити перед світовою громадськістю польську суверенність над західноукраїнськими територіями. Тому еміграційні уряди УНР і ЗУНР та Міжпартійна рада виступили проти участі українського населення Східної Галичини у виборах, а керівництво всіх українських партій разом із Міжпартійною радою прийняли рішення про бойкот виборів у краї. У Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ) думки розділилися: опозиційна частина партії (васильківці) бойкотувала вибори, решта комуністів, згідно з постановою ЦК Комуністичної робітничої партії Польщі, оголосила про намір взяти в них участь. Для цього останні створили легальну організацію — Союз пролетаріату міст і сіл. Підтримала вибори й Українська селянська партія (хліборобів), яка користувалася матеріальною і організаційною підтримкою властей. Спираючись на незначну групу «хліборобів», від українців до сейму обрано лише 5 депутатів на чолі з О. Ільковим (4 зі Станиславівського і 1 зі Львівського воєводства, де навіть дійшло до вбивства одного з кандидатів). Більш ніж 60 % населення Східної Галичини, тобто практично всі галицькі українці, участі у виборах не брали. Населення ж українських територій Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся, які до Жовтневого перевороту перебували у складі Російської імперії, виборів не бойкотувало, тим самим фактично розглядаючи польську адміністрацію як легітимну[1].

У Сеймі, обраному в листопаді 1930, українців і білорусів було представлено значно менше, бо лише 18 депутатів — вони складали спільну парламентську фракцію.

Серед депутатів Сейму 4-го скликання було 19 українців (тобто у пропорційному відношенні більше, ніж раніше, бо загальна кількість депутатів знизилася до 208 — для порівняння було обрано тільки 1 білоруса і 3 євреїв), зокрема пов'язані з УНДО Володимир Целевич і Василь Мудрий, а також голова Волинського українського об'єднання (ВУО) Петро Певний. Тринадцять депутатів УНДО утворили Українську Парляментарну Репрезентацію, яка в більшості випадків голосувала згідно з урядовими пропозиціями. Депутати ВУО заснували окремий гурток. Заступником маршала було обрано Василя Мудрого, який обіймав цю посаду аж до початку війни.

У Сенаті четвертого скликання засідали 6 українців (тоді як євреїв і німців було по двоє).

На виборах 1938 в Сейм було обрано 14 українських депутатів, у тому числі Василя Мудрого від УНДО та Степана Скрипника від ВУО.

• Україна в міжвоєнний період 1920—1939 рр.
• Ukraińcy w Sejmie II Rzeczypospolitej (пол.)
• Олександр Зайцев. Вибори 1922 року у Західній Україні // Україна Модерна. — 1999.
• Шевчук Т. Є. Роль української політичної еліти Холмщини і Підляшшя у виборах 1922 року в другій Речі Посполитій // Інтелігенція і влада. Серія : Історія. — 2006. — Вип. 6. — С. 252-262.