Хижня

Згідно місцевих переказів назву село отримало від слова «хижа», в якій жив лісник. Ймовірно, свого часу переважна частина села була розташована на землях, котрі обіймав ліс. З цього місця й почалося будівництво та заселення території.

Назва села походить від староукраїнського слова «хижа» (тобто «невелика убога хатка, халупа»), що правдоподібно вказує на реалії життя перших поселенців.

30 січня 1644 року через цю місцевість проходили військові дії під час Охматівської битви (зокрема, наступ татар в бік Вороного-Охматова та потому переслідування татар польсько-козацькими відділами з Вороного в бік Кищинців).

Власне село (точніше — слобода) було засноване в часи панування на Уманщині коронного крайчого Франця-Салезия Потоцького, приблизно між 1745—1748 роками (перша історична згадка датована 1748 роком).[6]

В 1748 році була збудована Св.-Троїцька церква. Власник села граф Ф. С. Потоцький дав «презенту» дворянину Шимону Якубовському, яка звільняла його від усіх податків, дозволяла збудувати житло у будь-якому місці села, наділяла землею та надавала пільги за те, щоб останній «а не другой кто-либо для совершения святых таинств был рукоположен и посвящен.». Шимон Якубовський і став першим священиком новозбудованої церкви[6].

Упродовж всього періоду парафіяльною була Троїцька церква. Церква була віднесена до 5-го класу, мала чисельну парафію і чималий земельний наділ.

Станом на 1768 рік село Хижня належало до Брацлавського воєводства  Речі Посполитої.

24 травня 1768 року у вінницькому дворі Барською конфедерацією було подано декларацію  (акт), головний пункт якої проголосив необхідність утворення конфедераційної міліції воєводства. 1 червня 1768 року у вінницьку книгу був внесений документ про кількість жовнірів у вінницькому повіті під назвою «Oblata dyspartymentu wyprawy milicyi wojewodztwa braclawskiego na powiat winnicki Roku tysiac siedmset szescdziesiat osmego miesiaca juny pierwszego dnia». Там було вказано, що села Хижня, Вороне та Кищенці належать вельможному Ґінавському[7]:

wsie Woronowka, Kiszczynce, Chizna w possessyi wielmoznego Ginawskiego

Пізніше у Хижні була утворена Хижнянська волость Уманського повіту Київської губернії, яка існувала аж до 1922-23 рр.

У 1793 році Уманщина перейшла під владу Російської Імперії і розпочався масовий перехід уніатського духовенства та парафій Уманщини до православ'я. У 1794 р. в лоно РПЦ навертаються церкви також і Хижні[8].

В 1796 році в «Алфавітному реєстрі про поселення Уманського повіту та їх власників» вказано, що Хижня належить його сіятельству пану генералу аншефу і різних орденів кавалеру графу Потоцькому. Населення Хижні: 530 чоловіків, 556 жінок (разом 1086 осіб)[9].

В часи Російської Імперії село було центром волості Уманського повіту Київської губернії.

У 1801 році на території парафії Св.-Троїцької церкви в Хижні налічувалось 150 дворів, в яких мешкало 964 особи (501 чол. і 463 жін.)[6].

Штатний церковний причт у 1801 році складали 2 священики, псаломник і наказний псаломник. Із священиків старшим за віком був 62-річний Тарасій Гордієвич. Він був сином шляхтича, якого 26 серпня 1772 року висвятив до цієї церкви єпископ Переяславський. Молодший за віком, 40-річний Георгій Гедзович походив із священицької родини, а на ієрейське місце в Хижні був висвячений 14 березня 1787 року греко-католицьким Митрополитом Іасоном Смогоржевським. В унії він був до 30 серпня 1794 року, коли православним протоіреєм Іоанном Радзімовським був пересвячений у православ‘я. Грамоту на хижнянську парафію Митрополит Київський і Галицький вручив йому 24 квітня 1798 року. Тоді ж Преосвященний Дорофей, Митрополит Київський і Галицький на псаломнка висвятив священицького сина Василія Гордієвича. А ще раніше, 14 грудня 1796 року Преосвященний Гавриїл, бувший єпископ Катеринославський призначив псаломником Саву Фізміновського. У 1801 році останньому виповнилось 37 років, а псаломник Василій Гордієвич був у 24-річному віці[6].

15 вересня 1817 р. в с. Хижня прийняв священство  Дорофій Тарасович Гордєєв, який 14 липня 1822 р. був переведений у Красноставку[6].

За даними на 1824 рік поміщиком в Хижні є один зі спадкоємців Софії Потоцької, ім'я якого не вказано. У володінні 156 дворів[10].

Станом на 1830 рік в Хижні проживав поміщик був Боровський Михайло[10].

В 1836 році в Хижні проживало: 636 чоловіків та 657 жінок (разом 1293), дворів було 159[11].

В Хижні також проживали чумаки та їздові. На 1848 рік у їх власності налічувалось 6 коней, 24 воли, 15 возів[12].

З 1848 року хижнянський причт очолив священик Василій Петрович Цареградський. У 1850 році йому виповнилось тільки 23 роки. З дружиною, 20-річною Марією Павлівною вони мали 2-річну доньку Олену. А усього духовенства тоді числилось в Хижні 18 осіб. Це були четверо штатних кліриків та 14 членів їх сімей. На псаломницькій посаді служив диякон, тоді 31-річний Іоанн Полікарпович Хмілевський. З дружиною Параскевою Іванівною вони виховували трьох дітей: 3-річного Тимофія, 1-річного Романа і 6-річну Олександру. Паламарське місце займав псаломник Симеон Йосифович Кібилковський, який з дружиною Іуліанією мав 11-річного сина Фотія і доньок Анну та Марію. Четвертим членом штатного причту була просфорня, місце якої у той час займала 50-річна Домініка Григорівна Березовська, що мешкала з донькою Марфою. Окрім шатаного причту з сім‘ями, при церкві числились ще й такі особи духовного стану: вдова покійного паламаря Никифора Ольшевського Глікерія Симеонівна із сином Лесем та священицька вдова, мати диякона Іоанна Хмілевського, 50-річна Євгенія Антонівна Хмілевська[6].

За результатами 9, за указом від 11 січня 1850 року, та 10, маніфестом 26 серпня 1856 року, ревізій було отримано чисельність різних категорій представників духовного стану, зокрема в Хижні[13]:

У 19 березня 1855 році, в часи селянського руху, почалися розрухи в Уманському повіті, зокрема в Хижні (пом. Парфенова). Проте розрухи в повіті не набували різких форм та закінчилися тихо. Поміщики зробили більше галасу, аніж того вимагала дійсність. Селяни складали списки в козаки та здебільшого посилали скраги на утиски поміщиків. Скарги селян здебільшого скеровано проти поміщиків російського походженні: панщина була навіть важча за польську[14].

В 1857 році в селі Хижня поширювались чутки про звільнення від кріпацтва. У 1858 році дані чутки поширювались уже в багатьох селах Уманського повіту. Цьому передували чутки в інших селах про вбивство пана[15]

До ревізії населення 1858 року чисельність хижнянського духовенства зменшилась до 13 осіб. Священиком служив 69-річний Павло Павлович Вишинський, який був тоді вдівцем з чотирма дорослими дітьми: 23-річним Василієм, 18-річним Капітоном, 16-річним Іллею та 17-річною Єлисаветою. Дияконом був 32-річний Федір Петрович Лагозинський, який з 20-річною дружиною Домнікією Іоаннівною мав 2-річну доньку Єлисавету. Наказним паламарем був 19-річний Василій Макарович Майбродський. А обов‘язки просфорні виконувала вдова покійного псаломника Йосифа Івановича Станевича, 41-річна Олександра Федорівна, що мешкала з трьома дітьми: 17-річною Марією, 14-річною Анною та 11-річною Ольгою[6].

Також у 1858 році у Хижні була відкрита церковно-парафіяльна школа.

В журналі «Київська минувшина» № 1 1905 року є розповідь священника Северіана Вишинського від 1868 року. Він розповідає зокрема про те, як його батька, священника Павла Вишинського, через те, що він записував селян в козаки, перевели з Федюківки до Хижні[16]. В Багві Северіан Вишинський був священиком Миколаївської церкви. Це також вказано в даних 9 та 10 ревізій, відповідно 1850 (коли йому виповнилось 32 роки) і 1858 років. Також з липня 1862 року він був там учителем.

Коли ж батько за старістю вийшов за штат Северіан і сам переїхав із Багви до Хижні, оскільки вважав, що Хижня — це незрівнянно кращий прихід.

Павло Павлович Вишинський помер років через десять після виходу за штат у селі Новоселиці Звенигородського повіту, де проживав та був священником його інший син Роман Вишинський. Там же біля Новоселицької церкви Павло Вишинський був похований.

Наступником о. Павла став Северин Вишинський.

Станом на 1 липня 1862 року вчителем в Хижнянській церковно-приходській школі був Северіян Вишинський, де навчав 18 учнів, в тому числі жін. — 2[17][18].Такі ж самі дані вказані на 16 грудня 1866 року та 1 червня 1870 року.

Про Хижню згадується в книзі 1864 року Л. Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії»[19][20]:

Хижня, село в 1-й версті від Тікича, при безіменному струмку. Жителів обох статей 1480; землі 4291 десятина. Належить Діомиду Парфьонову (православ. іспов.). Церква Троїцька, дерев'яна, 5-го класу; землі має 118 десятин. Невідомо в якому році побудована. Оригінальний текст (рос. дореф.) Хижна, село въ 1-й верстѣ отъ Тикича, при безъимянномъ ручьѣ. Жителей обоего пола 1480; земли 4291 десятина. Принадлежитъ Діомиду Парфенову (православ. испов.). Церковь Троицкая, деревяная, 5-го класса; земли имѣетъ 118 десятинъ. Неизвѣстно в какомъ году построена.

Названий вище «безіменний струмок» є малою річкою під назвою Тива[5][4][3].

Після скасування кріпацтва було розпочато формування нового волосного устрою. Проте селяни мали незначний інтерес до участі у органах самоврядування. Причинами цього можна вважати невисокий рівень освіти, патріархальну культуру та традиційно підвищену активність поляків, які масово займали посади у волосних правліннях.

Негативне сприйняття селянами нового волосного устрою станом на 1890-і рр. пов'язане із витратами на утримання адміністрації. До витрат на утримання волосного правління, як і решту видатків на громадські потреби, чи навіть освіту своїх дітей, селяни ставилися надто критично. Що, приміром, не можна сказати про фінансування церкви, де вони були щедрішими.

У 1864 р. хижнянський волосний старшина скаржився уманському повітовому справнику, що тутешні селяни відмовилися платити податки й викупні платежі. При цьому люди заявили, що їм напевне стало відомо про «відсутність подібних платежів у всіх сусідніх повітах». І що ці платежі є вигадкою їх «безпосередніх начальників», які «беруть хабарі в поміщиків, а ті й змушують їх до цього»[21]. Невдовзі волосний старшина довідався, що підбурювали мешканців с. Червоний Кут декілька односельців. Подібною агітацією вони займалися і в сусідніх селах Таращанського та Звенигородського повіту. З'явилися чутки, що ці активісти показували якусь грамоту, збираючи селян у святкові дні.

20 жовтня 1866 року Северина Вишинського нагородили набедреником.

В 1868 році був призначений 2-м псаломником в с. Хижню Григорій Павлович Рубан. Він походив із духовного стану, упродовж 1864—1868 років був послушником в Києво-Печерській Лаврі. В 1869 році його посвятили в сан і перевели у Васильківський повіт, де він і служив до переводу в Рубаний Міст у 1878 році. З 1878 року у Троїцькій церкві в Рубаному Мості він служив псаломником[6].

1 червня 1870 року Северіян Вишинський був нагороджений Скуфією. 16 квітня 1877 року подання Св. Синоду за № 1 114 він отримав камилавку[6].

Згадка про Хижню в географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, виданого в 1880 році[22]:

Хижня с., Уманський повіт, над невеликою річечкою, що впадає до Тікича, віддалена від Умані за 26 верств. Жителів 1480, православного сповідання. Парафіяльна церква та шкілка. Належить Парфєкову. Велика гуральня (горілчане виробництво) з виробництва горілки з меляси. Чорнозему першого ґатунку 4291 десятина. Волосне правління в цьому ж селі, поліцейське - в Умані. Оригінальний текст (пол.) Chiżna, wś, pow. humański, nad niewielką rzeczką wpadającą do Tykicza, o 26 w. odległa od Humania. Mieszk. 1480, wyznania prawosławnego. Cerkiew parafialna i szkółka. Należy do Parfiekowa. Duża gorzelnia wyrobu wódki z melasy. Ziemi pierwszorzednego czarnoziemu 4291 dzies. Zarząd gminny w tejże wsi, policyjny w Humaniu.

Вказаний вище завод (або ж гуральня) також належала самому Парфьонову. Завод був заснований у 1880 році[23].

Також на той час у Хижні проживало 1814 жителів, 336 дворів. Було волосне правління (повітове місто за 43 версти). У Хижні функціонували: православна церква, школа, постоялий двір, 4 лавки, паровий і вітряний млини. За 3 версти — гуральня з паровим млином[4].

За іншими даними на 1885 рік у Хижні проживало 2194.[24]

Станом на 1887 рік[25][26] гуральня в Хижні належала дворянину Фемістоклу Кузьмичу Попондопуло, управляв заводом Ісаак Йосипович Перельман. Гуральня була в оренді в Південно-Російського винокурного промислового і торгового товариства. Працювало там 30 робітників. Спирт відправлявся в Одесу, а звідти — за кордон. У 1884 р. прибутки заводу склали 488 тис. руб. За іншими даними на цьому заводі оброблялась патока. Спирт за кількістю 37600 відер з Хижнянського заводу відправлявся в Білу Церкву. Решта — збувалась на місці.

Також був маслобійний завод дворянина Парфьонова, заснований в 1872 році. Орендують Фтігор Авербух і Леві. Приводиться в дію локомобілем в 12 сил. На заводі 3 преси, три водяних насоси, дві пари бігунів, пара вальців, чотири сковороди і два фільтри. Перероблялось: конопляне насіння, соняшник, льон і ріпак — всього 25000 пудів; масло збувалось у Київ та Одесу; через станцію Біла Церква відправлено 6 т. п.. Завод діяв 147 днів, при 32 робочих; як паливо використовувалась солома.

19 травня 1888 р. в Хижні від необережного поводження з вогнем згорів завод по виготовленню крупи землевласника Петра Калашнікова[27]

В Київських єпархіальних відомостях від 22 лютого 1888 року вказано, що на кліросному послуху в Хижні був священник Андрій Вишинський[17].

В 1888 році винокуром був Янк. Лебедєв, а гуральня була в оренді в Південно-Російського винокурного промислового і торгового товариства[28].

У 70-80-х роках XIX століття для Св.-Троїцької церкви була споруджена дзвіниця. Вартість будівництва дзвіниці складала 2 000 рублів[6].

Станом на 1891 рік в Хижні проживало 2266 осіб[29].

В Хижні працювала лікарська приймальня та завідувач сільський дільничий лікар. Також в Хижні знаходився мировий посередник.

У 1894 році парафіян чоловічої статі в Хижні налічувалось 1 196 осіб[6].

Станом на 1894 рік гуральня в Хижні належала дворянину Фомістоклю Попондопуло, орендує Іоль-Нусим Тульчинський, завідувач Яків Захарович Лебедєв[30].

За даними перепису населення Російської імперії 1897 року в Хижні проживало 2614 осіб (1273 чол. 1341 жін.)[31].

В 1899—1900 роках волосним старшиною — В. Люльченко, писарем — І. Лисяний.

В 1899 році мировим суддею 3-ї судово-мирової дільниці був Дмитр. Христофор. Клопов, с. Хижня[32].

Також в 1899 році Хижня була в 2 медичній дільниці, 5 благочинному окрузі[32]. В Хижні знаходилися прийомні покої.

Станом на 1899 рік 62 десятинами біля Хижні (загальна цінність 6300) володів Грушенко Олекс. Мик, Беляковський Юхим — 586 десятин (цінність 69646), Закаблуковський Єлисей Семенович — 180 дес. (цінність 18000), Лисяний Іван Лук'янович — 93 (12158), громада Хижні — 52 (5761), Ятовський (або Яневський) Данило Іванович — 289 (34370)[33]

Протягом останньої чверті ХVІІІ — ХІХ ст. в Хижні та в сусідніх селах компактно проживали старообрядці. З кінця ХІХ ст. в краї, почав активно поширюватися штундизм[8].

Наприкінці XIX століття через дорогу від церкви (на місці теперішніх пришкільних ділянок) стояла старенька хата — це була школа. Замість парт — столи й ослони. Тут навчалося всього до 10 учнів — це були діти тих, хто міг заплатити два пуди зерна в місяць. Дітей навчав дяк.

В 1900 році село Хижня було власницьким і належало Юхиму Фомичу Беляковскому. Господарство в селі вів сам поміщик. Господарство велося по трьохпольній системі.[34]

Дворів у Хижні — 511, населення — 2499 осіб (1211 чоловіків, 1288 жінок). Землі 3578 десятин, з них належить: поміщикам — 1657 дес., церкві — 118 дес., селянам  1803 дес. Головне заняття селян — хліборобство.

Відстань до повіту (м. Умань) — 40 верст, до залізничної станції («Поташ») — 25 верст, до телеграфної станції (м. Жашків) — 20 верст, до державної поштової станції (м. Буки) — 8 верст, до земської державної поштової станції (с. Вороне) — 4 версти.

В селі є: одна православна церква, одна двокласна приходська школа, 1 державна винна лавка, 1 водяний млин і один цегельний завод, що належать поміщикові, 1 вітряний млин, 5 кузень, 1 приймальня, 1 фельдшер та 1 хлібний магазин, де до 1 січня 1900 року було 628 чт. озимого та 314 чт. ярового хліба. Пожежний обоз складається з 1 насоса, 2 бочок, 5 багрів.

В 1899—1900 роках землею біля Хижні володіли: Біляковський Юхим — 586 десятин (загальна цінність 69646), Закаблуковский Єлисей Семенович — 180 десятин (18000), Лисяний Іван Лук'янович — 93 десятини (12158), Ятовський Данило Іванович — 289 десятин (34370), спільнота селян села Хижні — 52 десятини (5761)[33][34].

В Хижні у 1900 році проживав 61 єврей (29 ч., 32 ж.)[26].

Завідувач хижнянської воєнно-кінської частини відставний поручик Михайло Констянтинович Сусалін[32].

Також у 1900 році почесним попечителем Хижнянської бібліотеки-читальні був лікар Порфирій Демуцький. 10 травня 1900 року резолюцією за № 1 052 Митрополит Київський і Галицький затвердив його одним із постійних членів Уманського відділення Київської Єпархіальної Училищної ради[6]. Порфирій Демуцький, український фольклорист, хоровий диригент та композитор, у своїй автобіографії зазначав: «Захват співаків і авдиторії був надзвичайний, а через ті концерти, що єднали всіх селянських мешканців, набували з кожним роком все більшої популярності і ціни. Ті концерти розбудили всі наочні сили і скрізь в сусідніх селах стали виникати такі–ж хори і деякі з них дійшли до великого розвитку (так хор в Новій Греблі, Хижні, Красностівці, подібний в Крачківці, Янишівці), доведені були їхніми диригентами до такої перфекції, що виступали і на концертах прилюдних»[35].

У 1901 році всіх мирян у Хижні рахувалося 2 720 душ[6].

З 19 листопада 1901 року священицьке місце при Троїцькій церкві стало вакантним і з лютого 1902 року його зайняв Антоній Якович Менчіц. Він був родом із с. Заброд Волинської губернії, в 1857 році закінчив Київську духовну семінарію і отримав призначення на священицьке місце в с. Кураву Бердичівського повіту. Саме звідти його перевели в Хижню. На новому місці служби в лютому 1902 року він був удостоєний Ордену Св. Анни 3-го ступеня.

На початку 1900-х років (1902—1904 рр.) тут же побудовано нове глиняне приміщення[36]. Це була церковно — приходська двокласова школа з 4 кімнатами. Вона належала церкві, якою відав священик Чуприковський. Зранку він приходив у школу і проводив молитву «Достойно єсть».

В 1903—1904 роках був учителем 2-го класу 2-класної церковнопарафіяльної школи с. Хижні Яків Дометіанович Сікорський, потім його перевели в Ухожу.

В 1904 році пустувало місце вчителя з зарплатою 360 руб. в Хижнянській двокласній церковнопарафіяльній школі[6].

1901—1914 рр. — священником в Хижні був проторієрій Антоній Якович Менчіц. 6 травня 1906 р. був нагороджений Благословінням Св. Синоду з грамотою, а 6 травня 1907 р. його було піднесено до гідності протоірея. Церква належала до 6-го Благочинницького округу[37][38][39][6].

В 1908 році, 28 січня, окружне духовенство відзначило 50-річний ювілей протоірея Антонія Менчіца. В день урочистостей Літургію співав хор учнів місцевої 2-класної церконопарафіяльної школи, яким керував учитель Леонтович. З близьких родичів були присутні син, теж священик, три доньки і брат, теж протоірей, котрий служив у Монастирищі. Протоірей Антоній Менчіц у 1908 році отримав ще й Орден Св. Володимира 4-го ступеня і служив парафіяльним священиком до 1-го травня 1913 року, а потім вийшов за штат[6].

В 1909 році Беляковський Юхим Фом. володів 2008 десятинами землі, частина якої була при Хижні[37].

В 1909—1913 роках старшиною волості був Антип Єлисейович Малярчук[40][41][42][38][37].

У 1910 році в Хижні проживало 3 025 осіб (1 514 чол. і 1 511 жін.)[6].

Парафіяльного духовенства у Хижні завжди мешкало чимало. Церковний причт мав у розпорядженні 118 дес. землі, що було одним із головних джерел його утримання. Церковний капітал у 1910 році складав 6 500 рублів. А оренда 18 дес. шкільної землі приносила щорічно ще 300 рублів. Казенна платня, плата за треби, «кружечные доходы», пожертвування добродійників разом з вищеназваними джерелами фінансування забезпечували більш-менш стабільний фінансовий стан парафіяльного духовенства.

В 1909—1910 рр. писарем волості був Макар Федорович (Теодорович) Матсенко (або Матеєнко)[38][37].

Віктор Петрович Вітвіцький був сином священика і по закінченні Київської духовної семінарії, в 1908 році був призначений учителем у Васильківському повіті. В 1909 році його перевели на місце 2-го псаломника в с. Хижню, де він і прийняв священицький сан. В 1913 році йому виповнилось 27 років. 13 лютого 1910 року його призначили священиком в Нову Греблю[6].

У 1910 році збудували нову кам‘яну церкву (Євфиміївську), але, здається, продовжувала діяти і стара. Св. Синод двічі (13 лютого 1911 р. і в травні 1913 року) слухав представлення Преосвященного Флавіана, Митрополита Київського і Галицького "с ходатайством об открытии при церкви с. Хижной ваканции второго штатного священника с назначением ему содержания из казны и откомандированием сего священника и одного псаломщика для совершения богослужений и исполнения религиозных треб при церкви, сооруженной потомственным почетным гражданином Георгием Ящиком."Тридцятим днем серпня 1913 року був підписаний Указ Й. І. В. про відкриття у Хижні другого штатного причту, але за умови «чтобы замещение сей ваканции последовало лишь по выполнении г. Ящиком своего обязательства касательно внесения в Государственный банк вечным вкладом 5 000 руб., проценты с коего должны поступать в пользу причта при новоустроенной церкви.» Чотири відсотки річних від цієї суми приносили на користь причту 190 руб. чистого прибутку[6].

З 1910 року псаломником  служив священицький син Георгій Шидловський, який у 1891 році закінчив 2-класне міське училище в Гайсині, з 1894 року — учителював в с. Псярівці, а потім у Липовецькому повіті. В 1908 році він склав іспит на псаломника і обіймав псаломницьке місце у Чигиринському повіті, звідки і був переведений у Хижню[6].

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття відбувалися аграрні міграції з села в пошуках кращої долі, зокрема, близько 1910—1914 рр. через малоземелля кілька хижнян поїхали на заробітки до Канади.

В 1911—1914 рр. — писарем волості був Полікарп Захарович Хомула (в записах також Намула, Хамула)[43][42][41][40].

При Хижні землею не менше 1000 десятин володів землевласник Ящик Георгій Юхимович (в 1910—1911 рр. написано Пилипович). Так, в 1910—1911 рр. в його володіннях було 1087 десятин [8, 10], в 1912—1915 рр. — 1180 десятин[44][43][42][40].

У 1913 році на території хижнянської парафії розміщувалось 380 1/4 двора, в яких мешкало 3 067 осіб (1 520 чол. і 1 547 жін.). Серед усіх хижнянських жителів 61 особа належала до іновірців, а решта могли бути православними мирянами. Становий поділ останніх виглядав так: 19 осіб духовного стану, 21 особа дворянського стану, 28 міщан і 2 938 селян[6]. Також працювали бакалія і мануфактура, винна лавка № 328[45].

Населення Хижні за кліровими відомостями 1913 року:

З 25-го вересня 1913 року на вільне священицьке місце був переведений із с. Заруддя Липовецького повіту Наркіс Чепурковський. За неповних два роки служби на новій парафії він зарекомендував себе добрим душпастирем[6].

А другим священиком у Хижні, тобто при новозбудованій церкві, з 2 вересня 1913 року був Симеон Миколайович Татаров. Тоді йому виповнилося 26 років, він походив із священицької родини і в 1908 році закінчив Київську духовну семінарію. Спочатку учителював у Васильківському повіті, а з 1910 року — в селі Кожухівці Уманського повіту. Саме в Кожухівці він прийняв священство і в 1913 році був переведений у Хижню[6].

В 1914 році старшиною волості був Андрій Павлович Риженко[43].

В 1913—1915 рр. Хижні священником Троїцької церкви був Наркис Стеф. Чепурковський. Священником  Євфиміївської церкви з вересня 1913 р. був Симеон Мик. Татаров[43][44]. За митрополичою резолюцією від 12 березня 1915 року за № 1 065, до дня Пасхи Наркіс Чепурковський був нагороджений скуфією. А Симеон Татаров 1 липня 1917 року був нагороджений набедреником[6], а за три тижні по цьому його перевели в с. Городецьке. Його місце з 10 листопада 1917 року зайняв св. Євфимій Григорович, якого перевели із с. Черкаса Васильківського повіту. Поміщиками на той час були:

• Попандопуло Іван Еммануїлович, 180 дес., 400 саж., Хижня, хут.
• Яневський Георгій Данилович, 289 дес., 2226 саж., с. Хижня.
• Ящик Григорій Юхимович, 1105 дес., 2274 саж., с. Хижня.

Пани Ящики і Яневські, напевне, єдині російські поміщики в цьому краї, якщо не рахувати родових помість російських магнатів, майже чужих цьому краю, які мешкають в Петербурзі чи за кордоном[6].

В 1915 році роках старшиною волості був Георгій Петрович Коструба, писар — Микола Федорович Тележинський[44].

Після Жовтневого перевороту в селі створено чотирикласну школу, яка існувала до 1927 року. У ній стали навчатися діти всіх селян.

У травні 1920 року організовано Хижнянську сільську раду депутатів трудящих Маньківського району Київської області.

За 3 км від с. Хижня в 1923—1924 рр. утворився хутір Одай, який входить до Хижнянської сільської ради.

У 1927 році на території сіл Хижня та Одай засновано три колгоспи — «Нове життя», «Колгоспна правда», «Комунар». Та у 1929 році в селі пройшла суцільна колективізації. Були усуспільнені коні, вози, сани, сільськогосподарський реманент.

З 1928 року школу реорганізовано на семикласну (неповну семирічку). Першим директором школи був Александрович Андрон Васильович[36].

Будівництво нинішньої середньої школи почалося в 1934 році. Для цього розібрано дві церкви, дерев'яну і цегляну (панську). Під час розібрання дерев'яної церкви знайдено могилу і пляшку з запискою, в якій зазначено: «Тут похований сотник Війська Запорозького». На його могилі й збудовано церкву[36].

У 1936 році будівництво завершилося, й невдовзі учні навчалися в новому приміщенні, у 1941 році був випуск першого 10 класу. Але життя школи перервала війна, у приміщенні розмістився німецький госпіталь.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СРСР 1923—1933 та 1946–1947 роках.

Зі спогадів Катерини Марченко, 1919 р. н., жительки села Кищенці, дослідниці Голодомору[46][47][48]:

А в Кищенцях і далі закопували. Було в селі 1932—1933 року 1200 дворів. Загинуло від голоду 2000 осіб. Досліджував події голодних років у селі Кищенці нині покійний Яценко Петро Михтодович, що мав вищу освіту, був людиною розумною і обдарованою. Село Хижня, в 6-ти кілометрах від Кищенець. Померло від голоду 1500 осіб. Досліджував події голодомору в цьому селі Тим Гаврилюк, що вже був у 90-річному віці. Мав освіту — реальне училище.

Проте, за офіційними даними вказано, що в 1932–1933 роках в селі від голоду загинуло 271 особи[49]. Мартиролог укладено на підставі свідчень очевидців Голодомору. Деякі їхні спогади про роки голоду:

Олійник Марія Павлівна, 1924 року народження[50]:

Мій дід мав машину, двигун, січкарню, пасіку. Коли почалася колективізація, у нього усе забрали. Вигнали з хати жінку, його і двох дітей. Пізніше дід виїхав до Сибіру. Мій батько на другий день пішов і все добро переволік назад, додому. Прийшли активісти і відібрали усе. Забрали вівці, корову, все, що було у господі. Батько змушений був покинути сім'ю і поїхати на Донбас. У 1932 році мати розрізала ногу склом, і через це не могла піти на роботу у колгосп. Прийшли активісти і голова колгоспу Байрак, і за те, що мати залишилася вдома, викопали геть усе на городі: картоплю, буряки, моркву, квасолю. У нашій сім'ї було п'ятеро дітей. Старший брат помер. Сестра, в якої позапухали очі, ледве врятувалася від голоду гіллям з вишень.

Завада Євдокія Захарівна розповіла, що діялося у ті страшні роки[50]:

Це було 1933 року. Року, коли люди не були вже людьми, а можна сказати нелюдами. Всі, хто ще мав силу працювати, одержували в радгоспі (тоді в селі існував радгосп) пайок, який складався з кусочка глевкого хліба і щось похоже на висівки, що нині скормлюють свиням. У нас чудом уціліла корова, і тому лише спасались молоком. Поряд нас жила наша родичка Секлета з свекрухою та хлопчиком Васильком. Вони вже були опухші, ноги набряклі і, можливо, з нелюдських мук голодання, вона пішла до сусідки Попик Параски, яка ходила на роботу в радгосп і вкрала в неї пайок. Кожна жива людина тоді дорожила крихтою хліба, мабуть тому і домовилась Параска зі своєю подругою Ганною Лисак піти і забрати той крихітний пайок. А перед цим хлопчик Вася прийшов до мене і попросив, щоб я дала йому ніж. На моє запитання: «А що ж ви будете ножем різати?» він біднесенький насилу вимовив: «Мама буде бугилу різати та юшку варити». Це така трава, з якої варили юшку. А другого дня його мати принесла пальтечко з хлопчика і сказала, щоб я забрала своєму хлопчику, бо, мовляв, Вася помер в інтернаті колгоспному, в який його забрали. Я кажу, що воно мені не потрібне, хлопчику 10 років, а моєму першому сину було півтори. Того ж дня вранці Ганна з Параскою пішли до них, щоб забрати свій пайок і побачили намочене м'ясо в макітрі, яке мало білуватий відтінок. Сапаючи буряки на полі, вони розмовляли між собою, дивуючись, що то за м'ясо намочене, ніби як із людської спини, а поряд ходив голова сільради тов. Голуб і почув про це. Забрав їх обох у бричку з поля і повіз до сільради, потім до Секлети у двір… То було м'ясо з їх хлопчика Васі. ЇЇ забрали, і про неї не відомо нічого й нині, а свекруха померла лежачи на печі. Коли моя свекруха запитала її: «А чи й ви, дядино, їли м'ясо з Васі?» — вона сказала, що тільки юшечку пила, а невістка щось хрумала. Тяжко і боляче й досі згадувати. У 1958 році мій старший син Микола почав будівництво хати на тому місці, де колись була хата Секлети. Копаючи котлован під хату, викопали дитячий череп, тому що тоді, скільки не шукали голову покійного Васі, знайти не змогли, як речовий доказ. Я заплакала, коли викопали цей череп, — нелюдські муки заставили жінку з'їсти своє єдине дитя.

А як же люди вірили в Сталіна, в його ідеї, в будівництво нового життя. Мій чоловік, нині покійний, Василь Завада був бригадиром, а головою колгоспу поставили Поліщука М., в якого було семеро дітей. Одного дня вранці мій чоловік зайшов загадувати на роботу його жінці (Головиха, семеро дітей, але і їй загадували іти на роботу — авт.-упор.), а вона плаче; діти голодні, опухші і їсти немає чого. Вона стала просити мого чоловіка, щоб він на коморі украв трішки у пазуху хоч макухи і приніс її дітям, бо, каже, боюсь і казати чоловікові. І мій чоловік, крадучись, ніс її дітям макуху. Розкажи тепер будь-якому голові колгоспу — не повірить.

Спогади Кривосара Іллі Леонтійовича[50]:

У 1932—1933 рр. в нашому селі як і по всій Україні, був організований штучний голод. Урожай зернових культур був не гірший, ніж у попередні роки, але в державу було забрано хліба в декілька раз більше, ніж до цього. Люди залишилися без нічого: їли листя з дерев, ловили в Тікичі беззубки, інші несли свої домашні речі в села Охматів і Сабадаш, і обмінювали на картоплю та інші продукти. Справжній голод у Хижні почався з березня 1933 року. Виснажені люди пухли від недоїдання, масово помирали. На нашім кутку проживало 800 осіб, з них вимерло 140, а в колгоспі «Колгоспна правда» — 340. У дійсності в нашому селі померло понад 1000 чоловік. У селі був інтернат для сиріт, але й там діти вимирали з голоду. Випадки людоїдства були неодноразовими. Племенник Трохим поїв своїх мертвих дітей, вийшов на поле і помер. Часто могильщики забирали напівживих людей і везли до спільної ями. Так Кисіль Євдокія Пилипівна і Коломієць Максим Родіонович зовсім були виснажені, їх забрали і вкинули до рову з мертвими тілами. Тут, на кладовищі, вони назбирали кісточок черешень, на полі — лушпиння із зерна, підкріпились, і з трудом добрались до своїх осель і вижили. Проживши довге життя, вони померли в один день.

Кріт Олексій Фотович, мешканець села Одай[50]:

У нас у селі жила жінка з двома синами і дочкою. Одного разу я пішов до них по щось. А в клуні ця жінка вже гострила ножа. Вона сказала своїм синам, щоб вони погукали мене. Хотіли зарізати мене, але я утік. А на другий день я узнав, що вона зарізала свою дочку, тому що не було що їсти. У голод 33–го року їли, що бачили: котів, собак, їли одне одного. Ось один з випадків. У сім'ї моєї дружини була корова, і вони жили краще. А їхня сусідка жила гірше, в неї зовсім не було що їсти. І ось одного разу ця сусідка прийшла до криниці по воду, впіймала котеня, яке бігало поруч, зловила його і з'їла. Хай Господь не доведе до такого голоду, який був зроблений штучно.

Жмуд Ганна Пилипівна[50]:

Багато людей в той страшний рік скосила смерть. Люди пухли від голоду, або ставали людоїдами. Жив у нас у селі один чоловік із жінкою. Одного разу принесла ця жінка моїй мамі гарну хустинку, щоб поміняти на хліб. Її чоловік, мій батько, порадив: «Віднеси цю хустку назад, тобі потрібно годувати дітей». Понесла моя мама цю хустинку до тієї жінки, а коли прийшла, то виявилось, що її не було вдома. Зайшла в хату, в хаті було важке і насичене повітря, чоловік тієї жінки запросив присісти, а поглядом шукав сокиру. Помітивши щось не ладне, моя мама вирішила віддати хустку і піти додому. Але біля дверей чоловік із сокирою зупинив її. З переляку мама відіпхнула його і втекла. При обшуку хати, під піччю, знайшли три людські голови, які були заховані. Попід хати їздила підвода і забирала мертвих людей, яких відвозили в загальну яму на цвинтарі. Так одного разу забрали на підводу живого хлопчика. Він просився, щоб його відпустили, що він іще живий, але могильщики не хотіли іще раз їхати за ним, адже все одно умре. Відвезли цього хлопчика на цвинтар і вкинули в яму. На другий день він приліз додому. Роки голодомору зміг пережити.

Коломієць Соломія Мусіївна[50]:

Їсти майже не було що, лише у бочці було накришено трішки буряків на борщ. Я з сусідкою Ганною пішли в Сабадаш, щоб наміняти хліба. Вдома я залишила трьох дітей Ганну, Колю і маленьку Нінку, а також двох сусідчиних дітей. Ішли пішки, дорога була не близькою, додому повернулися ввечері. Дітям дуже хотілося їсти, і вони з'їли кислі буряки. Ніна була зовсім маленькою, вона померла.

Бабій Текла Матвіївна[50]:

Була велика голодовка, що їли бур'ян всякий, бараболю гнилу, дітей своїх їли. Померла мати, а дитина їла пальці своєї мертвої матері. Бувало ідеш з поля, а людина лежить на дорозі і просить кусок хліба. Самі ми чуть не вмерли, ноги попухли, та було жито на городі, та й пекли із нього млинці. Отак ми вижили. Була я виконавцем і послали мене туди, де зарізали дитину і склали м'ясо у діжку. Тоді ту жінку забрали, а м'ясо дитяче везли на підводі, то жінка з підводи хапала м'ясо і їла сирим.

Цвинтарна Тетяна Канівна[50]:

У нашій сім'ї було шестеро дітей. З голоду померли батько, дев'ятирічний брат та сестра двох років. Тільки дякуючи корові, ми змогли вижити. Їли все, що потрапляло на очі. Пекли з полови млинці, добавляли мілясу. Вишукували на полі буряки, з них варили салабай.

Коломієць Христя Максимівна, 1919 року народження[50]:

Ой Боже, по дорозі їдуть вози, нагружені пшеницею, музика грає, а ми танцюємо. Ми ж не знали, нащо і куди його везуть. Забирали геть усе. Було прийдуть, перевернуть у хаті все, повикидають з діжок приготовлене на зиму. Шукали не тільки зерно, забирали навіть образи. Одяг, рушники ми ходили міняти в Сабадаш, Соколівку на нещасну жменьку зерна.

Хвостенко Надія Трохимівна[50]:

У 1932 році був дуже хороший урожай і, напевно, не було б голоду, якби наприкінці 1932 року не забирали б у людей все, що було: кури, гуси, качки, корови, коні, кози. Забирали все, навіть до останньої крихітки хліба. Коли була зима, то померло дуже багато людей. Ходили попід хати не з Москви, а з нашого села і забирали все, оставляли людей без нічого. Люди мерли і дуже слабли. Був виділений спеціальний їздовий, який збирав мертвих, живих, напівживих і скидав їх в одну яму. Одного разу, коли людей звезли до цієї ями, то одна жінка, яка жила на Лисаківці, вночі вилізла з ями і городами пішла додому. Вона дуже довго ховалася вдома, щоб її знову не вкинули в ту яму. Були й приклади людоїдства. Яма з мертвими людьми була ще не повна, і голодні односельці обрізали шкуру з трупів і їли її сирою. Коли настала весна, люди здирали з дерев глей і з листям їли його. Це були дуже тяжкі дні.

Питель Віра Амонівна, 1924 року народження[50]:

Пухлі, виснажені, голодні люди; немічні, сухі, скривджені діти плачуть, їсточки просять. Рачкують по землі, шукаючи здобичі, щоб що-небудь вкинути в рот. Порачкує, порачкує і припаде до землі, умираючи голодною смертю. Немає нічого. Не вистачає листя на деревах — обривають люди, сушать і з мерзлою картоплею, яку вишукують на полі, печуть матержаники. Не видержуючи голоду, люди втрачали материнські почуття і совість. Різали своїх дітей, їли. Люди ставали гірше звірів. Баба Сидориха зарізала свого хлопчика — сина Васю. Порубала, склала в чугун і винесла в погріб. Огляділися сусіди, що не видно Васі, кинулися шукати. Найшли його м'ясо в погребі. Суд таких людей не карав. Судом була голодна смерть. Люди рятували себе падаллю. На полі вишукували дохлих тварин, рубали на частини і їли. Багато матерів підкидали своїх дітей під тин інтернату, а самі ішли світ за очі. Люди гинули, як потравлені мухи, падали на дорозі, де тільки заставала їх смерть. Виділялася підвода, що збирала померлих людей, аби не залишити на розтерзання собакам. У широку, але не глибоку яму (бо не було кому копати) звозили мертвих і напівмертвих жінок, чоловіків, дітей. Ці маленькі божі створіння рученятами брали землю у рот і їли. Яник, ще молодий хлопець, був сліпий і каліка на ноги, валявся у дворі і просив їсти, та так і помер голодною смертю. Люди взяли його, замотали в рядно і занесли до ями. Поклали його так, у рядні, зверху на мертвих. Домовин ніхто не робив, не було кому і не було з чого. Людей кидали, як тварин у скотомогильник кидають. Хто зміг вижити, хто діждався жнив, ішли в поле і крали колосочки, тим і спасалися. Та й колосочки було не так легко взяти. Дорослих судили, а дітей сильно били. Після голоду, ті, хто вижили, розшукували своїх дітей і знову створювали сім'ї.

Козій Євдокія Петрівна народилась 1 березня 1930 року[51]:

У 1933 році почався жахливий голодомор. Мого діда розкуркулили, їсти було нічого. Тому батько зарізав теличку. На вечір ми їли м'ясо, його мама приготувала. На ранок бабуся, братик і мама не прокинулися. Я залишилася одна з батьком. Тоді мені було три роки …

Свідчення зберігаються в Державному архіві Черкаської області (ДАЧО, Р-5664, оп. 1, спр. 44).[49]

Уже в роки незалежності України на сільському кладовищі було встановлено пам'ятний хрест жертвам Голодомору 1932—1933 років[52].

Жертвами Сталінських репресій 1930-х — 1950-х років, за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР стали наступні жителі Хижні[53][54]:

• БІЛОУС Савастіян Юхимович — 1884 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, середняк, малописьменний, безпартійний, діловод колгоспу. Заарештований 30 жовтня 1937 р. за звинуваченнням за ст. 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) КК УРСР. Засуджений постановою трійки КОУ НКВС УРСР від 5 листопада 1937 р. та ув'язнений у ВТТ на 10 років. Реабілітований Прокурором Черкаської обл. 24 листопада 1999 р.
• ВЕРЗУН Григорій Петрович — 1889 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, закінчив 7 класів, фельдшер Воронинської лікарні. Заарештований 23.04.1938 р. Розстріляний 22.05.1938 р. за рішенням трійки при КОУ НКВС від 3.05.1938 р. Реабілітований Черкаським обласним судом 31.08.1957 р.
• ВИШКВАРКА Григорій Миколайович — 1896 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, освіта середня. На момент арешту проживав у Черкаська обл. с. Побійна Маньківського р-ну, працював учителем. Заарештований 7.02.1938 р. за ст.ст. 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-7 (шкідництво), 54-11 (всяка участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Постановою трійки КОУ НКВС 13.04.1938 р. приречений до розстрілу. Розстріляний 3.05.1938 р. Реабілітований Черкаським обласним судом 18.11.1959 р.
• ДІДУХ Яків Микитович — 1882 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, безпартійний, неписьменний, хлібороб. Заарештований 28.03.1931 р. за ст. 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) КК УРСР. Особлива нарада при колегії ДПУ УРСР 25.05.1931 р. вирішила вислати у Північний край на 3 роки. Реабілітований 24.11.1989 р. Прокурором Черкаської обл.
• КОЛЕСНИК Олексій Павлович — 1927 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, освіта початкова. Місце проживання на момент арешту: Луганська обл. м. Стаханов, працював вантажником тресту «Кадіїввугілля». Військовим трибуналом військ НКВС Луганської обл. 26 березня 1946 р. засуджений до 10 р. позбавлення волі. Реабілітований у 1991 р.
• ВАСИЛЬЧИШИН Михайло Іванович — 1900 року народження, українець, безпартійний. Уродженець села Августівка Бережанського повіту (Галичина). На момент арешту проживав у Хижні, працював колгоспником. Заарештований 23.05.1938 р. за ст.ст. 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-6 (шпигунство), 54-11 (всяка участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Постановою трійки НКВС по Київській обл. 21.09.1938 р. приречений до розстрілу. Розстріляний 30.09.1938 р. Реабілітований військовим прокурором КВО 8.07.1989 р.
• КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Василь Степанович — 1892 року народження, українець. Уродженець села Ласкавиці Трембовського повіту (Галичина). На момент арешту проживав у Хижні, працював сторожем у колгоспі. Заарештований 23.05.1938 р. за ст.ст. 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-6 (шпигунство), 54-11 (всяка участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Постановою трійки УНКВС по Київській обл. 21.09.1938 р. приречений до розстілу. Розстріляний 30.09.1938 р. Реабілітований військовим прокурором КВО 8.07.1989 р.

427 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 169 з них загинули, 148 нагороджені орденами й медалями. На їх честь в 1958 році в селі споруджено обеліск Слави. В 1952 році в селі споруджено пам'ятник воїнам, що загинули в боях за відвоювання села.

Список військовополонених хижнян у роки радянсько-німецької війни 1941—1945 рр.[55][56][57]:

• Завада Микола Іванович — 25.03.1918 року народження, солдат, рядовий. Табір Sandbostel (Сандбостель). Загинув у полоні 26.02.1944 р.
• Руленко Макар Кузьмович — 2.02.1910 року народження, солдат, рядовий. Загинув у полоні.

В інформації з доповіді про безповоротні втрати, де було вказано про підрив Кілектора «ККО-2», який 25 серпня 1944 року в районі Шепелевського маяка (Фінська затока) потопив німецький підводний човен U-242, вказано про смерть Хижнянина[58]:

• Остапенко Іван Іванович — 1921 року народження. В 1942 був призваний до служби в Кронштадтський РВК, Ленінградської обл., Кронштадтського р-ну. Останнє місцеслужби: КБФ, ОВСТиГ КМОР. Військове звання ст. червонофлотець. Дата смерті: 25.08.1944.

З даних про втрати в Польщі відомо про загибель жителя Хижні Маклая Якима Пилиповича, 1902 року народження[59].

За даними «Центральної Бази даних імен жертв Шоа» однією із жертв політики німецьких нацистів по запланованому знищенню єврейського етносу був уродженець Хижні[60]:

• Леонід — народився в 1915 році, місце народження: Хижня, Україна. Батько: Бен, мати: Ривка. Місце проживання до війни: Умань, Україна. Місце перебування під час війни: Рубцовськ, Росія. Леонід загинув в 1944 у віці 29 років, місце смерті: Одеса, Україна. Джерелом інформації є лист показань свідків, де подавачем цих даних вказаний брат постраждалого Іосеф.

У січні 1954 року Хижнянська сільська рада в складі Маньківського району перейшла до Черкаської області. В цьому ж році відбувся перший післявоєнний випуск. Із школи вийшло 39 випускників.

У 1958 році три колгоспи об'єднано в один великий колгосп «Комунар». У листопаді 1959 року Хижнянську сільську раду переведено до Жашківського району Черкаської області. Сільським головою обрано Коломійця Терентія Макаровича, який очолював село до 1982 р.

За успіхи в піднесенні врожайності сільськогосподарських культур у 1967 році господарству присвоєно почесне звання колгоспу високої культури землеробства. Також в цьому році було відкрито пам'ятник В. І. Леніну.

Станом на початок 70-х років XX століття кількість населення складала 1789 осіб. Партійна організація (створена 1925 року) об'єднувала 64 комуністи, комсомольська — 71 члени ВЛКСМ.

За сумлінну працю 184 трудівники села були відплачені урядовими нагородами. Колишній голова колгоспу Л. Я. Гайдаєнко — нагороджений орденом Леніна.

В селі розміщувалась центральна садиба колгоспу «Комунар», за яким було закріплено 3 295,8 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 3 055,9 га орної землі. В господарстві вирощували зернові і технічні культури, було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Працювали крупорушка, пилорама, столярно-слюсарська майстерня.

Також на той час працювали середня школа, будинок культури з широкоекранною стаціонарною кіноустановкою, бібліотека з фондом 14 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, дитячий садок, 5 магазинів споживчої кооперації, перукарня, майстерня побутового обслуговування.

Наприкінці 70-х років було побудовано Меморіал Слави, на плитах якого викарбувані 186 прізвищ жителів села, які загинули в роки німецько-радянської війни[52].

З 1991 року село входить до складу незалежної України.

В 1990-х роках головою села був Коломієць Олексій Терентійович.

31 березня 2002 р. сільським головою с. Хижня обрано Коваленка Олександра Григоровича. Та його ж переобрано на новий термін 26 березня 2006 р.

В Хижнянській сільській раді налічується 12 депутатських мандатів. За даними ЦВК на виборах до Хижнянської сільської ради в 2010 році кількість депутатів, суб'єктом висування яких була «Партія регіонів», становила 8 осіб. Також 4 особи були самовисуванцями. Таблиця з детальними даними про результати виборів[61]:

Станом на 1 червня 2006 року на території Хижнянської сільської ради діють два фельдшерсько-акушерських пункти, дошкільна дитяча установа на 30 дітей, Будинок культури, магазин, кафе, млин, теслярська майстерня.

Також функціонує загальноосвітня школа, яка неофіційно іменується «Школою семи див»[62]. Директором школи є Коломієць Надія Яківна. Станом на 2013 рік в школі навчається 40 дітей[63]. Також в 2013 році свідоцтва про базову середню освіту вручали лише четвірці випускників.[64] Наразі школі загрожує внесення до розряду неперспективних шкіл[62].

У селі діють православна церква та церква Євангельських християн-баптистів.

• Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.