Історія Косова

У I тис. до н. е. територія Косова була заселена іллірійцями, які в ході Іллірійських воєн були включені до складу Римської імперії[1].

Політика Стефана Душана опиралась на велику земельну аристократію, під контроль якої були передані жупи і намісництва, призвела після його смерті до швидкого розпаду Сербської держави. У Косові встановив свою владу князь Воїслав Войнович (пом.1363), який проводив власну політику, не рахуючись з номінальним царем сербів Стефаном Урошом V. В кінці 1360-х рр. Косово було розділене між володіннями Ніколи Алтомановіча, князя Лазаря і короля Вукашина. Постійні війни, які вели між собою місцеві правителі, істотно ослабили Сербію в умовах наростаючої загрози з боку Османської імперії. У 1371 році король Вукашин був розбитий в Марицькій битві, в результаті чого Македонія і Південне Косово потрапили в залежність від турків. Спробу об'єднання Сербії зробив князь Лазар при підтримці Печського патріархату. Але в 1389 році на Косовому полі об'єднана сербська армія князя Лазаря була розбита чисельно переважаючими військами султана Мурада I, а сам князь убитий. Сербія визнала сюзеренітет Османської імперії.

На початку XV століття при Стефані Лазаревичу Сербська держава пережила короткий період відродження, єдність сербських земель було відновлено. Ядро держави, однак, змістилося в північні області, в район Смедереве, який менш потерпав від турецьких набігів. Косово продовжувало залишатися важливим економічним (срібні і золоті копальні Ново-Брдо) і релігійним центром Сербії. В середині XV століття почався новий наступ турків. У 1448 році в другій битві на Косовому полі була розбита угорська армія Яноша Хуньяді. У 1454 році турецькі війська захопили Приштин, Прізрен і Ново-Брдо. Нарешті, в 1459 році впала Смедереве—столиця Сербської держави. Територія Сербії була остаточно завойована Османською імперією.

Турецьке завоювання мало катастрофічні наслідки для господарства. В результаті війн, грабежів, зламу традиційних поземельних відносин, введення нових податків (харадж, джизія, іспендже), закріпачення селянства, розриву торгових зв'язків сільське господарство, гірничорудна і ремісниче виробництво Косова прийшли в занепад. Цілі райони спустіли, зростання міст припинилося. До економічної стагнації додався фактор національного гніту: місцева аристократія була витіснена мусульманами, з частково прийнявшим іслам слов'янам (потурченці), християнам було заборонено носити зброю, вступати на державну службу. Все це сприяло витісненю сербського населення з рівнинних районів в гори або за межі Османської імперії, перш за все на угорські землі на північ від Дунаю за допомогою нової мусульманської аристократії. На звільнені землі заселялися скотарі-влахи, ісламізовані албанці, які користувалися певними привілеями (звільнення від хараджа, власний «влашський закон», поставки худоби для державних потреб). Розселення в рівнинних областях Косова і Південної Сербії влахів, суспільний устрій яких залишався патріархальним, сприяло консервації відсталих форм господарювання і громадської організації.

Головним центром сербської культури і національного єднання в XV— XVI століттях була православна церква на чолі з Печським патріархатом. Після кількох десятиліть підпорядкування сербської церкви Охридському архієпископу на початку XVI століття самостійність Печського патріархату була відновлена в 1537 році, а патріарх отримав права, рівні Константинопольському. Церква зберегла більшу частину своїх земель і майна, що дозволило їй значно зміцнити своє політичне і суспільне значення, як ядра національного згуртування сербського народу в Османській імперії.

Ослаблення сербського національного руху в Косові з кінця XVIII століття супроводжувалося зародженням і зростанням албанського національного руху. Перші його зачатки відносяться до так званої «епохи пашалик» (кінець XVIII— 1831 г.), коли в умовах кризи центральної влади в Османській імперії на регіональному рівні сформувалися напівнезалежні пашалики, керовані великими місцевими феодалами, які вступили в протистояння з центральною владою. Значна частина Косово в 1780-х рр. потрапила під владу Мехмеда-паші, який створив на землях Північної і Центральної Албанії, а також Косово і Західної Македонії власне князівство з центром в Шкодер, лише номінально визнавало владу султана. На початку XIX століття Шкодерський пашалик почав набувати рис національного утворення албанців, з'явилося прагнення до повного розриву залежності від Туреччини. Однак це утворення виявилося неміцним. У 1831 році війська Мустафи-паші Шкодерського були розбиті, сам він зміщений, а в регіоні відновлена центральна влада Османської імперії.

Вторгнення османських військ в Албанію, а також безперервні усобиці між місцевими феодалами на рубежі XVIII—XIX століть дали новий поштовх до переселення албанців в більш спокійне Косово. Частка албанського населення продовжувала збільшуватися і до середини XIX століття, очевидно, складала більше 50 % населення краю. Одночасно зростало значення Косова для албанського національного руху. Уже в 1830-х рр. з початком епохи централізаторських реформ в імперії (танзімат) почалися виступи албанців проти османської влади. У 1840-х рр. просвітницька діяльність Наума Векільхарджі лягла в основу албанського національного відродження, лідери якого виступали за об'єднання албанських земель і самоврядування в рамках Османської імперії. У 1866–1867 рр. в Косові відбулося велике повстання албанців проти турецької влади.

У початковий період « Східної кризи» (1876–1877) албанці підтримали повстання в Герцеговині і в Болгарії і відмовлялися служити в османській армії. Однак після підписання в 1878 році Сан-Стефанського мирного договору, що не враховували інтереси албанців, стався корінний перелом в національному русі. Питання про антиосманське повстання було знято з порядку денного, замість нього лідери албанців виступили з ідеєю об'єднання всіх населених албанцями земель в автономний вілаєт в складі імперії і проти розчленування країни іноземними державами. Ядром нового руху стало Косово. Тут, в місті Призрен, 10 червня 1878 року пройшов загальноалбанскій з'їзд, на якому була заснована Албанська Призренська ліга— військово-політична організація, покликана захистити національні інтереси албанців. Ліга розвинула бурхливу діяльність, її відділення були створені по всій Албанії, Косова і Західної Македонії, в деяких регіонах осередку Ліги встановили контроль над місцевою адміністрацією. Після відмови уряду Османської імперії обговорювати питання про створення автономного албанського вілаєта в 1880 році керівництво Ліги розірвало зв'язки з Портою, а її збройні сили зайняли основні центри Косова і Західної Македонії. На цих територіях була сформована місцева албанська адміністрація, підпорядкована тимчасовому уряду Ліги. У той час, як власне в Албанії комітети Ліги були зайняті внутрішніми конфліктами, саме Косово стало ядром національного опору, до якого були залучені широкі верстви албанського населення краю. Однак радикальний тимчасовий уряд в Призрені не отримав підтримки більш помірних комітетів північної й південної Албанії. Тому, коли в 1881 році в Косово вступила османська армія, рух був швидко придушений. Призрен після деякого опору був захоплений турками, потім влада імперії була відновлена і в інших областях Косова. Призренська ліга припинила існування.

В кінці XIX століття в Косові посилився албанський просвітницький рух, була створена ціла мережа шкіл і культурно-просвітницьких товариств. У національному русі почався розкол на прихильників автономії і незалежності албанських земель. У 1896–1897 рр. в результаті посилення панслов'янської агітації в Косово і Македонії, а також у зв'язку з виникненням претензій іноземних держав (зокрема, Австро-Угорщини) на встановлення протекторату над Албанією, почалося нове піднесення національного руху. Його центром знову стало Косово. У 1897 році склався союз косовських міст (Призрен, Печ, Пріштіна) на підтримку самоврядування Албанії. У 1899 році в Пейі (алб. Пейи) була заснована Албанська ліга в Пейі, метою якої стала організація боротьби за об'єднання і автономію албанських земель. Були створені військові формування та місцеві комітети, але в 1900 році в Косово і Албанію були введені турецькі війська, які придушили виступи албанців.

У той час, як албанське національне відродження в Косові в кінці XIX століття переживало розквіт, сербський національний рух продовжував знаходиться в застої. Хоча вже з 1850-х рр. на території краю почалася пропагандистська і агентурна робота емісарів і просвітителів Сербського князівства, які прагнуть підготувати ґрунт для об'єднання всіх сербських земель в рамках незалежної держави, політична активність місцевого населення залишалася низькою. Проте, вдалося досягти значних результатів в культурно-освітній сфері: в кінці XIX століття в Косово, головним чином в східних і північних регіонах краю, було засновано безліч сербських шкіл і культурно-просвітницьких товариств. У 1896 році було досягнуто згоди між Сербією і Чорногорією про розподіл сфер впливу в Косово, Македонії та Албанії: Метохія, Санджак і Північна Албанія визнавалися зоною інтересів Чорногорії, Східне Косово і Македонія— Сербії. У тому ж році Сербія і Чорногорія спільно виступили на захист культурно-релігійної автономії слов'ян Косова, коли турецька влада спробували призначити митрополитом Призрена грека— фанаріотиа.

У 1878 році Сербія отримала незалежність від Османської імперії. Значно пізніше (в 1912 році) Сербія отримала контроль над Косовим. І тільки в 1918 році Косово увійшло до складу Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, пізніше ставши частиною Вардарської, Зетської і Моравської бановин Королівства Югославія. Приєднання Косово виявилося нелегкою справою, оскільки в краї діяв повстанський рух качаків.

У 1930-ті роки королівський уряд неодноразово намагався вирішити питання албанців різними способами, такими як заохочення їх еміграції до Туреччини і заселення в краю чорногорських селян; відомо, що принц-регент Павло відхилив пропозицію Муссоліні про розподіл Албанії між Югославією та Італією, пославшись на небажання обтяжувати країну ще більшою кількістю албанців. Витоки сучасної кризи в Косові багато істориків бачать у подіях середини XX століття[9]:

Про рішучість югославської влади свідчить той факт, що 11 липня 1938 року, між Югославією і Туреччиною була укладена конвенція (не ратифікована турецькою стороною) про переселення до Туреччини 40 тис. мусульманських сімей з Південної Сербії в 1939—1944 роках. Причому югославська влада зобов'язалась платити за кожну переселенську родину по 400 лір (з них 30 % у валюті)[10].

Під час Другої світової війни італійці створили в Албанії колабораціоністський режим — Велика Албанія, до складу якої було включено і Косово. Албанці провели етнічну чистку, вбивши або вигнавши більшу частину сербського населення. Загальна кількість біженців склала 400 тис. Після війни Тіто, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії, в обмін на передачу їй Косова і Метохії прийняв 400 тис. біженців з Албанії і переселив з Косова і Метохії в інші регіони Югославії 200 тис. сербів. Одночасно розширювалося самоврядування провінції: в 1946 році вона була національною областю, а з 1963 року— автономним краєм. До цього часу співвідношення албанського і сербського населення досягло 9:1.[11]

Заборона сербам і чорногорцям повертатися в Косово і Метохію

У роки Другої світової війни території Косова і Метохії були окуповані Італією і включені до складу Албанії. Албанськими націоналістами були вбиті тисячі сербів і чорногорців. За різними даними від 100 до 200 тисяч сербів покинули ці землі. На їх місце з Албанії переселилися від 70 до 100 тисяч албанців. Після звільнення в 1944 році Народно-визвольна армія Югославії зіткнулася з серйозним опором косовських албанців. До липня 1945 року їхні загони були розгромлені або витіснені в сусідні країни. Прагнучи заспокоїти місцевих албанців, незадоволених поверненням Косова до складу Сербії, глава югославських комуністів Броз Тіто заборонив вигнаним сербам повертатися в Косово і пообіцяв розглянути питання про можливе об'єднання Югославії з Албанією[12].

Тим часом, косовські албанці продовжували залишатися незадоволеними. Лідер Албанії Енвер Ходжа писав в ЦК ВКПб в 1949 році: «Демократичні і національні права албанської національної меншини Косово і Метохії абсолютно не дотримуються. Ніякого зв'язку з Албанією!». Надання Косову автономії і відкриття там албанських шкіл Ходжа розцінив як демагогію, так як «ідеал— з'єднання з Албанією— залишився нездійсненим»[13].

До середини 1960-х рр. ситуація в краї була під жорстким наглядом Служби державної безпеки, яку очолював один з найближчих соратників Тіто Олександр Ранкович[14][15]. При Ранковичу держ. безпека жорстко репресувала албанців, що зберігають зброю і підтримували зв'язки з Албанією, а також тих, хто тільки підозрювався в цьому. Після його відставки, на думку американського історика Крейга Нейшн, в краї склалися умови для більш вільних проявів інакомислення, а подальша суверенізація Косова зробила можливим дискримінацію сербської меншини албанцями[16].

Новим кроком у автономізації Косова і Метохії стало прийняття Югославією Конституції 1963 року. Згідно з її положеннями, національні меншини стали іменуватися народностями, а автономні області отримали статус країв. У 1969 році назва краю було змінено на Автономний край Косово[17][18].

У 1966 році республіканське МВС Сербії повідомляло[19]:

В середніх школах, середніх спеціальних закладах, гімназіях і вчительських школах молоді легально викладають націоналізм. Ворожість росте. І таких акцій останнім часом стає все більше - організація бойкоту, нападу на осіб чорногорської й сербської національності, загрози і примусу до від'їзду з цієї території, відкриті ворожі виступи в громадських місцях

У цей час керівництво косовських комуністів на чолі з Фаділем Ходжа вимагало від федеральної влади рівноправності мов народів і народностей в країні, перейменування Статуту автономного краю в Конституцію, визначення СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія) як співдружності рівноправних народів і народностей, створення в краї Конституційного суду[19].

Автономний край Косово і Метохія в складі Сербії на мапі СФРЮ, 1974—1990 роки

У 1968 році в Косові і Македонії відбулися виступи албанської молоді. Демонстранти вимагали дати краю статус республіки, прийняти нову конституцію, об'єднати території з албанським населенням в різних республіках. Демонстрації були розігнані силами поліції. Служба державної безпеки СФРЮ відзначала, що в цей період в краї росли націоналістичні настрої, які охоплювали верстви інтелектуалів, студентів і навіть школярів. Позиції албанських націоналістів посилились із зростанням автономії а також після проведення ряду заходів, серед яких були дозвіл на використання албанських національних символів, початок наукового і культурного співробітництва з Албанією і т. і. За даними професора Ф. Аган, демонстраціям передували «конституційні дискусії» в СФРЮ, де було озвучено вимоги зробити Косово республікою. Під тиском албанців край покидали серби і чорногорці. За даними російського історика Олени Гуськової, в період з 1961 по 1980 рр. з краю виїхали 92 197 сербів і 20 424 чорногорця[20]. За даними Сербської православної церкви, основним мотивом залишення краю сербами були зростання напруженості і тиск з боку місцевих албанців[21]. У той же час деякі західні дослідники писали, що причини еміграції 90 000 сербів з Косова були в основному економічними[22]. Схожу думку про економічні причини результату сербів висловила російський історик Ніна Смирнова, яка також в якості причини результату вказувала на «втрату привілейованого становища» поруч сербів, а також на виїзд з краю замішаних в зловживаннях чиновників і поліцейських. На їх місця переселялися албанці з Македонії, Чорногорії і Південної Сербії[23].

Голова ЦК СК Сербії Марко Нікезіч відзначав, що проблему Косова потрібно вирішувати розвитком економіки, боротьбою з відсталістю і бідністю, наданням албанцям таких самих прав, якими володіли інші народи в Югославії. У той же час він виступав за рішучу протидію націоналізму[24].

Прийняття нової Конституції в 1974 році збільшило ступінь автономності країв, вони отримали велику політичну і економічну самостійність. При цьому, будучи в складі СР Сербії, краї мали майже ті ж права, що і сама Сербія в рамках Югославії. Косово і Воєводина могли блокувати будь-яке рішення Сербії, в той час як Сербія не могла впливати на рішення своїх автономних країв. Керівні органи Косова підпорядковувалися республіканській владі тільки в тому випадку, якщо вважали це вигідним для себе[17].

Фаділь Ходжа відзначав, що албанський народ має право об'єднатися в одну державу і необхідно боротися за це об'єднання. На його думку, саме з Косова, а не з Албанії, надходять імпульси до такого об'єднання. За словами Ходжі, так було і за Османської імперії, і під час Балканських воєн, і з Косовом були пов'язані значні дати в історії албанського народу[24].

1970-ті роки характеризувалися тривалою міжнаціональною напруженістю і зростанням активності албанських націоналістичних організацій, серед яких виділявся «Рух за національне визволення Косова». Він підтримував націоналістично налаштовані кола серед албанських студентів, які займалися в основному пропагандою і поширенням листівок і забороненої літератури. Один з лідерів албанських націоналістів в 1980-і Хідаєт Хісені писав, що акції студентів були «видом постійного руху албанців за національне визволення і рівноправність з іншими народами в тій Югославії»[20]. Крім безпосередньо Косова націоналістичні організації албанців діяли також в Македонії та країнах Європи[20].

Економічно Косово в складі СФРЮ постійно відносилося до офіційно існуючої категорії «нерозвинених регіонів», які отримували дотації з федерального центру. З 1970-х років Косово стало основним одержувачем цих кредитів серед регіонів Югославії. У 1976—1980 роках Фонд Федерації для кредитування економічно недостатньо розвинених республік і областей виділив Косово 2847,6 тис. динарів, в той час як Боснії і Герцеговині 2352,5 тис. динарів, Македонії— 1662,9 тис. динарів, Чорногорії— 831, 5 тис. динарів[25]. Кредити надавалися на тривалий термін і під порівняно невеликий відсоток. Наприклад, в 1966—1990 роках Косово отримувало кредити терміном на 15— 19,5 років під 2,1-9,0 % річних[26].

У 1970-ті роки почастішали випадки прояву нетерпимого ставлення до сербів з боку албанського населення краю. Між 1971 і 1981 роками, в які проводився перепис населення, 50 тисяч осіб сербського населення покинуло Косово[27].

У 1981 році в Косові сталися масові заворушення, які поклали початок так званої «косовської інтифади», що існувала на рівні бандитизму і тяглася без видимих результатів до середини 1980-х років.

Сербо-албанський антагонізм загострився після приходу до влади в Сербії Слободана Мілошевича в 1988 році, який, використовуючи націоналістичну риторику, зміг завоювати широку популярність серед сербського населення в умовах почавшогося розпаду Югославії. 28 червня 1989 року в 500-ту річницю Косівської битви Мілошевич виступив перед сербами на Косовому полі. У 1989 році в Сербії відбувся референдум, який затвердив нову конституцію, яка радикально урізала автономію національних країв. Проти ліквідації автономії виступив парламент (скупщина) Косова, який 2 липня 1990 проголосив край республікою[28]. Сербська влада розпустила косовський парламент. Однак косовські депутати зібралися в місті Качаник, де 7 вересня 1990 проголосили Республіку Косово[29]. У Косові припинилося мовлення державних радіо і телевізійних станцій албанською мовою, почалися звільнення албанців з державних структур, в деяких установах освіти було припенено викладання албанською. У відповідь почалися масові страйки, акції протесту, етнічні зіткнення.

У 1990 році в Косові було введено надзвичайний стан. Проте, сепаратистські прагнення серед албанців зростали. 22 вересня 1991 року було проголошено створення незалежної республіки Косово, а потім проведені несанкціоновані (серед албанської громади) референдум про незалежність і президентські вибори (23 травня 1992 року одночасно з парламентськими виборами[30]), на яких президентом був обраний Ібрагім Ругова. 22 жовтня 1991 року незалежність Республіки Косово визнала Албанія[31]. Почалося створення збройних формувань сепаратистів, які в 1996 році були об'єднані в Армію визволення Косова. У краї розгорнулася партизансько-терористична війна, жертвами якої стали сотні мирних жителів, чиновників і військових Югославії. Спочатку боротьбу з сепаратистами вели лише міліцейські підрозділи, але в 1998 році у військові дії вступила югославська армія. Війна супроводжувалася масовими репресіями, вбивствами мирних жителів і етнічними чистками з обох сторін конфлікту. Членами АОК були зруйновані багато пам'ятників православної культури, вигнано або знищено кілька десятків тисяч сербів. У 1999 році в військові дії втрутилося НАТО: масованим бомбардуванням були піддані югославські міста і військові об'єкти. Тисячі жителів Косова були вбиті, близько півмільйона, в основному албанців, залишилося без даху над головою. В результаті сербський уряд був змушений погодитися на введення в Косово військового контингенту НАТО KFOR і перехід краю під управління ООН, що і було здійснено на підставі резолюції РБ ООН № 1244 від 10 червня 1999 року.[32]

• Історія Сербії

• Гуськова Е.Ю, Агрессия НАТО 1999 года, Москва, 2013г.,стр. 304
• Гуськова Е. Ю., История югославского кризиса (1990—2000), Москва, издат. Русское право / Русский Национальный Фонд, 2001 г., стр. 720
• Тренин Д., Степанова Е., Косово: международные аспекты кризиса, Москва, издат. Московский Центр Карнеги, 1999г., стр. 303
• Югославия в XX веке: очерки политической истории, Гуськова Е. Ю. Югославская федерация в 1960-е годы, Москва, 2011г., стр. 888
• Югославия в XX веке: очерки политической истории, Никифоров К. В. Карделевская Югославия (1974—1990), Москва, 2011г., стр. 888
• Никифоров К. В.,Сербия на Балканах. XX век, М., издат. Индрик, 2012 г., стр. 176
• Чиркович Сима, История сербов, Москва, издат. Весь мир, 2009 г., стр. 448
• Dimitrijević B., Modernizacija i intervencija: jugoslovenske oklopne jedinice, Beograd, вид. Institut za savremenu istoriju, 2010 р., стр. 406
• R. Craig Nation, War in the Balkans 1991—2002, вид. U.S. Army War College, 2003 р., стр. 388
• Sabrina Petra Ramet, Balkan Babel: The Disintegration Of Yugoslavia From The Death Of Tito To The Fall Of Milosevic, вид. Westview Press, 2002 р., стр. 448