Бальса (судно)

Представники народності Уру мешкали у високогір'ї Перу ще до виникнення цивілізації інків, і, як вважають, саме переховуючись від войовничих інків почали переселятись на штучні плавучі острови, що розкидані по озеру Тітікака. Ці острови побудовані з куги виду Schoenoplectus californicus, що росте навколо озера Тітікака, цю кугу використовували для будівництва човнів на території Перу та Болівії ще доколумбовими південноамериканськими цивілізаціями, і сьогодні мешканці озера Тітікака з народностей уру та аймара продовжують будувати з неї свої традиційні очеретяні човни, які вони використовують для риболовлі та полювання на водоплавних птахів. Окрім човнів і плотів, уру продовжують будувати з куги на озері Тітікака також плавучі острови, на яких вони розташовують своє житло.

Біля південно-східного берега озера Тітікака, на території Болівії лежать руїни стародавнього міста-держави Тіаванако, заснованого біля 100 року н. е.[3], в якому знаходяться залишки монументальної архітектури, складеної з мегалітичних каменів, вкритих винятковим різьбленням[4]. Брили зеленого андезиту, які використовувались для будівництва споруд і складної різьби походять з півострова Копакабана, розташованого з протилежної сторони озера Тітікака[5]. Згідно з однією з гіпотез, ці гігантські брили андезиту, деякі вагою понад 40 тонн, доставлялись з Копакабани до Тіаванако на відстань біля 90 кілометрів через озеро Тітікака на очеретяних човнах[6].

Сучасні рибальські човни бальса не змогли б витримати ваги навіть невеликого моноліту з Тіаванако. Однак наприкінці XIX ст. Ефраїм Сквайер зазначав, що місцеві очеретяні човни були достатньо великі, щоб взяти на борт до 60 людей. Це приблизно 4 тонни і є еквівалентом ваги багатьох невеликих монолітів з Тіаванаку. Кількома десятиліттями пізніше першовідкривач Мачу-Пікчу, американський дослідник Гайрам Бінґем описав очеретяний човен, який витримував вагу орача та пари його волів. Ще в 1970-х роках очеретяні човни, здатні перевезти до 20 людей, все ще використовувались на річці Раміс у Перу — найбільшій річці, що впадає в озеро Тітікака.

Сучасні рибальські очеретяні човни бальса мають від 2,5 до 7 метрів у довжину і 1-2,5 метри в ширину. Проте великі бальса, що будуються сьогодні переважно з метою розваги туристів можуть досягати довжини 20-25 метрів і часто складаються з двох з'єднаних між собою корпусів (тобто є катамаранами). Цікаво, що конструкція усіх човнів бальса, незалежно від їх розмірів, є принципово однаковою. Великі човни імітують конструкцію малих майже у всіх деталях і різниця між найменшим і найбільшим човном полягає лише в розмірі їх корпусу, а для катамаранів, — у кількості з'єднаних між собою корпусів[2].

Будівництво очеретяних човнів починається зі збирання стебел куги та з'єднання їх в оберемки за допомогою мотузок, що традиційно виготовляються із висушеної трави з навколишніх прерій — ічу (ichu). Для будівництва бальси очерет збирають, обрізаючи його 50-80 см нижче поверхні води за допомогою коси або довгої жердини з прив'язаним до кінця ножом. Очерет збирають в оберемки (amaros) такого розміру, щоб доросла людина змогла охопити їх обома руками. Кожен «амарос» складається приблизно з 600 стебелів тотора. Після зрізання очерет ретельно висушують на сонці протягом трьох-чотирьох тижнів, перш ніж він буде готовий до використання. З висушених оберемків тотора формують довгі сигароподібні зв'язки хорізос (chorizos). З хорізос, в свою чергу, формують два великих оберемки, що становлять половини майбутнього човна. Довжина цих двох оберемків відповідає плановій довжині човна, а поперечний діаметр (що залежить від кількості з'єднаних при його формуванні хорізос,) складає від 40-50 см для малих човнів до 1,5 м і більше — для великих. Між цими двома великими оберемками закладається «серцевина», що складається з трьох хорізос, покладених вертикально одна на одну. Для з'єднання усіх цих складових в єдиний корпус, однією мотузкою до серцевини примотують лівий оберемок, і одночасно та поперемінно з нею іншою мотузкою — правий. Це почергове обгортання триває по всій довжині човна з відстанню між кожною обмоткою приблизно 30 см. Після з'єднання складових човна між собою, мотузки протягом декількох днів неодноразово підтягуються, допоки «серцевина» човна повністю не зникає з поля зору, затиснута з боків між двома великими оберемками, з утворенням в результаті єдиного твердого корпусу. Після цього по краях судна прив'язується дві довгі сигароподібні зв'язки очерету (хорізос), що формують планшир або борти судна[2].

Деякі великі бальса прикрашаються на носі стилізованим зображенням голови пуми. Після спуску на воду, очерет, з якого складається бальса, починає швидко просочуватись водою і набирати вагу, але з часом, досягнувши певного рівня, цей процес уповільнюється і згодом майже зупиняється. Бальса мають обмежену тривалість життя, що складає від 2 до 4 місяців і зумовлюється часом розкладання вологого очерету[2].

Судячи зі збережених описів та фотографій, раніше бальса оснащувались прямими чотирикутними вітрилами, що кріпились на А-подібній щоглі (біподі).

Туристичний катамаран, сформований шляхом з'єднання між собою двох човнів бальса

Озеро Тітікака і розташовані на ньому плавучі острови з поселеннями народності уру сьогодні стали однією з головних туристичних атракцій Перу і Болівії. яку щороку відвідує сотні тисяч туристів з усього світу. В таких умовах індіанці уру і амара, крім своїх традиційних рибальських бальса, стали будувати також очеретяні човни, спеціально розраховані для розважання туристів. Часто такі човни роблять, поєднуючи між собою дві бальси великих розмірів з формуванням двокорпусного судна — катамарана, з великим, часто двоповерховим настилом між ними, розрахованим на максимальну кількість туристів.

Тим не менш, хоча форма таких човнів розрахована виключно на туристів, технологія їх будівництва відповідає класичній технології будівництва традиційних бальса і відрізняється лише розмірами, кількістю зєднаних між собою корпусів і наявністю прикрас, розрахованих на смаки туристів.

Серед багатьох помилкових теорій Тура Хейєрдала, зокрема була й теорія про те, що технологія будівництва очеретяних човнів з озера Тітікака походить від папірусних човнів Єгипту і принесена в Південну Америку «світлошкірими і бородатими людьми» з міфології інків, в яких Хейєрдал бачив єгиптян або пізніших європейців[7]. Для підтвердження цієї теорії він запланував і першим здійснив перехід через Атлантичний океан на очеретяному човні «Ра-2». Його успішний досвід надихнув інших дослідників на здійснення океанічних переходів на очеретяних суднах.

Дослідження та морські плавання на репліках історичних очеретяних човнів, здійснені за останні 50 років норвезьким етнографом Туром Хейєрдалом, німецьким вченим Домініком Герліцом, американським мандрівником Філом Баком, іспанським екс-військовим Кітіном Муньйосом та рядом інших дослідників сприяли кращому розумінню конструкції та можливостей очеретяних човнів[8]. Цікаво, що успішні плавання здійснювались сучасними дослідниками переважно на очеретяних плотах і човнах, побудованих майстрами — будівельниками бальса з озера Тітікака. Тур Хейєрдал намагався спочатку залучити для будівництва човна «Ра-1» майстрів з африканського озера Чад, а Кітін Муньйос — з тихоокеанського острова Пасхи, але після того, як ці човни зазнавали невдачі і розвалювались під час океанського переходу, наступні моделі своїх суден вони доручали змайструвати індіанцям аймара з озера Тітікака.

Традиційні майстри — будівельники бальса, що допомагали Туру Хейєрдалу побудувати його «Ра II» і «Тигріс», а пізніше будували човни для інших дослідників мешкають в родині Лімачі у містечку Сурікі на болівійській стороні озера Тітікака[9][10]. В свій час в 1970 році для будівництва човна «Ра-2», що здійснив успішний перехід через Атлантику в 1970 році, Хейєрдал привозив будівельників човнів з родини Лімачі в Марокко[7].

«Ра» і «Тигріс» Тура Хейєрдала

Очеретяний човен Ra II

Модель човна «Тигріс». Музей пірамід в Тенеріфе

Норвезький етнограф і мандрівник Тур Хейєрдал (1914—2002) хотів продемонструвати, що представники стародавніх цивілізацій, що мешкали на африканському чи азіатському узбережжі Середземного моря могли перетнути Атлантику та дістатися до Америки, пливучи на тогочасних суднах за Канарською течією. У 1969 році Хейєрдал побудував очеретяний човен, який назвав «Ра» на честь давньоєгипетського бога сонця Ра. Його дизайн базувався на давньоєгипетських малюнках та моделях. Човен був побудований майстрами-корабелами з озера Чад з папірусу, зібраному на озері Тана в Ефіопії. «Ра» відплив від узбережжя Марокко у спробі перетнути Атлантику. Через кілька тижнів плавання його екіпаж модифікував судно таким чином, що «Ра» почав осідати і наповнюватись водою. Зрештою «Ра» почав розвалюватись і був покинутий екіпажом.

Наступного року Хейєрдал організував будівництво ще одного подібного човна — «Ра-2». Цього разу човен знову будували з папірусу з озера Тана. але не африканські корабели, а майстри народності аймара з озера Тітікака в Болівії, яких Хейердал спеціально для цієї мети перевіз у Марокко. Судно знову вирушило від узбережжя Марокко і цього разу експедиція досягнула своєї мети, успішно діставшись Барбадосу[11].

У 1978 році Хейєрдал побудував третій очеретяний човен — «Тигріс». Метою побудови цього судна було продемонструвати, що Месопотамія могла бути пов'язана через торгівлю та міграцію з цивілізацією долини Інду в сучасному Пакистані. «Тигріс» стартував в Іраку, проплив уздовж Перської затоки, вийшов у Індійський океан і дістався Пакистану, після чого пройшов до Червоного моря. Човен залишався в морі протягом п'яти місяців і врешті решт був навмисно спалений у Джибуті на Африканському Розі на знак протесту проти воєн, які тоді вирували в цьому регіоні.

«Абора» Домініка Герліца

З 1996 по 2019 роки німецький вчений Домінік Герліц в рамках свого проекту «Абора» побудував чотири очеретяних човни (від Абори-1 до Абори-4) і організував на них декілька плавань в Середземному морі і Атлантичному океані. Назва усім суднам проекту була дана на честь божества Абора тубільців з Канарських островів (гуанчів). Судна були замовлені будівельникам човнів з народності аймара, що мешкає на озері Тітікака в Болівії. Як будівельний матеріал вони використали дуже міцний місцевий очерет тотора з озера Тітікака.

Експедиції були натхненні попередніми транс-океанічними експедиціями Тура Хейєрдала. Зокрема, подорож із Америки в Європу на очеретяному човні «Абора-3» (Abora III), була організована ним з метою довести, що на безкілевих очеретяних човнах можливо здійснювати міжконтинентальні морські подорожі в обох напрямках, тобто не тільки в пасивно дрейфувати за домінуючою течією при попутних вітрах, а керовано просуватись навіть проти панівних вітрів, використовуючи шверці (підвісні бортові кілі) замість нерухомого кіля.

Абора-3 виходить з гавані Нью-Йорка

У порівнянні з переходом через Атлантику в напрямку зі сходу на захід, який Тур Хейєрдал успішно продемонстрував у 1970 році на слабоманевреному очеретяному човні «Ра-2», перехід через Атлантику з заходу на схід набагато складніший. В зворотному напрямку необхідно йти не вздовж південної Канарської течії, а північніше уздовж Гольфстриму. Однак Гольфстрим не йде рівномірно, а утворює величезні вихори. Більше того, в цих районах вітри дують непослідовно з усіх боків. Це означає, що цей перехід не може відбуватися майже у вигляді дрейфу, як у випадку з «Ра-2» у зворотному напрямку. По дорозі з Америки в Старий світ очеретяний човен повинен мати можливість долати великі відстані навіть за несприятливих умов вітру.

Абора-4 біля о. Санторіні в Егейському морі.

Експедиція вийшла з порту Нью-Йорка 11 липня 2007 р. Протягом плавання «Абора-3» довела можливість успішного плавання безкілевого очеретяного плота під кутом до 90° до вітру. Експедицію завершили достроково, не дійшовши до Азорів близько 900 кілометрів. 5 вересня 2007 року з екіпаж було евакуйовано з човна, який пережив декілька ураганів з швидкістю вітра до 50 вузлів, Метою експедиції човна «Абора-4» було демонстрація можливих торгових контактів між Чорним і Середземним морем в часи стародавнього Єгипту[12][13]. Геродот згадував у своїх «Історіях» торгівельні контакти між єгиптянами та Кавказом на східному узбережжі Чорного моря; за його словами, цим шляхом в Єгипет постачались різні товари, особливо метали.

Початок експедиції відбувся 16 серпня 2019 року. «Абора-4» пройшла через Чорне море до Босфору (сам пролив був пройдений на буксирі з міркувань безпеки), через Мармурове море і через Дарданелли (знову на буксирі) до Чанаккале (сучасна гавань поблизу античної Трої) і далі в Егейське море. Тут першою зупинкою був грецький острів Лемнос, куди судно встигло зайти і вийти з доісторичного порту Поліочні без підтримки буксира. Звідти судно відпливло до о.Санторині, тим самим зумівши пройти кілька проток між мережею грецьких островів. Під час експедиції Домінік Герліц отримав пропозицію від Міністерства культури Туреччини в Анкарі виставити очеретяний човен в Археологічному парку Патара (поблизу Анталії) як постійний експонат. Пропозицію було прийнято і було вирішено відпливати з Санторіні прямо до Каша (сучасна гавань біля Патари) на лікійському узбережжі. «Абора-4» прибула в Каш 19 вересня, вся відстань від Варни до Каша була подолана за 34 дні[14]. Як і планувалося, судно зараз постійно демонструється на агорі стародавнього лікійського міста Патара[15][16].

«Віракоча» Філа Бака

Віракоча-1 біля берегів о. Пасхи

З 2000 по 2019 роки американський мандрівник Філ Бак (Phil Buck) здійснив три плавання через Тихий океан на очеретяних човнах «Віракоча» (Viracocha). Натхненний прикладом Тура Хейєрдала[18], Бака прагнув підтримати теорію Тура про те, що давні південноамериканські індіанці перетинали величезні океанські простори на різних типах човнів, зокрема на стародавніх очеретяних човнах, що було ключовим фактором міграції людей і поширення цивілізації на островах Тихого океану. Човни Філа Бака були названі на честь того ж самого божества Андських індіанців Кон-Тікі Віракоча, як і знаменитий перший дерев'яний пліт Хеєрдала «Кон-Тікі».

Мотузки навколо корпусу човна Віракоча-2

В 2000 році перша експедиція вирушила з Аріки в Чилі на човні «Віракоча», збудованого індіанцями з о.Тітікака з очерету тотора і здійснила подорож до острова Пасхи в Полінезії за 44 дні. Це був перший примітивний човен будь-якого виду, який досяг острова в сучасний час[19].

У березні 2003 року команда з восьми чоловік на чолі з Філом Баком вирушила з Віна-дель-Мар у Чилі, на абсолютно новому очеретяному човні Віракоча-2 (Viracocha II), намагаючись подолати 10.000 морських миль через весь Тихий океан до Кернса в Австралії через острів Пасхи та інші острови Полінезії[20]. Нажаль, човен був серйозно пошкоджений під час спуску на воду[21] і команда не змогла випробувати його у повній мірі. Але навіть з серйозно пошкодженим правим бортом Віракоча-2 все-ж таки змогла здійснити довгу подорож і знову дійти до острова Пасхи.

Віракоча-3 стартувала в березні 2019 року з метою дійти до Австралії. Човен досягнув Таїті через чотири місяці, де експедиція була припинена, оскільки Віракоча-3 зазнала серйозних пошкоджень корпусу під час шторму біля Туамоту[22][23].

Усі човни Віракоча будувались з очерету тотора індіанцями аймара з озера Тітікака в південноамериканських Андах. Як і човни для Тура Хейєрдала, Віракочу будували представники родини Лімачі з болівійської сторони озера Тітікака[18].

Північноамериканський індіанець на човні з очерету тулі

Найбільш відомі сучасні човни бальса з очерету тотора використовуються народностями уру та аймара на озері Тітікака, розташованому на кордоні між Перу та Болівією в Південній Америці. Проте історично човни з очерету тотора будували в Перу не лише на озері Тітікака, а й в інших місцях. Зокрема, одномісні рибальські очеретяні човни кабаліто-де-тотора з довгими гострими носами і короткою пласкою кормою використовувались перуанськими рибалками на узбережжі Тихого океану останні 3000 років, що підтверджено археологічними знахідками з їх зображеннями і їх дотепер у великій кількості можна побачити на тихоокеанських пляжах країни.

Очеретяні човни на острові Пасхи також будувались тубільцями з використанням очерету тотора. Цікаво, що дизайн цих човнів повністю відповідає дизайну, який застосовувався в Перу[24].

Очерет тулі (Schoenoplectus acutus), поширений в Північній Америці, використовується для побудови очеретяних човнів різними індіанськими народностями[25]. Індіанці з народностей Охлоне (Ohlone) та Мівоки (Miwok) використовують тулі для побудови човнів в затоці Сан-Франциско[26]. Північні групи Чумаш (Chumash) також використовували тулі для побудови риболовних очеретяних каное[27].

• Reed Boats and Experimental Archaeology on lake titicaca (англ.)
• History of Reed Ships (англ.)
• German Stone Age sailor to cross seas in reed boat (англ.)

• Gilbert, Gregory Phillip (1962) Ancient Egyptian Sea Power and the Origin of Maritime Forces . National Library of Australian Cataloguing-in-Publication entry, ISBN 978-0-642-29680-1(англ.)
• Heyerdahl, Thor (1972) The Ra Expeditions. Amazon. Signet. ISBN 978-0451051219 (англ.)
• Heyerdahl, Thor (1984) The Tigris Expedition: In Search of Our Beginnings. Doubleday. Amazon. ISBN 978-0385173575 (англ.)
• Hornell, James (1946) Water transport: origins and early evolution. Cambridge: Cambridge University Press. — Google Scholar(англ.)
• Johnstone, Paul (1980) The sea-craft of prehistory. Cambridge (MA): Harvard University Press. — Google Scholar(англ.)
• McGrail, Seán (1985) Towards a classification of Water transport World Archeology, 16 (3) (англ.)
• McGrail, Seán (2004) Boats of the World, From the stone age to medieval times. Oxford University Press. Amazon. ISBN 978-0199271863
• McGrail, Seán (2014) Early Ships and Seafaring: Water Transport within Europe Pen and Sword, ISBN 9781473847774 (англ.)

• Schwartz, Mark (2015) Early evidence of reed boats from southeast Anatolia // Published online by Cambridge University Press:  02 January 2015(англ.)
• Thorpe, Nick (2003). Eight Men and a Duck. London: ABACUS. ISBN 0-349-11454-4 (англ.)