Билини

Билини — епічні речитативні пісні, які в княжі часи виконували в Україні народні співці-музики[6].

Билини поділяються на героїчні (більшість з яких і входить у київський цикл), соціально-побутові та новелістичні. Найдавніші відрізняються деталізованою епічною розповіддю обсягом близько 300 і більше віршових рядків. Епічна розповідь під гру на гуслях або без інструментального супроводу розгортається реченнєвими колонами, які є самостійними структурами чи сполучаються в більші віршові сегменти (нерідко — дворядкові) згідно із завершенням думки. Характерним для билин є тонічний вірш зі складочисловою основою 5+5, зі семискладовими групами, без чітко визначених акцентів[7].

Внаслідок монгольської навали в XIII—XIV ст. билини були занесені скоморохами в далекі, окраїнні землі княжої держави, поширилися на Уралі й у Сибіру. В Україні на зміну цьому старовинному епосу прийшли козацькі думи, пісні, легенди про боротьбу з турками, татарами та польськими загарбниками в XVI—XVII ст. У билинах виділяють кілька циклів: багатий міфологічними мотивами дохристиянський (про богатирів Микулу Селяниновича, Святогора, Вольгу Всеславича, які відображають мотиви переказів про київських князів Олега й Ольгу); київський (з центральним образом князя Володимира, в якому поєднано риси Володимира Великого і Володимира Мономаха; про Іллю Муромця, який названий ще Муровцем, чернігівського богатиря, могила якого зберігалася в Києво-Печерській лаврі ще в XVII ст., про Олешка, який відомий у думі як Олексій Попович, Добриню тощо); волинсько-галицький (про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Козарина, Дуная та ін.); новгородський (про Василя Буслаєва, Садка та ін.); казково-новелістичний (про Гліба Володієвича, Соловія Будимировича (Гудимировича), Хотіня Блудовича, Івана Годиновича та ін.). У билинах фігурують Київ, Чернігів, Галич, Новгород та ін. міста Київської Русі, відображена боротьба з кочівниками — «невірною силою»[6].

Билинні наспіви дуже подібні до плавної, співучої народної мови. Основа їх музичної побудови — короткі поспівки, що повторюються багато разів. Билини виконували спокійно й наспівно один або кілька співців у супроводі гуслів або інших інструментів[8].

Фольклористика минулого, зокрема післяреволюційного періоду, розглядала билини як виключно російський народний епос. Але ж насправді в найдавнішому тематичному циклі билин розповідається про події, що відбувалися в стольному граді Києві, центральною постаттю яких був Володимир Красне Сонечко (звідси й назва «Володимирський цикл»). У билинах, оповитих міфологічними домислами, гіперболізацією величі й сили героїв, ідеться про київських богатирів, захисників Києва від ворожих нападників на Русь (Калина, Батоги (Батия), Кудреванка, Мамая) і просто від поган. Серед головних персонажів виділяються київські богатирі: Ілля Муромець, тіло якого, за згадкою оршанського старости Филона Кміти Чорнобильського, начебто поховане в Софії Київській; Добриня — дядько Володимира Святославовича, мудрий порадник князя, його мажордом; богатир-хлібороб, орач Микула Селянинович; Олешко Попович, який перемагає поганина Тугарина-Змія; галицький князь Чурило Пленкович, Іван Годинович, Михайло Потик[9] та Дунай. У билинах розповідається про їхні родові справи та державні діяння. Виникнення перших билин пов'язують не лише з Києвом, але й із Черніговом, Володимиром (на Волині), Галичем. Південну традицію билин зафіксовано і серед донських та кубанських козаків. До них вона перейшла внаслідок пізніших переселенських міграцій[7].

Термін билина у 30-40-х роках XIX століття запровадив російський фольклорист Іван Сахаров. Він запозичив його зі «Слова о полку Ігоревім»[6]. Слово былина у цій поемі означає «билиця», «бувальщина».

Традиційна народна назва билин — «старини» або «старинки». Вживались й інші терміни — «історичні», «билеві пісні», «богатирський епос»[6].

Маючи зв'язок з давніми літописними творами, билини перекидають місток до героїчних дум. В Україні билини побутували до початку XVII ст., після чого, як вважає більшість учених, їх було витіснено думами. В Україні залишки билинних сюжетів збереглися в українських героїчних казках про Добриню, Іллю Муромця, шелудивого Буняка, Котигорошка, Тугарина-Змія, а також у колядках. На цьому наголошували також О. Потебня, М. Драгоманов, Ф. Колесса, М. Плісецький. У другій половині XIX ст. в Суразькому повіті Чернігівської губернії записано билину «Севрюк». Майже ідентичну за текстом билину зафіксовано в Полтавській губернії. Билину «Голубина книга» (про створення світу) з пережитками язичницьких вірувань було записано ще в 1834 році в с. Осташки (тепер — Хмельницької обл.). Початок рецитації на таку саму тему зафіксовано в 1968 році в Карпатах, у с. Космач Івано-Франківської області від літньої жінки Гафії Костюк (1902 року народження)[7].

Тривалий час вважалося, що на території України билини не збереглися. Але, як стверджує Валерій Шевчук, відомо вісім українських билин. За своєю віршованою формою вони певною мірою відрізняються від билин російської традиції, наближаючись до форми традиційних українських дум. Проте, в українській традиції немає такої кількості варіантів билин, як у російській: низка паралельних сюжетів отримала свій розвиток у казках[10].

Більшість російських учених, особливо радянського часу, схильна зараховувати билини виключно до великоруського фольклору. Безпідставність такої позиції переконливо довів М. Грушевський у своїй «Історії української літератури», четвертий том (книга 1) якої майже повністю присвячений зв'язкам билинної поезії з епохою Київської Русі і також з українською фольклорною традицією[11].

Згадки в літописах і виразні сліди билинного епосу в інших жанрах українського фольклору (запис лірницької пісні про Іллю Муромця з Волині, дума про Олексія Поповича, образ Джурили-Чурила в коломийках і весільних піснях, перегуки билини про Солов'я Гудимировича з весільними піснями й колядками, паралелі билини про Михайла й Золоті Ворота з легендою та ін.) свідчать, що основні цикли билин уперше зародилися й існували на вітчизняному ґрунті і серед предків теперішніх українців. Писемні джерела XVI ст. свідчать також, що в Україні у той час знали билини. В записках іноземців можна знайти згадки про богатирів, зокрема про Чурила та Іллю Муромця (М. Бельський, Гербіній, М. Рей, Е. Лясота та ін.). Можна, припустити, що саме тоді билини виходили з ужитку у зв'язку з розвитком нового епосу — дум. Характерно, що пейзаж билин і репертуар згадуваних у них рослин і тварин досі має степовий український характер[12].

Билини стали початком формування української епіки[7]. Билини вплинули на професійну музику, сприяючи розвитку у ній героїко-епічних мотивів. Сюжети та мелодії билин використовували композитори — Антон Аренський, Рейнгольд Глієр, Олександр Гречанінов, Микола Лисенко, Модест Мусоргський, Петро Ніщинський, Микола Римський-Корсаков, Борис Лятошинський, Євген Юцевич та інші.

Російські билини — це новгородська інтерпретація епічних сюжетів. Новгород, що в IX-XI ст. входив до складу Київської Русі, перейняв від центру не тільки билини, але й київські літописи, будівництво, архітектуру. Не зазнавши спустошливих монголо-татарських нападів, новгородці зберегли залишки давньокиївського епосу. Переселившись на північ Росії, билини закріпилися в російському епосі. Вони відомі й поміж козацького населення Кубані. На півдні Русі їх замінили думи — реакція на нову хвилю татарської й турецької навали на південноруські землі[7].

На сьогодні нараховується близько 2500 текстів. Час виникнення билин достеменно невідомий, але точно не раніше XV ст., Найбільш ймовірно, це — кінець XVII — XVIII століття. Місцем виникнення билин є ті регіони колишніх Олонецької та Архангельської губерній, що були свого часу колонізовані вихідцями з новгородських земель. Частина билин була записана також у Західному Сибіру.

Цікаво, що у російських билинах головні герої хоча й знаходяться на службі у Києві у князя Володимира, але походять родом з території сучасної Росії, на той час далекої периферії Київської Русі, причому тільки місце народження Альоші Поповича, місто Ростов, дійсно існувало за часів князювання Володимира Великого. Місце народження Іллі Муромця, село Карачарово під Муромом, відоме з XVII ст., а місце народження Добрині Микитича, місто Рязань, з 1096 р.[14] В деяких російських варіантах билин батьківщиною Добрині називається навіть Казань[15], татарське місто, яке стало російським тільки 1552 р., після завоювання Іваном Грозним.

• Билинний вірш

• Українські билини: Історико-літературне видання східнослов'янського епосу. / Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Билини // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
• Былины. В 2 т. — Москва: Гослитиздат, 1958.(рос.)
• [https://archive.org/stream/literaturoznavchat1#page/n125/mode/2up Билини] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — А — Л. — С. 126.

• Билина // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври / голова ред. А. Волков. — 2001. — С. 65-67. — 634 с.
• Марко Роберт Стех, «Очима культури» № 102. Билини
• Веселовский А. Н. Южно-русские былины / Приложение к XXXIX тому Записок Имп. Академии Наук. — СПб.: 1881. — 411 с.(рос. дореф.)(укр.)
• Билина // Словник української мови: у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2014.
• Книга Лева Прозорова «Русь без креста. Язычество — наш „золотой век“»(рос.)