Битва під Дубном

Наприкінці першого дня війни, не маючи достовірної інформації про хід воєнних дій, радянське головне командування прийняло рішення про контрнаступ: директивою № 3 механізованим корпусам Південно-Західного фронту ставилося завдання контратакувати угруповання противника на рубежі Володимир-Волинський — Кристинопіль в загальному напрямку на Люблін, оточити і знищити його і до 26 червня оволодіти Любліном[6].

Утім вже 23 червня німці захопили Володимир-Волинський та розвивали наступ на Луцьк — Рівне. На цій ділянці фронту утворився п'ятидесятикілометровий розрив, куди спрямувалися сили 1-ї танкової групи і 6-ї армії німців. Командуванню фронтом довелося діяти відповідно до ситуації. Завдяки тиску представника Ставки — Г. К. Жукова, та його наказу «відкинути ворога за державний кордон» до думки начальника штаба Південно-Західного фронту генерала М. О. Пуркаєва ніхто не прислухався. Втім його пропозиція була найліпша: відвести війська та утворити суцільну лінію оборони, привести частини в порядок та згодом контратакувати. І. Х. Баграмян пише у своїх спогадах:

Тільки властива М. П. Кирпоносу старанність, якаcь особлива переконаність у незаперечності наказів не дозволяли йому самому просити Москву про дозвіл на цей відхід. Оригінальний текст (рос.) Только присущая М. П. Кирпоносу исполнительность, какая то особая убежденность в неоспоримости приказов не позволяли ему самому просить Москву о разрешении на этот отход.

Щоб ліквідувати прорив, командувач фронтом генерал-полковник Михайло Кирпонос прийняв рішення завдати противникові удару силами 4-го, 15-го та 22-го механізованих корпусів першого ешелону, а згодом 9-го, 19-го та 8-го корпусів, яких мали підтримувати 131-ша моторизована дивізія, 1-ша протитанкова артилерійська бригада та інші частини. В реальності зазначені частини знаходилися в процесі висування до лінії фронту і вступали в бій по мірі прибуття, без взаємної координації, а деякі частини в контрударі участі так і не взяли[6].

Карта-схема бойових дій

До кінця 24 червня розрив між 6-ю та 5-ю радянськими арміями збільшився до 50 км, а корпуси все ще не були приведені в порядок, через втрату зв'язку певні їх частини навіть «загубилися», а інші маневрували згідно з довоєнними директивами, які ніхто не відмінив. В результаті вони втратили моторесурс та пальне, а також частково втягнулися у бої по частинах. На засіданні штабу Південно-Західного фронту постало питання: чи дочекатися збору мехкорпусів, а вже потім завдавати ударів на флангах німецького прориву, чи вводити частини в бій такими які вони є наразі. В умовах категоричних наказів згори «відкинути ворога за державний кордон» до думки начальника штаба Південно-Західного фронту генерала Максима Пуркаєва ніхто не прислухався. Втім його пропозиція була найліпша: відвести війська та утворити суцільну лінію оборони, привести частини в порядок, а потім контратакувати. Натомість 24 червня було віддано наказ частинам мехкорпусів наступати у фланг німецькому угрупованню в загальному напрямку на Радехів[7].

Підбитий радянський легкий танк БТ-5. Червень 1941 року

24 червня 19-та танкова і 215-та мотострілецька дивізії 22-го механізованого корпусу перейшли в наступ на північ від шосе Володимир-Волинський — Луцьк з рубежу Війниця — Богуславська. Атака виявилася невдалою — легкі танки дивізії напоролися на висунуті німцями протитанкові гармати. Корпус втратив більше ніж 50 % танків і почав розрізнено відходити в район Рожища. Сюди ж відійшла і 1-ша протитанкова артилерійська бригада генерала Кирила Москаленка, яка успішно обороняла шосе, але внаслідок відходу танкових корпусів виявилася відрізаною від основних сил. 41-ша танкова дивізія корпусу участі в контрударі не брала.

Німецька самохідна артилерійська установка Stug III A на базі танку Panzer III. Червень 1941 року.

Вранці 25 червня удар по лівому флангу 1-ї танкової групи в напрямку Луцьк — Дубно завдали 9-й мехкорпус Костянтина Рокоссовського і 19-й мехкорпус Миколи Фекленка, змусивши частини 3-го моторизованого корпусу німців відійти на південний захід від Рівного. 43-тя танкова дивізія 19-го корпусу силами 79 танків 86-го танкового полку прорвала оборонні позиції німецької 11-ї танкової дивізії і до шостої години вечора увірвалися на околицю Дубна, вийшовши до річки Ікви. Однак внаслідок контрударів німців по позиціям 36-го стрілецького корпусу на лівому фланзі дивізії і 40-ї танкової дивізії на правому, обидва фланги 43-ї дивізії виявилися незахищеними і її частини змушені були відійти від Дубна на захід від Рівного. Німецька 11-та танкова дивізія, підтримана лівим флангом 16-ї танкової дивізії в цей час вийшла до Острогу, просунувшись в глибокий тил радянських військ.

З півдня, з району Броди, на Радехів і Берестечко наступав 15-й мехкорпус генерала Гната Карпезо з завданням розгромити противника і з'єднатися з частинами 124-ї і 87-ї стрілецьких дивізій, оточених в районі Війниці та Милятина. 37-ма танкова дивізія мехкорпусу в другій половині доби 25 червня форсувала річку Радоставка і просунулася вперед. 10-та танкова дивізія зіткнулася з добре організованою протитанковою обороною німців і змушена була відійти. Позиції корпусу почали охоплювати з флангів німецькі піхотні частини.

8-й механізований корпус генерала Дмитра Рябишева, здійснивши з початку війни 500-кілометровий марш і залишивши на дорозі внаслідок поломок і ударів авіації до половини танків і частину артилерії, до вечора 25 червня почав зосереджуватися в районі Буська на південний захід від Бродів.

Незважаючи на невдачу в проведених контрударах, керівництво Південно-Західного фронту продовжувало контратакувати. 26 червня було вирішено завдати потужні удари по флангах танкової групи Кляйста з півночі силами 9-го, 19-го та 22-го механізованих корпусів з району Луцька та Рівного та з півдня з району Бродів — 4-м, 15-м та 8-м мехкорпусами. Величезна маса танків була кинута для того, щоб остаточно «підрізати» фланги німецького угруповання та оточити його.

Командувач 5-ю армією генерал-майор Потапов за розпорядженням Військової ради фронту прийняв рішення з ранку 27 червня розпочати наступ 9-го і 19-го механізованих корпусів на лівий фланг німецької угруповання між Луцьком і Рівним концентричними ударами в напрямку на Млинів і 36-го стрілецького корпусу на Дубно. Частини 15-го мехкорпусу повинні були вийти до Берестечка і повернути на Дубно. За ніч з 26 на 27 червня німці переправили через Ікву піхотні частини і зосередили проти 9-го мехкорпусу 13-ту танкову, 25-ту моторизовану, 11-ту піхотну і частину 14-ї танкової дивізії.

Виявивши перед собою свіжі частини, Рокоссовський запланований наступ не почав, одразу повідомивши в штаб, що атака не вдалася. Проти правого флангу корпусу під Луцьком почали наступ 298-ма і 299-та піхотні дивізії німців за підтримки танків 14-ї танкової дивізії. На даний напрямок була перекинута радянська 20-та танкова дивізія, що дозволило стабілізувати становище до перших чисел липня. 19-й мехкорпус в наступ перейти також не зміг. Більш того, під ударами німецьких 11-ї і 13-ї танкових дивізій він відійшов на Рівне, а потім на Гощу. При відступі і під ударами авіації була втрачена значна частина танків, автомашин і артилерії корпусу. 36-й стрілецький корпус був небоєздатний і не мав єдиного керівництва, тому в атаку перейти також не зміг. З південного напрямку передбачалася організація наступу на Дубно 8-го і 15-го мехкорпусів з 8-ї танкової дивізії 4-го мехкорпусу. О другій дня 27 червня перейти в наступ змогли тільки нашвидку організовані зведені загони 24-го танкового полку і 34-ї танкової дивізії під командуванням бригадного комісара Миколи Попеля. Інші частини дивізії до того часу тільки перекидалися на новий напрямок.

Удар в напрямку на Дубно став для німців несподіваним. Зім'явши оборонні заслони, група Попеля до вечора вийшла на околицю Дубно, захопивши тилові запаси 11-ї танкової дивізії і кілька десятків непошкоджених танків[1]. За ніч німці перекинули до місця прориву частини 16-ї моторизованої, 75-ї і 111-ї піхотних дивізій і закрили прорив, відрізавши групу Попеля. Спроби частин 8-го механізованого корпусу повторно прорвати оборону противника успіху не мали і під ударами авіації, артилерії і переважаючих сил німців він змушений був перейти до оборони.

На лівому фланзі, прорвавши оборону 212-ї моторизованої дивізії 15-го механізованого корпусу, близько 40 німецьких танків вийшли до штабу 12-ї танкової дивізії, однак були зупинені дивізійним резервом — групою з шести танків КВ і чотирьох Т-34.

Танки Panzer III 13-ї танкової дивізії. Червень 1941 року.

Наступ 15-го механізованого корпусу виявився невдалим, зазнавши великих втрат від вогню протитанкових гармат, його частини не змогли переправитися через річку Острівка і були відкинуті на вихідні позиції по річці Радоставка. 29 червня знекровлений 15-й механізований корпус був змінений частинами 37-го стрілецького корпусу і відійшов на Золочівські висоти в районі Білий Камінь — Сасів — Золочів — Ляцьке. Відхід корпусу розпочався без зміни його частинами 37-го стрілецького корпусу та не повідомивши про це сусіда на фланзі — командира 8-го механізованого корпусу Рябишева, у зв'язку з чим німецькі війська безперешкодно обійшли його з флангу.

8-й механізований корпус вранці 26 червня увійшов у Броди та отримав подальше завдання наступати на Дубно. Розвідка корпусу виявила німецьку оборону на річці Іква і на річці Ситенька, а також частини 212-ї моторизованої дивізії 15-го мехкорпусу, напередодні висунутої з Бродів. Вранці 26 червня 12-та танкова дивізія генерал-майора Мішаніна форсувала річку Слонівка, атакувала і до 16 години захопила місто Лешнів. На правому фланзі 34-та танкова дивізія розгромила ворожу колону, захопивши 4 танка і близько 200 полонених. На кінець доби дивізії 8-го мехкорпусу просунулися в напрямі Брестечка на 8—15 км, потіснивши частини 57-ї піхотної та 16-ї танкових дивізій противника, що відійшли і закріпилися за річкою Пляшівка. Усвідомивши загрозу правому флангу 48-го моторизованого корпусу, німці перекинули в цей район 16-ту моторизовану дивізію, 670-й протитанковий батальйон і батарею 88-мм гармат. До вечора противник уже намагався контратакувати частини мехкорпусу. У ніч на 27 червня мехкорпус отримав наказ вийти з бою і почати зосередження за 37-м стрілецьким корпусом.

На 29 червня наступальні можливості радянських військ, які мали на озброєнні танки застарілих конструкцій, були вичерпані. В умовах відсутності зв'язку, розвідки, чіткої організації взаємодії між сусідами, піхотою та авіацією, при постійних змінах наказів, танкова битва в трикутнику Луцьк—Броди—Рівне стала кладовищем радянських танкових частин. Незважаючи на більш ніж дворазову перевагу чотирьох механізованих корпусів Південно-Західного фронту в танках (2350 проти майже 900), зустрічний бій було програно. Лише дивізії 19-го механізованого корпусу генерал-майора Фекленка досягнули певного успіху: 43-тя танкова, маючи в передових порядках танки Т-34 та КВ за чотири години боїв відкинула добре пошматовану 11-ту танкову дивізію німців на 30 км та вийшла до Дубно, а 40-ва розбила колону ворога під Млиновом[7].

Німецька моторизована частина на марші. Червень 1941 року.

29 червня німці зайняли Буськ і Броди, утримувані одним батальйоном 212-ї моторизованої дивізії. На правому фланзі 8-го корпусу без опору відійшли частини 140-ї і 146-ї стрілецьких дивізій 36-го стрілецького корпусу та 14-та кавалерійська дивізія. Опинившись в оточенні, 8-й механізований корпус зумів організовано відійти на рубіж Золочівських висот, прорвавши німецькі заслони. Наслідок дроблення сил 8-го корпусу був блискавичним: Кляйст сформував спеціальну групу і, наступаючи південно-західніше Дубно, відрізав групу Попеля від частин 6-ї армії. Спрямувавши значні сили проти решти сил 8-го мехкорпусу, Кляйсту вдалося оточити і його.

Розуміючи, що контрудари не приносять бажаних наслідків, командування Південно-Західного фронту прийняло рішення припинити подальші атаки та перейти до оборони, для чого силами 3-х висунутих з тилу стрілецьких дивізій зайняти рубіж суцільної оборони, механізовані корпуси вивести в тил та привести в порядок для подальшого контрудару. Втім, директиви ставки ВГК вимагали «не давати ні дня спокою агресору!»[6]. Врешті-решт ситуація призвела до катастрофи. Лише 30 червня Москва переконалася в безперспективності подальших контрударів та наказала військам Південно-Західного фронту до 9 липня відійти на лінію старих укріплених районів. Втім час вже було втрачено, адже Кляйст, відшукавши шпарини в радянських бойових порядках, прорвався до Острога, а згодом і до Рівного. Нехтуючи порадами Пуркаєва, Кирпонос не наказав військам фронту вчасно відійти на лінію старих УРів.

Група Попеля залишилася відрізаною в глибокому тилу противника, зайнявши кругову оборону в районі Дубно. Оборона тривала до 2 липня, після чого, знищивши залишки техніки, загін почав пробиватися з оточення. Пройшовши по німецьким тилам понад 200 км група Попеля і частини 124-ї стрілецької дивізії 5-ї армії, що приєдналися до неї, вийшли в розташування 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії. З оточення вийшло понад тисячу бійців, втрати 34-ї дивізії і доданих їй частин склали 5363 осіб зниклими безвісти і близько тисячі вбитими, загинув командир дивізії полковник Іван Васильович Васильєв. Корпус Рябишева бився в оточенні і не міг з'єднатися з групою Попеля в Дубно і змушений був прориватися на південь.

• Втрати радянських військ в битві: 2648 танків[8][5]. Якщо німці мали можливість ремонтувати свої машини і мали трофеї (використовуючи їх під білими хрестами), то радянські втрати були безповоротними, тому що залишалися на окупованій території. Всього втрати Південно-Західного фронту в прикордонній битві (22 червня — 6 липня): 4381 танк[8]. На 7-9 липня в мехкорпусах залишалося танків: в 8-му — 43, в 9-му — 35, в 15-му — 66, у 19-му — 66, у 22-му — 340, всього 550 танків.

• Безповоротні втрати в 1-ї танкової групи вермахту до 5 липня 1941 року — 85 танків (і 200 в майстернях); втрати 1-ї танкової групи в живій силі на 6 липня 1941 року 3 817 осіб, в тому числі убитими 905 чол[4].

• Битва за Київ (1941)
• Битва на Курсько-Орловській дузі
• Битва під Прохоровкою
• Сталінградська битва