Вулиця Лесі Українки (Львів)

У 1781 було демонтовано мури в районі Краківської брами, завдяки цьому розширилась вулиця Нижня Вірменська (сучасна вулиця Лесі Українки). У 1811 році вулиця сполучена з валом, а через нього з передмістям[3].

У 2012 році була проведена реконструкція проїжджої частини, після чого вулиця Лесі Українки майже повністю стала пішохідною[4].

Сучасна вулиця Лесі Українки складається з трьох ділянок, які свого часу мали різні назви.

Ділянка вулиці між сучасними вулицею Театральною та вулицею Краківською

• до кінця XVIII століття — вулиця Краківська бічна.

Ділянка вулиці між сучасними проспектом Свободи та вулицею Театральною

• у 1844 — 1871 роках належала до вулиці Театральної.

Ділянка вулиці між сучасними вулицею Краківською та вулицею Підвальною

• кінець XVIII століття — 1871 рік — вулиця Вірменська нижня.

1871 року три вулиці були об'єднані в одну вулицю Скарбковську, названу так на честь графа Станіслава Скарбека, засновника театру свого імені (нині Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької) на цій вулиці, але й її не оминула хвиля перейменувань, переважно у зв'язку зі змінами політичних режимів:

• лютий-серпень 1941 року — вулиця Лесі Українки, на честь Лесі Українки, української письменниці, перекладачки, культурної діячки[5].
• серпень—листопад 1941 року — вулиця Скарбковська, повернена передвоєнна назва вулиці.
• листопад 1941 — липень 1944 року — на часі німецької окупації, Альтштадштрассе (вулиця Староміська).
• липень—грудень 1944 року — вулиця Скарбківська, вдруге повернена передвоєнна назва вулиці.
• від грудня 1944 року — сучасна назва — вулиця Лесі Українки[6].

В архітектурному ансамблі вулиці Лесі Українки переважають ренесанс, бароко, класицизм, віденська сецесія[7]. Більшість будинків внесено до реєстрів пам'яток архітектури національного та місцевого значення[2].

№ 1 — театр Скарбека, збудований у 1837—1842 роках на площі Каструм, що утворилася у 1802 році після розібрання давнього Низького замку за проєктом віденського архітектора Людвика Піхля, будівництвом керував львівський міський архітектор Йоган Зальцман. Будинок є характерним зразком пізнього класицизму у варіанті віденської архітектурної школи. Згідно декрету 1783 року імператора Йосифа ІІ, граф Станіслав Скарбек, який був фундатором будівництва, отримав привілей на утримання театру без сплати податків на 50 років й одночасно став директором театру. Урочисте відкриття відбулося 28 березня 1842 року виставою «Життя як сон» за п'єсою австрійського драматурга Франца Ґрільпарцера. З 1900 року приміщення Театру Скарбека починає занепадати, оскільки в цей час поряд розпочалося будівництво Великого міського театру (тепер Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької). Після смерті Станіслава Скарбека в 1848 році театр очолює колегія із провідних акторів трупи. Приблизно з 1906 року, коли вже починає повноцінно функціонувати сцена Великого міського театру, театральне приміщення графа Скарбека стає другорядною сценою у місті. Це приміщення використовують як філармонію або для виступів гастрольних труп чи окремих театральних зірок того часу, які відвідують Львів[8]. У 1913 році Людвіг Кухар відкрив у приміщенні колишнього театру Скарбека кінотеатр «Лев», найбільший і найкращий у Львові на той час. Кінотеатр «Лев» працював до початку другої світової війни, у 1931 році змінивши назву на «Атлантик»[9][10]. Під час другої світової війни німецька адміністрація у Львові в театрі Скарбека організувала філармонію на стаціонарній основі. З відходом німецьких військ і другою радянською окупацією почався новий етап історії функціонування цього приміщення, коли театр став домівкою для заньківчан.[8] Від радянських часів й донині в колишньому театральному приміщенні графа Скарбека функціонує Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької[11]. У 1871 році в фоє театру був встановлений пам'ятник Станіславові Скарбеку (скульптор Парис Філіппі), який прибрали в радянські часи. У 1997 році за ініціативи головного художника театру Мирона Кипріяна на стіні лівого крила фоє встановлений медальйон із портретним зображенням Станіслава Скарбека (скульптор Дмитро Крвавич). У фоє другого поверху розташована скульптура Марії Заньковецької (скульптор Лука Біганич). На лівому крилі будинку 1971 року встановлена художньо-меморіальну таблицю з нагоди 100-ліття від дня народження української поетеси Лесі Українки (скульптор Еммануїл Мисько)[12]. Будинок театру є одним із найбільших у Європі та пам'яткою архітектури національного значення під охоронним № 1286[2].

№ 5 — тут у міжвоєнний період містилася польська кредитна спілка.[13] У 1940-х—1950-х роках тут містився народний суд другої дільниці Сталінського району м. Львова[14]. Нині тут функціонує громадська приймальня депутатів львівської міської ради[15].

№ 10 — колишній монастир вірменських бенедиктинок, при якому існувала середня семикласна школа[16]. У 1872 році проведено реконструкцію за проєктом Едмунда Келера[17].

№ 11 — будинок, споруджений 1873 року за проєктом Юзефа Мецького. Наступного року надбудовано ще поверх. У цьому будинку від народження й до 1913 року мешкав поет Леопольд Стафф. 1913 року будинок перейшов у власність Зигмунта Кеффлера. Його розібрано і до наступного року споруджено новий модерністичний, за проєктом, виконаним у бюро Станіслава Борковського[18]. У 1940-х—1950-х роках тут працювала артіль імені В. І. Леніна львівського облтліспромсоюзу[19]. Тепер перший поверх будинку займає продуктова крамниця ТМ «Рукавичка»[20].

№ 12 — триповерховий мурований житловий будинок, споруджений наприкінці XVII століття. Був частиною давньої Резиденції вірменських вікаріїв. У 1852 році його власником був Генріх Шмідт. У XIX столітті сформувався сучасний вигляд будинку з внутрішнім подвір'ям, відгородженим муром[21]. За Польщі в будинку містився публічний ломбард «Монс-Піус»[13]. Після другої світової війни будівля перейшла у власність міста. В частині будинку, де знаходився ломбард «Монс-Піус», розмістили реставраційні майстерні, а іншій, від вул. Лесі Українки, залишився житловим[21].

№ 13, 15 — будинки зведені в 1913—1914 роках на місці попередніх, для власників Самсона і Єтті Кеффлерів. Первинний проєкт Адольфа Піллера було перероблено Зигмунтом Шмукером. Тильний фасад виходить на вулицю Гавришкевича, 4[22][23].

№ 16 — у подвір'ї будинку збереглись елементи вірменського житлового будівництва XVI століття — сім кам'яних балконних консолей, прикрашених різьбленими зображеннями лицарів, левів та химер, наличники другого поверху оздоблені вірменськими написами та портал декорований орнаментом[24].

№ 21 — будівля колишньої бурси імені Юзефа Торосевича. Бурса була заснована в 1865 році стараннями львівського лікаря Юзефа Торосевича, вірменина за походженням, який намагався піклуватися про вірменську молодь, що приїхала до Львова навчатися в місцевих школах. Для цих потреб спеціально була придбана кам'яниця у вірменської родини Кшиштофа та Катажини Баронч при тодішній вулиці Скарбковській, 21 за суму приблизно в 180 000 рейнських злотих у цінних паперах. Діяльність бурси регулювалася «Установом Наукового закладу імені Торосевича», підписаним 19 березня 1864 року. Навчання в бурсі було безкоштовним. На навчання приймалися хлопчики віком від 7 до 18 років, які до того відвідували початкові та середні школи. Через відсутність власної семінарії цей заклад також повинен був слугувати нижчою семінарією для хлопців, які бажали в майбутньому обрати священство. У 1882 році в стінах бурси навчалося близько 50 хлопчиків. Однак справжній розквіт цієї установи став результатом роботи отця Каетана Каєтановича, котрий керував закладом з часу його заснування. Священик все своє життя присвятив бурсі, яку очолював упродовж 35 років. Він не відмовився від свого керівництва навіть тоді, коли його висунули 1880 року проректором вірменської капітули. Архієпископ Ісакович був дуже стурбований розвитком закладу, часто відвідував його. Під час цих відвідин він фундував солодощі та різні подарунки для своїх вихованців. У 1900 році, після смерті отця Каєтановича, Ісаак Ісакович призначив директором отця Богдана Давидовича[25].

№ 26 — у 1940-х—1950-х роках тут містилася школа торговельно-кулінарного шкільництва міського відділу народної освіти[26].

№ 39 — у 1872 році в будинку містилась жіноча вчительська семінарія. З 1 жовтня 1899 року в цьому будинку розташовувалась Торговельна академія, яка перебувала тут понад 20 років. У 1902—1903 роках Торгова школа отримала статус Цісарсько-королівської торговельної академії. Також у цьому будинку певний час розташовувалась урядова друкарня. 1919 році Цісарсько-королівська торгова академія змінила назву на «Державна торговельна академія у Львові»[27][16]. За радянських часів тут містився технікуми радянської торгівлі та громадського харчування[28].

№ 45 — навчальний корпус №2 Української академії друкарства (колишня адреса — вулиця Підвальна, 15). Триповерховий наріжний будинок, збудований 1891 року в стилі історизму за проєктом, що розроблявся в міському будівельному уряді під наглядом архітектора Юліуша Гохберґера[29]. Над вхідним порталом будинку з боку вулиці Підвальної розташована пам'ятна мармурова таблиця з написом: «За панування цісаря Франца Йозефа І громада міста Львова під керівництвом свого Президента Едмунда Мохнацького цей будинок для користі і добра шкільної молоді поставила у році 1891», а вхідний портал з боку вул. Лесі Українки прикрашає герб міста Львова австрійського періоду[30]. В будинку містилася жіноча та чоловіча школи імені Сташиця[31], а у міжвоєнний період — електромеханічна школа[16]. Від радянських часів у будинку міститься заочний факультет та приймальна комісія Української академії друкарства[32]. У 1974 році, на наріжнику будинку встановлено меморіальну пам'ятну таблицю з горельєфом Івана Федорова, на згадку про 400-ліття початку книгодрукування в Україні[30].

• Пішохідні вулиці міст України

• Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст / М. Бевз, Ю. Бірюльов, Ю. Богданова, В. Дідик, У. Іваночко, Т. Клименюк та інші. — Львів : Центр Європи, 2008. — 720 с. — ISBN 978-966-7022-77-8.
• Ґєршевська Б. З історії культури кіно у Львові 1918-1939 років. — Львів : часопис «Ї», 2004. — С. 10, 20, 35. — ISBN 966-7790-07-Х.
• Громов С. Імена видатних людей у вулицях Львова. — Львів : НВФ «Українські технології», 2001. — С. 73. — ISBN 978-617-629-077-3.
• Львов: справочник / сост. Г. Гербильский и др.; общ. ред. Б. К. Дудыкевич. — Львів : Вільна Україна, 1949. — 200 с. (рос.)
• Ілько Лемко, Михалик В., Бегляров Г. Лесі Українки вул. // 1243 вулиці Львова (1939—2009). — Львів : Апріорі, 2009. — С. 51—52. — ISBN 978-966-2154-24-5.
• Мельник Б. В. Покажчик сучасних назв вулиць і площ Львова // Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. XIII—XX століття. — Львів : Світ, 2001. — С. 34. — ISBN 966-603-115-9.
• Мельник І., Масик Р. Пам'ятники та меморіальні таблиці міста Львова. — Львів : Апріорі, 2012. — 320 с. — ISBN 978-617-629-077-3.
• Ilustrowany informator miasta Lwowa: ze spisem miejscowości województwa lwowskiego: na rok 1939. — Lwów, 1939. — 146 s. (пол.)
• Księga adresowa Król. stoł. miasta Lwowa: rocznik dziewiętnasty, 1916. — Lwów: wydawca Franciszek Reicman, 1915. — 440 s. (пол.)

• Проєкт «Вулиці Львова»: вулиця Лесі Українки. lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Процитовано 13 липня 2021.