Вулиця Театральна (Львів)

№ 3 — прибутковий будинок, споруджений за проєктом Зигмунта Кендзерського у 1900 році[4]. Дубова брама цього будинку зроблена орієнтовно у 1930-х роках. 2020 року в межах проєкту «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова» майстрами-реставраторами під керівництвом Олександра Савчука проведено реставрацію однієї з найвищих брам середмістя — вхідної брами до будинку на вулиці Театральній, 3 (висота близько чотирьох метрів). Відновлено решітки, прикрашені так званим «новим сріблом», а також встановлено нову клямку, максимально подібну до автентичної[5].

№ 7 — чотириповерхова кам'яниця кінця XIX століття. На початку XX століття одне з приміщень займала приватна клініка доктора Альфреда Бужинського[6]. Наприкінці 1940-х років тут містилася обласна контора «Головпрацрезервпостачзбуту»[7]. Нині приміщення першого поверху займають відділення банку, центр з надання послуг зв'язку «People.net» та крамниця сувенірів. 2020 року в межах проєкту «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова» майстрами-реставраторами під керівництвом Олександра Савчука проведено реставрацію вхідної брами до будинку на вулиці Театральній, 7[8].

№ 9 — наріжна кам'яниця (інша адреса — вулиця Памви Беринди, 1). Збудована 1892 року за проєктом архітектора Юзефа Каетана Яновського для Владислава Людвіка Губриновича, котрий займався підприємницькою діяльністю, пов'язаною з видавництвом, продажем і «випозичанням» книг. Фасад будинку прикрашений шістьма теракотовими портретними погруддями класиків польської літератури Адама Асника, Юзефа Крашевського, Юліуша Словацького, Зигмунта Красінського, Адама Міцкевича та Яна Кохановського виконаними скульптором Петром Гарасимовичем[9][10]. Книгарня «Губринович і Шмідт» займала перший і другий поверхи будинку. Після смерті Владислава Шмідта, у 1908 році, компаньйоном Губриновича став його син Казімеж і спілка змінила назву на «Губринович і син». Відомо про крамниці-філії спілки у Сокалі, Стрию та Ярославі. Від радянських часів й до 2007 року тут був магазин канцтоварів «Школярик». 3 листопада 2007 року відкрито центр обслуговування абонентів оператора мобільного зв'язку «Київстар»[11].

Попередницею цього будинку була кам'яниця «Генсьоровська». Відомий архітектор Бернард Меретин, автор проєкту собору св. Юра та багатьох інших рококових культових та палацових споруд, прожив у ній останні роки життя (1757—1759)[12].

№ 11 — будинок розташований при колишній площі Святого Духа, що виникла на місці розібраного готичного костелу зі шпиталем під тією ж посвятою. З півдня до шпиталю прилягали дві кам'яниці — Константи (пізніше Томаша-пекаря) та, наріжна — Кравецька, які своїми фасадами виходили на сучасну вулицю Театральну. На початку XVIII століття кам'яниця Томаша-пекаря перейшла у власність Яна Абіхта, Кравецька — у власність Ф. Носе. У 1762—1763 роках колишні кам'яниці Томаша-пекаря та Ф. Носе придбав познанський воєвода Юзеф Понінський, які згодом об'єднав їх в одну[13].

1827 році власність Понінських під № 32-m викупив Карл Гартман, який за згоду виставити своїм коштом на площі Святого Духа міську гауптвахту отримав дозвіл забудувати новими будівлями ділянки під № 32-m та № 360-m. Проєкти двох чиншових кам'яниць на цих ділянках при вулиці Кілінського та будівлі гауптвахти того ж року виконав архітектор Матей Брезані. Вже 1829 року було завершене будівництво всіх трьох будівель. У кам'яниці під конскр. № 360-m влаштували «Віденську кав'ярню». Після Карла Гартмана 1848 року обидві кам'яниці перейшли у спадок до Климентини з Гартманів, баронеси Рюстель, відтак 1856 року — до її доньки Ірени Рюстель. Остання відпродала частину чиншової кам'яниці під № 32-m Яну Якобу, який 1868 року згаданий як її власник[13].

1870 року обидві кам'яниці відкупили Антон та Ґеновефа Зібери. 1880 року на замовлення Антона Зібера будівлі були реконструйовані за проєктом архітектора Альфреда Каменобродського. Він замінив високі причілкові дахи на чотирисхилі під бляхою, влаштувавши горищні віконця у піднятих стінах; північні фасади, які були акцентовані причілками, тепер підкреслювали маньєристичні аттики. Архітектурний вистрій у стилі неоренесансу належить відомому скульпторові Леонарду Марконі. Над реконструйованими дерев'яними сходовими клітками влаштували світлові ліхтарі. Того ж року до «Віденської кав'ярні» добудували зал з верхньою терасою, також за проєктом Альфреда Каменобродського. Тоді ж, на замовлення співвласниці кам'яниць Францішки Савчинської з дому Зібер, добудували одноповерхову сторожівку на подвір'ї при тильній стіні гауптвахти[13].

1902 року у подвір'ї від будинку «Віденської кав’ярні» будівничий Станіслав Уленецький добудував покій для сніданків і пічку для смаження кави. 1903 року на замовлення Францішки Савчинської архітектор Володимир Підгородецький розробив реконструкцію приміщень першого поверху з влаштуванням крамниць, а також проєкт накладних вітрин від вул. Театральної. Тоді був розібраний контрфорс зі скульптурою святого, який укріплював ріг кам'яниці від вулиць Театральної та Кілінського. 1905 року за проєктом архітектора Яна Томаша Кудельського була проведена реконструкція крамниці від вулиці Кілінського. 1910 року партерні приміщення від вулиці Театральної винайняла фірма Лянґера і SK, яка провела адаптаційні роботи, зокрема були влаштовані прості металеві сходи в пивницю (архітектор Підгородецький)[13].

1911 року третій поверх кам'яниці винайняло Кредитне товариство будівельного промислу, а за рік власником будинку став адвокат доктор права Баронч, а наприкінці того ж року цілий будинок перейшов у міську власність — у ньому розмістився Державний уряд працевлаштування. 1912 року приміщення крамниці на вулиці Кілінського винайняв Герш Борнфельд для торгівлі чоловічим одягом, яке 1913 року перейшло у власність торгівця взуттям Бено Кляфтена. На його замовлення львівська фірма Пйотровича і Шумана виготовила металеві ґвинтові сходи з крамниці до пивниці, проєкт на які розробив архітектор Альберт Корнблют[13].

1929 року міська влада запланувала на пл. Святого Духа збудувати філію Львівської міської ратуші з пасажем посередині. Це передбачало знесення забудови при вул. Кілінського та гауптвахти. 1934 року партерне приміщення від вулиці Театральної набула фірма чоловічого і хлопчачого одягу «АМО», яка влаштувала нові вітрини за проєктом архітектора Юзефа Торна. Цим проєктом планувалося помістити зняту давніше з розібраного контрфорсу скульптуру святого на фасаді від вулиці Театральної. У 1936 році в будинку розмістилося Міське адресне бюро. В радянський період у будинку діяло ремісниче училище № 2 з гуртожитком, пізніше ПТУ № 58. 1996 року профтехучилище ліквідували, приміщення кам'яниці стояли без вжитку. 2012 року будинок переданий Національному університету «Львівська політехніка», його планують адаптувати під навчальний корпус № 33[13]. Рішенням V сесії Львівського облвиконкому № 393 від 22 листопада 1988 року будинок внесений до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під охоронним № 1039-м[2].

Костел Петра і Павла отців ордену єзуїтів у Львові

№ 13 — костел Петра і Павла отців ордену єзуїтів, будівництво якого велось у 1610—1630 роках під керівництвом Себастьяна Ламхіуса, а пізніше — Джакомо Бріано. Автор первинного проєкту невідомий. Значною мірою повторює форми храму Іль Джезу в Римі. 1702 року будівничим Валентином Годним з південного боку абсиди збудовано квадратну в плані найвищу у Львові вежу (розібрана 1830 року). Зберігся фресковий розпис Франциска і Себастьяна Екштайнів, головний вівтар можливим автором якого є Фаустин Гродзіцький, розп'яття у бічному вівтарі, виконане Яном Пфістером[14]. З північного боку до костелу примикає будинок Єзуїтської колегії. Упродовж 1970—2011 років костел використовувався як книгосховище обмінного фонду Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Колишній костел, а нині — Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, 8 липня 2010 року рішенням Львівської міської ради № 3698 було передано у власність Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ. Сьогодні храмом опікуються капелани Центру Військового Капеланства Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ.

№ 15 — колишня львівська єзуїтська колегія. Початково зведена за проєктом Джакомо Бріано, перебудована у 1723, 1872 роках. У 1906 році під час реставрації у будинку відкрито фресковий живопис XVIII століття[15]. У 1948—1952 роках перебудовано за проєктом Генріха Швецького-Вінецького. Головний фасад влаштовано від Проспекту Свободи[16]. У 1986 році будівлю колишньої колегії передано Львівській середній загальноосвітній школі № 62, де тепер навчаються учні старших класів[17]. У цьому корпусі навчального закладу також міститься шахова школа-клуб Василя Іванчука[18], а на третьому поверсі діють курси вивчення англійської мови «American English Center».

Той самий номер має й сусідня будівля колишньої Мішаної школи імені Адама Міцкевича, збудована у 1891—1893 роках за проєктом архітектора Юліуша Гохберґера. У споруді застосовано мотиви італійського неоренесансу. Будівлю прикрашено статуєю Адама Міцкевича скульптора Станіслава Левандовського[19]. 1 вересня 1944 року частину приміщення цього корпусу зайняло педучилище, в іншій розмістилася базова початкова школа для педучилища, в якій викладання вперше проводилося українською мовою. У 1948 році в цьому корпусі діяли дві львівські неповні (початкові) середні школи № 25 та № 62 міського відділу Народної освіти[20]. Згодом все приміщення зайняли молодші класи Львівської середньої загальноосвітньої школи № 62[17]. За радянських часів, упродовж 1959—1984 років, тут також містився обласний будинок піонерів і школярів[21]. 23 вересня 2008 року будівлю школи внесено до переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації[22].

№ 17 — будівля економічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, споруджена у 1890—1892 роках, початково, як приміщення для Художньо-промислової школи (нині — Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша). Архітектор, переможець конкурсу на найкращий проєкт — Густав Бізанц, професор Львівської політехніки. Фасад виконаний із застосуванням стилів неоренесансу та необароко. Оздоблений барельєфними майоліковими емблемами і незбереженими донині погруддями — усі роботи скульптора Петра Гарасимовича[23]. Художньо-промислова школа функціювала тут до 1909 року, коли для неї була зведена нова будівля на сучасній вул. Снопківській, 47, а у цій будівлі тоді розмістилися фінансові установи. 1941 року будівля згоріла. У 1948—1952 роках перебудована для потреб будівельного технікуму за проєктом Івана Персікова і Генріха Швецького-Вінецького[24].

Містобудівна документація (1920 рік)

№ 2 — капітульна кам'яниця (належала римо-католицькому капітулу). Реконструйована 1888 року за проєктом Івана Левинського, чотири погруддя польських королів виконав Віктор Заккі[25]. В будинку за Польщі містилася галантерейна крамниця Владислава Цєхульського[26].

№ 4 — житловий будинок (інша адреса — площа Катедральна, 1) споруджений під керівництвом Максиміліана фон Круса у 1794—1796 роках[27]. Пізніше перебудований[28].

№ 6 — колишній дім графині Зофії Лясоцької, збудований у 1909—1911 роках. Проєкт фірми Івана Левинського, виконаний Тадеушем Новаковським, експонувався на Загальній виставці польського мистецтва у Львові (травень-серпень 1910)[29]. Планування змінене під час будівництва Адольфом Піллером[28]. Металеві конструкції будинку виконані за проєктом Зигмунта Пйотровича[30].

Список власників будинків, вул. Театральна (1872 рік)

№ 8 — кам'яниця (у 1872 році — конскрипційний № 43)[31], споруджена у XVII столітті на місці двох кам'яниць — Фаурбаховської та Пшедзецьких. У XVII столітті в будинку мешкав Самійло Кушевич — доктор філософії та обох прав (канонічного і світського), учасник переговорів від імені магістрату з гетьманом Богданом Хмельницьким (під час облоги Львова у 1655 році), міський райця Львова та Андреа дель Аква — архітектор, будівничий замків у Бродах та Підгірцях. У 1769—1770 роках будівничий Дубльовський Йосиф суттєво перебудував кам'яницю для радельницького старости Франциска Девіча, імовірно за проєктом Петра Полейовського, який виготовив оцінку граничного муру між кам'яницями № 8 та № 10, що на вул. Театральній, 25 серпня 1775 року. Наприкінці XVIII — середині XIX століття у подвір'я кам'яниці Жебровських (нині вул. Театральна, 8) перенесли з площі Трибунальської (сучасна площа Яворського) пам'ятник великого коронного гетьмана, руського воєводи Станіслава Яна Яблоновського (найстаріший львівський кам'яний пам'ятник світській особі), який, за повідомленням однієї з віденських газет: «…оздоблював на подвір'ї помпову студню і, врешті, скинутий у сквері тієї ж кам'яниці, лежав без ніг, однієї руки, ушкодженнями на шоломі та обличчі, просто під водостоком, котрий поволі його нищив». Під час перебудови у XIX столітті, добудували четвертий поверх. В період з 1850 по 1894 роки[32] тут містилася цукерня Міхала Монне, яка згодом належала Підгаличу. У 1871 році власником будинку був нотаріус Юліан Шемеловський (президент Нотаріальної палати у 1883 році), який тут працював щонайменше до 1883 року[31][33]. Станом на 1875 рік в будинку працював магазин металевих виробів Леона Братковскі та майстерня нанесення цинкових орнаментів та влаштування вогнетривких дахів[34].

У 1883 році в будинку функціювала Нотаріальна палата Львівського, Золочівського, Станіславського округів та містилася точильна майстерня братів Рейцнерів[33].

У 1889 році власниками будинку були Й. Мінасєвічова та Людвик Томс[35]. У 1894 році в будинку мешкала та містилися власна музична школа і крамниця Клавдії Маркевич, де продавали фортепіано, щонайменше до 1900 року[32].

Принаймні у 1896—1916 роках в будинку знаходилась помешкання та цукерня Яна Гофлінґера[36][37]. Станом на 1902 рік в будинку містилося Казино урядників та мешкали: адвокат Владислав Юзеф Маргаш[38].

У 1900 році в будинку містилася крамниця квітів та насіння Яна Стачевича[37]. У 1910 році в будинку проживав реставратор Михайло Сокульський[39]. Принаймні у 1910—1912 роках в будинку працювало ательє Розалії Бурдон[40][39]. Щонайменше з 1909 року по 1912 рік в будинку знаходилась меблева фірма «Lieber i SpL»[39], безкоштовна бібліотека книг та нот імені Асника, товариство «Ліга захисту честі (та гідності)».[40] З 1910 року по 1914 рік в будинку знаходилось фінансова установа «Львівська промислова допомога», що згодом була перейменована на Кредитне товариство будівельного промислу[39][41].

Власником реальності у 1916 та 1934 роках був Тадеуш Гофлінґер. У 1925 році в будинку знаходилось спортивне товариство «I.Л.К.С. „Чарні“» — найстаріше з існуючих спортивних товариств у Польщі[42]. У 1918—1939 роках тут працювало бюро Польської телеграфної агенції, засноване 31 жовтня 1918 року групою польських журналістів філій Віденського кореспондентського бюро[43][44]. У 1939 році тут знаходилось адвокатське бюро д-ра Францішека Міщалека та д-ра Антонія Новака-Пшигодзького[45].

В будинку нині розташовані нотаріальна контора Ольги Юркової[46], магазини, офісні приміщення, гостьові апартаменти та житлові квартири.

Чотиривіконний фасад зберігає риси еклектичного історизму. Капітально відремонтований в радянські часи з влаштуванням металевих та залізобетонних стяжок між несучими стінами будинку. Перекриття підвального та першого поверхів частково виконано у формі склепінь, сходи — дерев'яні. У 2018 році коштом нотаріальної контори виконана реставрація сходів та брами будинку. Будинок внесений до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під охоронним № 292-м[2].

№ 10 — житловий будинок, споруджений ймовірно архітектором Петром Полейовським у 1768—1773 роках на замовлення генерала Роха Вінявського. Для будівництва застосовано руїни двох давніх кам'яниць, що стояли на цій ділянці — Козловської (перші згадки, датуються XVII століттям) та Шалінської (згадка 1557 року). В середині XIX століття і у 1907 році проводились реконструкції. Над вікнами першого поверху, в місцях розміщення замкового каменю вмонтовано гротескні маски сатирів. На другому поверсі — рельєфи з військовими символами. Подібні рельєфи з обладунками знаходились до 1939 року й на причілку, що не зберігся. Класичний доричний портик прикрашений скульптурами Марса і Венери. Усі скульптури виконані ймовірно Матвієм Полейовським. Статуї Марса і Мінерви у 1850 році було реставровано, можливо — перероблено Павлом Ойтелє[47]. Існує також версія, що скульптура римської богині мудрості Мінерви виготовлена Полейовським, а бога війни Марса — Ойтелє. У архітектурі будинку поєднується стиль бароко з рисами раннього класицизму[48][49][50].

У 1908 році в будинку відкрилася кав'ярня «Штука», котра прославилася вишуканим інтер'єром, виконаним за проєктом Фелікса Вигживальського, з його власними настінними розписами[51], а також працювала книгарня спілки «Губринович і Шмідт» до будівництва у 1892 році власного будинку Губриновичів на вулиці Театральній, 9. Нині в будинку розташований хостел «На Театральній» та Львівський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, а в приміщеннях партеру — салон годинників «Женева», магазин одягу та бістро[50]. Будинок внесений до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під охоронним № 367-м[2].

№ 12 — будинок має наскрізний прохід у внутрішнє подвір'я, другий вихід з якого влаштовано з боку кам'яниці Коритовського, що на площі Ринок, 29. У цьому наскрізному проході у 1825 році відкрилася цукерня швейцарця Домініко Андреоллі, згодом поряд з нею почали з'являтися інші крамниці і таким чином утворився невеличкий базар. Торцеві стіни вхідної брами прикрашали кольорові розписи. Від того часу за наскрізним проходом закріпилася назва — пасаж Андреоллі, що є найстарішим торговельним пасажем у Львові[52].

За 2015 рік проєктом «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова», що втілюється Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH, у співпраці з міською владою та мешканцями було відновлено близько 200 об'єктів. Серед них й фасад на вулиці Театральній, 12. На фасаді житлового будинку, що є пам'яткою архітектури національного значення, відновлено втрачені гіпсові декоративні елементи, замінено пошкоджені металеві накриття та водостічні труби, зроблені з цинкової бляхи[53].

№ 16 — будинок на розі з вулицею Шевською (інша адреса — вул. Шевська, 18). Нині це готель «Леополіс». До 1939 року тут, на першому і другому поверхах містилися книгарня та магазин антикваріату Давида Ґрунда. Справу продовжено його сином Бернардом, по смерті батька 1929 року. Давид Ґрунд займався друком листівок з краєвидами Львова. Аналіз проведений львівською дослідницею Іриною Котлобулатовою, свідчить, що загалом було видано не менше ніж півмільйона таких листівок (близько 500 краєвидів)[54]. Будинок зведений у 1779—1780 роках за проєктом будівничого Антона Косинського і був відомий як «Пробощівська кам'яниця»[27]. Реконструйований у 1850, 1874, 2005—2007 роках[55].

№ 18 — Державний природознавчий музей НАН України. Початково — триповерхова кам'яниця Юзефа Щепанського, споруджена у 1797—1804 роках імовірно архітектором П'єр Дені Ґібо. Перебудована у 1830-х роках архітектором Вінцентом Равським старшим у формах зрілого класицизму. 1852 року будинок придбав банкір Ф. Гауснер, а 1868 року — граф Володимир Дідушицький. Після реконструкції сюди перенесено так звану Поторицьку бібліотеку, а 1880 року влаштовано відкритий для усіх відвідувачів музей[56][57]. Окрасою колекцій графа Володимира Дідушицького від 1897 року був михалківський скарб — збірка золотих ритуальних прикрас VIII—VII ст. до н. е., виявлений на Тернопільщині наприкінці XIX століття. Пізніше переданий львівському історичному музею, де зберігався до 1940 року. Згодом михалківський скарб вивезений до Москви, де його сліди губляться[58]. Від 1995 року музей перебував на генеральній реконструкції. 23 вересня 2008 року будівлю музею внесено до переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації[22]. Від 2012 року, після завершення генеральної реконструкції музею, яка тривала майже 20 років, розпочинався новітній етап розвитку установи. Того ж року музей переміг у конкурсі «Динамічний музей» та отримав грант 10 млн грн. на розвиток терміном на 3 роки від благодійного фонду «Розвиток України» Ріната Ахметова. Нині основу фондів музею становлять колекції, які налічують понад 400 тис. музейних предметів. Тут зберігаються колекції та окремі пам'ятки природи світового значення. ДПМ НАН України було визнано найкращим за результатами аналізу наукової та науково-організаційної діяльності установ Відділення загальної біології НАН України за період 2006—2015 років[59].

До будівництва палацу, на цьому місці було три домоволодіння, історія яких прослідковується ще з першої половини XVI століття Найвідомішим з них є будинок з броварем, у якому 1527 року виникла грандіозна пожежа, що знищила увесь дерев'яний готичний Львів. Дивним чином вцілів лише францисканський монастир, що стояв напроти цього ж будинку і сусідній з ним Низький замок[57].

№ 22 — будівля Народного Дому. До 1784 року на цьому місці знаходився костел братів Тринітаріїв. У 1851—1864 роках залишки бібліотеки Львівського університету, що згоріла внаслідок обстрілу міста 1848 року (подаровані у 1849 році цісаром Руській матиці) перебудовано в Руський Народний Дім (в розумінні того часу — Український Народний Дім)[60]. Автори проєкту Вільгельм Шмід та Сильвестр Гавришкевич. З часом інституція і сам будинок були опановані «русофілами» і до першої світової війни були осередком їх діяльності. Тут знаходилась чоловіча академічна гімназія, бібліотека і ряд інших переважно громадських установ, а також відбулася перша прем'єра театру Руська бесіда[61][62]. Тут же 18—19 жовтня 1918 року відбулося відновлення Української державності на теренах Західної України та утворення Української Національної ради ЗУНР, яку очолив Євген Петрушевич. В ніч на 1 листопада Народний Дім став штабом українських збройних сил, які перейняли владу у Львові та інших містах і повітах Галичини, а створення ЗУНР проголосили 13 листопада 1918 року в будинку Галицького намісництва, на сучасній вулиці Винниченка, 18[63]. Від радянського часу тут розташований Окружний будинок офіцерів Прикарпатського військового округу (пізніше — Західне ОК), у 2002—2020 роках працював один з кінотеатрів мережі «Кінопалац».

Названий так на противагу іншому — Високому замку, що розташовувався на горі у північно-східній частині міста. Споруджений 1270 року, належав до найдавнішої забудови і пізніше увійшов до складу нового обнесеного муром «середмістя». На території розташовувалася мурована каплиця святої Катерини Олександрійської, що первинно була руською церквою. Після завоювання Львова польським королем Казимиром, замок виконував функцію неофіційної королівської резиденції. Неодноразово зазнавав пошкоджень, зокрема під час нападів литовського князя Любарта 1340, 1353; від пожежі 1565 року; під час пограбування міста шведськими військами у 1704 році. Багаторазово реконструйований. Через брак коштів поступово занепав і 1802 року був розібраний на будівельний матеріал. Нині територія, на якій знаходився замок, частково зайнята Національним академічним українським драматичним театром імені Марії Заньковецької, частково — будівлею Національного музею імені Андрея Шептицького. Певна частина території не забудована, на ній влаштовано сувенірний ринок «Вернісаж». Коротка вуличка, що перетинає територію, де раніше був замок (між Національним музеєм і ринком), 1991 року отримала назву «Низький замок»[64]. Наразі жодних археологічних досліджень на вільних від забудови територіях колишнього замку не проводилось[65].

Закладений в середині XIV століття. Дослідники припускають, що, польський король призначив для костелу ділянку на котрій стояла дерев'яна православна руська церква. Храм був зорієнтований таким чином, що виходив до нинішньої Театральної вулиці тильною частиною. Із заходу монастирська територія межувала з міським оборонним муром, півночі — з Низьким замком, від сходу огороджений стіною, що відділяв від нинішньої вулиці Театральної, а з півночі знаходилась будівля єзуїтської колегії (будинок № 13), що збереглась донині. Це був готичний, тринавовий храм із дуже видовженим пресбітерієм. До храму примикала будівля монастирських келій. Під час йосифінської касати 1785 року монахів примусово виселено до монастиря при Костелі Непорочного Зачаття. За кілька років храм переобладнано на театр, а монастирські будівлі — на редутову залу (приміщення для балів). Храм сильно постраждав під час обстрілу Львова генералом Вільгельмом Гаммерштайном у 1848 році, після чого був розібраний. Нині на його місці знаходиться середня школа № 62 (будинок № 15)[66].

Заснований королем Казимиром III у 1356 році. В шпиталі доглядали за знедоленими людьми, самотніми старцями з середовища міщан. У XIV столітті шпиталь отримав ряд суттєвих пожертв, зокрема сусідні земельні ділянки, котрі дозволили будівництво костелу. Увесь комплекс був завершений до 1408 року. У 1527 і 1564 роках потерпав від пожеж. Двічі перебудований у 1659 і 1734 роках. А у 1641 році рішенням львівського синоду була затверджена передача шпиталю під нагляд єпископа та капітулу у зв'язку з чисельними фінансовими порушеннями його світських опікунів. У 1642 році цирульник Станіслав Каштеллі записав на шпиталь 571 злотих 12 грошів, чинш з яких у сумі 11 злотих. Повинен був витрачатися на хірургічне лікування хворих. Згодом значні прибутки і стали причиною розбрату між магістратом та священниками костелу Святого Духа і спричинили тривалу суперечку щодо права патронату над шпиталем. Під час останньої перебудови отримав два додаткові поверхи і через перевантаження несучих конструкцій шпиталь завалився 1780 року. Певний час ділянка напроти цього комплексу мала назву «Шпитальна Святого Духа». Територія колишнього шпитального комплексу залишається незабудованою. Нині це площа Івана Підкови, що прилучається до вулиці Театральної із заходу. До цього мала назву «Площа Святого Духа»[67].

З XVII століття тривала суперечка між католицькими архієпископами та магістратом щодо права опіки над шпиталем, його маєтностями. На прилеглому до шпиталю цвинтарі стояло чотири дерев'яних будинки та мурована плебанія пароха шпитального костелу. У XVIII столітті більшість маєтків шпиталю були продані задля підтримки міста, а решта не приносила значного зиску, через що шпиталь був доведений до руїни і у 1770-х роках частина будівлі обвалилась. На підміських землях міського шпиталю святого Духа, лівіше від сучасного Оперного театру, що тягнулися від сучасних вулиць Тиктора та Фурманської, аж до сучасних вулиць Наливайка та Гнатюка у середньовіччі розташовувався комплекс монастирських споруд: католицький костел Святого Станіслава, монастир, шпиталь, трупарня, а позаду — цвинтар, як то було заведено у пізньому середньовіччі. У 1789 році шпиталь був розібраний.

Комплекс будувався з перервами упродовж 1703—1731 років. Автор проєкту невідомий. Ймовірно це був хтось з родини італійських архітекторів Беллотті. 1748 року сильно постраждав від пожежі. Реконструкцією займався Бернард Меретин. Храм був оздоблений фресками Станіслава Строїнського. Фігури святих при хвіртках виготовлені Себастьяном Фесінґером. Під час обстрілу Львова 1848 року зруйнований. Руїни костелу перебудовані у 1875—1898 роках на греко-католицьку Преображенську церкву. Проєкт виготовлений Сильвестром Гавришкевичем. Існував також нереалізований проєкт перебудови 1850 року авторства Антона Фреха[68]. На місці зруйнованих монастирських келій споруджено будівлю «Народного дому»[62].

У 1977—1978 та у 1997 роках Львівською міською експедицією Інституту суспільних наук АН УРСР, Державним історико-культурним заповідником у Львові та Львівським історичним музеєм проведено охоронно-рятівні роботи на місці Святодухівського шпиталю, колишньої міської гауптвахти (нині площа Підкови, що прилучається до вулиці Театральної). Встанолено, що найглибший культурний шар містить сліди поселення доби раннього заліза X—VIII століть до н. е. Знайдено залишки забудови Шпиталю Святого Духа з XIV століття кам'яний рельєф з гербом Львова і датою — 1608 рік, чотири поховання, у тому числі одне жіноче з монетою XIV століття. За 25 м від фундаментів шпиталю знайдено залишки так званого «високого муру»[69].

У 1987 році Львівська міська експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР проводила охоронне спостереження та розкопки під час земляних робіт по спорудженню підземного переходу між будівлями львівської середньої загальноосвітньої школи № 62 (будинок № 15) та колишнього Палацу піонерів. Культурний шар простежений до глибини 4,5 м. Під дерев'яними балками знайдено залишки керамічного посуду X—VIII століть до н. е. Вище, на глибині 3 м знайдено залишки фундаменту монастиря францисканців, зруйнованого 1848 року. Знайдено також залишки дерев'яного мосту, перекинутого через рів, що вів до Полтви[70].

У 1997 році Археологічна експедиція Інституту релігієзнавства Львівського музею історії релігії провела розкопки у підземеллях Костелу єзуїтів (будинок № 13). Роботи проводились переважно у криптах (вівтарна частина). Розчищено лучкову арку під гніздами балок перекриття, фрагмент муру з нішею для зброї, фрагмент готичного порталу ранішої за часом споруди, уламки посуду[71].