Глібівка

За часів Хмельниччини, тобто приблизно на середину XVII століття, у Глібівці нараховувалося 11 дворів[5]. Ці дані не відповідають кількості ланів, що відома з інвентаря 1660-го року, який описано нижче.

Відомо, що у 1640—1660-х роках Глібівка знаходились у користуванні Олександри Ободенської та її сина Костянтина Леона Ободенського: Елизавета Дрогойовська —Абрамович, власниця цих маєтків, позичила у Олександри Ободенської «20 тисяч польською монетою і 2 тисячі і 200 золотих», а в заклад віддала Козаровичі, містечко Хелмин, села Глібівку і Литвинівку[6].

У 1660-му році Глібівка разом з іншими сусідніми селами була дарована царем Олексієм Михайловичем Межигірському монастирю[7].

Цим же роком датується інвентар села Глібівка, складений Костянтином Ободенським. Село мало приблизно 40 ланів. Пан отримував такі щорічні доходи з села[6]:

• з кожного лану готівковими грошима — по 2 злотих і 15 грошей, мірка вівса (разом усіх чиншевих обов'язків — на 100 злотих),
• з кожного лану по десятці льону (кожна по півзлотому, разом 20 злотих),
• з кожного бобиля, тобто безземельного селянина, — по 25 грошей (разом виходило 6 злотих і 20 грошей),
• орендна плата за млин — 100 злотих,
• дві телиці (одна на Великдень, інша на Різдво, кожна по 10 злотих, всього 20 злотих).

Крім цього, пан отримував і залишав для себе[6]:

• біля восьми возів дров без панщини,
• з кожного лану — по три курки і одному каплуну,
• під час спуску води зі ставка — шість бочок риби.

Селяни відробляли по 2 дні панщини, а бобилі — по 1 дню щотижня[6].

Дерев'яна церква Різдва Богородиці була збудована у 1730-му році[3]. Можливо, саме вона була зруйнована у 1964 році[8].

У 1783-му у селі мешкало 550 осіб[3].

с. Глібівка на військово-топографічній карті Російської Імперії (карті Шуберта), ряд 21, лист 9, 1868

На 1860-ті роки населення Глібівки становило 557 осіб, з яких православних — 549, римських католиків — 3, юдеїв — 5[3]. Після скасування кріпосного права у 1861-му році у Глібівці — 74 двори[5].

У самому селищі знаходиться стародавня могила, яка у 1846 році була розкопана надісланими з міста чиновниками, але крім людських кісток в ній нічого не знайдено. Інша могила, ще не досліджена, знаходиться на полі поблизу села. Глібівка належить до найдавніших сіл в околицях Києва.

Оригінальний текст (рос.)

В самом селении находится древняя могила, которая в 1846 году была раскопана присланными из города чиновниками, но кроме человеческих костей в ней ничего не найдено. Другая могила, ещё не исследованная, находится на поле близ села. Глебовка принадлежит к древнейшим сёлам в окрестностях Киева.

[3]

Станом на 1880-ті роки у Глібівці було 690 мешканців, переважно православного віросповідання[9].

Митрофан Андрієвський так описав Глібівку, яку відвідав у 1883-му році:

Село Глібівка лежить серед великого полісся на пологій височині, яка ледь помітно піднімається над рівнем простору, пройденого нами від берега Дніпра. Останнє є не що інше, як луг Дніпра, а височина, на якій розташована Глібівка, не що інше, як продовження ланцюга дніпровських гір, що понизились до найнезначнішої висоти і майже зрівнялися з лугом. Від церковного «цвинтаря» вузенькі, криві вулиці розходяться у різні боки. На одній з вулиць, у декількох кроках від «цвинтаря», церковно-приходська школа, а на інший, теж в найближчому сусідстві з церквою, будинок, у якому знаходиться «батюшка». Ми підійшли до школи. Школа стара і убога хатка з маленьким двориком, боком притулена до вулиці. Внутрішня обстановка цього «класу», або, що теж, житла вчителя, вразила нас своєю убогістю. Коли ми увійшли, вчитель, на ім'я О., людина літня, сидячи за величезним столом (який під час «науки», зимою, виконував роль «парт») займався переписуванням клірових відомостей (платні йому мужики влітку не дають).

Оригінальний текст (рос.)

Село Глебовка лежит среди большого пролесья на отлогой возвышенности, которая едва заметно подымается над уровнем пространства, пройденного нами от берега Днепра. Последнее есть не что иное, как луг Днепра, а возвышенность, на которой расположена Глебовка, не что иное, как продолжение цепи днепровских гор, понизившихся до самой незначительной высоты и почти сравнявшихся с лугом. От церковного «цвинтаря» узенькие, кривые улицы расходятся в разные стороны. На одной из улиц, у нескольких шагах от «цвинтаря», церковно-приходская школа, а на другой, тоже в ближайшем соседстве с церковью, дом, у котором помещается «батюшка». Мы подошли к школе. Школа старая и убогая хатка с маленьким двориком, боком прислонённая к улице. Внутренняя обстановка этого «класса», или, что тоже, жилища учителя, поразила нас своею нищетою. Когда мы вошли, учитель, по имени О., человек пожилой, сидя за громадным столом (во время «науки», зимою, исправляющем должность «парт») занимался перепиской клировых ведомостей (жалованья ему мужики летом не дают).

[2]

На 1 січня 1900-го у Глібівці нараховувалось 180 дворів, мешканців — 1090 осіб, з них 531 чоловіків і 559 жінок. Сільській церкві належить 96 десятин, а селянам — 768 десятин. Інша земля належить поміщиці Вірі Петрівні Гамалій-Поповій, маєток якої складається з Козаровичів і Глібівки і займає 3512 десятин.[10].

Головне заняття мешканців — хліборобство, крім того деякі з селян відправлялися на заробітки до Києва або працювали на пароплавній пристані «Глібівка»[10].

Пристань у 1883 році[2]:

Глібівська пристань знаходиться зразу за впадінням у Дніпро невеликої річки, яка називається «Пеховка», або «Рекша» (мабуть, зменшувальне від «ріка», отже «річка»), на якій верстах в двох від дніпровського берега, прямо на захід, розташоване і саме село Глібівка. Глібівки втім з пароплава не було видно, оскільки місцевість ця лісиста. Глібівська пристань від київської відстоїть в 36-ти верстах, від Вишгорода в 22, від гирла Ірпені у восьми, і плавання наше до неї тривало близько трьох годин. Це одна з незначних пристаней на Дніпрі. Пароплав зупиняється тут заради набирання дров.

Оригінальний текст (рос.)

Глебовская пристань находится тотчас за впадением в Днепр небольшой речки, которая называется «Пеховка», или «рекша» (должно быть, уменьшительное от «река», стало быть «речка»), на которой верстах в двух от днепровского берега, прямо к западу, расположено и самое село Глебовка. Глебовки впрочем с парохода не было видно, так как местность эта лесиста. Глебовская пристань от киевской отстоит в 36-ти верстах, от Вышгорода в 22, от устья Ирпени в восьми, и плаванье наше к ней длилось около трёх часов. Это одна из незначительных пристаней на Днепре. Пароход останавливается здесь ради набирания дров.

[2]

Біля пароплавної пристані «Глібівка» знаходилось невелике селище на 10 дворів, у яких проживало 53 особи, з них 34 чоловіків і 19 жінок. При пристані знаходився лісопильний завод, що належав Південно-Російському Лісопромисловому Товариству. На цім заводі працювало 18 робітників під наглядом механіка[10].

У селі на той час була одна православна церква, одна каплиця, одна церковно-приходська школа, одна кузня і один громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1-ше січня 1900-го було на особу 234 чвертей озимого хліба та 118 ярого. З оброчних статей громада селян мала вільну землю, прилеглу до Дніпра, яка віддавалася у найм під склади лісових матеріалів за 300 рублів на рік[10].

У 1910-му році у селі створене споживче товариство[11].

Клірові відомості, метричні книги, сповідні розписи церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Глібівка Димерської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України. http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/hlib_001.xml

с. Глібівка на Спеціальній карті Європейської частини СРСР, лист 31, 1926 рік

За даними єдиного сільськогосподарського податку відомо, що у Глібівці у 1925-му році проживало 1602 особи у 332 господарствах[12].

В той же час, за попередніми підсумками перепису населення СРСР 1926-го року, структура населення Глібівки була такою[13]:

• 335 господарств, з них 331 селянського типу (98,81 %) і 4 іншого типу (1,19 %);
• 1616 мешканців, з них 781 чоловіків (48,33 %) і 835 жінок (51,67 %);
• за національністю — усі українці.

На 1927-й рік у селі нараховувалося 130 дітей шкільного віку, проте школу відвідували не всі. Навчання у школі було чотирирічним. З усього села на цей час у районній школі навчалося всього п'ять учнів і один — на робітничому факультеті Київського медінституту. У приміщенні школи також відбувалися збори громадян села та засідання сільської ради, а також інші колективні зібрання. Завідувачем школи був Петро Васильович Кальницький[14].

У 1920-ті роки основним заняттям селян було сільське господарство. Додатковими заробітками слугувала праця у лісничому господарстві під час вирубки лісу та сплавляння по Дніпру. Невеликою допомогою до господарства були збирання ягід та грибів у лісі, рибальство. Фельдшерський пункт розміщувався у смт Димері. Загальний санітарний рівень був низький: лише у 1927-му році було зафіксовано сім смертельних випадків шигельозу (тоді називали дизентерією), при загальній кількості хворих 98 осіб[14].

У 1930-му році будинок церкви переобладнано під клуб. Церква відновить свою роботу у цьому приміщенні у період німецько-фашистської окупації[14].

За 1931-й рік пасажирообіг причалу Глібівка становив 8154 пасажирів (відправлених), вантажообіг становив 22404 тон відправлено і 30264 тон прийнято[15].

У 1932-1933-му у селі масового голодомору не було, адже виручала річка Дніпро, у якій люди ловили рибу, а також ліс. Навесні на полях перекопували гнилу картоплю, шукали дикі бурячки, їли полову з гречки, пташині яйця, жолуді, насіння капусти. Працювали в колгоспі всі працездатні люди села, бо тим, хто виходив на роботу, давали трішки хліба і якийсь суп, затірку. Як свідчать старожили, люди ходили худі, голодні, а дехто навіть пухлий з голоду. 10-15 односельчан з голоду померли[16].

У базі даних про репресованих та похованих у Биківні, місці поховання страчених і закатованих в Київському НКВС, містяться чотири особи з Глібівки — усі розстріляні 9 грудня 1937-го року[17].

За даними сайту «Жертви політичного терору в СРСР» (рос.), Кравченко Павло, що народився і проживав у Глібівці, був засуджений у 1938-му році до 3-ох років позбавлення волі за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда), однак був звільнений у грудні 1940-го року[18].

Ще два вихідці з Глібівки, які проживали в інших регіонах, були репресовані. Так, у 1932-му році був репресований Басенко Олександр, який на той час проживав у Москві та працював економістом тресту «Мособлдортранс»: за антирадянську агітацію позбавлений права проживання у Московській та Ленінградській областях на три роки[19]. У 1938-му році репресовано Ворону Івана, що працював на електростанції в Селемджинському районі Амурської області: засуджений до 10 років виправно-трудових таборів[20].

У 1941-му році, під час німецько-радянської війни, воїни 27-го стрілецького корпусу аж до серпня тримали село, після чого воно було окуповане. В результаті половина сільських будинків була спалена ворогом, 89 жителів вислано до Німеччини, а худобу і птицю забрано. 445 жителів Глібівки брали участь у війні на різних її фронтах.[5]

У (неповній) базі військовополонених — уродженців України міститься вісім імен уродженців Глібівки, що потрапили до полону під час німецько-радянської війни[21].

23 вересня 1943-го року в районі Ясногородки-Глібівки 75-та гвардійська стрілецька дивізія (СРСР) форсувала Дніпро і захопила на правому березі плацдарм, перший у смузі наступу 60-ї Армії, який забезпечив подальший наступ на Київ та його звільнення від німецьких окупантів. В ніч з 21 на 22 вересня 1943-го під час проведення розвідки для визначення місць форсування Дніпра в районі Глібівки загинули розвідники взводу пішої розвідки 75-ї гвардійської стрілецької дивізії Попов Іван Петрович та Шабалін Володимир Ігнатович. Командир взводу пішої розвідки Поляков Володимир Хомович загинув у бою на плацдармі кількома днями пізніше. Посмертно їм було просвоєне звання Герой Радянського Союзу.

4 листопада 1943-го року Глібівка була звільнена від гітлерівських загарбників[22].

В селі знаходиться братська могила, у якій поховані бійці, що загинули при форсуванні Дніпра і в боях на плацдармі у 1943 році, зокрема, воїни 121-ї стрілецької дивізії Герої Радянського Союзу:

• Холодков Єгор Іванович[23]
• Мінаков Іван Федорович[24]
• Новіков Микола Михайлович[25]

Всього у могилі поховано 173 бійця[5].

У 1960-х було утворено Київське водосховище при спорудженні Київської ГЕС. Частина мешканців була переселена на незатоплювані території. У результаті, Глібівка стала ближчою до Димера, ніж до Козаровичів, які в свою чергу більше наблизились до Демидова[5]. Через Глібівку протікала невелика річка (струмок) Пеховка, про що свідчать записи Похилевича[3] та карти, укладені до 1960-х років. Після утворення водосховища гирло ріки було затоплене водами Дніпра, а сама річка з того часу на картах не підписується.

Населення села за результатами перепису 1989 року становило 1337 осіб, з них 616 (46 %) чоловіків і 721 (54 %) жінка[26].

Населення за переписом 2001 року становило 984 особи[1].

На 2001-й рік у селі було 570 будинків і хат[5].

Розподіл населення с. Глібівка за рідною мовою (у % до загальної чисельності населення) за результатами перепису 2001 року такий[27]:

• українська — 97,56 %,
• російська — 2,34 %,
• польська — 0,10 %.

За даними Вишгородської районної ради, населення с. Глібівка у 2011 році становило 807 осіб (офіційно зареєстрованих у населеному пункті)[28].

На Виборах Президента України 2004 року у Глібівці була виборча дільниця № 63 Територіального виборчого округу № 97, влаштована у місцевому будинку культури[29]. У повторному голосуванні 26 грудня 2004 року взяло участь 627 особи, з них[30]:

• 80 % (500 осіб) підтримали Віктора Ющенка,
• 16 % (102 особи) — Віктора Януковича,
• 2 % (14 осіб) не підтримали жодного кандидата,
• 2 % (11 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 17 січня 2010 року у Глібівці була виборча дільниця № 68 Територіального виборчого округу № 97[31]. У другому турі голосування взяло участь 529 осіб, з них[32]:

• 67 % (354 особи) підтримали Юлію Тимошенко,
• 25 % (131 особа) — Віктора Януковича,
• 5 % (27 осіб) не підтримали жодного з двох кандидатів,
• 3 % (17 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Позачергових виборах Президента України 25 травня 2014 року у Глібівці була виборча дільниця № 320364 Територіального виборчого округу № 97[33]. У голосуванні взяло участь 478 осіб, з них[34]:

• 66 % (317 осіб) підтримали Петра Порошенка,
• 12 % (57 осіб) — Олега Ляшка,
• 8 % (38 осіб) — Юлію Тимошенко,
• 13 % (60 осіб) — інших кандидатів,
• 1 % (6 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 2019 року у Глібівці була виборча дільниця № 320364 Територіального виборчого округу № 96[35]. У повторному голосуванні 21 квітня 2019 року взяло участь 426 осіб, з них[36]:

• 79,58 % (339 особи) підтримали Володимира Зеленського,
• 17,60 % (75 осіб) — Петра Порошенка,
• 2,82 % (12 осіб) бюлетенів визнано недійсними.