Козаровичі

Козаровичі — село у Вишгородському районі Київської області України. Розташоване над річкою Ірпінь біля Київського водосховища.

село Козаровичі
Герб Козаровичів Прапор Козаровичів
На в'їзді в село
На в'їзді в село
Країна  Україна
Область Київська область
Район/міськрада Вишгородський район
Рада Козаровицька сільська рада
Код КАТОТТГ UA32100030140023944
Основні дані
Засноване 1428
Перша згадка 1428 (594 роки)[1]
Населення 1804 осіб[2]
Поштовий індекс 07332
Географічні дані
Географічні координати 50°45′29″ пн. ш. 30°21′23″ сх. д.
Середня висота
над рівнем моря		 103 м
Водойми р. Ірпінь, Київське водосховище
Місцева влада
Адреса ради 07322, Київська обл., Вишгородський р-н, с. Козаровичі, вул. Бірківська, буд. 1
Карта
Козаровичі
Козаровичі
Мапа

 Козаровичі у Вікісховищі

Орган місцевого самоврядування — Козаровицька сільська рада.

Історія
Історичний атлас Речі Посполитої. Епоха перелому з XVI-го на XVII-те століття. Карта № 8.

Поряд знаходиться значна багатошарова археологічна пам'ятка. Щодо походження назви «Козаровичі» немає достовірних відомостей. Можливо, вона походить від назви древнього племені хозар[3].

На старовинних картах Речі Посполитої кінця XVI-го — початку XVII-го століття село також позначалося як «Козажиче» (пол. Kozarzycze)[4].

Відповідно до книги Лаврентія Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864), про початок і заснування села не збереглося жодних переказів у місцевих мешканців[5].

Перші згадки про село датуються XV століттям. Козаровичі у другій половині XV століття були «землею господарською» або «королівською», і складали упосадження Київського замку і київських воєвод[3].

У складі Королівства Польського і Речі Посполитої (до 1795)

1511-го року Великий Князь Литовський і Король Польщі Сигізмунд І, та Михайлик Михаїл Михайлович королівським привілеєм надав Козаровичі Яцку Єльцю разом із землями над річкою Тетерів:

...з усіма людьми, з данинами медовими і грошовими, з землями пахотними, з ловами звіриними, з річками і з правом розширення, прибавлення і осадження людей; також зі звільненням цієї землі від служб осочницьких.

Оригінальний текст (пол.)
…ze wszystkimi ludźmi, daninami miodowemi i groszowemi, z ziemiami pasznemi, z łowy zwierzynnemi, z rzekami i z prawem rozszerzania, przybawiania i ludźmi osadzania; tudzieź z uwolnieniem tejźe ziemi od słuźb osoczniczych.

— Kozarowicze // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 537. (пол.)

Яцко Єльц передає село своєму синові Федору, який у 1532-му продає Козаровичі київському воєводі Андрію Немировичу. Той, у свою чергу, у 1536-му продає їх Івану Горностаю, підскарбію Великого князівства Литовського, але за умови, що пожиттєве «тримання» залишається за воєводою.

У 1540-му король Сигізмунд І пише грамоту до «мужів козаровицьких», аби вони були послушні саме Горностаю. Іван Горностай постарався збільшити кількість мешканців села, запрошуючи нових поселенців.

У 1551-му році Іван Горностай передав половину Козаровичів старшому сину Івану, а другу половину — своєму брату Оникію Горностаю, маршалку господарському.

Іван Іванович Горностай помер бездітним, і Козаровичі перейшли у власність до його брата Гаврили Горностая. По смерті останнього у 1587-му році власником села став його син Ієронім[3]. Відомо, що Гаврило Горностай і його нащадки були кальвіністами за віровизнанням[6].

Він у 1594-му році призначив Козаровичі на довічне тримання своїй дружині Беаті.[3]

У 1605-му році Беата Горностай (у 2-му шлюбі Порицька) відступила довічне тримання своєму синові від першого шлюбу Самійлу Горностаю. Самійло Горностай заснував кальвіністську громаду (збір) у Козаровичах[6].

Самійло Горностай помер у Москві у 1618-му, залишивши по собі трьох малолітніх дітей; дружина його Теофіла з Горайських стала опікункою і адміністраторкою їх власності.

По смерті сина Михайла у 1637-му році, дві доньки Самійла Горностая Елизавета (заміжня за Андрієм Кристофом Дрогойовським) і Анна (заміжня за Рафалом Лещинським) розділили власність. У результаті поділу, Елизавета Дрогойовська отримала у спадок Козаровичі, Глібівку, Туровицю, Ясногородку, Сухолуччя і Добрятин, а також двір у Києві і площу у Київському замку. Анна Лещинська успадкувала Горностайпіль і Бородянку. По її смерті, її чоловік Рафал Лещинський продав половину Горностайполя і ключ бородянський своєму шурину Андрію Дрогойовському. Таким чином останній став власником колись Горностаєвої власності — козаровицького, бородянського і горностайпільського ключів.

Елизавета Дрогойовська мала одного сина Самійла Дрогойовського. По смерті свого чоловіка вона вийшла вдруге заміж за Миколу Абрамовича, воєводу Мстиславського, пізніше Троцького[3]. Відомо, що у 1640 —1660-х роках Козаровичі знаходились у користуванні Олександри Ободенської та її сина Костянтина Леона Ободенського: Елизавета Дрогойовська —Абрамович позичила у Олександри Ободенської «20 тисяч польською монетою і 2 тисячі і 200 золотих», а в заклад віддала Козаровичі, містечко Хелмин, села Глібівку і Литвинівку[7].

Абрамович помер приблизно у 1651-му, а незабаром потому і дружина його зійшла зі світу. Було це вже за часів Хмельниччини, і Козаровичі потрапили під владу козаків[3].

У 1660-му році Козаровичі разом з іншими сусідніми селами були даровані царем Олексієм Михайловичем Межигірському монастирю[8].

Цим же роком датується інвентар села Козаровичі, складений Костянтином Ободенським. Село мало 60 волок, з кожної волоки виплачувались[7]:

  • чиншевих грошей — по 3 злотих (всього з села 180 злотих),
  • 8 мірок вівса (кожна по злотому, виходило разом 480 злотих),
  • десяток льону (кожен по півзлотому, виходило разом 30 злотих),
  • всього 130 бильців меду з тих, хто володіє бортями (кожне по три злотих, разом 390 злотих),
  • Козаровицькі млини разом з корчмою — 1200 злотих,
  • засіви на полях, зібрані панщиною у цьому ж році для межигірських отців, дорівнювали 450 копам (кожна по 2 злотих, всього 900 злотих),
  • доходи від користування луками, ставками, озерами та третя риба від кожного улова — ще 300 злотих,
  • дві телиці (одна на Великдень, інша на Різдво, кожна по 10 злотих, всього 20 злотих).

Таким чином, щорічні доходи від села становили 3 500 злотих. Селяни мусили відпрацьовувати панщину два дні на тиждень, як влітку, так і взимку. Крім цього, з кожної волоки — ще по три курки, одному каплуну. Село повинно було щороку надати 16 возів чиншевих дров[7].

Самійло Дрогойовський після закінчення козацьких воєн намагався повернути свою власність і тому розпочав судовий процес з Межигірським монастирем, який виграв у 1671-му році, повернувши собі спадкове право на Козаровичі, Горностайпіль і Бородянку. Він помер близько 1678-го року, перед самою смертю перейшовши на католицизм. Кальвіністський збір у Козаровичах поступово занепав і зник без підтримки світського патрона[6]. Маєтки Самійла Дрогойовського перейшли його єдиній доньці Іоанні Катажині. Проте, вона стала черницею Св. Домініка у Львові і у 1681-му році переписала все своє майно Андрію Дрогойовському[3].

По смерті останнього, його власність була розділена між Станіславом і Адамом Харленськими, Колаковським, Змієвськими та іншими. Вони, однак, згодом продали Козаровичі Станіславу Антонію Щуці, реферандару, пізніше підскарбію Великого князівства Литовського, католику за віровизнанням.[3]

Станіслав Антоній Щука помер у 1710-му році, і його вдова Констанція Марія (у дівоцтві Потоцька) на підставі довічного тримання управляла Козаровичами. При ній, у 1720-му році, була збудована дерев'яна Покровська церква.

У 1731-му Констанція Марія Щука віддала українську маєтність своїй доньці Вікторії (у 1-му шлюбі за Яном Станіславом Контським). Її єдина донька Маріанна успадкувала по смерті матері Козаровичі, Горностайпіль, Бородянку, а також Радинь у Люблінському воєводстві.

Маріанна вийшла заміж у 1741-му році за Евстахія Потоцького, генерала артилерії в. кн. лит. і старости тлумацького, і таким чином внесла свою власність у дім Потоцьких. Подружжя мало шістьох дітей. По смерті батьків власність була розділена між усіма, і Каетан Потоцький успадкував ключ козаровицький (Козаровичі, Глібівка і Ясногородка), горностайпільський і бородянський.[3]

Від Каетана Потоцького у 1783-му Козаровичі купив Йосип Кучинський, староста ядовський.

У 1783-му році у селі мешкало 433 особи у 77 дворах[3][5]. Землі нараховувалось 12675 десятин[3] і трималося до 2000 шпанських (іспанських) овець[5].

У складі Російської імперії (1795—1917)
с. Козаровичі на військово-топографічній мапі Російської Імперії (мапі Шуберта Ф. Ф.), ряд 22, лист 9, 1868 рік

Від Каетана Потоцького вже після поділу Польщі купив село разом з Глібівкою і Ясногородкою Йосип Мошковський (Józef Morzkowski), суддя гродський дорогицький і презес київського головного суду. За нього, у 1803-му році, у Козаровичах була освячена римо-католицька каплиця.[3]

Йосип Мошковський відступив ці три села своєму брату Франциску Мошковському, який, у свою чергу, передав село своїй доньці Іоанні, дружині Теодора Михайла Бобр-Пьотровицького, статського радника[5] і маршалка волинської губернії[3].

Далі Козаровичі перейшли до їх доньки Людвіки, що була дружиною Морица Потоцького.[3]

На 1860-ті роки населення Козаровичів збільшилося удвічі і становило 910 осіб: 903 православних і 7 римських католиків[5] (або 7 чол. шляхти, за Руліковським[3]).

Відповідно до даних перепису населення Російської імперії 1897-го року, у Козаровичах мешкало 1662 особи, з них 815 чоловіків і 847 жінок. У селі проживало 1625 православних осіб[9].

На 1 січня 1900-го у Козаровичах було 382 двори і проживало 1670 осіб, з них 823 чоловіків і 847 жінок. Землі — 4675,25 десятин, з них 3512 десятин (75 %) належало поміщику, 36 десятин (1 %) — церкві, 1127,25 десятин (24 %) — селянам.[10]

Головне заняття мешканців — хліборобство, однак деякі з селян відправлялися на заробітки до Києва. Станом на 1900 рік село належало Вірі Петрівні Гамалій-Поповій. У селі на той час була одна православна церква, одна каплиця, одна церковно-приходська школа, 5 водяних млинів, одна кузня, один цегельний завод, що належав власниці маєтку, і один громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1-ше січня 1900 року було на особу хліба: озимого — 416 чвертей та ярого — 210 чвертей. З оброчних статей була громадська запасна земля, що приносила доходу на рік до 50 руб.[10]

У 1901–1903-их роках у Козаровичах будувався новий, кам'яний, храм Покрова Пресвятої Богородиці на заміну старої дерев'яної церкви, збудованої ще у 1720-му. Проект нової церкви розробив архітектор Микола Горденін. 28 липня 1903-го новий храм освятив Флавіан, Митрополит Київський і Галицький. Будівництво церкви фінансувалося власниками козаровицького маєтку Вірою Петрівною Гамалій-Поповою та її чоловіком підполковаником гвардії Георгієм Івановичем Поповим[11]. Цю церкву зруйнували у 1935-му: її розібрали і з цегли побудували двоповерхову школу, бита ж цегла пішла на будівництво дороги до Димера[12].

У 1908-му році у селі створене споживче товариство[13].

Мешканці села були призвані до Російської армії під час Першої світової війни. У рос. «Именной список №1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам» містяться відомості про Лукашенко Луку Дем'яновича, який загинув 24 березня 1915 року[14].

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви Покрова Пресвятої Богородиці с. Козаровичі Димерської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/koza_004.xml

Під час Української революції (Перші визвольні змагання, 1917—1921)

За періоду Української держави (Гетьманату Павла Скоропадського) у Димері дислокувався загін німецьких військ. 19 серпня 1918 року у Козаровичах та навколишніх селах почалося збройне повстання селян.

Повідомлення начальника 2ї дільниці Київської повітової варти до начальника Київської повітової варти від 18 серпня 1918 року[15]:

Отримав відомості, що селяни сел Борки, Мотижин, Демідово, Казаровичи, Глебовка, Ясногородки, Литвинівка, Толкун чекають 19 серпня, вночі, прибуття 500 осіб повстанців. Хочуть командою прапорщика Демідова порізати димерських німців, мене і вартових. Маршрут бандитів: Димер, Литвинівка, Абрамовка, Бородянка. Дайте більшу силу.

Начальник Київської повітової варти, отримавши повідомлення, терміново звернувся в штаб німецької бригади з проханням відрядити в ці села військові загони. 20 серпня він одержав додаткові відомості про те, що німці обстрілюють с. Димер[15].

Перебіг повстання описаний у донесенні прокурора Київського окружного суду прокурору Київської судової палати від 7 вересня 1918 року[16]:

20 серпня в 10 годині ранку німецький патруль відправився з м. Димер на розвідку і був обстріляний повстанцями з боку с.с. Казаровичі і Демидово. Тоді Димерський комендант Цанк, взявши з собою всіх наявних німецьких солдатів, до 42 чоловік, і 10 вартових, виступив о 5 годині пополудні того ж числа спільно з начальником дільниці Дащенко з метою атакувати повстанців, але на відстані близько версти від с.с. Казаровичі і Демидово загін цей був зустрінутий пострілами повстанців, які стріляли з казенних гвинтівок і дробових рушниць і почали було оточувати загін, внаслідок чого німецький загін змушений був відступити і, розмістившись разом з чинами варти в кам'яній училищній будівлі в м. Димер, вжив заходів до відбиття нападу. На ранок, 21 серпня, посланий у розвідку німецький патруль був знову обстріляний з боку Казаровичі і Демидово, але з появою над Димером і зазначеними селищами німецького аероплана повстанці розбіглися. Прибулим після цього з Києва німецьким загоном (450 чоловік) була накладена контрибуція на с. Казаровичі в сумі 10 тисяч рублів і на с. Демидово — 100 мішків (близько 500 пудів жита), контрибуція отримана німцями повністю. За словами селян с. Казаровичі, у виступі цьому, крім місцевих селян, брали участь і сторонні, які в день виступу, розставивши рано вранці ланцюг за селом, не пропускали селян на поля.

У складі УРСР (1921—1991)
с. Козаровичі на Спеціальній карті Європейської частини СРСР, лист 31, 1926 рік

У 1922-му році у селі за ініціативи Сільськогосподарського наукового комітету України створено «Козаровицьку дослідно-меліоративну лукову станцію» (рос. «Козаровичская опытно-мелиоративная луговая станция»)[17].

Шкабара Олексій Степанович, керівник Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції, портрет 1950-х років

З 1925-го року станцією керував Олексій Степанович Шкабара[18], завідувач кафедри луківництва Київського меліоративного інституту. У 1933-му році він був заарештований у сфабрикованій справі шкідників-агрономів, що ніби-то були винні у голоді в Україні у 1932-33-му роках. Після відбування ув'язнення та заслання він повернувся до України та оселився у Козаровичах. Олексій Шкабара був багаторічним незмінним завідувачем станції, де проводив агротехнічну роботу, аж до її закриття у 1960-х роках, коли було створене Київське водосховище[19].

Завдяки брошурам, виданим станцією, збереглися географічні назви місцевостей, що зараз затоплені, як-то:

  • болото Чайка;
  • урочища: Кобилівське, Плесова нива, Язвин Ріг, Шишів, Яскоревище, Тимохів ріг, Косицьке, Хуторище, Нестерова поляна, Волосово;
  • озера: Гульча, Борове, Каливе, Плоске, Грузьке, Березове;
  • острів Зауступ.[12]

За даними єдиного сільськогосподарського податку відомо, що у Козаровичах у 1925-му році проживало 2440 осіб у 592 господарствах[20].

В той же час, за попередніми підсумками перепису населення СРСР 1926-го року, структура населення Козарович (разом з хутором Радянським) була такою[21]:

  • 610 господарств, з них 589 селянського типу (96,56 %) і 21 іншого типу (3,44 %);
  • 2492 мешканців, з них 1235 чоловіків (49,56 %) і 1257 жінок (50,44 %);
  • за національністю — 2473 українців (99,24 %), 11 росіян (0,44 %) та 8 інших або невідомих (0,32 %).

У 1929-му селяни Козаровичів вступили у артіль «Червоний партизан» на чолі з Тихоном Горголем. Оскільки у неї не було інвентарю, то комітет незаможних селян зайнявся зборами плугів, борін, возів, коней і волів. Спершу в артіль об'єдналися лише 32 господарства, а вже перед війною у колгоспі було 680 господарств, 200 коней, 270 корів, свиноферма і птахоферма.[12] З 1959-го колгосп реорганізовано і перейменовано у овочево-молочний радгосп «Козаровицький».

У 1933-му у селі на кошти колгоспу за ініціативи його голови відкрито притулок (патронат) для 80 дітей-сиріт, котрі, як правило, ставали такими в результаті голодомору. Того ж року у селі відкрита колгоспна їдальня, яка і врятувала багатьох козаровичан від голоду. Наприкінці 1933-го Тихона Горголя, незгодного з методами колективізації, виключено з партії.[12]

  • Вихованці і вихователі дитячих ясел в с. Козаровичі Димерського району Київської області, 1934 р.
  • Будинок лазні колгоспу «Червоний партизан» Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
  • Пасіка колгоспу “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.
  • Скирти в колгоспі “Червоний партизан” Димерського району Київської області, с. Козаровичі, 1934 р.

У 1938-му (або 1937-му, за іншими даними[22]) репресовано близько 10 козаровичан і глібівчан, першим з яких заарештований Тихон Горголь[12]. У базі даних про репресованих та похованих у Биківні, місці поховання страчених і закатованих в Київському НКВС, міститься одна особа з Козарович: Романенко Петро Леонтійович, 1911 р. н., розстріляний у серпні 1937-го року[22].

У часи т. зв. «хрущовської відлиги» репресовані козаровичани були реабілітовані. Текст однієї з довідок, що надійшли до Козаровицької сільради у 1956-му[12]:

Справа звинувачення Горголя Тихона Кузьмича переглянута президією Київського обласного суду 26 серпня 1956 року. Постанова трійки від 28 березня 1938 року стосовно Горголя Тихона Кузьмича відмінена, а справу припинено за відсутністю складу злочину. Голова київського облсуду Є.Глущенко.

У перші дні німецько-радянської війни на фронт було призвано 298 козаровичан, з яких 235 загинули. З 11 липня 1941-го село окуповане німецькою армією. Всього до Німеччини з села вивезли 467 чоловік, з яких 123 не повернулися[12]. У (неповній) базі військовополонених — уродженців України міститься 18 імен уродженців Козаровичів, що потрапили до полону під час німецько-радянської війни[23].

Будівля Козаровицької дослідно-меліоративної лукової станції, 1950-ті роки

4 листопада 1943-го року село було звільнене від німецьких загарбників[24]. У селі залишилося лише 86 хат (з 680, що були до війни)[12].

Риття каналу вручну у заплаві Ірпеню під час будівництва Ірпінської меліоративної системи, 1947 рік. Невідомо, чи зображена місцевість знаходиться безпосередньо біля Козаровичів, однак фотографія добре ілюструє роботи, що проводились поблизу села

У 1947-му році почалося будівництво Ірпінської осушувально-зволожувальної системи у заплаві Ірпеню та її приток. Роботи проводилися в тому числі поблизу Козаровичів. Будівництво завершилося у 1954-му році[25]. Так зване Ірпінське болото поблизу села була каналізоване та осушене. Зберігся такий його опис 1848-го року[26]:

Ірпінське болото при с. Козаровичі, протяжністю 3 вер. (3,18 км), шириною до 750 саж. (1600 м) і до 2 саж. (4,3 м) глибиною; примикає до р. Ірпінь, трясовинне і не прохідне.

У селі кіностудією ім. О. Довженка знімався художній фільм «Гроза над полями» (1958)[27][28].

У 1960-х було утворено Київське водосховище при спорудженні Київської ГЕС. Більша частина села затоплена: від старого села залишилася одна вулиця (тепер Першотравнева). Близько 1300 дворів козаровичан були перенесені і наново збудовані на незатоплюваній території. Знесена частина будівель радгоспу та інших державних установ (школа, медпункт тощо). Затоплено фруктові сади, ягідники, орна земля, луки Ірпінської заплави[12].

Населення села за результатами перепису 1989 року становило 2189 осіб, з них 45,18 % чоловіків і 54,82 % жінок[29].

У складі незалежної України (з 1991)

Про село у 2008—2010-х роках відзнято документальний фільм «І бусли прилетять у Козаровичі»[30] каналом УТР для програми «Кінолітопис епохи». Трансляція фільму відбулася 20 вересня 2010 року[31].

2 грудня 2017 року в Козаровичах освячено храм УПЦ КП на честь Покрови Божої Матері і каплицю[32].

Населення

Демографія

Населення села за переписом 2001 року становило 1804 осіб[2].

Розподіл населення с. Козаровичі за рідною мовою (у % до загальної чисельності населення) за результатами перепису 2001 року такий[33]:

  • українська — 97,12 %,
  • російська — 2,61 %,
  • білоруська — 0,22 %.

За даними Вишгородської районної ради, населення с. Козаровичі у 2011 році становило 1558 осіб (офіційно зареєстрованих у населеному пункті)[34].

Динаміка населення с. Козаровичі за доступними джерелами[а]
Рік Кількість осіб Кількість дворів / господарств
1783[3][5] 433 77 дворів
1860-ті[3][5] 910
1897[9] 1662[б]
1900[10] 1670 382 двори
1925[20] 2440[є] 592 господарства
1926[21] 2492[б] 610 господарств
1940? («до війни»)[12] 680 господарств[в]
1943[12] 86 хат
1989[29] 2189[г]
2001[2] 1804[д]
2011[34] 1558[е]

[а]Дані таблиці не є порівнюваними між собою, оскільки: (1) охоплюють дещо різні сукупності людей,
(2) зібрані різними методами, (3) точність збору даних за минулі століття невідома.
[б]Наявне населення, тобто ті, що фізично знаходяться у населеному пункті на момент проведення перепису.
[в]Маються на увазі господарства, що входили до колгоспу. Ймовірно були і ті, що не входили.
[г]Постійне населення, тобто ті, що постійно проживають у населеному пункті, а не знаходяться у ньому тимчасово.
[д]Загальна чисельність мешканців населеного пункту. Не уточнено, чи це постійне населення чи наявне.
[е]Мешканці, що офіційно зареєстровані у населеному пункті (прописані).
[є]Інформація на основі єдиного сільськогосподарського податку 1925-го року.

Політичні вподобання

На Виборах Президента України 2004 року у Козаровичах була виборча дільниця № 73 Територіального виборчого округу № 97, влаштована у місцевій середній школі[35]. У повторному голосуванні 26 грудня 2004 року взяло участь 1043 особи, з них[36]:

  • 85 % (889 осіб) підтримали Віктора Ющенка,
  • 11 % (114 осіб) — Віктора Януковича,
  • 1 % (14 осіб) не підтримали жодного кандидата,
  • 2 % (26 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 17 січня 2010 року у Козаровичах була виборча дільниця № 62 Територіального виборчого округу № 97[37]. У другому турі голосування взяло участь 880 осіб, з них[38]:

  • 65 % (572 особи) підтримали Юлію Тимошенко,
  • 23 % (199 осіб) — Віктора Януковича,
  • 5 % (42 особи) не підтримали жодного з двох кандидатів,
  • 8 % (67 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Позачергових виборах Президента України 25 травня 2014 року у Козаровичах була виборча дільниця № 320371 Територіального виборчого округу № 97[39]. У голосуванні взяло участь 943 особи, з них[40]:

  • 63 % (598 осіб) підтримали Петра Порошенка,
  • 13 % (121 осіб) — Юлію Тимошенко,
  • 11 % (101 особа) — Олега Ляшка,
  • 12 % (117 осіб) — інших кандидатів,
  • 1 % (6 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

На Виборах Президента України 2019 року у Козаровичах була виборча дільниця № 320371 Територіального виборчого округу № 96[41]. У повторному голосуванні 21 квітня 2019 року взяло участь 775 осіб, з них[42]:

  • 76,38 % (592 особи) підтримали Володимира Зеленського,
  • 21,94 % (170 осіб) — Петра Порошенка,
  • 1,68 % (13 осіб) бюлетенів визнано недійсними.

Пам'ятки

Козаровицька дамба

На місці впадіння р. Ірпінь у Київське водосховище знаходиться Козаровицька дамба, збудована у 1965 р. Довжина дамби складає 1,4 км. В її тілі знаходиться Ірпінська насосна станція, що здатна перекачувати 60,4 м3/с. Дамба захищає село та заплаву р. Ірпінь від підтоплення[44].

Рух транспорту через дамбу заборонений через її аварійний стан[45].

Інфраструктура

У селі розташована Козаровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів[46]. Вона будувалася у першій половині 1970-х років і була відкрита 1 вересня 1974 року. Перша ж — церковнопарафіяльна — школа у селі була заснована 12 грудня 1859 року настоятелем церкви о. Филимоном Васильовичем Пасинським і знаходилася у звичайному сільському будинку[47].

У селі є централізоване газопостачання і водопостачання холодної води.

У селі є амбулаторія загальної практики—сімейної медицини[48].

Спорт і дозвілля

Узбережжя Київського водосховища на північ від Козаровичів є популярним місцем для кайтсерфінгу[49].

21 червня 2014 р. на пляжі с. Козаровичі відбувся старт Першого Київського каяк-марафону з дистанцією 20 км вздовж правого берега Київського водосховища[50][51].

Відомі мешканці
  • Петро Трохимович Лукашенко (* 1936) — автор багатьох науково-педагогічних праць[52][53], повісті «Покликання» (1988)[54], книги «Козаровичі» (2003)[12][55]. З 1987 року — директор Ірпінського економічного технікуму (зараз — Ірпінський економічний коледж при НУБіП).
  • Олексій Іванович Лукашенко (* 1 травня 1937 — † 27 січня 2001) — поет, член спілки письменників СРСР[55]. Автор поетичних збірок «Вітер у березах» (1971)[56], «Грім за Дніпром» (1974)[57], «Березень — бешкетник» (2007, видана посмертно)[58].
  • Пилип Романович Приходько (* 26 листопада 1925, с. Козаровичі)  — повний кавалер Ордену Слави. Закінчив 8 класів в 1941 році. На фронті німецько-радянської війни з січня 1943 року. Нагороджений Орденом Слави 3-го ступеню 8 травня 1944-го року, 2-го ступеню — 26 серпня 1944-го року, 1-го ступеню — 23 травня 1945-го року. Після війни навчався в Київському автомобільному технікумі і Київському автодорожному інституті. Працював і мешкав в смт. Іванків[59].
  • Михайло Володимирович Левченко (* 1944 — † 1995) — український психолог, завідувач кафедри психології НПУ ім. М. П. Драгоманова, професор. Народився в с. Козаровичі Димерского району Київської області. Одним з перших в Україні почав вивчати адаптацію як соціально-психологічне явище. До нього адаптацію досліджували на фізіологічному та соціальному рівні. Предметом дослідження М. Левченка був аналіз адаптації в процесі формування психологічної готовності молоді до вибору професії вчителя[60].
  • Василь Сюль (1959-2019) Відомий український філософ та непоганий кухар, допомагав у розвитку села

Відомі відвідувачі

У 1956-му році село відвідали Ів Монтан та Симона Синьйоре, які перебували в СРСР з гастролями[61].

У 2017-му до місцевого жителя завітав найзагадковіший чоловік планети, дядько Борис. Після цього його ніхто не бачив

Галерея
  • В'їзд у село
  • Братська могила воїнів, полеглих у 1943 р. при звільненні села
  • Напис на братській могилі
  • Зруйнований ДОТ на південь с. Козаровичі, недалеко від впадіння Ірпеня у Київське водосховище
  • Українська православна церква Київського патріархату Святої Покрови у с. Козаровичі Вишгородського району
  • Пам'ятний знак на теперішній церкві с. Козаровичі про зруйновану у 1930-х роках церкву
  • Напис на пам'ятному знаку на церкві с. Козаровичі про зруйновану у 1930-х роках церкву
  • Дерев'яний хрест на березі Київського водосховища у с. Козаровичі
  • Напис на дерев'яному хресті на березі Київського водосховища у с. Козаровичі
  • Козаровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
  • Одна з будівель колишнього радгоспу у с. Козаровичі
  • Силосні башти колишнього радгоспу с. Козаровичі

Див. також

Примітки
  1. ВРУ
  2. Облікова сторінка с. Козаровичі на офіційному веб-порталі Верховної Ради України
  3. Edward Rulikowski. Kozarowicze / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 4, 1883. — str. 537—540.(пол.)
  4. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, Карта № 8
  5. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Козаровичи(рос.)
  6. Задорожна О. Протестанти з роду Горностаїв (середина XVI-перша половина XVII ст. // Наукові записки НаУКМА. Том 20. Історичні науки. Ч. 1. — 2002. — с. 61-66. Архів оригіналу за 11 жовтня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  7. Синицкий Л. Д. Любопытные рукописи одной частной библиотеки. — Киевская старина, 1885 г., № 10, с. 338—342. Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine. (рос.)
  8. Edward Rulikowski. Meżyhory / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 6, 1885. — str. 268—271.(пол.)
  9. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. — Санкт-Петербург: типография «Общественная польза»: паровая типо-литография Н. Л. Ныркина: 1905. — X, 270, 120 с.; 27 см. — (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого).(рос.)
  10. Список населенных мест Киевской губернии /Изд. Киев. губерн. стат. ком. — К.: Типография Ивановой, 1900. — 1896 с.(рос.)
  11. Киевские епархиальные ведомости 1903 № 24 Отдел неофициальный. (17 августа 1903 г.), с. 620—626[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
  12. Лукашенко П. Т. Козаровичі. — К.: Дніпро, 2003. — 351 с.: фотоіл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»)
  13. Ленченко Ф. І. Зародження та розбудова споживчої кооперації Київської губернії (друга половина ХІХ ст. — перша половина ХХ ст.) / Ф. І. Левченко // Треті Череванівські читання: зб. наук. ст. за матеріалами III Всеукр. конф., (м. Полтава, 17–18 берез. 2016 р.) / Полтав. нац. пед. ун-т імені В. Г. Короленка. — Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2016. — С. 31–40.
  14. Именной список № 1209 убитым, раненым и без вести пропавшим солдатам. — Петербург: Воен. тип. имп. Екатерины Великой, № 1201—1230. — 1915
  15. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918 р.): Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000.
  16. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. Серия История Гражданской войны в документах. Под. ред. Минца И. И., Городецкого Е. Н. Москва: ОГИЗ Госполитиздат. — 1942г. Стр. 181 (рос.)
  17. Коваленко С. Д. Научно-организационная деятельность сельскохозяйственного научного Комитета Украины (1918—1927) по координации отраслевых исследований // Историко-биологические исследования. 2012. № 3 С.64-78.(рос.)
  18. Шкабара Олексій Степанович — батько Шкабари Катерини Олексіївни, української вченої-кібернетика, учасниці створення першої у континентальній Європі електронно-обчислювальної машини «МЕСМ»
  19. Из истории семьи потомственных собачников (Спогади Тетяни Свербілової про свого діда) (рос.)
  20. Список поселень Київської округи / Київський Окружний виконавчий комітет робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. — К., 1926. — Стор. 29
  21. Населені місця Київщини. Попередні підсумки перепису 17 грудня 1926 року / Київське округове статистичне бюро. — К., 1927. — 106 с. — стор. 41
  22. Дані про репресованих та похованих в Биківні Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine. на сайті Служби безпеки України. Цей список не є повним, оскільки містить лише біля 14 тисяч записів в той час, як всього у Биківні було поховано близько 100 тисяч осіб
  23. Електронна база даних на 60 тисяч військовополонених часів Другої світової війни — уродженців України Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine. на сайті Служби безпеки України. База неповна, тому що військовополонених, звісно, було набагато більше. Крім того, на сайті СБУ за 2011 рік вказано, що передана база містить близько 150 тисяч імен Архівовано 25 вересня 2015 у Wayback Machine., однак оприлюднена база має лише біля 60 тисяч. Уродженців Козарович слід шукати у базі за російськими назвами села «Козаровичи», «Казаровичи», «Казаровича»
  24. Сообщения Советского Информбюро. — М., 1944—1945. — Том 5. Июль-декабрь 1943 г. — М., 1944. — стр. 217(рос.)
  25. Ірпінська осушувально-зволожувальна система на сайті Енциклопедія сучасної України
  26. Меньков П. К. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Том 10, часть 1. Киевская губерния. (1848 г.) — стр. 41(рос.)
  27. Фільм «Гроза над полями» в базі сайту kinopoisk.ru
  28. Іван Іваницький. Оповідки. Жовтий пес і літпроцес / газета Сільські вісті, 28 серпня 2014 року № 94 (19141)
  29. Склад наявного та постійного населення за статтю, Київська область, Вишгородський район на сайті Всеукраїнського перепису населення
  30. І бусли прилетять у Козаровичі (фільм). Архів оригіналу за 12 липня 2015. Процитовано 5 червня 2015.
  31. http://tvbuzzer.net/allchannels/2010/09/20/day/all
  32. Патріарший намісник освятив храм і каплицю у с. Козаровичі на Київщині
  33. Розподіл населення за рідною мовою, Київська область, Вишгородський район на сайті Всеукраїнського перепису населення
  34. Підсумки соціально-економічного та культурного розвитку Вишгородського району за 2011 рік. Архів оригіналу за 13 липня 2015. Процитовано 12 липня 2015.
  35. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  36. Результати голосування по дільниці територіального виборчого округу на сайті Центральної Виборчої комісії України
  37. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  38. Результати голосування по дільницях ТВО № 97, Київська область Архівовано 5 серпня 2012 у Archive.is на сайті Центральної Виборчої комісії України
  39. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 97 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  40. Відомості про підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях територіального виборчого округу № 97, Київська область на сайті Центральної Виборчої комісії України
  41. Виборчі дільниці територіального виборчого округу № 96 на сайті Центральної Виборчої комісії України
  42. Результати голосування по дільниці територіального виборчого округу на сайті Центральної Виборчої комісії України
  43. Р. В. Терпиловський. Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.
  44. Сторінка Київського регіонального управління водних ресурсів Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine. / Сайт Дніпровського басейнового управління водних ресурсів Архівовано 29 травня 2014 у Wayback Machine.
  45. Київ під загрозою. Влада не знає стан захисних дамб на Дніпрі / Сайт телеканалу UBR, 3 березня 2011 р.
  46. Довідник загальноосвітніх закладів освіти Вишгородського району на сайті Департаменту освіти і науки Київської обласної державної адміністрації
  47. Тимошенко В. С. Всі дороги ведуть у Козаровичі: (фрагменти історії села) : у 2-х кн. Кн. 1 / В. С. Тимошенко. - Кам’янець-Подільський : Рута, 2017. - 536 с. : іл., карт., фот. - стор. 499
  48. Козаровицька АЗПСМ
  49. Козаровичи (КВХ) Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine. / Сайт www.kitemania.com.ua(рос.)
  50. Перший Київський міжнародний каяк-марафон. Прес-реліз / Сайт kievkayaks.com(рос.)
  51. Сторінка Київського каяк-марафону у соціальній мережі Facebook(рос.)
  52. Лукашенко П. Т. Шляхом розвитку. — К. : Молодь, 1995. — 32 с.: іл.
  53. Лукашенко П. Т. Ірпінський економічний коледж Національного аграрного університету: сучасний стан, погляд в майбутнє. — К.: [б.в.], 2001. — 111 с.: іл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»)
  54. Лукашенко П. Т., Варда Є. І. Покликання: нариси з історії професійно-технічної освіти. — К.: Молодь, 1988. — 128 с.
  55. Звеличені працею / Сайт [[Київська обласна державна адміністрація|Київської обласної державної адміністрації]], 16 лютого 2012 р. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  56. Лукашенко О. І. Вітер у березах: лірика / О. І. Лукашенко; Передмова Бориса Олійника. — К.: Рад. письменник, 1971. — 71 с.
  57. Лукашенко О. І. Грім за Дніпром: лірика. — К.: Рад. письменник, 1974. — 63 с.
  58. Лукашенко О. І. Березень-бешкетник. — Київ, 2007
  59. Приходько Пилип Романович на сайті Наш полк (рос.)
  60. Історія розвитку психологічної думки в Україні
  61. Фрагмент фильма «Поет Ив Монтан»(1957). Режиссеры Сергей Юткевич и Михаил Слуцкий. О гастролях знаменитого французского певца и актера, любимца(и любителя) женщин, Ива Монтана в СССР в 1956 году, часть 3. (рос.) Фрагмент про Козаровичі див. з 6:21

Джерела
Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.