Добрянка (смт)

Поява Добрянки пов'язана з російським старообрядництвом. Виникнення старообрядської слободи Добрянка на землях Північного Лівобережжя України обумовлене самою територіальною специфікою: тут, на межі Великої, Малої і Білої Русі не було юридично оформленого кріпацтва, адміністративний апарат був м'якшим, а місцеве населення і за звичаями, й за мовою було близьке утікачам, окрім цього, адміністрація Чернігівського полку охоче приймала утікачів, дозволяючи їм селитися на своїх землях.

У 1706 році посадським Онисимом Сафроновим на землях Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря була заснована слобода Добрянка. 1 квітня 1706 року він одержав від архімандрита цього монастиря Варлаама Васильовича дозвіл на поселення, відповідно до якого поселенці одержували цілий ряд пільг [1, c.9].

Поселенцям слободи був виданий облоговий лист на поселення Добрянки. В облоговому листі точно й ясно були викладені умови поселення, а також указувався склад населення Добрянки. Найбільше тут було вихідців із міст Белева (6 дворів) і Калуги (3 двори), і з Велирського (4), Рильського (3) повітів. Крім того, у Добрянці оселилися вихідці з Вологди, Костромського повіту, і, що особливо цікаво, із Сосниці, Воронежа (нині — Сумська область) і Лоєва (нині — Гомельська область) [2, с.10].

У 1708 році, перепливши річку Сож в районі Кричева, шведська армія вступила на територію Чернігівщини. Левен-Гапут, після поразки біля с. Лісного посадив залишки своєї піхоти на коней, переправився на лівий берег річки Сож, і залишки розбитого корпусу відправились на з'єднання з Карлом ХІІ. Похід шведів охопив Чернігівщину, у тому числі й Добрянку та навколишні населенні пункти. Добрянці активно допомагали російській армії, боролися зі шведами, зокрема захопили в полон великий загін шведів і представили їх у Стародуб Петру І. Також в Добрянці було створено ополчення.

Петро I високо оцінив заслугу добрянських розкольників, звільнив їх від сплати мита за носіння бороди та надав інші привілеї [3, с.221].

1728 року Добрянка отримала Магдебурзьке право.

Згідно перепису капітана І. Брянченінова Стародубських і Чернігівських старообрядницьких слобод на 1729 р. в Добрянці було 19 дворів, з яких 12 було заселено поміщицькими селянами, причому в Добрянці — переважно вихідцями з Веліжського повіту — 3 двори з 6 — «піддані» шляхтича Вишневецького, 1 двір — вихідці з Биховського повіту (Доїв) — «підданий» шляхтича Сапеги і 2 двори — вихідцями з Рильського повіту, кріпосні поміщика Страмоухова [3, с.40].

У Добрянці був 1 двір, заселений палацовим селянином, вихідцем з Костромського повіту. Вихідці з міст в Добрянці складали найбільшу соціальну групу власників дворів — з 19 їх було 9 (7 людей і 2 двори посадських міщан). Серед посадських людей найбільше було вихідців з міста Белева — 4, Калуги — 2 і Вологди — 1 двір. Міщани були вихідцями з України — по 1 двору з Сосниці та Воронежу. Окрім названих соціальних груп, у Добрянці по 1 двору заселили малоруські козаки (з Воронежу) та дворові люди (з Рильського повіту) [5, с.35].

Переселившись на нові місця, старообрядці були вимушені шукати нові засоби для існування. У Добрянці переважна більшість населення займалася землеробством, і лише 13 сімей мали промисли, серед яких переважали торгівля сіллю і конопляним маслом (по 4 сім'ї). По 2 сім'ї торгували рибою та дьогтем, 1 сім'я — квасом і лише 2 сім'ї займалися ремеслом — шкіряним промислом і ковалівством. Разом з тим 22 сім'ї не мали жодних промислів [2, с.62].

Згідно даних Н. Гірса в середині ХІХ століття у Добрянці нараховувалося 4150 душ, у тому числі 130 купців і 4020 міщан [1, с.123].

За даними словника Брокгауза і Ефрона наприкінці ХІХ століття в посаді Добрянці проживало 7150 жителів. До неї відносилося 3 000 десятин землі [1, с.107]. Основним населенням Добрянки були мастерові та ремісники. Кожного року велика кількість добрянців відправлялася на заробітки в різні куточки держави й за кордон на будівельні роботи. В самій Добрянці й навколо неї розміщувалися скляні, гончарні, цегляні, миловарні заводи.

Широкого розвитку отримали: обробка вовни, льону, вичинка шкіри, овчини, обробка глини — гончарство, бондарство, масло бійня, миловаріння, ткацтво, дьогтярне виробництво. На скляних заводах в основному виробляли пляшки різного кольору і калібру, починаючи з чорної до пляшок чистого білого скла.

У Добрянці також діяв завод з виробництва фірмової черепиці з клеймом, який належав Євсею Белянкіну, який проживав тут. Черепиця реалізовувалася в Чернігівській, Могильовській, Київській губерніях та вивозилася в Польщу [1, с.180]. Також в Добрянці розміщувалися кожевенні заводи. Їх у Добрянці було декілька й розміщувалися вони біля річки Немильня. Оброблена методом дубління шкіра відправлялася на заводи Петербурга, Москви, Києва, Могильова та у Польщу.

В якості кустарного промислу в Добрянці було розвинуто бондарне виробництво. Саме тут виробляли бочки, бочонки, кадки, чани, лохані, шайки, відра, якими торгували по всій Україні, Білорусі, у багатьох областях Росії та Польщі.

У Добрянці знаходилися приватні олійниці, які забезпечували олією все населення посаду. Також торгували олією в Могильовській, Київській, Чернігівській, С-Петербурзькій губерніях. На олійницях в Добрянці виготовляли лляну, конопляну, соняшникову олію.

Діяло два миловаренних заводи. Один з них знаходився на березі річки Добрянка (залишилася назва по теперішній час — Мильня), другий знаходився на березі річки Немильня.

Широкого розвитку отримала ковальська справа. В Добрянці було багато ковалень. Більшість з них знаходилося біля річок. Залишки однієї великої ковальні знаходяться на березі висохлої річки Лубянки, на теперішній час на кордоні з Білорусією [1, с.191].

У Добрянці ковалі до початку ХХ століття виробляли для потреб населення й продавали ухвати, зольні лопатки, кочерги, скоби, вили, граблі, тяпки тощо.

Прикордонне положення Добрянки специфічним чином позначалося на заняттях її мешканців. Становище вимушувало старообрядців шукати притулку в різних місцях не тільки Російської держави, але і суміжних країн. Польська шляхта охоче приймала російських утікачів, сподіваючись мати від цього свій зиск. Крім того, ці втечі підривали авторитет Росії. Найголовнішим з них було «прощення» утікачів і дозвіл їм за умови добровільного повернення поселятися в Чернігівсько-стародубських старообрядницьких слободах. Цим активно користувалися жителі Добрянки, заробляючи на цьому чималі гроші. Вони проводили утікачів (не обов'язково старообрядців) до Польщі, які, поживши там якийсь час, поверталися знов. На межі вони оголошували себе старообрядцями, і одержували дозвіл на поселення в старообрядницьких слободах, а разом з тим і свободу від кріпосної залежності, якщо вони були кріпосними селянами.

Ватажок Омелян Пугачов тривалий час проживав в Добрянці в зв'язку з карантином чуми. 12 серпня 1772 року Омелян Пугачов одержав у Добрянці паспорт за підписом майора Мельникова та прикордонного лікаря Гоматовського. В паспорті було зазначено: «Об'явитель сего, вишедший из Польши и явившийся на Добрянском форпосте К. Иванов — син Пугачев по желанию его определен в Казанскую Губернию, у Сибирскую провинцию… А приметами он: волосы на голове темно-русые, усы и борода черные с сединой, от золотухи на левом виске шрам… Роста два аршина, четыре вершка с половиною, от роду 40 лет. При оном кроме обыкновенного одеяния и обуви никаких вещей не имеет» [6, с.299].

Через Добрянку проходив знаменитий Катерининський тракт, який зіграв значну роль у житті населення Добрянки. У 1773 рроці, після приєднання до Російської імперії східно-білоруських земель за ініціативою генерала-фельдмаршала З. Чернишева, була розпочата прокладка трактів та будівництво поштових станцій [6, с.266]. Ширина поштових шляхів складала 8 сажнів. По узбіччям дороги були прокопані канави завширшки 2 аршини і глибиною 1 аршин для стоку води. Через кожні сімсот сажнів були поставлені верстові відмітки, а через кожні сім верст — кам'яні піраміди, які позначали милі. Спочатку основний поштовий тракт йшов через Псков — Клестіни — Полоцк — Сенно — Абольци — Коханово — Шклов — Могильов — Рогачов — Чечерськ — Гомель — Пісочну Буду — Добрянку — Чернігів [1, с.108].

У 1782 році розпочалися роботи з прокладки нового автошляху Санкт-Петербург — Київ через Великі Луки — Усвяти — Сураж — Вітебськ. У Могильовській губернії на цьому шляху було побудовано 20 поштових станцій, основними з яких були Бабинавичі — Орша — Шклов — Могильов — Пропойськ — Чечерськ — Костюковка — Бєлицьк — Пісочна Буда — Добрянка (перша станція Чернігівської губернії). Через Бєлицький повіт крім Перербурзько-Київського тракту були прокладені ще три тракти: Бєлицьк — Новозибків та Новозибків — Добрянка.

У 1812 році населення Добрянки разом з усім українським народом боролося проти французьких загарбників. В Добрянці на зібрані населенням кошти був організований госпіталь. В історичних документах відмічається: «…в оном чистота, довольствие пищею, у равно пользование больных медикаментами производится в исправности, и успех выздоровления очевиден…» [1, с.128]

У 1850 році територією Гомельського повіту було прокладено одну з головних магістралей Російської держави — шосе Санкт-Петербург — Київ. Катерининський тракт залишився збоку і його значення зменшилося.

Тим не менш по Єкатерининському тракту через Добрянку проїжджали такі знамениті люди як М. Гоголь, коли їхав у січні 1828 р. до Петербургу після закінчення Ніжинської гімназії; письменник Є. Гребінка проїжджав через Добрянку в квітні 1843 р., коли їхав разом з Т. Шевченко на Україну; Дж. Кларк (англійський архітектор і будівник), історик М. Костомаров, поет Олександр Пушкін, Т. Шевченко, філософ, письменник Г. Каниський в 1775 р. їхав в Могильов через Добрянку.

З документальних свідоцтв, які дійшли до нас відомо, що в середині XVIII ст. ієромонах Михайло Калмик, який служив у Вітці, брав участь в освяченні церкви в Добрянці, а в 1757 р. — на освяченні у Вітці Покровської церкви було присутнє духівництво з Добрянки. Це свідчить про те, що в середині XVIII століття в Добрянці був і свій храм [4]. В результаті урядової політики переслідувань старообрядців, Північне Лівобережжя України стало головним центром розкольників. На цих землях діяли чотири старообрядницьких монастиря: три чоловічі — Митьковский, Злинковський і Добрянський, і один — Климовський — жіночий [2, с. 174].

Наприкінці XVIII століття в Добрянському монастирі, який розміщувався неподалік від слободи, проживали 22 ченці. За припущенням істориків він був найстарішим монастирем Стародубщини. За свідченням предків Добрянської старообрядниці М. Маслюкової, на Підлипі (район Добрянки) знаходився приблизно у другій половині XVIII початку XIX століття чоловічий монастир, територія якого була усаджена липами. Звідси назви цього району в Добрянці — Підлипа.

У середині XVIII століття (1754 р.) Казанським Драгунським полком в Добрянці була побудована Церква святих апостолів Петра і Павла. Церква діяла до 30-х років XX ст. Після Великої Вітчизняної війни приміщення церкви використовувалося в якості відділу харчокомбінату. У 1980-х роках XX століття помешкання згоріло.

З 1992 року в селищі діє футбольна команда «Полісся», яка неодноразово займала високі місця на змаганнях серед команд Чернігівської області.[3]

• 
  Станція Горностаївка у травні 2016
• 
  Станція Горностаївка у травні 2016

В селі розташована залізнична станція Горностаївка. Зранку та ввечері курсують дизелі Чернігів-Горностаївка.

Є автобусне сполучення із Черніговом та Ріпками. У вихідні є маршрутка до Києва.

• Зогий Олександр Петрович — заслужений лісівник України[4] (Добрянське лісове господарство).

У селищі народились:

• Григор'єв Леонід Михайлович — Герой Радянського Союзу;[5]
• Горицький Віктор Михайлович — доктор технічних наук, професор, полковник запасу;[6]
• Верлоцький Юхим Абрамович (1918—2009) — радянський художник-графік;
• Прянишніков Валентин Корнилович (1934-1996) — письменник, автор книг про сталінські репресії;
• Коваль Олег Степанович (нар. 1943) — заслужений діяч культури Білорусі; народився в селищі Добрянка;[5][7]
• Козін Борис Сергійович(нар. 1924) — заслужений діяч науки і техніки Російської Федерації;[5]
• Ломоносов Володимир Іванович (нар. 1947)  — заслужений працівник промисловості України;[5]
• Міхно Володимир Борисович (*21 липня 1937) — фізико-географ, ландшафтознавець;
• Мусатов Валентин Васильович (нар. 1920)  — заслужений архітектор Росії;[5]
• Оганисян (Алгініна) Клавдія Іванівна (нар. 1922)  — заслужений вчитель Вірменії, проживає в Афінах (Греція)[5];
• Хромов Борис Кіндратович (1918—1966) — Герой Радянського Союзу;
• Арешников Борис Андрійович (1922—1998) — доктор біологічних наук;
• Бакай Едуард Аполінарійович (1941—2016) — видатний український учений, академік.

• 
  Центр Добрянки
• 
  Пам’ятник 300 років Добрянці
• 
  Церква старообрядців у Добрянці
• 
• 
  Типова поліська хата, район вокзалу
• 
  Ощадбанк

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Чернігівська область)

• Я. В. Верменич. Добрянка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 423. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• О. М. Алгінін, М. В. Гордієнко. Добрянка // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.

• Облікова картка^{[недоступне посилання з квітня 2019]}
• 1 січня старообрядці моляться за гірких п'яниць
• Інформаційний сайт про СМТ Добрянка
• Банк даних Державної служби статистики України(укр.)
• Cities & towns of Ukraine(англ.)(укр.)