Дундич Олеко

У ранній біографії Дундича є багато неясного, так не можна точно стверджувати час і місце його народження, чи є справжніми прізвище Дундич та ім'я Олеко, а також національність і віросповідання[2]. В одних джерелах його називають сербом[3], в той же час в інших він фігурує як хорват[5]. За походженням православний серб[3], з сербських сільських[3] мешканців, родом з Королівства Далмація Австро-Угорської імперії. Третє найбільш пізнє джерело констатує повну неясність його ранньої біографії, в тому числі місце і час народження, справжнє ім'я та прізвище, називаючи його сербом і не зачіпаючи віросповідання[2]

Народився в селянській родині, у 12 років виїхав до Південної Америки, де 4 роки працював погоничем худоби в Аргентині та Бразильській республіці. На початку Першої світової війни мобілізований на службу рядовим в Австро-угорську армію[1].

Служив унтер-офіцером у гусарському кавалерійському полку, потім у 70-му піхотному полку Австро-Угорщини. Полк складався в основному з мешканців боснійської області Срем, а його бійці називалися зібцігерами (нім.) — семидесятниками[3].

Дундич — чемпіон австро-угорської армії 1914 року серед унтер-офіцерів з фехтування[3]. Воював у Першій світовій війні на російському фронті. Потрапив у російський полон під Луцьком у травні 1916 року[3].

У полоні вступив до добровольчого сербського загону Російської імператорської імперії.[3] Отримав чин підпоручика. Після Лютневої революції став на бік більшовиків,[6] вступив у РСДРП (б).

Влітку 1917 року вступив до Червоної гвардії (імовірно в Одесі). У березні 1918 року очолив партизанський загін на Донбасі в районі Бахмута, який потім влився в Морозівсько-Донецьку дивізію червоноармійських військ, що відступала до Царицина. Брав участь в обороні Царицина у складі Інтернаціонального батальйону, потім у кавбригаді Крючковського.

В РСЧА служив у кавалерії, з 1919 року в Особливій Донський кавдивізії С. М. Будьонного, потім в 1 кінному корпусі Першої кінної армії. Був помічником командира полку, командир кавалерійського дивізіону при штабі Першої кінної. З червня 1920 року помкомандира 36 полку 6 кавдивізії[1]

За легендами, які про нього стали складати ще за життя, Дундич відрізнявся неймовірною хоробрістю[3]. Цю особливість Дундича відзначили Ісаак Бабель у циклі оповідань «Конармії» і Олексій Толстой в романі «Ходіння по муках» (книга 3, «Похмурий ранок»).

Загинув у ході польсько-радянської війни при штурмі міста Рівне Першою кінною армією на території, що потім відійшла (до 1939 року) Польської республіки.

Був нагороджений Орденом Червоного Прапора та Почесною революційною золотою зброєю.

• Похований у місті Рівне. Його могила в Центральному міському парку ім. Шевченка є одночасно і пам'ятником. У 2017—2018 рр. планується демонтування пам'ятника, ексгумація рештків Олека Дундича й перенесення їх до цвинтаря[7][8]. 26 листопада 2019 року було повідомлення про знищення погруддя на могилі невідомими[9][10].
• На честь Олека Дундича названі вулиці в Росії та тимчасово окупованих населених пунктах України.

• «Конная армия, ее вожди, бойцы и мученики». Политуправление Первой Конной армии, 1921.
• Дундич Томо // Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия. — М., 1983. — С. 201.
• Дунаевский А. М. Олеко Дундич. — М.: Воениздат, 1960. — 143 с.
• Милорад Драгович. «Красный конник Олеко Дундич». (первое издание — 1957). М: Молодая гвардия, 1966
• Молчанов, А. П. Олеко Дундич. — Киев: Госполитиздат УССР, 1959. — 108 с.
• В. В. Зеленин, М. М. Сумарокова. «Легенды и действительность. Загадки и факты из биографии Красного Дундича» // Прометей Т. 5. — М., 1968.
• Сестра героя гражданской войны Олеко Дундича Мара Мустапич в Советском комитете ветеранов войны (1975)^{[недоступне посилання з квітня 2019]}