Дьоміна Катерина Ілларіонівна

Народилася 1925 року в місті Ленінград. Батько був військовим, мати працювала лікарем. Втративши в ранньому віці обох батьків, виховувалася в дитячому будинку[1], після чого жила у своєї старшої сестри, лікаря, за адресою Вулиця 3-го липня, будинок № 43.[2]

До літа 1941 році закінчила 9-ть класів і пришкільні курси медсестер Російського товариства Червоного Хреста. На період літніх шкільних канікул вирушила до старшого брата до Берестя, де той служив льотчиком на кордоні. Провівши кілька днів у Москві, 21 червня Михайлова сіла на поїзд, що прямував до Берестя. Наступного ранку під Смоленськом він потрапив під бомбардування. Повернувшись пішки в Смоленськ, вона вирушила в міськвійськкомат і попросила відправити її на фронт медсестрою. Воєнком відмовив, тоді вона вирушила у місцевий військовий госпіталь, де почала працювати добровольцем, а коли фронт наблизився і госпіталь розбомбили, прийшла в стрілецьку частина, що зайняла оборону під Смоленськом.

Учасниця німецько-радянської війни з 1941 року. У Червоній Армії з червня 1941 року. Оскільки документи, що посвідчують її особу та вік (такі як комсомольський квиток) залишилися в блокадному Ленінграді, додала до свого 15-річного віку ще 3 (три) роки[1].

У боях під містом Гжатськ (з 1968 року — Гагарін) Смоленській області 13 вересня 1941 року[3] отримала важке поранення в ногу. Була евакуйована в тил. Лікувалася в госпіталях на Уралі і в Баку. Після одужання, Катерина Іларіонівна, з дитинства мріяла про море, попросила воєнкома бакинського військкомату відправити її на флот. На цей момент у неї вже були нові документи з виправленим віком, тому зауважень не виникло. З січня 1942 року служила на військово-санітарному судні «Червона Москва», який переправляв поранених із Сталінграда, по Волзі через Каспійське море, до Красноводська. Там їй було присвоєно звання головного старшини, а за зразкову службу вручено знак «Відмінник Військово-Морського Флоту»[4].

Втім, служба на санітарному транспорті обтяжувала Михайлову і після завершення Сталінградської битви вона подала прохання про зарахування санітарним інструктором в 369-й окремий батальйон морської піхоти, який формувався в лютому 1943 року з добровольців в Баку[1]. Комбат спочатку відповів категоричною відмовою, тоді Михайлова написала лист про зарахування в батальйон на ім'я радянського уряду.

З Москви на запит прийшла позитивна відповідь, таким чином Катерина Іларіонівна стала морським десантником. Батальйон входив до складу Азовської, а потім Дунайської військових флотилій. З цим батальйоном Михайлова з боями пройшла по водах і берегах Кавказу і Криму, Азовського і Чорного морів, Дністра і Дунаю, з визвольною місією — по землі Румунії, Болгарії, Угорщини, Югославії, Чехословаччини та Австрії. Разом з бійцями батальйону вступала в бій, відбивала контратаки ворога, виносила з поля бою поранених, надавала їм першу допомогу. Тричі була поранена. В ході перших же операцій проявилися найкращі бойові якості дівчани: витривалість, безстрашність, самовідданість.

За свої дії в ході Темрюцької десантної операції була представлена командиром 369-го обмп майором Сударіковим до ордена Червоної Зірки, але нагороджена медаллю «За відвагу»: головний старшина Михайлова, будучи контуженою, надавала медичну допомогу 17 пораненим бійцям і евакуювала їх у тил зі зброєю під сильним вогнем противника[5]. Наприкінці січня 1944 року старшина брала участь у десанті у Керченському порту, мужньо проявила себе у вуличних боях, перев'язала 85 поранених солдатів і офіцерів, винесла з поля бою 13 тяжкопоранених, за що була нагороджена орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня[6].

Після звільнення Криму батальйон був перекинутий під Одесу і включений до складу Дунайської військової флотилії. Першою бойовою операцією нового об'єднання стало звільнення Аккермана наприкінці серпня 1944 року.

В ніч з 21 на 22 серпня 1944 року санінструктор Михайлова брала участь у форсуванні Дністровського лиману. В складі десанту 369-го обмп Дунайської військової флотилії однією з перших досягла берега, чіпляючись за коріння і гілки прибережних чагарників, видерлася на п'ятиметровий гребінь урвистого берега річки, допомагала піднятися наверх іншим десантникам і важкий кулемет. За час бою надала першу допомогу сімнадцяти важкопораненим червонофлотцям (включаючи порятунок з води тяжкопораненого начальника штабу загону), приборкала вогонь станкового кулемета, закидала гранатами дзот, знищила два десятки солдатів противника, 9 гітлерівців взяла в полон. Вранці Акерман був узятий. За прояв виняткової відваги було представлено до звання Героя Радянського Союзу, але нагороджена орденом Червоного Прапора[7].

Через місяць старший санінструктор зведеної роти Берегового загону супроводу Дунайської військової флотилії головний старшина Михайлова взяла участь у десантної операції по захопленню порту Прахово, а 4 грудня 1944 року знову стала прикладом героїзму при взятті фортеці Ілок в Югославії. В рамках запобіжних заходів щодо недопущення перекидання сил противника в район проведення Будапештської стратегічної наступальної операції передбачалося нанесення удару по придунайських населених пунктах Опатовац та Ілок. Обидва міста потрібно було брати з суші, тактичним десантам відводилася відволікаюча роль. Особливо важко довелося десантникам в боях за Ілок, до розвідувальної групи входили 52 людини, включаючи головну старшину Михайлову.

У ніч десантування з'ясувалося, що через розлив річки затопленими виявилися низовинні береги і невеликий острівець поблизу фортеці, місце висадки морських піхотинців. Після початку бою гітлерівці, усвідомивши, що сили червонофлотців невеликі, зробили спробу скинути їх у Дунай. Десант бився по шию в крижаній воді[8]. Атака 52-ї стрілецької дивізії на Ілок на суші затримувалася і через дві години бою з півсотні десантників, що зайняли кругову оборону на острові, в строю залишилися тільки 13, і всі вони були поранені. Сама будучи тяжко пораненою, Михайлова продовжувала надавати медичну допомогу тонувшим пораненим бійцям і, рятуючи їхні життя, прив'язувала їх поясними ременями до прибережних напівзатоплених дерев і очерету. А коли наближалися до острова ворожі шлюпки, сама бралась за автомат і відбивав атаку. Особисто з автомата вбила 5 ворожих солдатів.

Моряки виконали своє завдання, противник відтягнув великі сили на придушення десанту і, коли атака радянсько-югославських військ почалася, не зміг утримати Ілок. До кінця битви тільки семеро воїнів були боєздатні. Поранену, ослаблу від втрати крові і запалення легенів, майже в безнадійному стані Михайлову переправили в госпіталь. 9 грудня керівництвом Берегового загону супроводу головна старшина була повторно представлено до звання Героя Радянського Союзу, командувач Дунайської військової флотилії, віце-адмірал Горшков погодив це нагородження, тим більше, що в нагородному листі перераховувалися не тільки обставини бою за Ілок, але також відзначався героїзм дівчини в боях за Прахово і при форсуванні Дністровського лиману. Тим не менш у нагородному відділі визнали опис подвигів неправдоподібним й повернули назад представлення до нагороди в штаб флотилії. В результаті, новий командувач флотилії контр-адмірал Холостяков зміг нагородити Михайлову тільки другим орденом Червоного Прапора Наказ був підписаний 8 березня 1945 року.

До цього часу головна старшина, ледь оговтавшись від хвороби і поранення, втекла з тилового госпіталю в Ізмаїлі на фронт. Свій батальйон вона наздогнала під Комарно. У його складі продовжила брати участь в операціях, останньою з яких став десант на Імперський міст у Відні. Тут же вона відсвяткувала Перемогу 9 травня 1945 року[1].

Таким чином, до звання Героя Радянського Союзу главстаршина Михайлова представлялася двічі, у серпні[2] та грудні[8] 1944 року, але удостоєна його лише указом Президента СРСР від 5 травня 1990 року, з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 11 608).

Демобілізована в листопаді 1945 року[1].

Катерина Іларіонівна на параді Перемоги 9 травня 2013 року.

У 1950 році закінчила Ленінградський санітарно-гігієнічний інститут імені Мечникова. Працювала лікарем в місті Електросталь Московської області, де вийшла заміж і отримала прізвище чоловіка, Дьоміна. З 1976 року і до виходу на заслужений відпочинок у 1986 році працювала в Москві[1].

Проживала у Москві. Була членом Російського комітету ветеранів війни, Всеросійської ради ветеранів війни і праці[1].

У 1964 році про Катерину Ілларіонівну режисер Віктор Лісакович зняв документальний фільм «Катюша» (за сценарієм Сергія Смирнова). Фільму був присуджений приз «Золотий голуб миру» на Міжнародному кінофестивалі в Лейпцигу. У 2008 році був знятий документальний фільм «Катюша велика і маленька» (автори фільму Ткачов і Фірсова), який відновлює події 1964 року, коли знімали перший документальний фільм про Дьоміну[1].

З 27 січня 2017 року до дня смерті у червні 2019 року була єдиною живою жінкою, учасницею німецько-радянської війни, яка була удостоєна звання Героя Радянського Союзу.

Пішла з життя 24 червня 2019 року в Москві в колі сім'ї. Поховали на Троєкуровському кладовищі в Москві (дільниця № 26)