Карпюк Микола Андронович

Народився 21 травня 1964 року у селі Великий Житин на Рівненщині. Після здобуття середньої освіти працював токарем на рівненському заводі «Газотрон». Протягом 1982—1984 років проходив строкову військову службу. По завершенні служби в армії повернувся до Рівного, де працював за фахом токарем на місцевому льонокомбінаті (1984—1985), заводі тракторних запчастин (1985—1986) та «Газотроні» (1986—1990). Працював журналістом у газеті «Наша справа».

У 1989 році вступив в Українську гельсінську спілку. З 1990 року очолював рівненську обласну організацію Спілки незалежної української молоді. Був головою Рівненської обласної організації Української національної асамблеї. 19 серпня 1991 року сформував і став командиром першого загону Української національної самооборони.

У 1992—1993 роках брав участь у Придністровському конфлікті на боці ПМР. Очолював делегацію УНСО на перемовинах з ПМР, після чого очолив перший добровільчий загін, який долучився до конфлікту. Згодом став начальником Штабу УНСО ПМР.

В липні 1993 року змінив на посаді командира добровольчого корпусу "Арго" Валерія Бобровича. Добровольчий корпус УНСО "Арго" брав участьу війні в Абхазії на боці Грузії. Микола Карпюк був нагороджений владою Грузії орденом Вахтанга Горгасалі ІІІ-го ступеня.

Брав участь у парламентських виборах 1998 та 2002 років за списками Української національної асамблеї (номер 13 та 1 відповідно), проте до Верховної Ради обидва рази партія не пройшла[4].

У 2000—2001 роках брав участь в акції «Україна без Кучми», через що був арештований та засуджений до п'яти років ув'язнення[5]. Вийшов із в'язниці у 2004 році[6].

У жовтні 2015 року Європейський суд з прав людини виніс рішення, відповідно до якого держава Україна має виплатити Миколі Карпюку компенсацію в розмірі 3 тис. євро через порушення його прав під час розгляду справи про події 9 березня 2001 року[5]. Після звільнення відігравав помітну роль у керівництві УНА—УНСО, був заступником голови партії Юрія Шухевича.

Під час Помаранчевої революції керував підрозділами УНСО, які підтримали Віктора Ющенка.

У 2005 році був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ-го ступеня.

Під час Євромайдану приєднався до Правого сектору[6]. Брав активну участь у відбитті Штурму Євромайдану 11 грудня, протистоянні на вул. Грушевського та вул.Інститутський.

Після Перемоги Револіції гідності став заступником керівника по політичному блоку "Правий сектор".

У березні 2014 року з ініціативи Правого сектору був направлений до Москви на переговори з особами з оточення Путіна для обговорення можливості скасування кримського референдуму, проте тодішній лідер Правого сектору Дмитро Ярош зазначає, що особисто він був проти цієї поїздки[7].

17 березня був затриманий при перетині російсько-українському кордоні у Чернігівській області[8] російськими прикордонниками, після чого був доправлений до Брянська, де разом з двома іншими затриманими утримувався в ізоляторі. 21 березня перевезений до СІЗО міста Єсентуки[7]. Під час перебування у СІЗО щодо нього застосовувалися тортури та шантаж[9][10].

До вересня 2015 року місце перебування Карпюка було невідомим: російський адвокат Ілля Новіков висловлював припущення про те, що Карпюк мертвий[11]. За повідомленням дружини, перша зустріч Миколи Карпюка з адвокатами відбулася 14 вересня 2015 року, до того ані захисники, ані українські консули до нього потрапити не могли[12].

Під час утримання під вартою щодо Карпюка застосовувалися тортури, зокрема, катування електричним струмом. Карпюка під час допитів та тортур тримали в одиночній камері розміром 1м², забороняли спати вночі та протягом доби[13]. Під тортурами та погрозами російських правоохоронців викрасти і катувати дружину і сина Карпюка він змушений був взяти провину на себе[14]. В ув'язненні через докори сумління, що з нього вибили недостовірні покази на інших людей, вдався до спроби самогубства, намагаючись перерізати горло іржавим цвяхом, проте цю спробу попередили наглядачі[15].

7 вересня 2019 року був звільнений з російської в'язниці разом з іншими 34 українськими заручниками у ході обміну полоненими між Україною та Росією[16].

Миколі Карпюку, разом з іншим затриманим у Росії українцем, Станіславом Клихом, були висунуті звинувачення в участі у бойових діях під час першої чеченської війни на боці Чеченської Республіки Ічкерія, а саме у створенні та керуванні загоном «Вікінг»[2], замаху на вбивство та вбивствах військовослужбовців Збройних сил Росії у 1994—1995 роках[17]. Звинувачення базувалися на показах засудженого до 24,5 років ув'язнення Олександра Малофєєва, який нібито був членом загону «Вікінг»; самі Клих та Карпюк заперечували відвідини Чечні до свого ув'язнення[18]. Серед фігурантів цих справ виявився і Арсеній Яценюк.[19]

26 травня 2016 року Верховний суд Чечні визнав Миколу Карпюка винним та засудив на 22,5 років ув'язнення. Адвокати Карпюка неодноразово заявляли про порушення під час розгляду справи їхнього підзахисного[1]. Разом з іншим фігурантом справи — Станіславом Клихом — Микола Карпюк підписав заяву про апеляцію на рішення суду[20], проте Верховний суд РФ залишив у силі вирок обом в'язням[21]. Після завершення судового процесу для відбування покарання Миколу Карпюка етапували до колонії у Владимирській області[22]; наприкінці січня 2017 року стало відомо, що Карпюк перебуває у Владимирському централі[23].

У листопаді 2016 року Карпюк і Клих направили звернення до Міністерства юстиції України щодо їх переведення для відбування покарання до України[24]; крім того, захисники Карпюка і Клиха розпочали підготовку до подання позову до Європейського суду з прав людини[25].

Amnesty International назвала судовий процес над Миколою Карпюком та Станіславом Клихом «пародією на правосуддя»[26].

Одружений. Дружина — Олена, син — Тарас[6].

• Список українських політв'язнів у Російській Федерації та в Криму

• Микола Карпюк на сайті кампанії Let My People Go Ukraine
• Микола Карпюк. Досьє на сайті УНА-УНСО