Квітки

Село засноване у 17 столітті. Існують усні перекази про заснування його козаком Війська Запорозького Квіткою, що воював під проводом Богдана Хмельницького. Поранений в боях він не зміг більше воювати, та разом з іншими пораненими козаками Маслом, Паливодою, Прудченком, Собченком, Кабаненком, Криклею, та ін. заснував поселення, котре пізніше стало прозиватися ім'ям свого засновника.[4]

За історичними даними[4]:

	Квитки, село в 10-и верстах от Корсуня... В 1765 году... Квитки называлось местечком, имевшим 135 халуп (дворов), но уже с 1789 года именовалось селом. Церковь деревянная во имя Святителя Николая.
— Похилевич Лаврентий, «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», 1864.

21 лютого 1792 року Квітки одержали від короля Станіслава-Августа Понятовського статус містечка на магдебурзькому праві та герб, що відтворював назву поселення: на блакитному тлі гіллясте дерево з білими квітами.

Після другого поділу Польщі у 1793 році Квітки разом з усією Київщиною (та іншими українськими землями) увійшли до складу Російської імперії.

Квітки входили до складу Таращанський[5] (з кінця 19 століття — Селищанський) волості Богуславського (з 1844 року — Канівського) повіту Київської губернії (до 1797 р. — Київського намісництва).

Станом на 1878[6] рік Квітки — колишнє власницьке село при річці Монастирській, 3343 особи, 626 дворів, православна церква, школа, 3 постоялих будинки, 3 лавки, 6 водяних млинів[5]. За статистичними даними на той час Квітки були найбільшим поселенням у волості (вони налічували втричі більше населення і дворів, ніж титульні поселення — Тараща і Селище)[5].

На кінець XIX − початок XX ст. в селі діяли церковно-парафіяльна школа і земська школа (в будівлі якої нині розташований Меморіальний музей К. Г. Стеценка). У 1910 збудовано нову (велику) земську школу, у будівлі якої у радянські часи навчалося разом до 500 учнів. При цьому стара (мала) земська школа продовжувала діяти.

З 1917 — у складі Української Народної Республіки (УНР). Після інтервенції більшовицької Росії наприкінці січня 1918 р. владу Центральної Ради повалено, але незабаром після підписання 9 лютого 1918 Берестейського миру німецькі війська вже наприкінці лютого окупували зайняті більшовиками українські землі. Після чого 29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

Згодом мешканці села взяли участь у повстанні, очолюваному Директорією УНР проти Української Держави Скоропадського. На підтримку Симона Петлюри створили загін у складі 386 чоловік.

Згодом у 1919−1921 село було у складі Республіки Медвин і боролося проти навали більшовиків.

З 1923 — остаточно встановлено комуністичний режим.

У 1927 році у селі було організовано два ТСОЗи, а з 1930 на їх базі створено два колгоспи: ім. К. Є. Ворошилова та ім. Другої П'ятирїчки. Діяв дитячий садочок та дві школи, початкова (мала) і середня школа-семирічка (велика), колишні земські.

Незважаючи на створені колгоспи, село постраждало у роки голодомору 1932−1933, коли коли від голоду загинуло близько 550 жителів. Але в колгоспах були утворені дитячі ясла, де старалися годувати чим було можна хоча б дітей.

У 1930-и роки в численних ставках, розкиданих по селі було розгорнуто промислове риболовство. В селі діяла міжколгоспна рибна бригада.

Під час Другої світової війни німецькою окупаційною владою селянам було частково повернене нерухоме майно, відібране комуністами у часи так званого розкуркулення — позасудової конфіскації майна в інтересах третіх осіб. Навчання в школах не відбувалося. Було відновлено богослужіння в молельній хаті, оскільки сталінська влада церкву зруйнувала. З червня 1943 по лютий 1944 року, за неперевіреними даними, діяла підпільна організація, якою керував НКВС СРСР^{[джерело?]}.

Село відоме «Квітчанською обороною», яка відбувалась у 1944 році, під час Корсунь-Шевченківської битви і контрнаступу німецьких військ. Коли Червона Армія в січні 1944 року підійшла до Квіток, 500 жителів було мобілізовано до складу 180-ї стрілецької дивізії, близько 600 (в тому числі й діти) залучено на допоміжні роботи: копали окопи, тягали по розпутиці (через відлигу, коли не могла пройти техніка) на собі ящики з патронами, снарядами, а також залучалися до винесення з поля бою поранених. При цьому понад 200 жителів Квіток загинуло.[7] А східна частина села за назвою Собківка згоріла до тла.

Загалом на фронтах війни загинуло 385 мешканців села. На їх честь згодом в селі спорудили Обеліск Слави з комуністичними символами, встановлено меморіальну споруду з гаслом «Армія і народ — єдині». У 1969 р. з нагоди 25-річчя Корсунь-Шевченківської битви село було відзначене Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.[8]

У 1950, з огляду на велику кількість загиблих від голодомору та на війні людей, а також, виїхавших в інші місця проживання (переважно в розвинуті промислові міста, та райони, наприклад, на Донбас), колгоспи було об'єднано в один — ім. Орджонікідзе, котрий діяв до початку 1990-х років.

В колгоспі діяли механічний млин та олійниця, вивезені з Німеччини по репарації, цегельний завод, побудований силами колгоспників.

Станом на 1972 рік колгосп мав у користуванні 3,7 тисяч га угідь, з них 2,5 тисяч га орної землі. Напрям господарства був зерновий з розвинутим тваринництвом. Крім зернових вирощувалися бобові (наприкл., горох), цукровий буряк. Діяли м'ясо-молочні ферми ВРХ, а також свиноферми. В колгоспному саду вирощували яблука. Також колгосп займався вирощуванням шовковичного шовкопряда на кокони.

В селі працювала середня школа, де навчалось 500 учнів, побудований в 1970-х роках будинок культури на 300 місць, 3 бібліотеки з книжковим фондом 19,3 тисячі примірників, краєзнавчий музей, 3 дитячих ясел, дільнична лікарня на 25 ліжок, поліклініка, аптека, 8 магазинів, чайна, універмаг, поштове відділення.

Погруддя К. Г. Стеценка біля його меморіального музею