Макарська

Поблизу сучасного міста існувало поселення вже в середині другого тисячоліття до нашої ери. Вважається, що цим поселенням користувались критяни на шляху до Адріатичного узбережжя (так званий «бурштиновий шлях»). Однак це був лише один з портів зі зв'язками з більш широким Середземномор'ям, про що свідчать мідні таблетки з критською і єгипетською системами мір. Аналогічні таблетки були знайдені в єгипетських пірамідах. В іллірійську епоху цей регіон був частиною більш широкого союзу племен на чолі з Ардеансами, заснованого у третьому столітті до нашої ери в області Центіна (Оміш) до річки Вйосе в сучасній Албанії[5].

Хоча римляни стали правителями Адріатики, перемігши Ардеанс в 228 р., їм знадобилося два століття аби затвердити свою владу. Римляни відправляли своїх солдатів ветеранів на поселення в Макарській.

Після краху імперії в 395 р. ця частина Адріатичного узбережжя стала частиною Східної Римської імперії, і багато людей рятувались втечею до Мукурум від нової хвилі загарбників. Місто присутнє в Пейтингерових таблицях (Tabula Peutingeriana) як порт Інаронія, але згадується як Мукурум, більше поселення, що виросло в найнедоступнішій частині Біокових гір, ймовірно, на самому краю римської цивілізації. Воно з'являється в актах Салонанського Синоду від 4 травня 533 н. е., який відбувся в Салоні,[5] коли також була створена місцева єпархія.

У 548 р., Мукурум був знищений армією остготського короля Тотіла. Візантійський імператор вигнав східних готів (остготів). У VII столітті область між Цетиною і Неретвою була окупована слов'янами, які створили князівство Неретва, з адміністративним центром в Мокро (Макарська). Дож Венеції П'єтро I Кандьяно, флот якого було направлено до міста, щоб покарати місцеві судна за піратство, був розбитий 18 вересня 877 р.[5] і мав сплатити репарації Неретві за вільний прохід своїх човнів до Адріатичного моря. В часи існування Неретви на узбережжі з'являється порт, відомий як Макар.

Князівство було анексовано королівством Хорватія в XII столітті, і було завойовано Венецією століття потому. Скориставшись суперництвом між хорватськими володарями та їхньою боротьбою за владу (1324-1326 рр.), боснійський Бан Степан Котроманич анексує прибережні райони Макарської. В ці часи змінилось багато правителів: від хорватських та боснійських феодалів до феодалів із Захумлє (пізніше Герцеговина).

У насиченому подіями XV столітті турки завоювали Балкани. Щоб захистити свою землю від турків, герцог Вукчич передав порубіжні провінції Країна та Неретва до Венеції 1452 року. Прибережні райони Макарської перейшли до турків 1499 року. Місто було оточено стінами з трьома баштами. Назву Макарської згадано вперше в документі 1502 р., у якому розповідалось про те, як черницям з міста було дозволено відновити свій храм[5].

Карта, на якій зображено спробу турків захопити Макарську після Битви при Лепанто 1571 р.

Турки були пов'язані з усіма частинами Адріатичного моря через порт в Макарській, і тому вони приділяли велику увагу підтримці порту. 1568 р. вони побудували фортецю для захисту від Венеції. Під час турецького панування центр адміністративної та судової влади знаходився у Фочі, Мостарі, на короткий час у самій Макарській і, нарешті, у Габела на річці Неретва.

Під час війни між Венецією і турками за Крит (1645-1669 рр.) прагнення населення звільнитись від влади турків посилилось, і 1646 року Венеція відбила узбережжя. Але період паралельного панування тривав до 1684 р., доки не зникла загроза з боку турків 1699 року[5].

Після повернення до правління Венеції в 1646 році, Макарська була передана Австрії за Кампо-Формійським мирним договором. 1695 р. Макарська стала резиденцією єпископів, підприємницька діяльність повернулась до життя, але вона знаходилась на периферії та недостатньо уваги приділялось освіті мешканців. Коли тривала боротьба проти Османської імперії, Венеція більше зважала на потреби місцевого населення. За свідченнями дорожніх хронік Альберто Фортіса (18 століття), Макарська була єдиним містом на узбережжі і єдиним містом в Далматії, де не було жодних історичних решток.

З падінням Венеції в Макарську входить австрійська армія і залишається тут до поразки від Наполеона. Французи прибули до Макарської 8 березня 1806 р. і залишились тут до 1813 року. Цей період позначився процвітанням, культурним, соціальним, та економічним розвитком. Згідно з французькими законами всі люди були рівні та були ухвалені вперше за багато століть закони про освіту хорватською мовою. Були відкриті школи. У цей час Макарська було невеликим містом з близько 1580 мешканців[5].

Як і в Далмації в цілому, австрійські власті запровадили політику італійщення, і офіційною мовою була проголошена італійська. Представники Макарської в асамблеї Далмації в Задарі та Імператорській раді у Відні вимагали впровадження хорватської мови для використання в суспільному житті, але влада вперто виступала проти. Один з лідерів національної (про-хорватської) партії був Міховіл Павлінович з Підгора. Макарська була одним з перших міст, де була офіційно визнана хорватська мова (1865). У другій половині XIX століття Макарська переживає велике піднесення, і в 1900 р. тут проживало близько 1800 жителів. Місто стає вузловою точкою торгівлі сільгосппродукцією не тільки з прибережних районів, а й з внутрішніх земель (Боснія і Герцеговина), та має водне сполучення з Трієстом, Рієкою і Сплітом.

Віденський конгрес залишив Макарську Австро-Угорщині, у складі якої місто перебувало до 1918 року.

На початку XX століття сільське господарство, торгівля і рибальство залишаються основою місцевої економіки. 1914 р. був побудований перший готель, який започаткував місцеві традиції туризму. Під час Другої світової війни Макарська входила до складу маріонеткової Незалежної Держави Хорватія. Тут був порт для військово-морського флоту країни, який служив штаб-квартирою Центрального Адріатичного військово-морського командування перед перенесенням до Спліту[6].

Після війни Макарська переживає період росту, населення потроїлось. Всі природні переваги регіону були використані для створення в Макарській одного з найвідоміших туристичних районів хорватської Адріатики.

У 2007 р., все ще триває ексгумація жертв Другої світової війни[7].