Миртюки

Очевидно, що назва села Миртюки й походить від назви поля Мєртюкі, яке тягнулося від Братківців аж до Верчан, природною межею якого був правий рукав річки Жижава та польова дорога, що тягнулася паралельно русла річки. ^{[джерело?]}

Польська назва поля пол. Miertiuki трансформувалась в українську назву села Мєртюкі або Міртюки На російському письмі ця власна назва передавалась як Мертюки або Миртюки. Усталився правопис Миртюки.

Село Миртюки, що знаходиться на правому березі річки Стрий, виникло у період між двома світовими війнами. За часів Другої Речі Посполитої належало до Братківської гміни Стрийського повіту Станіславського воєводства[1]. Зараз це населений пункт Стрийського району Львівської області, Україна.

Між Миртюками і Фалишем був невеликий за площею дубовий ліс та росли кущі. Цей ліс мав велике значення для господарської діяльності селян навколишніх сіл. Влітку тут випасали худобу, розставляли сильця на зайців, можна було вполювати навіть козулю. Після війни тут збирали жолуді.

Керівництвом колгоспу було прийнято рішення викорчувати цей лісок, щоб розширити посівні площі, але малородючі землі не дали належного прибутку. Тепер тут пасовище. Йде повільний процес відновлення.

Жижава колись була повноводною річкою. Жителі навколишніх сіл ловили рибу, напували коней, корів, використовували канави для роботи водяних млинів з нижньобійним колесом.

У 70-х роках XX ст. місцеве начальство вирівняло русло річки. Про старе русло нагадують дуплисті верби та газова труба над безводним руслом, промислові підприємства та новобудови на місці колишніх верболозів, а правий рукав Жижави називають каналом.

Важливе місце відігравала дорога, яка сполучала навколишні села з містом Стрий. Паралельно з цією дорогою простягнулась залізнична колія, яка сполучала Стрий з важливим центром виробництва солі Болеховом. Долиною, Станіславом Залізниця поділила Могилки і Міртюки на дві частини. Залізничний і шосейний мости через річку Стрий робили зручним місцезнаходження Миртюк.

Старожили розповідають легенду, пов'язану з назвою невеликого котловану недалеко від річки Стрий. На місці котловану колись стояла корчма. Весело збігав час за чаркою горілки та запальними танцями. Одна жінка так захопилася відвідуванням корчми, що, навіть, у Великодну п'ятницю випивала і танцювала там на втіху таким, як вона сама. Вона взяла образ Матінки Божої, і почала з ним танцювати. Бог прокляв усіх, хто там був, а корчма провалилась крізь землю. На місці, де була корчма утворилась Синіва. Кажуть, що взимку було чути веселі крики, що доносились з глибин Синіви.

У 1938 році частина дороги довжиною майже півкілометра від стрийського моста була укладена бруківкою, яка перебувала в експлуатації до середини 80-х років XX ст. Сліди бруківки і каменю знаходяться і на польових дорогах, що свідчить про їх важливість у господарстві села. У середині XIX ст. частина центральної дороги була обсаджена тополями. Дерева садили у шаховому порядку. Відстань між ними становила 15 сажнів. Від моста до повороту на Братківці було посаджено до 40 тополь. До наших днів збереглась лише назва та декілька прадавніх пнів. Австрійський уряд жорстоко карав за вирубування дерев у лісосмузі. Такі насадження протистояли ерозії ґрунтів, укріпляли береги річки, зменшували шкоду від повеней.

Річка Стрий змінювала русло, відступаючи від Братковець та Миртюк. Жижава інколи завдає матеріальної шкоди жителям Миртюк. У ніч з 30 на 31 липня 2004 року Жижава вийшла з берегів. У бурхливих потоках річки опинилось більша частина села. Рівень води досягав до 1,5 метра. На шкільному стадіоні утворилось озеро. Мали роботу й пожежники: вони відкачували тисячі кубометрів води.

Береги річки стрімкі висотою місцями до 4-5 метрів. Перед Миртюками береги пологіші. Річка розділяється на два рукави. Село опинилося у своєрідному трикутнику, бічні сторони якого два рукави Жижави, а основа — залізниця.

На Бубниськах до Жижави були прокопані два стічні рови (Auszugsgraben), які є й досі. А далі, на південь, проводились меліоративні роботи. Поле висушили. Кількість стічних ровів збільшилась. Деякі з них помилково називають Жижавою.

До млинів проривали спеціальні канави. Використана вода стікала знову у Жижаву, але вже нижче за течією. На Миртюках така канава була за декілька метрів від польової дороги. Вона тяглася через Могилки аж до млина на Слобідці. Правдоподібно, що млин до 50-тих років XIX ст. стояв на правому березі Жижави, а згодом був розібраний та перенесений. На місці миртюківського млина залишились лише фрагменти фундаменту.

Вздовж старої польової дороги тепер тягнуться електролінії енергосистеми «Мир», а під землею труби нафтопроводу «Дружба».

На правому березі річки Стрий між Братківцями і Миртюками росла лоза з червоною корою, яку використовували для плетіння кошиків та інших кустарних виробів. Лоза була такою густою, що селяни жали її серпами. Сорт цієї лози втрачено. Вона називалась вікліною і була завезена у Братківці місцевим паном Баранським. Мистецтво лозоплетіння приносило значні доходи пану Баранському та євреям, які торгували готовою продукцією. Дехто з них організовували за плату випасання худоби на Лугах. Без дозволу Баранського заборонялось збирати каміння на власні потреби, щоб не пошкодити берегові укріплення, сплетені з лози. У таких штучно створених заплавах водилось багато риби. Після другої світової війни русло Стрия поглибили і заплави, як і рукави та невеличкі острівці зникли назавжди.

На одному з рукавів річки Стрий, який протікав вздовж дороги Стрий — Жулин розміщувався склад лози. Вона була складена у стоси, окремі гілки проростали. Їх використовували для посадки, для виготовлення кошиків, стільців тощо. Для здирання кори виготовляли спеціальні пристрої у вигляді латинської букви V. Цю роботу виконували також діти.

Іншим видом промислу була розпиловка лісу на тартаку. Тут працювало переважно чоловіче населення Братковець, Миртюк, Фалиша. На місці сучасного комбінату хлібопродуктів знаходився млин, що був збудований ще у 1860 році. Цей водяний млин переробляв на добу 16 тонн зерна. Трохи далі знаходився тартак Моншайна, на якому працювали жителі Слобідки, Стрілкова та Верчан, вище по течії Жижави у надзвичайно мальовничому місці біля Фалиша стоїть інший млин, який зберігся до наших днів у дуже жалюгідному стані. Колись цей млин славився на всю округу якістю борошна. У різні часи сюди звозили господарі збіжжя. Цей млин був побудований на місці старих млинів у 1912 році німецьким колоністом Андреасом Даніелем, який здавав в оренду Вільяму Біженсу.

Племінниця Даніеля Біженса п. Острижнюк проживає на Миртюках, батько якої оженився на українці з Угольної. П.Острижнюк переїхала на Миртюки з Івано-Франківщини, купивши хату в Добоша.

У млині під керівництвом Вільяма працював Філіп Бейчак, родом з села Вельдіж, син українця і німкені Ельжбетти. Мама померла, коли Філіпу виповнився 1 рік. Філіп почав працювати у млині з 1928 року. На роботі він втратив око. Він був спеціалістом своєї справи. Мав відповідні дипломи. Рятуючись втечею від Червоної Армії Вільям Біженс залишив млин і будинок Філіпу, який працював на ньому до 60 рр XX ст. Помер Філіп у 93 річному віці, а його дружина Анастасія Махник живе у будинку біля старого млина. В Україну Анастасія втекла з сестрою від переслідувань у 1939 році, а в 1941 році вийшла заміж за Філіпа. Все своє життя працювала в колгоспі. Млин став колгоспною власністю, а з часом втратив своє господарське значення. Величезні жорна мололи збіжжя. Мололи допоки було кому запускати лопасті.

На Могилках польський уряд почав відвантажувати шутер. Про кількість добутого шутру свідчить той факт, що в 30-ті роки тут функціонувала вузькоколійка. Була також невелика вантажно-розвантажувальна станція. Площа кар'єру становила близько 2 га.

У післявоєнні роки геологічна експедиція проводила тут пошук корисних копалин. Було знайдено поклади калійних солей, але до видобутку не приступили.

Біля головної дороги досі стоїть с особливий будинок з колонами. Це — колишній ресторан «Асторія», який був побудований у 1878 році. За рестораном тягнулась алейка, що вела до відкритого танцювального майданчика.

На протилежній стороні стояла корчма, відвідування якої мало інколи плачевні результати. Житель Братківців, повертаючись добряче напідпитку додому, скерував коні в річку.

На Миртюках селяни володіли земельними наділами до 4 га. Власниками землі були не тільки селяни, а й працівники залізниці. Леон Кемпа обіймав якусь високу посаду на нафтодобувних підприємствах Борислава, а на Миртюках володів чотирма га землі та будинком разом з господарськими приміщеннями.

Після 1944 року за відбудову господарки взялось нове радянське керівництво, основним завданням, якого було створення колективних господарств. Люди, як могли, захищали своє майно від колективізації. Першими переконали у перевагах колгоспу нових поселенців, які за шматок хліба працювали наймитами у Братківцях та Стрілкові, бо обіцяних земельних наділів не отримали. Клаптики землі розподілили аж навесні, а через рік -два знову забрали у колективну власність разом з урожаєм. Та, навіть, не наймитування так не переконало людей організувати колгосп, як обіцянка повернути їх на батьківщину. Зрештою, кожен розумів, що це неможливо, але тішив себе надією, бо були ще й інші обіцянки влади — вислати в Сибір.

Колгосп був організований і на Миртюках. Але земля вчителя Мацана не була занесена до колективної власності. Коли треба було жати жито власті доручили це зробити колгоспникам, але жоден з них не пішов жати чужу ниву. Цей спротив викликав неабияке обурення влади, яка швидко знайшла вихід: загони НКВД на дорозі зупиняли селянські підводи, давали серпи і примушували селян, які повертались з базару, жати певну кількість ниви.

На Миртюках уповноважені Афонін і Косенко намагались записувати усіх жителів до колгоспу. Люди вдавались до всіляких хитрощів. Один чоловік декілька разів ховав свою жінку під периною від настирливих уповноважених. Зате бабу Магду вони записали аж п'ять разів, бо вона не мала свого будинку і змушена була проживати у сусідів які давали їй харчі та притулок по черзі.

У 1950 році кілька колгоспників, серед них був чоловік Добош Осипи, отримали завдання від вояків УПА заготовити 2 підводи зерна. Вони виконали завдання, але зрадник видав їх. За співробітництво з повстанцями радянська влада жорстоко покарала, хоча на розклеєних листівках можна було прочитати обіцянки влади дарувати свободу тим, хто добровільно здасться або видасть бандитів. До сьогодні на фалиському млині висять, пожовклі від часу, клаптики таких настанов радянської влади. Чекала кара і на тих, хто зривав подібну писанину або стирав лозунги, написані червоною фарбою, на стінах будинків.

У 60-70 роках XX ст., Миртюки забудовуються промисловими підприємствами, з'являється будинок побуту, ресторан «Ромен», будівельно-монтажне управління, автотранспортне управління тощо. У колгоспах працювало лише 4-5 осіб, а село поступово ставало спальним районом м. Стрия, де працювала переважна більшість жителів. За старанну працю П'ясецька Катерина була нагороджена Орденом «Знак Пошани», а Павлик Петро, Соколик Дмитро, Наконечний Михайло, Пасемків Дмитро — Орденом «Знак Пошани» і «Трудового Червоного Прапора».

Важливе місце у інфраструктурі господарства колоністів посідала школа, яка була доступною для дітей колоністів та дітей чиновників. Школа з польською мовою навчання була відрита на Слобідці. Початкова школа з українською мовою навчання працювала у Братківцях. У школах навчалося у середньому від 70 до 100 дітей. Деякі з них навчались у гімназіях та школах м. Стрий.

Для комуністичного тоталітарного режиму було також важливою ідеологічна підтримка завоювань соціалізму, яка вилилась у боротьбу з неписьменністю. Для цього у 1945 році у Миртюках була створена початкова школа. У школі навчалось до 40 учнів віком від 7 до 14 років. Вчила їх Височанська Доміана, яка мала дар до малювання. Колишнім учням запам'ятався її акуратний каліграфічний почерк, згодом вчителька працювала в одній із стрийських шкіл.

У роки, коли йшов процес укрупнення колгоспів сіл, початкову школу на Миртюках ліквідували. Малі села заносились до статусу неперспективних. Більш ніж 15 років діти Миртюк здобували початкову і середню освіту у школах Стрия та у Станківській середній школі. З середини 90-х рр. XX ст., неподалік від приміщення старої польської школи, відкривається початкова школа на Слобідці.

Проблема вдосконалення змісту освіти виникала і виникає на різних етапах розвитку суспільства, бо від якості освіти залежить інтелектуальний і культурний потенціал українського народу. У другій половині 80-х років XX ст. у колишньому СРСР було розроблено програму основних напрямків реформи загальноосвітньої школи. В умовах незалежності України розвиток освіти набув нового змісту, тому і виникла проблема його концептуального оформлення. У листопаді 1993 року Кабінет Міністрів України затвердив програму яка й передбачала внесення істотних змін у систему освіти в Україні. Своєрідним початком реалізації цієї програми у Стрийському районі стало будівництво Миртюківської спеціалізованої школи, яке розпочалось у складних фінансово-економічних умовах.

Через шість років, 22 серпня 1999 року запрацювала новозбудована школа.

Влітку 1999 року на будівництві школи працювали не тільки будівельники. Жителі села брали активну участь у будівельних роботах. До роботи на завершенні будівництва школи долучились також і вчителі, які після конкурсного відбору приступили до педагогічної роботи у Миртюківській школі. Процес становлення школи проходив у довготривалих дискусіях, високі посадові особи були певним чином зацікавлені у відкритті саме спеціалізованої школи з іноземних мов та інформатики, а фінансувати такий проект на перших порах виявилось досить складно через великі перевитрати. Але й тут знайшлися способи як залатати бюджетну діру. Керівництво школи у стислі строки розробило навчальний план, узгодило програми викладання навчальних дисциплін. Школа отримала статус юридичної особи. Навчальний план школи значно розширював можливості учнів отримати якісну базову і середню освіту. Школи Стрийського району надали допомогу підручниками, яких не вистачало для учнів. З часу свого заснування школа стала центром проведення різноманітних заходів, семінарів, методичних днів, педагогічних конференцій.

Миртюки