Пліснесько

Ліве вічко скриньки ХІІ ст.

Про Пліснесько на сторінках літописів збереглись лише три згадки. Вперше в літописі під 1188 роком описано невдалий похід на Пліснесько військ волинського князя Романа Мстиславовича і його тестя Рюрика Ростиславича, відбитий галичанами і угорським військом. Вдруге у літописі описано похід у квітні 1232 (6740) князів Данила Романовича і Олександра Белзького на Пліснесько для упокорення бояр Арбузовичів; тоді із захопленого міста вони привезли велику здобич до Володимира на Волині. Втретє Пліснесько згадано у «Слові о полку Ігоревім», де у сні князя Святослава напередодні походу проти половців вказуються урочища навколо Києва.^{[джерело?]}

Найвідомішою археологічною знахідкою з Пліснеська є кістяне вічко скриньки ХІІ ст. із зображенням воїна на башті, знайдене 1940 року археологом Ярославом Пастернаком.

За легендою, при обороні міста від половців 1180 року загинула княжна Олена, донька князя Всеволода Мстиславича з Белза, сестра князя Олександра Белзького. Ймовірне місце її загибелі в дитинці городища донині має назву «Оленин парк». Княжна нібито заклала у Пліснеську перший монастир з церквою Преображення Господнього. У сучасній церкві Підгорецького монастиря, що лежить біля городища, збереглася мармурова плита 1706 року з латинським написом «Gelsissima Principissa Helena * M * Ducis Wsewoldi filia * anno 1180 * hoc monasterium primo fundavit…» («Вдячна княжна Олена, дочка князя Всеволода, 1180 року цей монастир вперше заснувала»)[6].

Директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький у 2001 році започаткував наукову конференцію «Ольжині читання», яка щорічно відбувається в Підгорецькому монастирі (поруч із Пліснеським городищем). На конференції обговорюють, зокрема, питання походження з Пліснеська рівноапостольної княгині Ольги, дружини князя Ігоря. У цьому контексті поставало питання про спорудження їй пам'ятника на терені Пліснеська чи Підгірців.

Схема оборонних ліній Пліснеська. Автори макету І. та Л. Качори (за матеріалами М. Филипчука).

Історію Пліснеська поділяють на слов'янський (хорватський) і давньоруський (давньоукраїнський) періоди. Давньослов'янське поселення зародилось у VII—VIII ст., займаючи спочатку площу 10-12 гектарів. До Х ст. слов'янсько-хорватське Пліснесько досягло найбільшого розвитку, займаючи площу до 300 гектарів і маючи устрій міста-держави. Його обвели декількома рядами дерев'яно-земляних укріплень, що мали вигляд дерев'яної стіни-забороли з прибудовами із внутрішньої сторони, земляними відкосами, ровом. Ймовірно, поселення було у Х ст. значним торговим цетром на шляху вікінгів з Дніпра, Скандинавії до Великої Моравії. Забудова складалась із груп 3-5 невеликих напівземлянок із печами-кам'янками, віддалених між собою на 30-40 м. Основним заняттям населення були землеробство, скотарство; із ремесел почало розвиватись гончарство і обробіток заліза. Можливо, тут був значний культовий центр, по якому залишились численні могильники.

Археологічний матеріал показує, що в окремих регіонах Русі, зокрема в землях, заселених хорватськими та волинськими племенами, де розташовувалися велетенські городища як Пліснесько, Стільсько чи Солонсько, які в десятки разів були більшими від тодішнього Києва та цілі комплекси з високим рівнем спеціалізованого виробництва як Рудники, перед кінцем Х ст. існувало розвинене диференційоване суспільство, здатне до утворення й утвердження державних механізмів[7].

Давньослов'янське хорватське городище повністю знищив київський князь Володимир Святославич під час війни 992—993 років з білими хорватами, що засвідчують віднайдені згарища будівель[6]. Можливо, з Пліснеська князь проводив подальшу експансію на Перемишль на заході та на Теребовлю та Галич на півдні. На початку Х ст. Пліснесько відродилось на мисі як давньоруське місто, займаючи меншу площу. На давніх валах проклали нові лінії оборони, хоча місто отримало традиційну структуру з дитинця, посаду, окольного городу. Захистом міста з півдня були стрімкі схили гори, зі сходу і заходу — яри потічків, поміж якими для захисту з напольної північної сторони простягалось 9 ліній оборони з валів висотою 3-5 м при ширині 7-10 м, ровів. Якщо перші п'ять ліній оборони мали дерев'яні стіни-заборола, то у решти по валу йшов лише частокіл. Зовні лінії оборони дитинця над схилом окремо стояло декілька веж на кам'яній основі, а під схилом дитинець охоплював вал. У кожній лінії оборони збереглись 2-3 прокопи давніх брам. Загальна довжини валів Пліснеська становить близько 7 км. Давньослов'янські лінії оборони з валу з ровом на схилах прилеглих пагорбів у княжі часи не відновлювали.

З другої третини ХІІ ст. розпочався період нового розквіту міста, коли у ньому появились великі наземні будівлі з глинобитними печами, долівками, покритими керамічними полив'яними плитками, почала формуватись вулична рядова забудова дитинця, посаду. У місті розвивались ремесла: ковальство, гончарство, обробка дерева, каменю, кості. Припускають, що Пліснесько було одним з найдавніших християнських центрів Галичини. Із поширенням християнства південний укріплений наріжник дитинця (урочище «Оленин парк»), мабуть, займав монастир. У 2007 в урочищі відкрили, як припускають, залишки мурованої церкви.

За своєю площею Пліснесько був співрозмірним з найбільшими княжими центрами Київської Русі, зокрема Києвом.

Пліснесько у 1241 знищили орди Батия. Згарища міста були заселеними до кінця ХІІІ ст., коли люди розійшлись до нових, краще захищених від нападів поселень.

Перші відомі розкопки у Пліснеську провів настоятель Підгорецького монастиря о. Варлаам Компаневич у 1810 (самостійно) та в 1816 (за сприяння генерал-губернатора Галичини Г. Гауера). Власники Підгорецького замку розкопували Пліснесько в 1833 році, у 1870-х тут працювали археологи-аматори А. Кричинський і Август Бельовський. У 1880-х роках тривалий час розкопки проводив археолог Т. Земенцький, який виготовив перший план городища, розкопав понад 60 курганів, досліджував дитинець, але не залишив наукових описів розкопок, а його знахідки розійшлись по приватних колекціях. Також залишилось обмаль згадок про розкопки професора університету Карла Гадачека з початку ХХ ст.

Перші систематичні археологічні дослідження провів доцент Львівського університету Іван Старчук (1946–1949), а після нього дослідження проводив Михайла Кучера, який вважав, що городище функціонувало винятково у давньоруський період. У 1970-1980-х роках їх продовжив Р. С. Багрій. З 1990 по 2016 рр. дослідженнями Пліснеська від Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, а пізніше й Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка керував Михайло Филипчук (директор Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка). У 2015—2016 рр. на Пліснеську працювала також експедиція Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» під керівництвом заступника директора з наукової роботи А. М. Филипчука.

Уже знайдено до 90 житлових і господарських будівель, 6 культових споруд, досліджено 60 курганів, 150 поховань.

Біля Пліснеська 1986 року знайшли Йосипівський скарб з кількох тисяч дирхемів, що походили з 708–812 років[8].

Найвідомішою археологічною знахідкою з Пліснеська є кістяне вічко скриньки ХІІ ст. із зображенням воїна на башті, знайдене 1940 року археологом Ярославом Пастернаком.

Курганний могильник в урочищі «Поруби». Гравюра XIX ст. В.Січинського.

На терені Пліснеська є три великі могильники й окремі поховання. За давньослов'янської доби поміж 4-ю та 5-ю лініями оборони містилися кремаційні могильники.

На північ від городища лежить курганний некрополь з сотнями могильників, де з ХІІ ст. з'явились поховання християн. У них віднайдено бронзові прикраси, каблучки, скляний браслет. При розкопках 1882 у могильнику було знайдено меч варяга із перехрестям, інкрустованим мідним, срібним і золотим дротом.

П'ять могил на дитинці і дві на посаді були вкриті кам'яними плитами, де у похованнях знайшли залишки парчевих стрічок, бронзових пряжок і ґудзиків з вушками.

• Пліснеський археологічний комплекс
• Стільсько (городище)

1. Вісник Інституту археології. — Л.: ЛНУ ім. І.Франка, 2006.
2. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.).
3. Войтович Л. Вікінги в Центрально-Східній Європі: Загадки Ладоги і Пліснеська.
4. Гудима Ю. Йосипівський скарб. Стан і перспективи досліджень.
5. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. — К. : Дніпро, 1989.
6. Літопис руський за Іпатським списком.
7. Мицько І. Угорські сюжети в біографії княгині Ольги.
8. Мицько І. Данське походження князя Олега. (рос.)
9. «Пліснесько — 200 років досліджень». — Інститут археології ЛНУ ім. І.Франка.
10. Филипчук М. А. Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов'янський та давньоруський час. 2009^{[недоступне посилання з липня 2019]}.
11. Филипчук А. М. Давній Пліснеськ: історія та міфи / Studia historia. Львів: «Растр-7», 2018. 56 с.
12. Филипчук А. Фібули з давньослов'янського культового центру у Пліснеську / Studia antiquitatis. Львів: «Растр-7», 2019. Вип. 1. 44 с.
13. Филипчук А. М. Давній Пліснеськ християнський / Studia historia. — Львів : Растр-7, 2019. — Вип. 3. — 64 с.