Возницький Борис Григорович

Борис Возницький з мамою Тетяною. Початок 1930-х рр.

Навчався в початковій школі у рідному селі з 1932 по 1936 рік. Після її закінчення продовжив у 5-6 класах Дубенської загальної школи (тепер у будівлі — Дубенський коледж культури і мистецтв). Разом з єдиним однокласником-українцем Рафальським відмовились ходити на урок релігії, який вів ксьондз, директор не протестував.[2]

Під час Другої світової був в УПА. За спогадами самого Возницького, перед приходом «совєтів» вони отримали наказ розійтись по домівках і чекати наказу на збір (Пугачино (псевдо), йди в село і будь там[2]). Однак одразу після входу радянських військ у Дубно в березні 1944 року був мобілізований і потрапив на фронт. Служив у штрафній роті (за його словами, як і всі «западники»; з 60 вояків вижили 3, служив, зокрема, разом з бандитами, білогвардійськими офіцерами з рудників (у них не згинались ноги)[2]). Брав участь в операції «Багратіон» по відвоюванню Білорусі, після першого ж бою в їхній роті залишилось декілька чоловік, решта — загинули. Борис Возницький був нагороджений радянською медаллю «За відвагу». Був студентом училища імені Труша, навчався у Ленінградській академії мистецтв (факультет історії мистецтв; його однокурсник Владлен Шабельников у 1963 році подарував п. Борису німецького мотоцикла, який сам купив на німецькій виставці у Москві[2]).

Борис Возницький починав свою діяльність у Винниках і був надхненником створення Винниківського історико-краєзнавчого музею, збирав перші експонати для нього (в 1956 році жив у Винниках).

Історико-краєзнавчий музей Винників — другий музей міста. Перший — кімната-музей, яку створив Борис Возницький. Щоб забезпечити сім'ю, працював у трьох школах, вчив дітей малювати, вів краєзнавчий і туристичний гуртки у тодішньому Будинку піонерів. У Винниках створив перший музей, експонати до якого збирав разом з учнями міста. Організовуючи експедиції в ближні села, вони знайшли унікальні речі, яким немає ціни, розкопали в лісі 2 кельтські поселення. Разом робили археологічні пошукові експедиції, зібрали колосальну колекцію. Багато експонатів із тих часів зберігаються в історико-краєзнавчому музеї, деякі — в Олеському замку. На жаль, коли Возницький був змушений поїхати у Ленінград на навчання, цей музей перестав існувати.

У 1960—1962 роках Возницький працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові. Згодом призначений на посаду директора Львівської картинної галереї. Член Національної спілки художників, де очолював секцію критики і мистецтвознавства[3].

Організатор численних історико-художніх виставок, у тому числі великої експозиції «Гетьман Іван Мазепа: Погляд крізь століття» (2003), виставка «Іван Виговський особа і час», «Розп'яття» (до 2000-річчя від народження Христа). Був популяризатором спадщини Іоана Георгія Пінзеля, ініціатором створення музеїв першодрукаря Івана Федорова, музею-садиби «Русалки Дністрової». Створив туристичний маршрут «Золота підкова», до якого входять Олеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки.

Загинув в автокатастрофі, що сталася внаслідок серцевого нападу 23 травня 2012 року[4]. Був похований 25 травня на Личаківському цвинтарі у Львові (поле №67)[5].

• Заслужений працівник культури УРСР (1973).[6]
• Заслужений працівник культури ПНР (1984).[6]
• лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1990)
• Почесна відзнака Президента України (1996)[7]
• орден «За заслуги» II ступеня. (2001)[8]
• Звання Герой України з врученням ордена Держави (16 травня 2005) — за визначний внесок у національне відродження України, багаторічну подвижницьку діяльність на ниві збереження та популяризації духовної спадщини українського народу, особисті заслуги у розвитку музейної справи[9]
• відзнака Президента України — Хрест Івана Мазепи (2010)[10][11]
• відзнака Президента України — ювілейна медаль «20 років незалежності України» (19 серпня 2011)[12]
• найвища відзнака Польщі — Командорський хрест Ордену Відродження Польщі (2003)
• лауреат всеукраїнської премії «Визнання»
• дійсний член (академік) Академії мистецтв України
• доктор honoris causa Варшавської академії мистецтв (2004)
• Почесний громадянин Львова
• Почесний громадянин Винників з 7 липня 2011 р.[13]
• Почесний громадянин міста Дубно, Рівненська обл.[14]
• Почесний громадянин Буського району (2012)

Свята Родина. Зразок живопису художника Мартіно Альтомонте

Академіка Бориса Возницького називають «ангелом-охоронцем» українських музеїв та замків, пам'яток культури українського народу.

Активна охоронна діяльність Б.Возницького розпочалася у 1960-ті роки. В безбожній країні СРСР якраз тоді розпочалася нова хвиля руйнацій церков і соборів, пам'яток культури нашого народу. Були століття існування культури українського народу, коли церква і релігія монополізували культуру (в ті століття вона була винятково релігійною). Руйнівники висаджували в повітря церкви 12—19 століть, знищували культуру цілої країни, цілі періоди тої культури.

Надгробок дітей Понінських. Скульптор Торвальдсен. Львівська галерея мистецтв.

Маючи в розпорядженні вантажівки, Возницький зі співробітниками обстежував покинуті барокові храми, занедбані каплиці, покинуті цвинтарі.

• В покинутому соборі міста Жовква (за правління комуністів називалося Нестеров) Возницький зняв з вікон полотна, які виявилися рештками оригіналів художника з Австрії Мартіно Альтомонте доби бароко. Альтомонте приїздив у Жовківський замок, де працював на замовлення короля Яна III Собеського. Зразки творів Альтомонте можна бачити в Олеському і Золочівському замках. Серед врятованих Возницьким картин — оригінали Шимона Богушовича зі Львова, Андрія Стеха з міста Ґданська, Альтомонте.
• В містечку Городенка Івано-Франковської області Возницький разом зі співробітниками врятували рештки дерев'яного вівтаря роботи Пінзеля. Собор і вівтар були створені на замовлення мецената Миколи Василя Потоцького — одного з найбагатших серед меценатів тодішньої України.
• На покинутому цвинтарі було розкопане поховання з надгробком дітей Понінських роботи Бертеля Торвальдсена. Пошук і порятунок видатного твору мистецтва належить Возницькому. Про твір Торвальдсена забули навіть на батьківщині відомого скульптора.

За неповними підрахунками, Возницький і його співпрацівники врятували близько 36 000 творів мистецтва, серед яких гобелени, меблі, картини, вівтарі, мармурові і дерев'яні скульптури, предмети ужиткового мистецтва тощо. Рятівну діяльність Возницького нема з чим порівняти на теренах України кінця XX століття.

Ініціатива відновлення і реставрації Олеського замку належить заслуженому архітектору України Андрієві Михайловичу Шуляру. У 1955 році були виконані обчислювальні роботи і проєктні креслення. Реставраційні роботи розпочали з 1961 року (головний архітектор Львівських науково-реставраційних майстерень — Іван Романович Могитич). Експозиції музею створили у 1972—1975 роках. Замку повернуто вигляд XVII століття. Створення музею у відновленому замку належить Возницькому. Тут є відділ Львівської галереї мистецтв.

Окрім замку, в перелік реставраційних робіт включена реставрація комплексу колишнього монастиря капуцинів, де були відреставрований регулярний парк, один з перших в Україні. Будівлі колишнього монастиря (архітектор Мартин Добравський, 1739 рік, бароко) використовуються як фондосховища.

За його ініціативи стародавні замки Галичини Олеський, Золочівський, Підгорецький та Свірзький були об'єднані у так звану «Золоту підкову»[15].

Завдяки Возницькому сучасникам стало відоме ім'я скульптора Йоана Георга Пінзеля.

Возницький багато зробив для комплектування фондів палацу Розумовського в місті Батурині, що став добре оснащеним експонатами музеєм на півночі України.

Сприяв відновленню оборонної башти в П'ятничанах (П'ятничанська вежа), збереженню Бернардинського костелу у Львові, реставрації каплиці Боїмів, відновив будинок де мешкав Маркіян Шашкевич.

Возницький — відомий засновник нових музеїв України. Серед них:

• Музей першодрукаря Івана Федорова
• Музей-садиба Шашкевича
• Музей «Русалки Дністрової»
• Музей найдавніших пам'яток Львова
• Музей Пінзеля, місто Львів.

• Возницький Б. Г. Микола Потоцький староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель. — Львів: Центр Європи, 2005. — 160 с. — 220 іл.
• Возницький Б. Г. Каплиця Боїмів у Львові. Фотонарис. — Львів: Каменяр, 1979. — 64 с.
• Возницький Б. Г. Олеський замок // Художник Є. Удін, Фото Ольхомяка, Б. Шевчука. — Львів, 1978. — 143 с.
• Борис Возницький Автопортрет на тлі часу. — Львів: Центр Європи, 2006. — 56 с. — 57 іл.

• Ще за життя Бориса Возницького було створено кілька його портретів. Скульптурний образ (тонований гіпс) створила 1982 року Теодозія Бриж.[16] 2010 року олійний портрет Возницького написав художник Іван Козак[17]. Роком пізніше скульптор Ярослав Мотика відлив портрет у бронзі[18].
• Винники (місто біля Львова) одні із перших увіковічили пам'ять про Б. Возницького, назвавши одну із вулиць міста його іменем (червень 2012 р.). Також його ім'ям названо, до прикладу, одну з вулиць міста Здолбунів[19].
• Згідно з наказом Міністерства культури України від 12 квітня 2013 року[20] Львівській національній галереї мистецтв присвоєно ім'я Бориса Возницького.
• Заснована українська недержавна премія для відзначення осіб, котрі зробили вагомий внесок у розвиток музейної справи в Україні — Премія імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи».
• 26 вересня 2013 року в «Мистецькому арсеналі» відбулося перше вручення Премії імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи України». Її лауреатом став Олесь Пошивайло — засновник та екс-директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному[21][22].
• У травні 2020 року у Львові на стіні багатоповерхівки створили мурал із зображенням Бориса Возницького. Будинок розташований на вулиці С. Петлюри, 2 у Львові, в якому Возницький 1972 року отримав свою першу квартиру[23].

• Байцар А. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. — Львів—Винники, 2012. — 88 с.
• Весняний салон—2010: каталог виставки / уклад. Д. Гунц, Н. Левицька, М. Турко; Львівська обласна організація Національної спілки художників України. — Львів : Растр-7, 2012. — 146 с.
• Вoзницький Б. Зaмки в Укpaїнi i нa Львiвщинi — у кaтacтpoфiчнoму cтaнi // Нapoднa думкa. — 2010. — 32 c.
• Горак Р. Пінзель // Дзвін. — 2017. — Ч. 7 (873). — С. 171—206.
• Грабовський В. Возницький. — Львів : Вільна Україна, 2000. — Т. Кн. 1: Предтеча. — 128 с.
• Довідник членів Спілки художників України / Головний редактор О. М. Міщенко, редактор-упорядник А. В. Гусарова та ін. — Київ : Спілка художників України, 1998. — С. 26.
• Пшеничний М. Подзвін Золотої Підкови // Голос Просвіти. — К. — 2016. — № 16 (860) (21—27 квіт.). — С. 13. (Незабутні)
• Пшик В. Возницький Борис Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 602. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Степовик Д. В. Возницький Борис Григорович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. : І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : [б. в.], 2006. — Т. 5 : Вод — Гн. — С. 33—34. — ISBN 966-02-3355-8.
• Федоришин М. Борис Возницький — «ангел-рятівник» культурних пам’яток України / Мар'яна Федоришин // Історико-культурна спадщина: європейський вимір: тези Всеукраїнської науково-практичної конференції, 1 червня, 2018 року, Львів. — Львів: Інтерпрінт, 2018. — С. 140–144.

• Возницький Борис Григорович // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.